13.07.2023

Посестри. Часопис №67 / Чорний вірш

Якби ви знали, що ніч мені найкраща з пір.
Вночі народжуються діти,
улітку – час сюрчить,
й легким туманом оповитий повзе слимак ріки.
Ти голову мені поклала на коліна
і враз – це інструмент...
не знаю, може, гуслі? ліра?
Я струнами твого волосся граю.
Настромлені на вістря світла ліхтаря,
ці двоє, як метелики з колекції кохань,
пилок від них теж чорний,
мов пуповина місяця, якою 
цей диск прикутий до землі,
тому її не видно.
 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Стахівська Ю. Чорний вірш // Посестри. Часопис. 2023. № 67

Примітки

    06.07.2023

    Посестри. Часопис №66 / Та мить

    Це була одна з найглибших ночей на світі

    В одному з найгарніших місць Землі

     

    Так йому здавалося згадувалося

     

    Зірки були подібні до

    Богів які оберігали їх

    Співчутливі свідки

     

    Коли вони сиділи там за столиком

    Мовчки дивлячись на темне море

    І стежку місячного світла

     

    Вони тоді були невидимими

    Добре схованими

    Від часу

     

    Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
    Джерело тексту: Лісовський К. Та мить // Посестри. Часопис. 2023. № 66

    Примітки

      Пов'язані статті

      06.04.2023

      Посестри. Часопис №53 / «прогулянка вночі…»

      прогулянка вночі
      вулицею

       

      під огорожею
      зарослий велосипед

       

      на мить
      спиняє
      час

      Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
      Джерело тексту: Лямпрехт П. «прогулянка вночі…» // Посестри. Часопис. 2023. № 53

      Примітки

        09.03.2023

        Посестри. Часопис №49 / Ундуля

        * Текст вийшов під псевдонімом Марселій Верон

         

        Мусили вже спливти тижні, місяці, відколи я зачинений у тій самотині. Весь час заново впадаю в сон і знову прокидаюся, і марева яви сплітаються з витворами сонного затьмарення. Так спливає час. Здається мені, що в цій довгій кривій кімнаті я вже мешкав колись давно. Часом упізнаю ті надмірно великі меблі, що сягають до стелі, ці дубові шафи, наїжачені пластами порохів. Велика, кількараменна лампа із сірого олова звисає зі стелі, злегка погойдуючись.

         

        Лежу в куті довгого жовтого ліжка, ледве заповнюючи його третину своїм тілом. Є хвилини, коли кімната, освітлена жовтим світлом лампи, кудись зникає з очей – і я відчуваю лише у важкому безсиллі думки потужний спокійний ритм подиху, яким розмірено підіймаються мої груди. В злагоді з цим ритмом відбувається дихання всіх речей.

         

        Час сочиться слабким сичанням гасової лампи. Старе обладнання пострілює і потріскує в тиші. За мною в глибині кімнати спостерігають і змовляються тіні, шпильчасті, криві, поламані. Витягають довгі шиї і зазирають мені через плече. Я не відвертаюся. І для чого б то? Щойно погляну, знову всі будуть тихі і на своєму місці, тільки підлога десь заскрипить, стара шафа затріщить.

         

        Усе буде стояти без змін, як раніше. І знову тиша, і стара лампа підсолоджує собі нудьгу сонним шипінням.

         

        Великі чорні таргани стоять непорушно і дивляться бездумно на світло. Здаються мертвими. Несподівано ці плоскі безголові тіла починають бігти дивним краб’ячим бігом, навкіс розрізаючи підлогу.

         

        Сплю і прокидаюся, знову засинаю, весь час терпляче продираюся крізь хвору гущавину марень і снів. Переплітаються, заплутують, мандрують разом зі мною, ці білуваті м’які хащі, як бліді нічні паростки картоплі у підвалах, як потворні нарости хворобливих грибів.

