Посестри. Часопис №23 / Уривок із роману про Івана Франка «Руки і сльози»
…Івась дуже дивувався, чого тато каже, що Сонце велике, коли воно завжди невеличке сонечко. Любив годинами розглядати хмарки, їхні дивовижні узори, із яких можна було змальовувати цілі міста, населені босорканями і залізними вовками, супроти яких веде війну Івасик-Телесик. Підходить залізний вовк до Івасика – та вже не вовк, а десять залізних вовків, які моментально розмножилися із черева залізного вожака:
– Хлопче, забирайся, щоб я тебе не бачив. Тут мої володіння!
– О ні, не буде по-твоєму, залізна потворо!
Десять залізних вовків накинулися на Івасика. А Івасик, то ясна річ, малий Івасько Франко! Він лупить їх своєю булавою! Так смішно перекидаються догори їхні залізні черева! Вони падають і замовкають! Івасик Телесик або Телесик і Ясь! — перемогли цілу вовчу залізну армію!..
Всі, майже всі односельчани називають його чудним, дивним. Мама деколи, від змішаного страху за його долю і з любов’ю, називає його туманом вісімнадцятим. Є старший хлопець, Пазюк, що таки ненавидить його, так тваринно, як мавпа:
– Франко, ану скажи «дуба».
– Не хочу, – відповідав нахмурений Ясь.
– Кажи «дуба», бо буду бити! – хоча Пазюкові ходило таки швидше насміхатися, принизити. Навряд чи він поліз би битися.
– Дуба! – скоромовкою випалював, щоб той відчепився.
– Твоя мама груба! Хо-хо-хух-ххх, – реготав, аж перекидався, Пазюк.
– Моя мама худенька! – протестував Іван, аж сльози виступили йому на очах, але руки стискалися у кулаки.
– Подивіться на того анальфабета! Він не знає, що то є «груба». Слухай, Фра́нко, ти як отсе дерево! – вдруге зареготав товстенький Пазюк, аж здригався його другий підборідок.
Іван, переборовши страх, підходив до товстуна. Іванові очі горіли. Він був готовим зараз битися до кінця, вирвати Пазюку волосся, виколупати, при потребі, очі, але захистити маму від плебейських насмішок.
Товстун якось відчув цю рішучість – і був не готовим зараз битися із божевільним ту́маном із запаленими очима. Вогонь сих очей одразу витверезив пересмішника.
– Фра́нко, ти не розумієш жартів…
Наступав на товстозадого Пазюка, і той якось відразу меншав на очах, ховався у трави, ставав комахою чи метеликом.
Івась іноді відчував якусь незвичну силу своєї думки. Гляне на перелітних птахів, вигукуючи, як чародій, особливо на самоті:
– Чуєш, повертай управо! Вліво, велика грозова хмаро, яку наслала залізна баба! Управо буде безпечніше!
І пташина зграя, диви, та й брала правіше. Але вже тоді Івась думав, що гроза для птаха зовсім не страшна, і може пташиного керманича, та й усю зграю, очищати більше, ніж людину.
Коли був сам, і ніхто не заважав йому, було значно легше. Йому казала навіть мама, що він не вміє мислити. Так виходило, що всі навколо є мислителями, бо вміють мислити, принаймні, помислити, крім нього.
Недавно став коло броду і боявся перейти. Брід був якимось бездонним. Був широким і ніби обіцяв щось недобре, манячи:
– Ходи до мене, Івасю! Стань мені на плечі і перейди! Ну ж-бо!
Він наважувався, але боявся. Брід може бути підступним і затягне його у свої темні тихі води, звідки вже не буде рятунку. Брід скаже:
– Ти став мені на плечі, хлопче.
– Я став у воду! Ти сам кликав мене! – розплачеться Івась.
– Вода – то і є мої плечі ! Я кликав тебе, щоб переконатися – ти непослух чи послух? – реготав Брід.
Бездонні води поглинули хлопчика і понесли до похмурої ріки із чорними водами. Рікою на човні плавав перевізник.
– Це кінець! – подумав Івась, – і …пробудився від западання у фантазійний чорторий.
Таке траплялося часто.
Сусід, що якраз нагодився, перепитав, чого Івась боїться, і чомусь дуже зачудувався:
– Та яка ся вода бездонна, хлопче! Диви, я йду – два, три, сім, парканацять! – і перейшов. Вода ледь замочила його постоли.
