Посестри. Часопис №77 / Зменшувати кількість страждання у світі. Про поезію Анни Свірщинської. Частина перша

* поетичні цитати в перекладі В'ячеслава Левицького

І. Боже, котрого немає… 

Неабияку роль у популяризації поезії Свірщинської відіграв Чеслав Мілош, творець, молодший за неї на два роки, який дебютував приблизно у той самий час, що і Анна Свірщинська. У розмові з Тадеушем Ружевичем Мілош визнав, що він побачив у Свірщинській видатну поетку «одразу після публікації її перших віршів»Wbrew sobie…, s. 437.[1]. Під час окупації він видав в антології «Незалежна пісня. Польска поезія воєнного часу» (1942) написану нею і нагороджену в підпільному конкурсі поему «Рік 1941», котра вражала національно-патріотичною тематикою, яка настільки виразно не проявлялася раніше у творчості авторки «Віршів і прози».

Крім того, згадувана антологія містила вірші Кшиштофа Каміля Бачинського, Владислава Себили (на той час минуло вже два роки після його смерті), Антонія Слонімського, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, Єжи Заґурського. Набагато пізніше, після отримання Нобелівської премії з літератури у 1980 році, Мілош прочитав у Гарвардському університеті цикл із шести лекцій, які згодом були опубліковані під спільною назвою «Свідчення поезії. Шість лекцій про недуги нашого сторіччя» (1983). Серед героїв тієї книжки – поряд із Мироном Бялошевським, Збіґневом Гербертом, Тадеушем Ружевичем, Александром Ватом – опиниться також Свірщинська, авторка збірки «Я будувала барикаду». У 1981 році поетка надішле нобелівському лауреату лист, у якому перепише присвячений йому вірш «Спогад», який свідчить про захоплення, не лише літературне, Мілошем: 

Ти ввійшов у мою пам’ять 

молодий і гарний, наче світло. 

 

Роками пізніше 

я почула твій голос у телефоні, 

й навідала мене тоді 

наша з тобою молодістьA. Franaszek, Miłosz. Biografia, Kraków 2012, s. 325, 807.[2]. 

У 1996 році Мілош опублікував монографію з назвою «Якого ж ми мали гостя», присвячену творчості Анни Свірщинської. Цю книжку було кілька разів перевидано. Анджей Франашек твердить, що це був із боку Мілоша «гарний жест опікуна поетичного господарства», оскільки такого типу рекомендація мала «силу впливу, пробуджуючи інтерес і медіа, і читачів, запобігаючи забуттю незвичного твору»Там само, s. 733. [3]. Через рік Мілош уклав для Державного видавничого інституту збірку з назвою «Поезія» і написав передмову до неї. До збірки увійшли всі поетичні збірки Свірщинської (вона вийшла в золотій серії «Колекції польської поезії ХХ століття», виданій під патронатом Міністра культури і мистецтва). Крім того, автор «Спасіння» перекладав її вірші англійською.  

На першій сторінці книжки «Якого ж ми мали гостя» Мілош наголосив на автобіографічному вимірі поетичного твору Свірщинської, який, на його думку, слід трактувати як «єдність віршів і особистості, різкої, пристрасної, гордої, покірної, грішної, співчутливої, люблячої, нестримної»Cz. Miłosz, Jakiegoż to gościa mieliśmy. O Annie Świrszczyńskiej, Kraków 2012, s. 5.[4]. Він також твердив, що Свірщинська «звіряється нам повністю, як пристрасть, жага до життя, розпач, насолода, – але завжди в конкретних обставинах, які ​намагається​​​ правдиво описати», а також указував на достовірність описуваних нею подій, називаючи її автентисткою і веристкою, котра прагне, аби зображувані нею сцени виглядали, «як живі»Там само, с. 19, 21.[5]. ​Дослідження а​​втобіографічн​ого​​​ слід​у​ розвинула пізніше Аґнєшка Стапкевич, авторка книжки «Тіло, жіночність і сміх у поезії Анни Свірщинської» (2014). Ось кілька цитат із цієї праці:  

Читання віршів Свірщинської підважує теорію, яка забороняє поєднувати особу автора і ліричного субʼєкта його творів. […] Поетка бере багато фактів зі своєї біографії, але в творчому процесі усуває елементи, які звертають увагу на приватність переживання, акцентуючи все те, що робить досвід, про який вона говорить, достовірним. Це відповідає не лише її «програмній» меті – промовляти до багатьох читачів, але перш за все дозволяє видобути універсальність певного переживання. […] Вона використовує особистий досвід, але не прагне окреслювати його приватності. Сила образу витворюється завдяки зіткненню приватної біографії зі вселюдністю переживання. […] єдиний шлях до опису універсального досвіду прямує через досвід індивідуальнийA. Stapkiewicz, Ciało, kobiecość i śmiech…, s. 43–46.[6]. 