         

        *

        Може, на світі вже весна. Не знаю, скільки днів і ночей спливло від того часу... Пам’ятаю цей сірий, важкий світанок лютневого дня, цю пурпурову вакханалію. Крізь які бліді, прогуляні ночі, крізь які місячні приміські парки не летів я за ними, як нічний метелик, зачарований посмішкою Ундулі. І всюди бачив її в обіймах танцівників, зомліваючу і солодко перехилену Ундулю в чорному прозорому серпанку і трусиках. Ундуля світила очима за чорною коронкою віяла. Так йшов я за нею з пекучим, солодким шалом в серці, поки затерплі ноги вже не хотіли нести далі – і карнавал виплюнув мене, напівмертвого, на якійсь пустій вулиці в густий передсвітанковий морок.

         

        Потім ці мандрівки навпомацки, зі сном на повіках по якихось старих сходах, долаючи безліч темних поверхів, переправи через чорні простори горища, повітряне спинання по галереях, що гойдалися в темних подихах вітру, поки, врешті, поглинув мене цей затишний, відомий коридор, де я опинився біля входу до квартири мого дитинства. Натиснув клямку, і двері з млосним зітханням відчинилися всередину квартири. Мене огорнув запах цього забутого інтер’єру; з глибини помешкання тихо вийшла давня покоївка Аделя, нечутно ступаючи оксамитовими підошвами черевичків. Як же погарнішала за час моєї відсутності, якими перлово-білими були її плечі під чорною розстібнутою сукнею. Зовсім не була здивована моїм приходом через стільки років, сонна і нелюб’язна. Бачив ще її стрункі ноги з лебединими контурами, що віддаляються в чорну глибину помешкання.

         

        У напівтемряві навпомацки знайшов незастелене ліжко і з сонно затьмареними очима заглибився обличчям у подушки.

        Глухий сон перекотився через мене, ніби вантажівка, завантажена порохом темряви, засипав мене мороком.

        Тоді зимова ніч почала замуровуватися чорною цеглою небуття. Безмежні простори тверднули в сліпу і глуху скелю, у важку, непробивну масу, яка заповнювала простір між речами, і світ затужавів небуттям.

         

        *

        Як важко дихається в кімнаті, що застрягла в лещатах зимової ночі. Крізь мури і склепіння відчувається тиск тисячі атмосфер темряви. Повітря безплідне і некорисне для легенів. Полум’я лампи заростає чорними грибами. Пульс стає легким, поверхневим. Нудьга, нудьга, нудьга…  Десь глибоко в монолітній масі ночі чорними коридорами зими йдуть із ліхтарями самотні люди. Здається, що до мене долітають їхні безнадійні розмови, їхні апатичні, монотонні балачки.

         

        Ундуля, Ундуля спочиває у своєму запашному ліжку в обіймах важкого сну, що висмоктує з неї пам’ять усіх оргій і шалу. Інертне і м’яке тіло, вилущене з тісняви серпанку, трусиків і панчіх, взяла під себе темрява, як великий хутряний ведмідь, замикає її в чотирьох своїх величезних лапах і збирає її білі, оксамитні кінцівки в одну солодку і м’яку жменьку, над якою дихає своїм пурпуровим язиком. А вона нечутлива, з очима в далеких снах, безвладно дає себе пожирати темряві, і крізь її трояндові жили пливуть молочні ріки зірок, випиті очима в ці запаморочливі карнавальні ночі.

         

        Ундульо, Ундульо, ти – зітхання душі за країною щасливих і досконалих! Як розширювалася тим світлом моя душа, коли стояв я покірним Лазарем біля твоїх ясних порогів. Через тебе пізнав у гарячому тремтінні насолод мою злиденність і потворність у світлі твоєї досконалості. Як солодко було вичитати з одного погляду твоїх очей вирок, що засуджує мене назавжди, з найглибшою покорою послухатися жесту твоєї руки, яка відштовхувала мене геть від вашого застілля. Я засумнівався б у твоїй досконалості, якби ти була зробила інакше… Тепер мені час повернутися до реторти, з якої вийшов я схибленим і невдалим. Іду до кінця відстраждати помилку Деміурга, котрий створив мене. Ундульо, Ундульо! Скоро і про тебе забуду, ясний сну про ту країну. Наближається остання темрява і огидність реторти.

