Посестри. Часопис №56 / Людина з дитинства, або Добрий дух Назар Гончар
Дитинство і батьки
чи то я ще дітвак
чи то вже маразматик
чи так чи так однак
мудак і субліматик:
перебендя
Назар Гончар
Можливо, Ви подумали, що я хочу розповісти про дитинство та батьків Назара Гончара. Насправді я про це нічого не знаю. Мова йде про моє дитинство і моїх батьків. Завдяки їм у цьому періоді мого життя поселився Назар, постать якого корелювалася з якимось добрим дідом із української народної казки. Але дідом не зовсім старим, а з якимось розмитим віком, і обов’язково з люлькою та бородою. Можливо, це добрий чарівник. Або ж добрий дух. Кажуть, домовик – то добрий дух, і його не треба боятися. Цікаво, що коли я почав ходити на літературні фестивалі, то нібито мав більше нагоди знайти точки перетинання з Назаром. Але виявилося, що наше спілкування плідніше відбувалося у домашній атмосфері – у нас або в них із Христею та Юльком удома. Він любив приходити до нас. А я спостерігав за ним без фільтру. І навіть дотепер Назар – це людина з дитинства. Саме тоді він для мене з’явився – і не закінчується дотепер.
Це період, коли ти зовсім неусвідомлено сприймаєш світ, і в тому неусвідомленні є велика правда. Одна річ, коли раціонально класифікуєш явища і просто знаєш про їхнє існування. Інша річ, коли ти ще дитиною стаєш співтворцем усього того, що бачиш. Люди, з якими ти спілкуєшся, стають частиною тебе, і вже потім невідомо, чи ти будеш мати таку властивість. Дитина – це як комплімент. Творцям. Напевно, Назарові сподобався би такий комплімент. Мабуть, йому таке і не раз казали. Чисто як дитина! Зовсім не пристосований. Але він був пристосований. Тільки до іншого.
Назар був специфічним, оригінальним, він був диваком – як люблять казати. У позитивному сенсі. Серед львівських неформальних поетів, набагато молодших від Назара (свербить додати: набагато менш талановитих), було модно говорити про поета як божевільного і гратися зі зміною формулювань: «Я божевільний! Боже, я вільний!». (Утім, це стара історія). На заяву «Ти божевільний/а» у відповідь можна було почути задиркувате «Дякую» (читай: «Дякую за комплімент»).
Але Назарові не треба було про це говорити – він радше діяв. Хай і словом.
Крім того, зовнішній Назар та внутрішній – не така вже й проста для схематизації та узагальнення дифузія. Він насправді переживав і думав багато про що. А ми й не могли здогадатися.
Власне, Назар для мене не закінчується. Після його смерті я почав про нього систематично згадувати. Відчуваю його присутність. Це, напевно, якийсь класичний ефект післясмертельного відкриття. Справді, після того, як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видала його вибрані вірші, Назар зазвучав по-іншому. По-новому. Вірші набрали якоїсь опуклості, і тепер сприймаються як довершені. Чому так? Не знаю. Знаю тільки те, що цю книжку Назара Гончара принесли батьки. Вони хотіли донести – Назаром – якусь вість, до якої я почав частенько звертатися, до того ж звернувши увагу на чудову «Вість про Назара Гончара» від Віктора Неборака. Людська постать Назара теж стала цілісною у нашому сприйнятті, всі епізоди та фрази стягнулися в одне. З’явилося бажання рефлектувати про нього, образно передати його лик. Мій Тато невдовзі після Назарової смерті написав вірш «N. H.».
Назар одночасно найекспериментальніший поет із ЛуГоСаду, найбільш «незрозумілий», але як це не парадоксально – найбільш ліричний і трагічний (без пафосу). Він відчував свою іншість – йому було добре, але й не могло як поета не зачіпати якесь примітивне, грубе нерозуміння. Тоді, коли Назар уже там – в одному товаристві з Антоничем (думаю, їм є про що поговорити), тут – відчувається тепло при згадці про нього. Після смерті, коли тіла вже немає, душа не припиняє контакту зі світом, у якому ми живемо і який добре знаємо. Таке враження, що вона спілкується з нами, і ми краще ловимо сигнали звідти, ніж тоді, коли ця людина енергетично пульсувала поміж нас. Поет посилає сигнали до космосу, а ми реагуємо лише тоді, коли вони з космосу вертаються. А тут зосереджені були на людині. Але нічого. Це нам пригодиться. В Назаровому випадку дуже пригодиться.