Сусід сміявся. Його жовті прокурені зуби виблискували у роті, як ікла недоброго звіра.
Сусід подумав, що син коваля не дуже справний із розумом. Йому вже шість літ, а він, чуєте, боїться калабаньки! То хіба він є мудрим?
Івась не боявся річки, коло якої міг сидіти годинами, перелічуючи собі різні цифри. Він не знав, що такою лічбою виконує свої перші невротичні ритуали для заспокоєння сильної тривоги і спроби взяти верх над нею у монотонній лічбі, яка відволікає від усього іншого.
Малий Івась боявся багато чого. Світ викликав у нього недовіру. Боявся тіней у кутках їхнього дому. Із тих тіней цілком може виступити Залізна Баба, без жалості і без любові. Вона приступить до Івася і скаже, квапливо потираючи свої сухі, півмертві руки:
– Попався!
Принаймні Залізна Баба кілька разів йому снилася. Він кричав уві сні, лякаючи маму і пробуджуючи у своїх батьків ще більше жалю до себе. І татуньо, і мамуня любили його.
Хоч навряд чи мама Марія, з роду Кульчицьких, любила свого чоловіка, коваля Якова, що був від неї старшим на тридцять три роки.
Боявся підозріливих звуків. Найдужче боявся поганих сільських дітей чи дорослих, які кпили із нього.
Сам рудий, руду взяв.
Рудий ксьондз повінчав.
Руда музика грала,
руда челядь скакала!
Боявся, але не панічно. Якось закривав очі, напружував маленьке серце – і переступав через страх. Не назавжди, не відразу, але постійно
…Тільки наловили риби – і захотілося черешень.
– Хло’, давайте на Магуру!
– Давайте, єсли поспіємо до ночі!
Гора Магура, на шляху до Дрогобича, була обсаджена черешнями.
– Давайте у Дуброву, Йвасю!
У Дуброві, лісі, який тоді здавався величезним пралісом, із якого почалося людське життя, росли дуби.
– Неню солодка, які ж вони грубі, ніби мають по штириста літ! – казав Степан.
– А які туйка дупла і діри! – додавав Івась Яцуляк.
– Бо туйка є шпаки! Але не мучте їх, хлопці, най си жиют! Пускайте їх назад, до гнізда! – хлопці слухалися Івана, сина Яця-коваля.
– Увидьте, який моцний гриб! – знову командував син Яця.
Хлопці слухалися. Іван завжди збирав найбільше грибів. Він весь напружувався, не думав нічого, не дивився нікуди, окрім лісової землиці, де у найнесподіваніших місцях росли гриби, ці чарівні нарости із шапочками. Їх треба було вміти відрізняти від отруйних. Отруйні гриби, як і отруйні люди, могли приносити повільну і болісну смерть.
...згадував, як уже школяриком, у Ясениці-Сільній ловив руками рибу – ніхто не вмів цього робити краще від нього… Ходив із Іваном Яцуляком і Степаном Сеньківим на став, за лісом. Там забредали у холодну воду – майже по шиї! – Іван вчив товаришів, як хапати щуку, щоб вона не вивернулася! Щупаки дуже слизькі і верткі, треба нападати негайно, спритно, наскоком!..
У селі всі казали Фра́нко, наголос на останньому складі – Франко́ пізніше переставив сам, «українізувавши» прізвище вже у Дрогобичі. Він казав про походження батька із німецьких колоністів. Можливо, так і було, хоча це достеменно не встановлено. Але німецька пунктуальність, виняткова робоча дисципліна і працелюбство таки залишає шпаринку у версії про змішану кров різних народів у його родоводі.
У Ясениці-Сільній Франко жив у рідного дядька матері, Павла Кульчицького. Внучка Івана дуже любила бабуся, мати Марії Кульчицької Ядвіга. Це була українська шляхта, яку можна було легко визначити за поведінкою і світовідчуттям.
Разом із Іваном і Степаном Іван Франко ходив на Підбоську гору, із якої видно Самбір, Дрогобич, Стрий... Учитель, бачачи, що маленький і руденький Івасик постійно задуманий, якось сказав на уроці:
– Ти будеш великим писателем або великим багачем, або великим злодієм!
Що ж, устами сільського вчителя велике несвідоме пророцтво прозвучало вже у першому прогнозі цього речення.
