виходили

у поле на світанні

шукати сонце

у похиленій траві

побачили не світло

а згасання

останньої

найменшої зорі
 

побачили

ще кволий світ

що помалу

зводиться на ноги

і у траві –

срібний ключик од воріт

нічних видінь

й ранкової вологи
 

пускали псів –

може віднайдуть

шляхи й стежки

місяця старого

і йшли слідом пси –

зачули ртуть:

розлився місяць

побіля дороги
 

і верталися ні з чим

до пустого дому

і розганяли тіней

у ранковій млі

і жоден з псів

гавкоту не зронить

бо тримає в пащі

залишки зорі

 

30.09–02.10 2023 року

розпускається ніч

як довга коса

і падає пасмами

поволі на плечі

поміж теміні сяє

срібляста імла

марніє усе:

люди

тварини

і речі
 

стискаються долоні

– рука на руці –

і перстені згасають –

золото старе

гаснуть дні

згасають тижні

місяці

догасає світ –

звіря кволе

та німе
 

лиш срібляста імла

в'ється довкола

і в'ється холод

лягаючи на вікна

розпускається

зимова ніч –

готова

поглинути всіх нас

на віки

вічні
 

листопад-грудень 2023 року

Склавши руки під щічку, в подушковий вилом,
Задивившись в видіння, мені недосяжне,
Раптом плачеш вві сні, і – здригнувшись всім тілом –
Порятунку благаєш – жагуче й протяжно.

Ти ще плачеш – а я вже звиваюсь змією,
А ти гоїшся в мені, вся ущент кровоспинна,
Всю тебе я цілую – груди, стегна й коліна,
І плече, і сорочку, і усе що під нею.

Нагодований диханням пряно-медовим,
Не спитаю про сни і видіння. Над ранок
Поцікавлюсь: ну як? – промінь вийде з фіранок,
Ти щось скажеш невлад – я всміхнуся: чудово!

Над містом ширяють тіні,
над містом зі свистом літак,
над містом місяць, наче ліхтарня,
а в місті ліхтарні – червоний мак.
Так треба, треба так.

 

Поет має окуляри
        в золотій оправі,
і читає реклями кіна «Омана»...
І ніч, мов каштан, цвітуча, зор'яна,
ніч – бензиною п'яна.

 

Завтра відчиняю вікно.
Ранок терпкий, мов кисле вино.

 

Ледве запалиться світлом світання,
   на вулиці хлопець у дірявих черевиках
       продає газети.
Вигукує:
   – «Японський міністр заповідає війну!»

 

Місто – сонет з каміння, цегли й скла.

 

14 квітня 1933.

заплітання

кіс

 

звірина

пірнає

в ніч

у саду

вночі

 

блискає

 

згода

на світанок

підглядає

ніч

 

усміхається

до коробки

коли пообідній час мілкий

врешті розкривається

цвітом вечоровим –

тоді прийдіть до нас

найкоротшим зі шляхів

 

коли все вбирає ніч у свої шати –

зітріть нам із облич доспілу старість

і лики наші поночі

не стануться камінням

 

коли змарніє тьма

і закриється у собі світло –

зовіть нас

елегійними піснями

 

зовіть нас

бо ми уже забули

хто зробив нам наші силуети

 

зовіть – і поміж зламів скель та пилу

ми подаруємо їх вам

 

по срібняку – на кожне око

по мові – в кожен рот

по пам'яті – часом спопелілій

 

і хай так буде

як було завжди

 

ті що йдуть

нехай нічого не візьмуть

відправляючись в ніщо

 

а ті кого чекають з пустоти

нехай пусті приходять –

і вдягаються у те

що із себе без жалю

знімає кожен

з нас

День залишився на ніч,

стерто поетів Курдистану.

 

День залишився на ніч,

грудка пахлави

 

прикипіла до жерсті

чавунної, що за структурою

 

нагадує спину носильника.

День залишився на ніч

 

став її очима

з відсутніми в них білками.

 

Став попелом

під час зачистки,

 

холодним, ближчим до фосфору

та залишків кремації.

 

День залишився на ніч

із ліквідацією пожежі.

з ночі у вікнах навпроти

з’являються коти. кожен іншого часу

та іншої породи.

 

потім з різних поверхів

виглядають люди, щоб перевірити

чи настала пора, коли

 

світ вже для них існує.

 

коли щодня мене створюють заново –

я навіть не здогадуюся, що інші вночі

написали балончиком на стіні:

 

«тут був я. на хуй рух«Рух Хожув» – футбольний клуб.[1]. на хуй даміана шибу».

їм теж потім здавалося, що вони мудріші за себе –

 

за мить до цього?

 

[1] «Рух Хожув» – футбольний клуб.