Посестри. Часопис №103 / Присутність класиків

Присутність класиків… Тяжко говорити про поезію більш насичену традицією, ніж лірика Яструна. Жартували навіть, що ця поезія – полоністична. Мабуть, це дуже легковажний жарт! Бо в цій злостивості прихована похвала: полоністика в Польщі є дуже шанованим заняттям. Це ж ключ до нашої національної міфології! Міфології? Так, але міфології, якої годі зректися. Переживання за справи народу, проблеми волі й неволі застигли після епохи романтизму в мармурі символів, прикладів, поетичних міфів.

Часто в темних, незрозумілих та ірраціональних; обтяжених дивацтвом хуторянства, як у Виспянського. Але неоминальних, що можуть пригодитися. Хоча б як у «Сні зимової ночі», найчарівнішій поемі, яка не була би можливою без «полоністики». Саме в ній реалізувався поетичний досвід Яструна: символічна техніка стала на службі в романтичної міфології. Колись, перед війною, він вдався в підсвідомі таємниці свого «я»: лише вірші, писав він тоді, «дозволяють мені, попри першорядний уплив явищ, існувати насправді». У «Сні…» він сягає – скажу метафорою – до «підсвідомості» народу: до моральних, почуттєвих зразків із літ неволі. І тому виникає багато романтичних алюзій, багато Міцкевича, Словацького, Норвіда, Виспянського. Яструн існував поміж цих алюзій і символів так само впевнено, як давніше серед внутрішніх краєвидів. І збагачував їх – очевидно – новим, окупаційним досвідом. Творчо травестував; але й воскрешав, хоч ненадовго, традицію відчування, яку в роки неволі створили класики.

«Форми» Назва мовою ориґіналу: «Wizerunki».[1], які нещодавно видав Яструн, це саме той сірий бік його поетичної роботи. Найбільше тут про Міцкевича, Словацького, Норвіда, Кохановського. Про майстрів зрілого віку, чоловічних років; але у «Формах» можна знайти й авторитети молодості – Рембо, Лесьмяна, Пастернака. Мені лишень бракує згадок про Рільке, Новаліса чи Гельдерліна, про яких часто згадує Яструн. І які мали на нього досить великий вплив.

Особливо Рільке – від нього, мабуть, Яструн взяв свою «філософію кола», ідею вічної зміни та повернення явищ, яку, пишучи про передвоєнну лірику автора «Міцкевича» – необачно приписав Сандауер самому Шпенґлерові. Тоді як «коло» для Яструна не було лише історичним. Стосувалося людини, природи, свідомості, історії – словом, усього буття. Адже він написав потім гарний вірш, в якому накреслив свою долю по смерті, повернення в дерево, зникнення в рідній мові, перебудову думки в бібліотеці. Мабуть, перед війною. «Коло» навчало також не лише історичного скептицизму. «Хто знає силу кола, не лякається смерті». «Люблю, коли замикається коло, коли річ віднаходиться в іншій». «Немає нічого мудрішого за коло». Хто це написав? Гофмансталь, Рільке. Не можу – на жаль! – зневажати компаративістику…

Але я повернуся до «Форм». Чи це справді цикл літературних портретів? Мабуть, ні. Яструн рідко робить синтез, він більше коментує, ніж «постулює». На щастя! Він радше пише коментарі на маргінесах, конспекти з прочитаного, як це робили колись, дуже давно. Адже є в цій книжці цілісність. Цілісність смаку, цілісність поетичних захоплень. Оскільки індивідуальність коментатора сильна, на перший погляд побіжні спостереження складаються в логічні єдності, ніби притягнуті маргінесами.

Так і з Норвідом: не помітно конструкції есею, натомість обличчя поета наче «саме» намалювалося. Чи з Тувімом: трохи похвали, трохи претензії, і вже багато взято з творчості автора «Польських квітів». А тоді, як Яструн надто піддається жорстким критеріям, вдаючи функціонера ІЛДІнститут літературних досліджень Польської академії наук (пол. Instytut Badań Literackich Polskiej Akademii Nauk). Прим. пер. [2] avant la lettreфр. «перед назвою»[3], кривдить: хоча би Словацького. Адже можна хіба посперечатися з Яструнем про те, чи справді містицизм убивав Словацького-лірика. Все це було надто складно! Прогрес, як відомо, деколи йде через Монголію, а краса – у парі з божевіллям. Що ж кращого написав Словацький за «Заспокоєння», «Захват», «Народе мій…»

Але з ким я сперечаюся? З Яструнем із 1945-го, з 1949-го, з 1955 року? Може, той останній вже би зі мною погодився. У «Формах» помітна вся еволюція поета. Про неї годі й говорити; особливо з огляду на те, що це не лише його поступ. І в «Формах» відбитий він у мистецьких захопленнях, а  отже, в матеріалі – як-не-як – побічному. Тривкий у Яструна, врешті, не лише комплекс смаків, а також – та й передовсім – вимога, яку він ставить перед літературою: «писати можна лише всім собою, досвідом усього життя, не частковими почуттями». Це полеміка з власною передвоєнною творчістю. І постулат возз’єднання етичної правди з естетичною.

«Чи є отой напогамований ніколи голод форми, який наказує митцеві ненастанно боротися з непіддатливим матеріалом, до якої мети прямує він у своїй земній мандрівці, відомим кінцем якої щомиті може бути смерть?» Яка природа поклику митця, у чім полягає його честь, така зневажена сьогодні? Це питання, які хвилюють Яструна. Гігантські, трагічно банальні; але настільки закорінені в творчості поета, що вже й геть не академічні.

Яструн шукає в поезії глибини досвіду, фундаментальної простоти, дивується «пророчості» Міцкевича, тій здатності влити до простої формули правду життя й правду образу. І він звивається – але це важче побачити в «Формах» – довкіл проблеми, яка для його лірики, мабуть, найдокучливіша. «Пророчість» Міцкевича зумовлена не лише моральною суворістю, навіть аскетизмом. Було ще щось, у чому поетам, спорідненим із Яструнем, відмовила доля. Рільке так говорив про Толстого: «Толстого я бачив два рази, раз у Москві, і наступного року – в Ясній Поляні. Жодна людина не викликала в мене такого враження. Було щось страшливе, безжальне в його запитаннях… Надзвичайна людина, сповнена непереможної мудрості, якої я не бачив ні в кого: пам’ятаю, як він зривав квіти й підносив їх до ніздрів, пожадливість, із якою всотував їхній запах! Так – і звідти, власне, витікала велич людської істоти – ця людина безперервно була полем бою інстинктів, які її роздирали…» Яструн ніколи не вмів, як Толстой із розповіді Рільке, пожадливо всотувати «барви землі».

В ньому нема безкорисливої, спонтанної любові світу. Він завжди бачив реальність чи крізь таємничі зворушення, чи крізь моральні права та збіжності, чи навіть крізь власні, хай навіть пізнавальні, почуття. Мені здається, що ми маємо справу з межею таланту. Адже тут нема того безмежного зачудування світом, який так надихає поетів із іншої духовної сім’ї – зачудування, яке зумовлювало моральну напругу «пророчості» Міцкевича. «Краса – це початок страху»Тут переклад із польської Ю. Завадського. Автор цитує польський переклад за виданням: Rilke R.M. Elegie duinejskie; tłum. M. Jastrun. — Kraków, 1962. [4]– цитує Яструн Рільке. Гаразд; але також і виплід страху. Страху, переляку від краси світу.