         

        *

        Лампа цідить нудьгу і сичить свою монотонну пісню. Так мені, немов чув ту пісню колись давно-давно, десь напочатку життя, коли хворим і втомленим немовлятком капризував і марудив протягом довгої плаксивої ночі. Хто покликав мене тоді і завернув, коли я навпомацки шукав зворотню дорогу до материнського пранебуття?

         

        Як лампа коптить! Сірі рамена канделябра виросли, як поліп у стелі. Тіні змовляються і шепочуть. Безшумно пробігають таргани жовтою підлогою. Моє ліжко таке довге, що не бачу протилежного кінця. Безумовно, я – хворий, тяжкохворий. Яка гірка і повна огиди дорога до реторти.

         

        Тоді почалося це. Ці монотонні, безплідні діалоги з болем вимучили мене вщент. Сперечаюся з ним невпинно, що мене як чистого інтелекту він зовсім не стосується. І в міру того, як усе інше щораз сильніше мутиться і плутається, відчуваю дедалі виразніше, як виділяється він, страждальницький, із мене задивленого. Але, разом із тим, відчуваю легкий лоскотний жах.

         

        Полум’я лампи горить усе нижче й темніше. Тіні витягають свої жираф’ячі шиї аж під стелю і хочуть його побачити, але я ретельно ховаю його під перину. Він – як малий безформний ембріон, без обличчя, очей і рота – народився, щоб страждати. З життя він знає тільки всі види і деформації страждання, які пізнає, занурений у глибини ночі. Його почуття повернуті всередину і жадібно сприймають біль у його різновидах. Це він узяв мої страждання на себе. Часом він лише як великий риб’ячий міхур, надутий болем, із гарячими стражденними прожилками на оболонці.

         

        Чому плачеш і капризуєш безугавно протягом усієї ночі? Як маю полегшити твої страждання, маленький синочку? Що маю зробити з тобою, що почати? Корчишся, надимаєшся, кривишся, не чуєш і не розумієш людської мови, і далі капризуєш, і бурчиш свій монотонний біль протягом усієї ночі. Зараз ти схожий на вузол пуповини, скручений і пульсуючий.

         

        *

        Лампа мусила згаснути, коли я задрімав. Темно і тихо. Ніхто не плаче. Нічого не болить. Десь далеко, далеко в глибині темряви, десь за стіною белькочуть ринви. Боже! Це – відлига!.. Простори стриху глухо гудуть, як скрині величезних музичних інструментів. На суцільній скелі тієї чорної зими мусила утворитися перша подряпина. Великі брили темряви ослабляються в стінах ночі і кришаться. Темрява ллється як чорнило крізь тріщини зими, жебонить у ринвах і водостоках. Боже, весна йде...

         

        Там, на світі, місто повільно звільняється з кайданів темряви. Відлига виколупує дім за домом із цієї кам’яної стіни темряви. О, якби знову зачерпнути грудьми темне дихання відлиги, о, якби відчути на обличчі ті чорні вогкі полотнища вітру, що летять вулицями. Малі вогники ліхтарів на рогах вулиць втягуються в гніт і стають блакитними, коли пролітають біля них ці пурпурні полотнища вітру. О, якби зараз викрасти себе і втекти, залишити його тут самого назавжди з його вічним болем... Що за жалюгідні спокуси нашіптуєш мені у вухо, ти, вітре відлиги? Тільки в якій частині міста може міститися ця квартира? Куди виходить це вікно, забите віконницею? Не можу собі пригадати вулиці, на якій була квартира мого дитинства. О, якби тільки визирнути у вікно, зачерпнути дихання відлиги…

         

        Marceli Weron, Undula, „Świt. Organ urzędników naftowych w Borysławiu” 1922, nr 25–26 (15 stycznia), s. 2-5. Opracował Piotr Sitkiewicz.

        Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
        Джерело тексту: Шульц Б. Ундуля // Посестри. Часопис. 2023. № 49

        Примітки

          Пов'язані статті

          16.02.2023

          Посестри. Часопис №46 / Алушта вночі

          Свіжішає вітрець, жарота відлягає,

          Світило золоте спада на Чатирдаг,

          Розбилося в скалки у нього на плечах

          І гасне. Мандрівник спинився, поглядає:

           

          Чорніє пасмо гір, долину ніч поймає,

          Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,

          І квітів музика солодкий ллється пах,

          Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

           

          Мене вколисує пітьма і тишина,

          Аж от немовби вся гойднулася колиска;

          То світлий метеор блакить перетина.

