СРІБЛЕНЬ

 

Упала ніч, щоб підмінити

Млу росним напівсонним дрожем.

Дуб вірить: Чебрецеві квіти

На небеса впливати можуть.

 

Вогні у травах мруть невпинно, –

Смерть їхня мучить праліс дикий.

Старіє північ попід тином,

Він – зір нових сріблисті лики.

 

Де бездоріжжя? Де дорога?

Де – дихання і біль по смерті?

Немає дихання і Бога?

Лиш повня на небесній тверді?

 

Ця повня – хутір неокраїй,

Де брат мій – Сріблень – пестить тишу,

Він сном себе переростає

І безборонно в сріблі дише.

 

Це – Існуванець-відчаюга!

Поет! – Знавець вина й туману.

Підлесник снам – дійти до пруга,

Позачасовість ненастанна.

 

Сріблисті яблуні та миші

Він ловить в сіті рим і звуку, –

Тоді жбурляє срібло тиші

На луку повні чи пралуку...

 

– «Нас чує смерть! – він каже. – Ти вже

Не скомороши по-пустому!» –

Тоді жбурляє просинь тиші

На втому повні чи правтому...

 

«Я той, хто крізь тумани дише

І знає: Бог – сльоза і заметь!» –

Тоді жбурляє злато тиші

На місячний мідяк чи прамідь...

 

Суцільні там яри, долинки,

Розвіслень синь і удністерень,

Немовби справили обжинки –

Ридає самотою стерень.

 

Шепоче Сріблень в даль зникому:

– «Не тільки світло пітьму тішить,

Ми нещасливі, це найгірше,

Пощо срібніти? – Невідомо...

 

Допоки смерть в стебло морочне

Зміст сліз моїх – і обрис духу –

Не обернула, хай дме в очі

З безодні зорна розсипуха!» –

 

Він мовив, і безодня власне –

Зла й щира – хижим іклом сяє, –

І ще одна зірниця гасне, –

І Бог іще один вмирає.

 

SREBROŃ

 

Nastała noc, spragniona wymian

Mroku na dreszcze w półśnie rosy.

Dąb bałwochwalczo wierzy w Tymian,

We wpływ Tymianu — na niebiosy.

 

Światła na trawie mrą pokotem, —

Śmierć świateł wzrusza leśne knieje.

Północ przedawnia się pod płotem,

A płot — przyszłością gwiazd srebrnieje.

 

Gdzie jest bezdroże? A gdzie — droga?

Gdzie — dech po śmierci? Ból — po zgonie?

Więc nie ma tchu i nie ma Boga?

I nie ma nic — a księżyc płonie?

 

Księżyc to — wioska ogromniasta,

Gdzie ciszę ciuła brat mój — Srebroń,

Co siebie własnym snem przerasta,

Więc mu istnienia w srebrze — nie broń!

 

To — niepoprawny Istnieniowiec!

Poeta! — Znawca mgły i wina.

Nadskakujący snom — manowiec,

Wieczności śpiewna krzątanina.

 

W sieć rymów łowi srebrne myszy,

I srebrny chwast i srebrną jabłoń, —

I rzuca strzępy srebrnej ciszy

Na księżycową błoń czy prabłoń…

 

— «Śmierci! — powiada — Mrok nas słyszy!

Nie śmiej się w niebo i nie błaznuj!» —

I rzuca strzępy modrej ciszy

Na księżycowy znój czy praznój…

 

— «Jam ten — powiada — co mgłą dyszy

I wie, że Bóg to — łza i zamieć!» —

I rzuca strzępy złotej ciszy

Na księżycową miedź czy pramiedź…

 

Pełno tam — dolin, wzgórz, bajorów,

Modrych rozwiśleń i udniestrzeń,

I niby scena bez aktorów,

Rozpacza pusta w świetle przestrzeń.

 

I szepce Srebroń w dal znikomą:

— «Nie samym światłem mrok się żywi, —

Wszyscy jesteśmy nieszczęśliwi,

Lecz po co srebrnieć? — Nie wiadomo…

 

Nim śmierć w źdźbło mroku przeistoczy

Pomysł mych łez — i zarys ducha —

Niech mi gwiazdami spyla oczy

Nicości złota rozsypucha!» —

 

I gdy tak mówi, — nicość właśnie

Kłami połyska — zła i szczera, —

I jeszcze jedna gwiazda gaśnie, —

I jeszcze jeden Bóg umiera.