Так само, як це раніше робив Мілош, дослідниця підкреслює, що поезія Свірщинської вирізняється достовірністю​, та демонструє надособистісний вимір повідомлення, яке створює поетка, виходячи з власного досвіду.  

Повернімося ще до монографії Мілоша, котрий залюбки порівнює поезію Свірщинської з лірикою Тадеуша Ружевича, який дебютував на кілька років пізніше (у 1944 році). Автор «Поетичного трактату» упорядковує фактографію і твердить, що саме поетика Ружевича вплинула на мистецький вибір Свірщинської, котра лише через певний час після закінчення Другої світової війни почала одночасно шукати «стилю  за можливості оголеного, без прикрас і метафор, голого метру і ритму, посутнього, інкантаційно наближеного до прози»Cz. Miłosz, Jakiegoż to gościa mieliśmy… , s. 92.[7]. 

​​Мілош вказує на основну подібність між двома поетами, котру можна звести до трьох ​найголовніших​​ ознак: ​​​

​​1. «оголеність» стилю (його «прозорість» і природність)​;​ ​

​​2. аскетизм слова (ощадливість в доборі засобів, мінімалізм у експресії)​;​​ ​​​ 

3. «реалізм, навіть натуралізм» (доречність, відповідність слова реальності, якщо навіть це викликає сильне потрясіння у читача). ​​​ 

Слід доповнити цей протокол подібності аспектом фундаментальним і, власне кажучи, основним для всієї сукупності творів Свірщинської та Ружевича​:​​​ йдеться про закладену ​у​​ них етичну позицію щодо трагедій окремих особистостей і суспільства.  

Автор «Барельєфу» визнав у розмові з Мілошем, що ще тоді, коли він був «хлопчаком», ​він ​прочитав у місячнику «Skamander» («Скамандр») (1935, зошит 62) вірш Свірщинської «Victoria» ​– ​і одразу звернув увагу на його відмінність від тогочасних поетичних практик: «Я шморгнув носом і подумав: більш сухий, більш риторичний, але водночас сильніший за формою від скамандритських, бо вони струменять красою»Wbrew sobie…, s. 437. [8]. 

Свірщинська і Ружевич були особисто знайомі. Автор «Неспокою» відвідував поетку у її квартирі під час перебування в Кракові, а вона присвятила йому вірш «Я – тупа», який є проголошенням аінтелектуального підходу до життя, апологією ментальної обмеженості, безглуздя, маніфестом деменції, з якою потрібно змиритися, з котрою слід погодитися і визнавати джерелом справжнього життя:  

Я тупа. 

Моя тупість нічогенько тхне, 

як моя шкіра, коли 

не миюся. 

 

Моя тупість  

чудово тхне, 

як дуже великі та дуже дикі 

звірі, наче їхня 

звіроматка-самиця. 

 

Вдасться жити  

лише так довго, 

як довго дозволить мені смоктати 

своє вим’я 

милостива моя мама-тупість. 

 

(«Я – тупа») 

Подібні випадки підкресленого самоприниження можна знайти у віршах, в яких поетка називає себе «неважливою людиною», «яким-небудь чим-небудь», «стервом», «туалетною бабкою»Див. вірші: Wdzięczność dla butów, Szczęśliwa jak psi ogon, Mówię do siebie: ty ścierwo oraz Zostanę babką klozetową.[9]. 

Найбільш новаторським і водночас ключовим місцем у монографії Мілоша є те, що він вважає Свірщинську ​метафізичн​ою​​ поетк​ою​​. Він уперше так її схарактеризував у ліричному творі «Перекладаючи Анну Свірщинську на острові Карибського моря», вміщеному до збірки «На березі річки» (1994). У ньому Мілош згадував «чуйність до нашої долі», яку ви​словлювала​​​ Свірщинська, а також її здатність до «оспівування буття», тобто реалізації його у поетичній мові і його схвалення. Мілош спробував навіть дати «визначення цієї поезії», вказуючи на вписану до творчості авторки «Вітру» антиномію між тимчасовістю прагнень кохання, володіння, стражданням – та невловимою за допомогою інтелекту вічністю, котра має атрибути інакшості, справжності й постійностіCz. Miłosz, Wiersze wszystkie, Kraków 2011, s. 1070–1071.[10]. У монографії він так продовжив цю думку: 

