Посестри. Часопис №61 / Бути з Мілошем

Що це означає: мати серед нас лауреата Нобелівської премії? Одразу ж зізнаємося чесно, що не дуже тямимо, оскільки нема прецеденту. Ми всі приречені здійснювати якісь faux  pas– як комунікативні, так і інтелектуальні. Перші можна подолати терпеливістю, розумінням і великодушністю. На другі нема інших ліків, окрім хвилини рефлексії.

Люди тішаться і хваляться своїми знайомствами, що, зрештою, не є цілком погано, але повинно відбуватися стримано. Хто з ким поведеться… каже народне прислів’я, й одразу ж йоговиправляє вища мудрість, нагадуючи, щоб на учті не сідати на стіл. Словом, як особистості (літературні особистості, звичайно) почуваємося не найкраще, оглядаємося неспокійно, чи раптом не з'явиться хтось, хто нас посадить на звичайне місце, тобто нижче. Однак як цілість, як громада, звісно – літературна, почуваємося незле.

І мабуть, слушно: польська література, польська поезія стала вагомішою, насамперед – самостійнішою. Тепер уже не мусить тягнутися до стандартів, які хтось десь там запровадив: радше сама бере участь у їх запровадженні. Є тією – певною мірою – перекладиною, через яку не лише вона повинна перестрибувати у майбутньому, але через яку будуть змушені перестрибувати й інші. Користь від великих нагород для літератури насамперед така, що вони встановлюють відповідні мірила. Скасовують пільгові тарифи, забороняють виправдовуватися місцевими традиціями, умовами, обмеженнями. Коротко: Мілош вкладає польським поетам у заплічники маршалківські булави.

Тим-то цікавіше, що наша література – особливо поезія – останнім часом розвивалася у напрямку західних літератур, з якими багато що її пов’язувало і пов’язує… аж до наслідування плагіату включно. Хто зна, чи моментом розлуки не стали тридцяті років. «Zwrotnica» дуже добре вписувалася до кола європейськихавангардних віянь. Пшибось, Важик, Бженковський репрезентували різні моменти осциляції між конструктивізмом і надреалізмом, осциляції, що характеризує епоху новаторських «-ізмів». Мілош, і Чехович також, впроваджує певний безлад у цю загальну модель. Підтверджує це хаотичне мнозтво епітетів, якими намагалися охарактеризувати поезію Мілоша. Їй приписували – майже одночасно – риси символізму, романтизму і класицизму… Наступне покоління, Бачинський, Ружевич, Бялошевський, Герберт, утворює сузір’я, яке, на мою думку, не має жодного європейського відповідника.

Подібна ситуація, зрештою, в прозі. Досвід окупації, соцреалістичне поневолення можна, звісно, розглядати як тиск обставин… фактично, короткочасних. Але аж ніяк не випадкове майже цілковите несприйняття копіткихнараційних експериментів нового роману, забавок неодадаїзму, програмового вереску контестації. Мушу зізнатися, що мене така нечулість спочатку турбувала. Польська література шістдесятих і навіть сімдесятих років була занурена – у найдорожче – у минуле, у питомість, в особисті правди, хоча й закорінені в різних традиціях – сільській, єврейській, кресовій, галицькій, інтелігентській, навіть шляхетській… Ці правди – як я пізніше зрозумів – усі сукупно врятували національну ідентичність, якій загрожував наплив «місива» (розпадом суспільних зв’язків) і новодумки (за аналогією до новомови). Але навіть слово «національна» не зовсім тут доречне, бо ознакою і цінністю такої тенденції була, власне, її етнічна відкритість – начебто погляд у минулеі вдаль мав охопити все те, що відчували і думали люди на мінливих кордонах колишньої Речі Посполитої.

Усе більше переконуюся, що, витворюючи навіть найжорстокіші і дошкульні фантасмагорії, наша література виконувала функцію арки «між давніми і новими літами» і своєю неперебутністю рятувала від згасання дух культури. Численні дискусії щодо перипетій літературного життя (суперечки поколінь і т. д.) були – не обов’язково огидною – шкаралупою процесів спільно пережитих, але непростих для розуміння і висловлення.

Було би помилкою оцінювати тогочасну поезію, літературу тих років як консервативну, пасеїстичну enbloc. Вона досягла високого рівня оригінальності і витонченості, але цей спосіб не був тоді популярний у світі. Поезія Мілоша є одним із найпромовистіших доказів. «Поетичний трактат» не менш, а більш вишуканий, аніж чудові загалом вірші Рене Шара, «Пан Cogito» чуттєвіший, дотепніший від, скажімо, Енцесберґера. Але досить вже оцінювати і кадити фіміам. Що ж я хотів сказати? Тільки те, що якщо заглибитися, польська література – це фактична єдність, а не лише омріяна чи бажана, і що ця єдність супроводжує самостійність, яка постійно посилюється… самостійність, що може у майбутньому перетворитися у легковажну зарозумілість.