           

          О ноче східна! Ти неначе одаліска,

          Що поцілунками зчаровує до сну

          І раптом будить знов жадобу вогняну.

          Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
          Джерело тексту: Міцкевич А. Алушта вночі // Посестри. Часопис. 2023. № 46

          Примітки

            19.01.2023

            Посестри. Часопис №42 / Ніч, лікарю

            Покладіть мене, лікарю, на цей стіл.

            Розстеліть мені, прошу, це ліжко.

            Нехай апарат покаже два серця – одне звичайне,

            а інше – мандрівне – щоразу пульсує деінде.

            Стане видно, що крона ребер скоро зацвіте.

            Що це за темна пляма? Та це ж соловей!

            Наставте пейзаж на місяць,

            цей рентгенівський знімок ночі.

            Болить стопа дороги. Отут, отут і нижче.

            Мабуть, зламано мізинець стежки.

            Перебинтовує його сяйво.

            І навіть кіт не ступає – хай відпочине.

            Тільки тремтить сухожилля куща,

            і сиплються пелюстки, лікарю.

            Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
            Джерело тексту: Стахівська Ю. Ніч, лікарю // Посестри. Часопис. 2023. № 42

            Примітки

              15.12.2022

              Посестри. Часопис №38 / Романтизм

              Над морем в хмарах марить чорна галич,
              ліричний місяць потопає в тінь.
              І дикі скелі й синя далечінь.
              Пливуть похмурі Байрона ушкали.

               

              В городі в темну ніч самітний Вертер
              на зір, вазі сам важить світ і серце
              своє й сумує, що живе, не вмер ще.
              О, ти покрово хворих серць, о смерте!


               
              Є два світи: один круг нас, а другий —
              це ми; між ними вічна боротьба
              лягає на життя клейном напруги.

               

              Чи ж не сильніші в грудях буревії,
              як порожнечі дійсности клятьба? —
              — Не знали, що гарніший світ від мрії.

              Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
              Джерело тексту: Антонич Б. Романтизм // Посестри. Часопис. 2022. № 38

              Примітки

                17.11.2022

                Посестри. Часопис №34 / Дрогобич 1920

                                          пам’яті Бруно Шульца

                 

                На ринку в Дрогобичі

                під вивіскою Ґорґоніуша Тобіяшка

                надвечір йшли стрункі ноги

                карбуючи герби

                високих каблуків

                йшли  вперед і вгору

                чорних панчіх

                литками до підв'язок

                 

                стояв Бруно за вугіллям сутінків

                кинувши поглядом

                зачепив чорну панчішку

                пустила очко сходила комета панчішників

                до неї махаючи хвостами бігли

                тварини зодіаку приголублені батогом

                 

                водночас із чорного лона

                книги Зогар

                народився кріт чорноземної магії 

                глибоко приміський

                а Бруно кабаліст на Флоріанській вулиці

                годував його з руки 

                і шепотів сину мій сину

                 

                 

                Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
                Джерело тексту: Фіцовський Є. Дрогобич 1920 // Посестри. Часопис. 2022. № 34

                Примітки

                  16.06.2022

                  Посестри. Часопис №12 / Хороший план

                  ХОРОШИЙ ПЛАН

                   

                   

                  темна енергія

                  спалахує і проривається

                   

                  вночі мені подзвонив

                  мій перший тренер з карате

                   

                  каже що хоче вбити путіна

                  зізнається

                  пробував самотужки

                  направити енергетичні потоки

                  але ні

                  там кругова оборона

                  ледве отямився від контрудару

                   

                  переконує:

                  нам потрібно згуртуватися

                   

                  сто мольфарів повторює

                  потрібно хоча б сто мольфарів

                  цілий підрозділ так би мовити

                   

                  хтось відволікатиме

                  хтось прикриватиме

                  хтось буде відтягувати увагу на себе

                  хтось – атакує

                   

                  ціла стратегія

                   