[...] ​​​я назвав її метафізичною поеткою, і цей дещо надуживаний прикметник у її випадку цілком пасує. Адже її світ екстазу і страждання, пристрасного шепотіння і гімнів на честь існування точно не міститься в тому, що ми називаємо матерією, fysis, тобто розтягається meta, бере участь у великому океанічному Усьому. Її поезія підтверджує правило, яке в католицькій Польщі, безумовно, не мало б діяти, але діє з кількома винятками: у двадцятому столітті найкращу поезію, яка намагається торкнутися Іншого Виміру, як би ми його не окреслили, пишуть поети не дуже релігійні або нерелігійні, наче власне лексика, сповнена великих літер, паралізувала авторів, вірних катехизисуCz. Miłosz, Jakiegoż to gościa mieliśmy…, s. 31.[11]. 

Продовжуючи вимальовувати цю інтерпретаційну лінію, Мілош наводить роздуми св. Івана Павла ІІ з книжки «Переступити поріг надії» (1994), які стосуються розвитку католицизму в Африці, тісно пов’язаного з місцевою «вірою в спілкування з духами предків» та можливістю адаптації споріднених понять на ґрунті власної релігії. Прикладом подібної тенденції, що присутня у поезії Свірщинської і розкриває метафізичну перспективу цієї творчості, автор «Трьох зим» уважає пізні твори із циклу «Вірші про батька і матір», у яких реалізована віра в спілкування святих і існування «того світу»Там само, с. 31 і наступні.[12]. 

Дозволимо собі у цьому місці зробити короткий відступ. На початку червня 1979 року св. Іван Павло ІІ здійснив своє перше паломництво до Польщі, а його присутність і послання сприяли протягом кількох десятиліть глибоким суспільно-політичним змінам у країні і за кордоном. З нагоди візиту папи редакція часопису «Życie i Myśl» («Життя і думка») попросила різних людей зі світу культури і науки (зокрема Тадеуша Новака, Єжи Новосєльського, Єжи Прокопюка, Тадеуша Слівяка, Владислава Татаркевича, Збіґнєва Запасевича і багатьох інших, старших і молодших) пройти опитування щодо своїх вражень від перебігу паломництва папи-поляка. Серед надісланих відповідей є й рефлексії Свірщинської, котра, як було згадано вище, особисто знала Кароля Войтилу.

Поетка розпочала із простої ремінісценції («Тридцять років тому я познайомилася в Кракові з високим молодим священником із рухами спортсмена і красивим добрим обличчям. Звали його Кароль Войтила»A. Świrszczyńska, Wizyta Ojca Świętego…, s. 72. Наступні цитати з цього тексту узято з цієї ж сторінки. [13]), а також згадала про роль, яку каплан із Вадовіц відіграв у житті її сімʼї (її власне вінчання та хрестини дочки). Після цього Анна Свірщинська перейшла до опису своїх відчуттів, повʼязаних із появою Івана Павла ІІ на балконі ватиканського Собору Святого Петра 16 жовтня 1978 року після завершення конклаву. Вона, зокрема, згадувала, що із дочкою стежила за цією подією по телебаченню, затискала кулаки і разом із папою відчувала «хвилювання в ту мить великого життєвого іспиту».

Проте – що притаманно для перцепції Свірщинської – радість і гордість змішувалися в ній зі смутком і жалем, а також ​зі співчуттям​​​: «Я подумала, що ця людина бере на свої плечі величезний тягар, що вже до кінця життя повинна залишитися на чужині і що платою за обож​юва​​ння є самотність». Такі ж почуття мала поетка в червні 1979 року, коли спочатку зустріла папу, оточеного натовпом на вулиці Францисканській у Кракові, а потім – дивлячись трансляцію з церемонії його відльоту до Ватикану: 

Я раділа, що він має здоровий вигляд, сміялася з усіма з ​й​​ого жартів, яким аплодували люди. Але мій веселий настрій розвіявся, коли через два дні після цього, сидячи перед телевізором, я дивилася, як в аеропорту в Баліцах він робить останні перед відльотом кроки на польській землі. Я відчувала, що його ступні не хочуть від неї відриватися. Бачила, як він стає на коліна і цілує цю землю. Я злякалася, що Кароль Войтила може забути цієї миті, що він є вже ​п​​апою Іваном Павлом ІІ. […] Я злякалася, що він може підняти руку до очей, щоб витерти сльози. Тоді мені вдруге стало його шкода.  

