п’ята ранку. іноді темно. іноді ще

темніше. тисячі зблисків зі схованого неба.

 

запах перший. пристрасний. тріскає.

раз ясно. раз тісно. коли розгортаю

крила і щось бурмочу собі під ніс.

стоячи рівно мов би я – лише щит.

опираюсь на дерево бо не хочу більше втікати.
тому повторюю: аби лиш все відбулось без болю.

аби примчав сюди той. в якого не викрили.

не перевернуто і не закрито жодного ходу.

 

тому стою розкритий бо не хочу тікати.

не маю хустки ані важок

коли хитне мене у якусь зі сторін.

 

отож спадаю дощем. всотуюсь. відчуваю усе.

тіні дерев видовжуються і беруться за руки

все ближче туляться одна до одної

пригортаються вмощуються зручніше

направду коли западе ніч

буде не так страшно лежати в холодній росі

відчуваючи нервове дихання друга

такого ж блідого такого ж тремтливого

 

а що їм іще залишається

що залишається в цьому світі

крім одного-єдиного:

лежати тут як на долоні

і відчувати кожну комаху

кожного жука кожну запізнілу мурашку

яка проповзає крізь них

власної тіні

не

відкидаючи

хтось мені ніч

пришпилив до вікна

хтось мені шиби

тьмою закрив

кімната як зірка

повільно згаса

згасає мова

що би не говорив
 

хтось тишею

будинок мій вкрив

хтось мені самоту

під двері приніс

в оселі плачу

не трапляється див

трапляються сльози

і сльози сліз
 

не відбуваються дні

час не мина

тут ніколи

не побачити снів

і що з цим зробити –

хто його зна

ходив би на голові

якби лиш умів
 

надбитий місяць

схилився над хатою

сперся на яблуню

і зазирнув до вікна

ніби пилом все вкрилось

марнотою

серед ночі як зірка

мій силует

догора
 

вересень-жовтень 2023

 

 

Жінко з кривавою раною в телефоні, з клубком у горлі,

Сестро... Щоранку його розплутуєш, нить висотуєш,

Тягнеш до пристрою: «Ну ж, моя радосте, моє горе,

Ну ж-бо зв'яжися зі мною». Так сходить сонце,

Ніби вже трохи розмотана дужа палюча куля.

«Що нині жде мене? Дзенькнуло чи причулось?»

Нитка звисає із мого вікна. «Чи уже минула

Наша тривога? Чи буде маленьке чудо?»

Котиться куля по небу клубком махровим.

Тягнеться нитка між селами й блокпостами,

Через кордон прослизає, брудниться кров'ю.

«Завтра я виперу й знов вона чиста стане.

Завтра я встану й клубок буде там, де й вчора,

Тільки ж озвися, зв'яжися хоч на хвилину».

Сонце, як сонях, зійде: середина – чорна.

«Ні, я не плачу. Я плакати не повинна».

В озерах пурпуровий захід
Сягнув до лона,
І спалахнула ніч від маків
Як гнів червона.

 

Померле сяйво над походом
Возів осями
Рипить, затамувавши подих
Перед страхами.

 

Століть фанфари, звуки з тіні,
Бунт найгучніший
Вже розсипаються в промінні
На попіл й тишу.

 

На півночі Ікар-примара,
Пловець крилатий, 
Мов зірка падає з-за хмари –
Не зміг літати.

ніч –
ламкий лабіринт
стелеться музика мов
хтось розгортає бинт
незручних розмов
 
сніг падає над

сніг падає так
ніби летить вітряк
у дзвінкий зорепад
 
я сніжинки ловлю –
сипляться через плече
я тебе не люблю
я – спробую ще

Наш пароль має власні тривання таємні.
Лампа в тебе – ми так укладали умову –
Має згаснути спершу – і засяяти знову.
На цей знак трачу подих. Сходи – знаю – вже темні.

Ждеш з рукою на клямці, наче тінь при портьєрі.
Ця долоня твоя – пожадання люстерце.
Ти ж мої дві долоні притискаєш до серця,
Всім єством завмираючи у переддвер’ї.

Прокрадаюся тихо, наче злодій, і ревно –
Поміж меблями, смерку сягнувши заглибин.
Сама стелеш постелю – чародієш аж ніби,
Щоби пестощі наші чулись добре і певно.

Зазвичай мовчимо – всі слова тут намарні –
Доки стелиш полотна й шовки білосніжні.
Маєш руки – як диво, турботливі й ніжні.
Я кохаю їх так – бо твої, бо прегарні.
 

говориться щоб не було тиші

відкладається назавжди

не спиться бо ночі короткі

 

тиняється видивляється

касіопею на півночі

 

перетинається червона стрічка

йдеться й не повертається

 

а вулицями вже блукають плакальниці

У дахів іржавім колоссю
Никає місяць кривавий,
Удосвіта серп укосить
Молоду зів’ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке,
Як виють собаки на місто
Гей кликом тисяч і тисяч!

Я знаю: загину, високий,
В повітрі чистім і синім.
– Мене над містом повісять:
Зорі досвітній в око,
В холодне око дивитись.

Великої краплини ночі

Достатньо – серце відігріти,

Воно підтримки знов захоче,

Почавши наче тіло жити.

Мінливе, згубне, на поталу

Хворобам кинуте й нещастю,

Що світ живий завжди кохало,

Але й ненавиділо часто.

 

Краплина ночі ця прозора

Зірковий простір відбиває,

З мого пера летить сльозою

Або іскриною трамвая.