                  просить допоможи

                  зібрати це військо чаклунів

                   

                  здавалося б

                  поклади слухавку і забудь

                  але

                   

                  я скидаю тісні обладунки

                  і стаю у це магічне коло

                  і ті хто поруч

                  теж приєднуються

                   

                  я хочу вбити путіна

                  говорить володар вогню

                  я хочу вбити путіна

                  повторює касир з супермаркету

                  я хочу вбити путіна

                  лунають голоси з підземки

                  я хочу вбити путіна

                  шепоче мені на вухо

                  дівчина з помаранчевими дредами

                   

                  і місяць вигинається

                  ніби пастуший ріжок

                  і ніч перетворюється

                  на вогняний напій

                   

                  вбити путіна

                  вбити путіна

                  виявляється

                  потрібно лише сто мольфарів

                  вбити путіна

                  вбити путіна

                  врешті-решт

                  не найгірший план

                   

                  темна енергія

                  спалахує і проривається

                   

                  потяг пролітає

                  не зупиняючись

                   

                  лялька вуду в руках шамана

                  починає горіти

                  Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
                  Джерело тексту: Лазуткін Д. Хороший план // Посестри. Часопис. 2022. № 12

                  Примітки

                    Пов'язані статті

                    07.07.2022

                    Посестри. Часопис №15 / Дім

                    «Низько пролетіло. Не повз вікна. Але здалося, що саме так. І загриміло відразу. Вікна та віконні рами забренькали. Вічне питання: зачинити вікна наглухо чи залишити привідчиненими, щоб не розбилися? Одні пишуть, треба зачиняти, інші не погоджуються. Я зачинив наглухо.

                    Вікна старі. Рами дерев’яні. Розбовтані. Скло туди-сюди ходить. Тому ніби й зачинив, а ніби й ні.

                    А що ракета? Вона підірвала міську богадільню. Колишню. Зачепила церкву.

                    Про це ми дізнаємось завтра. Коли Людочка, яка не збиралася їхати, зателефонує з дороги. Вона ближче до богадільні на Семінарській, ніж ми».

                    «– Доброго ранку! Ти як?

                    Доброго. Все гаразд. Газу немає. Світла немає. Інтернету немає».

                    «Сусіди принесли хліб. Навіть не подумав їм гроші віддати. Лиш згодом зрозумів, що варто було б. Зайшов до них. Не взяли. А на другий день знову прийшли з хлібом. Хлібні зачинені. Іноді завозять товар, і тоді вони відчиняються. Невідомо коли. Потрібно ходити шукати. Але боюся вийти і залишити батьків. Бо якщо почнеться обстріл, то як вони тоді без мене?»

                    «Злість узяла: прочитала в стрічці пост москаля. Що ж тобі так погано без мого Харкова? Навіщо він тобі?

                    Згадувала життя до війни. Свої справи. Думки. Мрії.

                    Посидів би ти у підвалі. Паніка. Страх. Тривога. Тривога. Тривога. І досі тривога.

                    Місця замало для сімох людей. Дуже круті сходи в глибокий льох.

                    Там сиро, холодно і страшно через те, що може завалитися вхід. Тоді не буде, чим дихати. Все уявляла, як дихаємо через шланг по черзі, а його інший кінець стирчить згори. Думала про це постійно.

                    У будинку ще страшніше. Через ракети та літаки бренькає скло. Ноги та руки трусяться від тваринного жаху.

                    Здається, назавжди закарбувалося в пам’яті, як спускалися десять разів на день із сумками. Поспішали. Боялися. Одна з бабусь мала хворі ноги й руку після перелому. Спускалася дуже важко, а вибиралася навколішках.

                    Телефон сигналить про відбій тривоги, але не поспішаємо виходити. Знаємо – за кілька хвилин може завити знову. І знову. Бомбили цілодобово».

                    «Коли телефон сповіщав про тривогу, ми відразу підхоплювалися, брали якомога більше їжі – не відомо ж, скільки доведеться сидіти, і бігли в льох. Нас було шестеро людей і кішка. Не було що робити, тому ми грали в слова, асоціації та міста. Іноді всі разом ловили кішку,  бо вона лазила по банках із консервацією і могла їх перекинути.