Отже, емоційну домінанту розповіді про перший візит Івана Павла ІІ до Польщі визначає і окреслює меланхолійний настрій жалю, переплетеного зі страхом. Світлі образи величності Папи щоразу затьмарюються і обрамовуються контурами співчуття. Виникає враження, ​ніби​​що​ поетка оперує риторичною світлотінню (все ж більше тінню, ніж світлом), аби народна влада не визнала її рефлексії надто схвальними. Варто додати, що прихильність Свірщинської до соціалістичної системи (на чолі із Едвардом Ґєрком, першим секретарем ЦК Польської обʼєднаної робітничої партії – PZRP) виразно проглядає у підсумуванні, яке через кілька десятиліть може мати амбівалентні оцінки: «[…] найбільшим символом державного успіху візиту Його Святості Івана Павла ІІ до Польщі були сердечні обійми, які поєднали в аеропорту в Баліцах двох поляків: найвищого достойника католицької Церкви і найвищого достойника соціалістичної держави». 

Різноманітні аспекти релігійності поезії Свірщинської не раз були описані протягом багатьох років. Барбара Цєсєльська розглядала елементи таїнства Євхаристії, присутні у цій ліриці, і скеровувала свої рефлексії головно у річище проблематики безневинного страждання, покликаючись при цьому на висловлювання св. Івана Павла ІІ і св. Івана Богослова. Вихідну і головну тезу авторка дослідження сформулювала так: «Поезія Анни Свірщинської близька до ідей Нового Заповіту, твердження про всюдисутність і вічність Бога та визнання Божої трансцендентності щодо світу»B. Ciesielska, „Ja zjadłem gwiazdę, ja połknąłem gwiazdę…”. Akt Eucharystii w poezji Anny Świrszczyńskiej [у:] Literatura a liturgia. Księga referatów międzynarodowej sesji naukowej, Łódź, 14–17 maja 1996, red. J. Okoń przy współpracy M. Kwiek i M. Wichowej, Łódź 1998, s. 326.[14].

До праць Івана Павла ІІ звернулася й Беата Пшимушала, яка, прочитуючи вірші Свірщинської, сконцентрувалася на феномені чистоти та «дару із себе», крім того, вона помітила в деяких творах (наприклад, у вірші «Візьми моє страждання»)​ виразні алюзії до вчення Ісуса ХристаB. Przymuszała, Świrszczyńska – „sacrum” bez „sanctum”? O obejmowaniu [у:] B. Przymuszała, Szukanie dotyku. Problematyka ciała w polskiej poezji współczesnej, Kraków 2006.[15]. Останнім часом на «євангельський дух віршів про тих, хто страждає»A. Stapkiewicz, Ciało, kobiecość i śmiech…, s. 189.[16], звернула увагу Аґнєшка Стапкевич.

Дослідниця також твердить, що у творах Свірщинської, які репрезентують своєрідну апологетику страждання, «проявляється візія етики, найбільше наближена до християнскої». Ця тенденція простежується навіть попри те, що поетка декларувала свої світські поглядиТам само, s. 266.[17], про що може свідчити, наприклад, уривок із вірша «Падаю на землю», у якому звучить відлуння «Гімнів» Юзефа Віттліна («І будь благословенний молитвою тих, які в Тебе не вірять»J. Wittlin, Poezje, wstęp J. Rogoziński, Warszawa 1981, s. 85. Цитований фрагмент узято з вірша «Псалом». [18]) та поеми «Отче наш» Владислава Себили («І кричу: Отче наш, котрого немає […]»W. Sebyła, Poezje zebrane, wstęp i oprac. A.Z. Makowiecki, Warszawa 1981, s. 161.[19]: 

Я падаю на землю, 

вустами до чорної землі. 

Я кажу: Боже, якого немає, 

не дай мені заподіяти кривду 

людині. 

 

(«Падаю на землю») 

У цьому ліричному творі Свірщинська дає той самий «урок гуманізму», що й Ружевич, у котрого, як проникливо зауважив Ян Столярчук, «після смерті Бога людина для людини є Богом» J. Stolarczyk, Posłowie [у:] T. Różewicz, Credo, wybór J. Stolarczyk, Stronie Śląskie 2020, s. 99. [20].