Одного разу Іванко Яцуляк украв олівець, який Франкові подарував його вуйко Павло. Вчитель Андрусевич дав прочуханки Степану. Малий Франко так плакав від втрати олівця, який став для нього дорогою і майже живою частинкою його самого, що заливався слізьми від справжнього, вже недитячого горя… Ніби передчував, як у дорослому житті не раз у нього будуть красти – популярність, можливі гонорари, тепло генія, який вже ходив поміж затурканими селянами Ясениці-Сільної. Те, що вони так і не мали волі до змін, Іван Франко ще колись переконається ….
Його тезко, Іван Яцуляк, у пориві дитячого каяття віддав Іванові олівець. І вони подружилися. Коли Франко вже переходив у нормальну школу отців василіан до Дрогобича, Яцуляк утік із дому – і пішов за Іваном до Дрогобича. На другий день батько повернув його. Але це був, Івасю, твій перший шанувальник, перший друг молодих літ.
Щоправда, пізніше він палив книжки «про соціалізм», які йому колись давав читати, вже юнаком, Іван. Він палив журнали «Молот» і «Дзвін», палив «Борислав сміється» – а в тому вогні горіла їхня дитяча дружба…
….
Коли син Андрій був найстаршим, першородним сином, то дочка Ганна була наймолодшою (поміж ними двома були середульші сини Петро і Тарас). Ганна мусила виїхати до Києва у 1914-му році, так і не побувавши на похороні батька. Він кликав її, навіть грозився позбавити спадщини, але Ганна побачила батька лише у могилі. Чи була це неймовірна черствість дочки?
Ні. Мати не любила Ганну ще від малих літ. Можливо, тут спрацьовував комплекс Електри, тобто фіксація дочки на любові до батька у ранньому віці. Можливо, наростала заздрість матері до доччиної молодості. У будь-якому разі Ольга завжди згадувала, що мати ставилася до неї як до служниці. Коли напад хвороби був особливо сильним, мати казала до Ганни:
– Я стовбова дворянка. А ти хто? Ти – хлопка, хлопка!
Батько весь час був зайнятий літературною працею. Дівчинка підростала у цілковитій самотності і фактичній відсутності батьківської любові із двох сторін.
Але вона любила батька і до кінця життя відчувала провину, що він помирав самотнім, без найближчих людей, сповнений відчуття жаху…
Почуття провини переслідуватиме все життя і Ольгу.
Можливо, Ольга Хоружинська таки любила Франка. Неможливо вимірювати жіночу любов на терезах, але галичанки, які траплялися на його шляху, були більш прагматичними і прискіпливими. Кожна мала власну прискіпливість.
Найменше її було у Ольги Рошкевич. Їм просто не поталанило із Івановим арештом, якого цілком могло би і не бути. Але, здається, Хтось дбав, щоб Франкова доля була спрямована у річище із темними водами…
Про полячку Юзефу Дзвонковську взагалі не доводиться говорити як кандидатку на те, щоб розділити життя із Франком. Вона була нездоровою, але найважливішим у цьому випадку було те, що Юзефа була сповненою думок про вищість свого народу. Хоча у той час і якоюсь мірою вона мала рацію…
Уляна Кравченко. Климентина Попович. Ольга Білінська… Кожна із них могла би стати його дружиною за певного збігу обставин. Але одній не подобався його характер, другій – веснянкуватість і рудий колір волосся, третій – політична неблагонадійність. Тодішні галичанки-наречені стосовно Івана Франка виявилися дивовижними перфекціоністками. Вони хотіли бачити письменницький ідеал, із вродою царя Паріса, із багатством Креза, із розважливістю філософа Сенеки і з безмежною любов’ю, до гробової дошки, із своєю обраницею.
Зрештою, жодна з них не зустріла ні Паріса, ні Креза, ні Сенеку. Їхні чоловіки були ординарні до мозку кісток (як і були, за великим рахунком, пересічними більшість жінок, що перетиналися із Франком у житті).
У твоїй долі, Іване, могла розвинутися безконечна кількість інших життєвих сценаріїв. До прикладу, сценарій перший.