                    Коли тривога закінчувалася, спочатку виходили на розвідку я та моя мама, а тоді інші. Але, бувало, за дві хвилини бомбардування починалися знову. І ми знову лізли в підвал.

                    Якось, коли ми бігли в льох, мама побачила чийсь силует у дворі. Ось тоді ми серйозно злякалися!»

                    «На третій день чоловік уперше спустився до підвалу – «подивитись». Наступного – затягнув туди мене. Сиділи на автомобільних шинах та ще бозна на чому вздовж стін, хтось сидів на стільці. Потім підвал затрусився, світло зникло, через хвилину в хатньому одязі та капцях вбігли підліток із мамою та дідусь.

                    До того хлопчик стояв біля вікна на шостому поверсі, перед його очима пролетів величезний снаряд, упав відразу за перехрестям, убив двох перехожих, а третього тяжко поранив. Одному просто відірвало голову. Хлопчик до ночі мовчав, ніхто його не розпитував. Після цього мій чоловік не виходив із підвалу сорок днів, тільки курив на порозі. Не піднімався до квартири навіть обійняти кішок. А я постійно, поки були в Харкові, уникала цього перехрестя (через дорогу – будинок батьків, до якого треба перебігти).

                    Знайома мені написала, що готує безперервно, Сашко п’є, а сусідка Таня – їсть «як не в себе». Та й ми так само. До цього років п’ятнадцять чоловік не пив нічого міцнішого за пиво. Я спершу вигребла всі запаси зі свого та з синового дому, потім вишукувала в магазині все, що можна. Поки магазин не розбомбили. Троє людей загинули. Коли магазин підлатали, я знову туди ходила».

                    З чату кафедри:

                    «Добрий день, колеги. Біля нас спалахнула шістнадцятиповерхівка. Ми живі».

                    «Влучило до нашої оселі, під’їзд поряд із нами, пожежа. І до будинку моїх батьків. І ще до багатьох будинків навколо».

                    «І до нас у будинок прилетіло, і до моїх батьків…»

                    Фотографії.

                    «Це наш будинок та двір. Скло вибите, а на четвертий поверх у балкон снаряд прилетів».

                    «Доброго ранку! Як минула ніч?»

                    «Ну слава богу!»

                    «Є шанс виїхати?»

                    «У вас є ліки? Їжа? До вас може прийти лікар?»

                    «Бачу по телевізору, що вас обстрілюють. Виїхати ніяк?»

                    «Я знаю, ви батьків не залишите! Але хоча б Надю передайте мені!»

                    «Умовив батьків. Їдемо до Полтави. За нами заїдуть.

                    Ліфт не працює. Сьомий поверх. Для батька спуститися сходами дуже важко­­ – колись у нього був інфаркт. Та й мамі нелегко. Вона погано бачить.

                    Останній марш без перил. Я не помітив. Батько зупиняється».

                    «Птахи пролітають за вікном, наче ракети. Пральна машина реве, як літак. Холодильник несподівано бухкає. Старий порохотяг завиває. Гучно грюкають двері».

                    Із місцевих новин:

                    «На Полтавщині заборонять використання «гучних» автомобілів та мотоциклів, де відсутній шумопоглинач. «Для переселенців це психологічна травма», – каже начальник Полтавської обласної військової адміністрації Дмитро Лунін. Поліція вилучатиме автомобілі та мотоцикли порушників і відправлятиме їх на штрафмайданчик».

                    «Близько 12:00 на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті пролунає вибух. Це виробнича необхідність задля забезпечення стабільної роботи підприємства. Просимо зберігати спокій та не панікувати».

                    «27–28 квітня у громадах, що неподалік Полтави, «Нафтогазвидобування» планує розпочати освоєння свердловини.

                    У результаті горіння газоконденсатної суміші та решток бурового розчину очікуйте невеликого локального задимлення протягом 6-8 годин. Роботи триватимуть тільки вдень. Не хвилюйтеся!»

                    «Протягом 10-13 травня з 8-ої до 14 години в Полтаві заплановані навчальні стрільби. Якщо почуєте звуки пострілів чи вибухів, зберігайте спокій».