Дев’яності
Ми не можемо сприймати ці роки сухо, плинно, раціонально, звичайно. Ми тоді були дітьми. Такими роками для наших батьків, мабуть, були сімдесяті. Попри брєжневські часи та арешти дисидентів і поетів, переслідування тих, що були в андерґраунді. Вони жили своїм внутрішнім світом. Вони реагували на зовнішні події по-іншому, ніж дорослі. У певному сенсі вони розминулися зі своїм часом. Дежа вю – дев’яності теж були складні. Тільки матеріально. Бо дивуюся, скільки книжок вийшло у перші роки незалежної України.
Покоління Назара Гончара тоді вже не було студентським, але вони були ще молодими. Вони увібрали атмосферу того часу, втім, вони й творили її, вони були її виразниками. Перші альбоми «Мертвого півня». «Плач Єремії», феномен Тараса Чубая, не менший, ніж Григорія – але музичний. Театр-студія «Не журись!» із Василем Жданкіном. Львівський театр імені Леся Курбаса – в якому деякий час грав Назар. Золотий час бубабістів, і – лугосадівців. Та що там казати – фестивалі, вечори, дискусії між різними поколіннями. І фотографії. Ще чорно-білі. Ще тільки тролейбуси і трамваї. Вони невтомно перевозять відчайдухів, які заради спілкування готові їхати і їхати, а потім йти і йти, бо вже пізно. А ще листи поштою і афіші, які відчували себе королевами міста. Тільки вони несли гарні новини про події. Дев’яності назавжди залишаться для мене мітологічними, країною дитинства із не менш гарними книжчеками, які тепер видає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» чи «Старий Лев». Одна з них – Назарова «Казка показка про Байду Немову». Можливо, Назар Гончар вдячний своєму часові – бо так склалися обставини, що тоді він прозвучав. Період помежів’я, переходу від совєтизму до більшої творчої свободи. Те, що початкове та ще не розвинуте і помножене – часто буває найорганічніше. Як весна.
Уже тоді він був близьким до мистецьких місць, в яких сьогодні крутяться всі, кому не ліньки. Пізніше Назар не загубився при змінах поколінь, у великому припливі молодших літераторів та тих, хто про них пише. Втім, він зберігав щось із тих часів. В останні роки Назарового життя я бачив його з Христею на «Прокиданні з “Мертвим Півнем”». Як-не-як – це вірність своїй молодості, вірність тому, що було тоді. Хоча «Півні» вже були зовсім інші (читай: не такі цікаві), як у 1992 –1993 роках. Назар – це один з тих випадків, коли він не тужить за минулим, але несе образ того часу, в якому йому щось відкрилося. Напочатку. Він зберігав вірність тому часові. Він був йому вдячний. А час не заважав йому відкриватися до нового і нових.
Ідентичність
запитайте у дерева
чому воно вродилося
не стовпом <...>
...не питайте у мене
чого я – такий
Він думав про це. Про свою ідентичність. І це природно. Поет рефлексує – про себе і про своїх друзів, рідних. Про споріднені душі. Найбільше про себе. Чому б це мав бути невдячний матеріал для універсалізації? Мікросвіт стає макросвітом, і навпаки. Для нього було важливо роздумувати над тим, що так чи інакше його стосується. Він намагався зростися зі своєю ідентичністю. І хотів її з різних сторін обґрунтовувати – якщо таке формулювання тут доречне. Він рефлектує про свою ідентичність як українця. Про це в нього є якщо не цілі вірші, то принаймні частини у віршах. Далі – ідентичність імені. Відчування себе Назаром. На тому ґрунті він мав зв’язок із Назаром Федораком – також поетом, а ще багатопрофільним літератором. Вони організовували літературні вечори Назарів, а ще поетично святкували іменини святого Назарія.