Тебе не заарештували. Якось обійшлося. Михайло Павлик сказав на суді, ховаючи всередину образу за свою сестру, що з тебе був такий соціаліст, як із нього, Михайла Павлика, тибетський монах. Всечесний отець Михайло був наляканий, але коли ти (звісно, скрипівши зубами, звісно, заради Ольги), поклявся йому, що більше ніколи не будеш зв’язуватися із усілякими банітами і лотрами, дозволив одружитися.
Ти був якщо і не на сьомому, то принаймні на п’ятому небі від щастя. Той радісний перший рік заклав тобі підмурівок на все життя. Потім народилася дочка, ти захистив у Відні докторат із рідної літератури. Може, і сам би продовжував писання. Але якось… ти був щасливим… ніхто з Олиної родини тебе не заохочував до письменництва…треба було утримувати сім’ю… бути обережнішим, ніж здавалося тобі спершу...Ольга таки любила тебе… ти почав займатися наукою…
Після талановито захищеного докторату у Відні, де ти говорив і про батьківську роль цісаря і його намісника графа Казимира Бадені, якось несподівано ти вийшов на перші професорські ролі… Іноді ти писав патріотичні, але до міри, статті. Народилося ще двійко дітей. Сім’я багато подорожувала Європою, доки то було можливо. Ти уважно слідкував за розвоєм великоукраїнської літератури… Ти помер на своїй домашній постелі, із дивним відчуттям якоїсь обікраденості, помер, оточений люблячою дружиною і дітьми. Потім померла вона, а пізніше померли твої діти.
Сценарій другий.
Тобі не вдалося закінчити Львівського університету через спустошливу любовну історію, яку хтось подібний до тебе, у паралельній реальності, описав у оповідках «Сойчине крило» і «Батьківщина», у збірці віршів «Зів’яле листя». Ти не читав цих оповідок, але твоє життя склалося певною мірою подібно.
Ти мав невелику частку землі у Нагуєвичах. Але одного разу ти зустрівся – майже на вулиці! Можна було сто разів пройти мимо! – з дівчиною. Ти генетично мав нахил до захоплення незнайомками. Напевно, все починалося ще до її слів. Твій мозок, твоя підсвідомість і свідомість (вони рідко домовляються між собою у нашому мозку, але якраз цього разу між ними була гармонія, утворивши вибухову енергетику обожнення незнайомки і її всілякої ідеалізації) про все домовилися.
Ти наробив багато помилок, починаючи спілкуватися з нею. Може, все би було інакше, якби ти не закріпив за собою ролі слуги, пажа, який безмежно відданий своїй Прекрасній Пані.
Це обожнення потягнуло за собою повільну, але невідворотну, руйнацію всього попереднього, відомого тобі про життя. Ти час до час мав із твоєю Прекрасною Пані (для інших вона була звичайною жінкою із нерідко екстравагантною, іноді сумнівною, поведінкою) любовні зустрічі.
Твоєю мрією було одруження із нею. Зате її мрією було вільне життя. Також вона дуже любила твої грошові подарунки.
Ти почав хворобливо ревнувати її. Вона відразу вказувала тобі на двері і розрив назавше.
Ти давно продав свою скромну земельну частку. Левова доля заробітку твоїх прадідів була розтрачена на забаганки Прекрасної Пані.
Ти заледве отримав вчительське місце праці у далекому селі. Прекрасна Пані без імені не раз казала, що не любить тебе.
Ти пробував писати вірші та повісті. Дехто казав, що у тебе є літературний хист, але ти його занехаяв. Прекрасна Пані сміялася над твоїми писаннями.
Ти так і не одружився. Прекрасна Пані часто зникала, а потім знову появлялася у твоєму житті, переважно без засобів до існування.
Нарешті вона, вже немолодою і хворою, переїхала до тебе в село. Це був найщасливіший час твого життя.
Потім вона померла. Ти кілька разів на тиждень ходив на її могилку.
Потім помер ти. Поволі ваші могилки, які таки були поруч, поросли травами забуття…
Сценарій третій.
Ти залишився жити у Нагуєвичах після школи у Ясениці-Сільній. Батько захворів, помер ще раніше, ніж ти став підлітком. Було ніяк учитися далі. Ти дуже хотів вчитися. Книжки тобі снилися. Ночами ти плакав від болю:
– Невже ніколи більше? Нічого, крім Нагуєвичів?