                    «Ну не може бути війни такою весною. Сонце. Люди на вулицях. Сакура. Цвітуть каштани. Не може бути війни в Полтаві».

                    «Підпільна залізниця». У другій або третій серії після жахів на плантації герої, які втекли, потрапляють у місто-рай. Де білі так їх люблять, так про них дбають... І можна видихнути. Сонце. Гарний одяг. Воля. Мишоловка.

                    У Полтаві на вулицях променад. Сонце. Виданий у гуманітарці одяг. Воля. Жодного разу не бомбили.

                    А потім прилетіло.

                    Потім знову.

                    І ще.

                    У «Підпільній залізниці» такого раю, хоч і несправжнього, у героїні вже не буде. В інших місцях ставатиме тільки гірше. Вона тікає від вогню, потрапляючи в полум’я.

                    Як не хочеться їхати з Полтави! Від двадцять четвертого лютого це вже третя квартира. Друга була батьківською. Про четверту й думати не хочеться».

                    «У Харкові на Полтавському шляху бачили вовчицю. Спокійну, тиху. Хтось виклав відео про диких кабанів, матері з дітьми, біля Меморіалу. Їх або ж інших бачили на заправці. Через стоянку біжать олені. Молоденькі, десь шестеро.

                    Природа забирає покинуте нами».

                    «Добрий день, Андрію Петровичу, дякую за турботу, поки тримаюся. Про початок занять відомо від старости та від викладача профільної кафедри, але дякую Вам, що сповіщаєте!

                    Щодо пошкоджень: я забув номер будинку, тому точно не можу повідомити. Пригадую, Ви казали, що ми живемо в сусідніх будинках, які стоять навпроти училища. Якщо Ваш будинок виходить на його головну браму або близько до сто двадцять дев'ятої школи, це одне: там літак скинув бомбу; якщо ж він ближче до «Шекспіра» – інше. У будь-якому разі уточніть це, а я спробую дізнатися.

                    Щодо занять: технічної можливості взятися за них не маю, оскільки хвиля від удару п’ятого числа пошкодила ноутбук, і полагодити його не можу, а телефон лише зрідка ловить бездротовий інтернет від під’їзду.

                    Щиро, Ваш Ян».

                    «Позавчора зателефонував сусід із села, де маємо будинок. Село окуповане. Сказав, що орки побили камери відеоспостереження, винесли з дому все – залишилася тільки порожня коробка. Цей будинок був гордістю тата: скільки туди було вкладено праці! Тато засмучений: спершу пив горілку, потім – таблетки від тиску...»

                    «Дача. Батьківська. Під Новою Козачою. У серпні яблука збирали. І у вересні. Батьки вже не їздять. Тяжко, далеко від електрички.

                    Востаннє, коли туди їздив, фотографував на пероні напис «New Kazacha». Здавалося смішним. І на дорозі до Білгорода – фарбою: «Харків – дупа» – стрілка туди, «Дупа – Харків» – стрілка сюди.

                    Яблука так і не привезли. Рук не вистачило. Залишили до весни.

                    Весна. Дача в дупі. Окупант гризе яблука. І ніхріна не посадить. Тільки зжере і спалить».

                    «Моя кішка Ладуся постійно сидить і дивиться у вікно. Про що вона думає? Чому ми все покинули та приїхали сюди? Чому бахкало? Чому було так холодно?»

                    «Мама весь час розмовляє з котом, пояснює йому, що йде війна, що путін на нас напав, що путін поганий, що ми поїхали від бомбардувань, нам не було чого їсти і зараз нас нема чим годувати, м’яса немає, сметанки теж немає».

                    «Доньці Наді наснився напис. Великий, на весь екран: «Харків у безпеці. Можна повертатись».

                    –  Цієї ночі наснилося?

                    Ні, давно. Щойно приїхали.

                    Розповіла лише сьогодні, коли наші пішли в наступ».

                     

                    Ілюстрація – Наді Краснящих.

                    Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
                    Джерело тексту: Краснящих А. Дім // Посестри. Часопис. 2022. № 15

                    Примітки

                      Пов'язані статті

                      Loading...