Посестри. Часопис №83 / З диптиху «Історіософські медитації»

2.

– Або про інше. Я не міг зрозуміти, чому

людям з обличчями тюремних наглядачів,

з револьвером у задній кишені штанів

подобається мова серафимів, вони читають,

так як читали би варвари даки Овідія,

Рільке або Гельдерліна. Колись

на учті під час чуми або різанини,

вони слухали вірші та музику в салоні,

щасливі, що їх запрошено до міністра,

президента або навіть імператора Ефіопії,

останнього у світі. Ніколи не відомо,

в чиї руки потраплять книжки поетів.

Коли в 1942 році

я приїхав до Варшави, сіпнувся, побачивши

афішу, яка запрошувала на вечір поезії

Райнера Марії Рільке. Роком пізніше

ця афіша висіла поруч із плакатом,

забризканим кров’ю розстріляних.

Не вбереглися від лоскотання

слуху вбивць Бетховен і Вагнер,

і тільки Шопен серед руїн тріумфував –

вигнанець. Мистецтво не облагороджує підлих,

не захищає шляхетних від смерті

або вигнання, тож можна сьогодні ще

зустріти в лісі, серед бурі на морі, вигнанців,

блукаючих подібно до вигнаних героїв Шекспіра.