Мама померла відразу за батьком. Ти мусив допомогти молодшим братам. Важка праця забирала силу рук. Але сила серця була нікому не потрібною. Ти став парубком із подвійним іменем. Але та двоїна не додавала тобі щастя…
Якось не дуже таланило з дівчатами. Тих, що хотіли тебе (у селі не вживалися такі слова, як любов, почуття та інша панська трахомудія), не хотів ти. Із деякими ти був не проти одружитися (таких було всього дві) – але не одружився. З першою – перебив женячку старший і багатший хлопець, і Настуня вибрала його. Друга може би і пішла за тебе – дивакуватого сироту Івана-Мирона, але несподівано захворіла і через півроку згасла, пропала навіки, пішла під землю такою молодою! Ти так плакав на її похороні, як же ж ти ридав!…
Після того похорону ти почав потроху пити. Не можна сказати, що у селі тебе не любили чи не сприймали серйозно. Ти умів писати і читати краще від будь-якого вчителя. Тебе часто застукували за читанням книжок. Тебе остерігалися як білої ворони. Ти був, Іване-Мироне, не таким, як твої односельчани. Вони не знали, як з тобою поводитися. І се трохи смішило їх, трохи дратувало.
Ти не дуже любив, чого там гріха таїти? – працю коло землі. Все часто волочився лісом і полями, бо із музи́ки і з маля́ра нема в хаті господара, збирав гриби і ловив руками рибу. О! у грибництві та рибництві ти направду був неперевершеним! Ти був цим корисним односельчанам, часто годуючи їх рибою, як Ісус Христос.
Але село тобі так набридло, як найгіркіша редька. Біль від того, що не можеш учитися, потроху глушив горілкою. А потім, ще із двома чоловіками, Володимиром та Степаном, подався на нафтові копальні до Борислава. Там життя було важче, але інше. Тебе закрутила робота і нічний шинок. Появилася молода робітниця Марія, яка понесла від тебе дитину і ти всіма силами старався відкласти хоч трохи ринських для прожиття з нею.
Хоч ти не любив Марії, але був добрим з нею, хоч часто п’яним. А потім у якійсь бійці, де ти не був нікому і нічого винен, хтось вдарив тебе по голові металевою палицею – і ти помер на місці…
Ринські, заощаджені тобою, теж зникли. Бідна Марія народила дитину і подалася з нею на рідні села – і слід її загубився. Лише Володимир і Степан сплакнули за тобою. Лише деякі односельці іноді згадують Івана-Мирона, що хтів вчитися, обдаровував все село рибою, зловленою руками, і нагло згинув десь у Бориславі на зарібках.
Сценарій четвертий.
Після першого арешту ти (справедливості заради, це рішення довелося витискати із себе) вирішив, що треба займатися політикою. Літературна діяльність буде лише розм’якшувати твій мозок. Лише приносити зайву підвищену чутливість, якою страждають усі писателі. Коли буде кортіти писати, можна буде навчитися краще говорити публічно. Ти не станеш Ціцероном (та й найкращого оратора по-звірячому вбили за наказом молодого диктатора Октавіана Августа, а голову і руки оратора виставили для всезагального огляду на головній площі старого Риму), але, відай, принесеш більше користи своєму народові. Ти не винен, що наш нарід не любить книжок і не читає їх. А публічні промови – се теж свого роду писательство. Але ефективніше в тих умовах, які склалися.
Ти борешся за місце у Віденському парламенті від радикальної партії. Першого разу із тріском програєш вибори. Селяни, яких пізніше називали «хрумами», «хрунями», продавали голоси за ковбасу і горілку. Часто перед голосуванням виборців розсаджували за столами, рясно заставленими добрим харчем, роздавали «асигнівки», тобто дозволяли вирубувати у лісі певну кількість дерев, лише треба було голосувати за графа, а не за тебе – молодого галицького Макіавеллі, що поступився багато чим і багато що випалив із власної душі заради української будучности. Хоча галицький Макіавеллі ніколи не забував про матеріальний достаток власної сім’ї, бо у нещасному тілі, поточеному хворобами, не втримається, швидше чи пізніше, дух боротьби.
Уже наступні вибори, у 1898-му році, через переведення Понінського на іншу посаду, ти виграв у лікаря Гладишевського, всіма правдами і неправдами, найчастіше хитрістю і підкупом, тобто перекупом, захищаючи власні голоси від машини, як її пізніше назвуть, чорних технологій.