Творчість Мілоша є доказом того, які дивні шляхи цієї єдності. Насправді він був попереду своїх колег по перу… але трохи так, як ото гончак біжить попереду мисливця: підняв звірину, відкриття якої – зі щирою вірою! – приписали наступникам. Задумаймося, яке ставленння має цикл «Голоси бідних людей» до оповідань Боровського[1]. Ніхто й не думає про вплив, залежність: Боровський не читав Мілоша, свою страшну правду спізнав в Освенцимі. Що ж є основою оригінальності збірки «Прощання з Марією»? Ураження нігілізмом, дискурс поганої віри, вражаюче банальне побратимство ката і жертви. Але все це вже є в «Голосах бідних людей»! Vorarbeiter Тадек, хто зна, чи не грав у карти у «Передмісті», не продавав «горілку і золото» під «мармуровими уламками розтрощених брам»; а «Бідний християнин» – це – expressis verbіs – «спільник смерті».

Далі: література розрахункова[2] не була в пожовтневій Польщі особливо багата… так начебто конфлікти і трагедії соціалізму надихали слабше, ніж сльози національної спільноти. Якщо вже говорити про неї, чи не варто розпочати з «Поневоленого розуму»? Він був написаний людиною, яка принаймні не відкидала заздалегідь можливу співучасть у формуванні повоєнної Польщі…

Провідним мотивом «Поневоленого розуму» є мотив логократії. Чимало, – казав Колаковський, – вбачали у сталінізмі перемогу бурхливого ірраціоналізму; Мілош, навпаки, побоювався фанатизму розуму, висловлювався – автоіронічно – «на користь белькоту і мурмотання» [«Балти»], словом, на користь цінностей, що сформувалися радше на основі переконань серця і досвіду традиції. Неважливо, хто має рацію, позаяк ці обидві позиції пов’язані з різними стилями і традиціями мислення. Чи зі спадщиною радикальної і вільнодумної інтелігенції, чи з успадкованою вірою і честю, захованими на дні сердець… Отож, це друге виявилося, зрештою, більш плідне в літературному сенсі.

І ще: я розповідав про те, що література задивилася в минуле, у краї дитинства, у розмаїтість місцевих традицій. Доказом є книги Стрийковського, Кусневича, Кійовського, Новака, Мрожека, Жакевича і багатьох інших. Хто був першим з цього переліку? Подібно як матрицею глузливо-любовних автопортретів Поляка був аргентинський «Транс-Атлантик», так написана біля Парижа «Долина Ісси» пропонувала стратегію письменників, котрі – аж до Мрожека і Конвіцького – зі своєю особливою традицією й особистим досвідом будуть шукати підтримки й автентичності. І насамкінець… але ні, не буду говорити про безперервну присутність Мілоша у розвитку польської поезії. Справа ця вже настільки відома, що її можна порушувати не інакше як у рамках детального дослідження. Мені йшлося радше про присутність Мілоша в культурній свідомості, присутність часто прекурсорську і неусвідомлену. І навіть трохи більше – про надання доказів щодо таємничої єдності польської літератури. Єдності, яку не може подолати фізичний простір і відмінність людських доль, єдності, у якій Мілош – на здивування читачів і, може, навіть власне? – відігравав зазвичай роль ініціатора.

Мати серед нас нобелівського лауреата дозволяє нам встановлювати відповідні мірки, зміцнюватися в самостійності, випробовувати єдність, якої нам часто бракує в буденному житті. Але є ще щось, про що не можу не згадати. Поезія Мілоша – хоча почасти вже широко розтиражована – залишається поезією важкодоступною і не дуже зрозумілою.

Додам, щоправда із хвилюванням, що не може бути інакше, і хто знає, чи так не краще? Про схильність до стилізації і діалогу (за Бахтіним), приписаних Мілошеві, сказано багато і не завжди доброзичливо. Протиставлено її навіть авангардному прагненню до новизни. Отож, Мілош, ясна річ, шанує принцип оригінальності, невіддільної від поетичної творчості: робить це, однак, на іншому рівні, ніж той, до якого ми звикли. Його творчість – особливо повоєнна – це нібито поетична фабрика культурних сенсів, оскільки провокує, ба, змушує до безперервної інтерпретації і реінтерпретації своїх складників – і упорядкування цих складників. Мовби чіткіше показує свій претекст і посттекст.

Більші за обсягом твори не можна зрозуміти без використання всіх своїх знань та без доопрацювання знань автора. Можна би говорити навпаки про – химерну – енциклопедичність... Мілош активізує також усю інтерпретаційну здатність читача. Можна би це знову окреслити як вимоги максимальної компетенції під час рецепції: вимоги, які мають схиляти до рефлексії і коментаря. Звісно, так у літературі відбувається завжди: але тут це правило сягає статусу формальної домінанти. У цьому сенсі поезія Мілоша є нескінченним зверненням до інтелігентності читача.

Завданням читачів, завданням усіх нас буде осилити вимоги, які оприявнює велич. Але в цій праці розуму і уяви нас підтримуватиме уся, зміцнена і окрилена, спільнота поетів[3].