Тобі чимало вдалося зробити у австрійському парламенті для свого народу. Хоч той народ переважно називає себе русинами. Лише один Великий Українець із подібним прізвищем, але іншим життєвим сценарієм, у 1893-му році вперше буде закликати і пояснювати, що галичани, буковинці, поліщуки та інші є українцями.
Вже після боїв за Україну, які були програні, особливо після великого і страшного ісходу, коли українські воїни здавали зброю і переходили у табір для інтернованих, ти вперше відчув щось подібне до політичної зневіри і перевтоми.
В останні літа на тебе находив жаль за змарнованим і замореним усередині літературним хистом. Що ж, така людська природа –нам завжди здається, що наші інші можливі життєві сценарії були би ліпшими від основного, що виник волею різних збігів обставин і того, що ми достеменно не можемо збагнути…
Ти помер від інфаркту, дорогою до львівської лікарні. Твій єдиний син став політиком, а потім, виїхавши до Канади, багато зробив для консервування українських ідей, адже без повторень і ритуальних використань все підвладно в’яненню і розпаду…
Сценарій п’ятий.
У Дрогобицькій гімназії ти знайомишся із священником, який справляє на тебе великий вплив. Батько помер, коли ти ще був дитиною. Весь цей час туга за батьком, така начебто неясна і покрита туманами юного забуття, тихо терзала тебе. Нарешті вона знайшла втілення в образі отця Сильвестра. Отець час до часу приходив до гімназії із викладами. Одного разу він почув твій виступ.
– Як називаєшся?
– Іван.
– Ти добре говорив, Йвасю, але є одна заковика…
Так почалося їхнє знайомство. Отець Сильвестр був незвичним священником для того часу, незвичним своєю любов’ю до життя і відсутністю побутової догматики, повчань.
Палкі розмови і навіть деколи ловлення риби остаточно переважили твою чашу вагань. Ти відчував можливість любити живого Бога. Ти був сиротою – і всі рішення приймав сам. Через деякий час ти прийняв монаший постриг.
Розпочалася твоя історія нових злетів і падінь. Тебе звинувачували у непослухах і навіть єресях. Ти пішов далі свого духівника отця Сильвестра. Новий ти народжувався у сумнівах і муках. Твоїми поглядами і трактуваннями багатьох богословських тез зацікавився папський нунцій. Тебе запрошено до Ватикану, де склалися власні непорушні догмати поведінки. Якраз тоді помер твій любий другий батько, отець Сильвестр.
Було би великою неправдою стверджувати, що твій шлях, шлях монаха Антонія (інше ім’я як інша людина) був таким гладким, як тут його подає автор. Ти став відомим у вузьких колах теологом і теософом. Але тобі на цьому шляху довелося розпрощатися із чимось дуже дорогим. Довелося у муках поборювати тілесні пристрасті, нехтування якими було, зрештою, причиною твоїх невротичних розладів, які розвивалися у супрязі із розвитком твоїх знань.
Але невротичні стани (кажуть, як форма розплати за нереалізовані потреби, хоча, справедливості заради, і занадто бурхливо реалізовані тілесні потреби викликають невротичні стани; вони появляються навіть при близьких до ідеальних умов реалізації власних тілесних потреб – велика таємниця висить над світом і ніхто не знає доконечної істини), отже, невротичні стани твоєї душі були малопомітними, бо ти таки навчився, за допомогою довгих і виснажливих практик, панувати над собою.
Ти помер у немолодому віці, сточений сумнівами і гризотами, які, наскільки могли, то пробивалися на сторінки твоїх богословських, теософських і трохи містичних трактатів, а може, і не трохи, бо ти став одних із лідерів у царині пошуків християн-містиків.
Ти більш-менш точно передчув дати власної смерті – кінець травня 1936 року... Перед нею у видивах прийшов тато Яків, мати Марія, брати Захарій та Онуфрій. Вони кликали до себе. Мати Марія, у довгих білих одежах простягала руки:
– Ходи, синку!
– Йду, мамо, тепер уже іду!
….
Всі ці сценарії були можливими. Були можливими, але не достеменними, як і багато інших сценаріїв долі Івана Франка. Але у цій книзі, читачу, ми будемо писати про той єдиний неповторний шлях, яким йшов письменник-візіонер Іван Франко до свого розквіту, в’янення і смерті, щоб після неї знову запломеніти силою і теплом.