Пригадую один літературний вечір, що відбувався у Львівській консерваторії. Дивний вибір приміщення, невже тоді так важко було знайти публічніше місце? Тоді – це 2003 рік. Напевно, ще не так була розвинута літературна інфраструктура у Львові, як тепер. Галина Крук читала курс сучасної української літератури нам – одинадцятикласникам, студентам Малої академії наук. Одне із занять – відвідини якраз цього вечора. Напевно, він би загубився у нетрях пам’яті, але тоді – це було щось основоположне для нашого пізнання. Сама Галина читала вірші, потім Назар. Отут якраз я зрозумів, що вірш «Го-о-ол» має два обов’язкові варіанти – письмовий і усний.
Треба сказати, що Назарові належить особливе місце у читанні (читай: перформуванні) своїх віршів. Отже, треба би, попри читання, тепер ще й слухати авдіо/відеозаписи – щоб укласти собі образ цього письменника. Пізніше читав вірші Назар Федорак. А потім Остап Сливинський у довгому сіро-бежевому светрі-ґольфі. Він тоді ще був молодий, здається, навіть із довгим волоссям. Не пам’ятаю, на чому я був тоді зосереджений більше – чи на слуханні його віршів чи на думках про те, що теж хочу такого светра-ґольфа. Так от, Остап сказав, що його вірш буде зверненням до одного із Назарів (пригадую, що вечір був побудований на читаннях-зверненнях одне до одного – скромно, але зі смаком). Отже, Назар Гончар був ще причетний до створення такої цікавої «назарівської» спільноти. Напрошується висновок, що він любив щось створювати, утворювати. Креативний був.
Найбільше Назар ідентифікував себе як поета.
чого ми хочемо від поезії?
я – нічого
от тільки щоб вона
заглянувши в очі нам
бачила там
себе
Це стосувалося не тільки літературних занять, але й способу жити, способу відчувати, думати. І він ідентифікував себе зі спільнотою собі-подібних, де місце було і померлим, і ненародженим, і старим, і зовсім молодим. На цьому його ідентифікація й ґрунтувалася. Але при цьому він не показував своєї належності до якогось конкретного середовища літераторів (окрім ЛуГоСаду, бо вона не зобов’язувала ні до чого) і ніхто з таких середовищ – а їх у Львові є трохи – не міг претендувати на те, що Назар – тільки їхній. Він однаково поважав (любив) усіх своїх друзів. Назар належав усім, але й нікому. Він був відкритим. Дехто з сучасних письменників не може цим похвалитися, хоч і декларує відкритість. Назар для кожного мав хвилину, навіть більше.
Завжди був собою. У всіх середовищах, у всіх компаніях. Ніколи не загравав, не підлещувався чи лицемірив. Не видно було його заздрості до когось. Коли він говорив чи щось робив – усе було доладне, спокійне. Без нервів і галасу. Мабуть, він досяг того, що багато-хто хоче досягти через медитацію, йогу. Самодостатній, у своєму шляхові впевнений, органічний, звертав увагу на себе, а не на інших. Не в сенсі примітивного егоїзму, а в сенсі внутрішньої концентрації. Як у християнстві – концентруйся на собі, на своїй душі, а на інших людях – хіба коли хочеш допомогти, щось подарувати, підтримати.
Він був маломовним у побуті, але коли стосувалося літератури, то був активним. У гості завжди приходив не з порожніми руками, а з книжкою. Здебільшого це були книжки, до яких він причетний. Відчувалося, що це не тільки для нас подія – отримати книжку, але й для нього подія – її (по)дарувати. Завдяки самому ж Назарові у нас є, по суті, все, що він друкував. Йому було важливо бути почутим, сприйнятим. Так він реалізовувався. Напевно, як і кожен поет, він хотів, щоб його читали, розуміли.
Пригадую наш спільний із Татом і його колегами-музикантами концерт у церкві святого Антонія на Личаківській. То було наприкінці 2004 року, якраз в часі Помаранчевої революції. Різдвяний твір Арканджело Кореллі. Назар, Христя і Юлько у повному чи неповному складі завжди відвідували заходи, до яких були причетні мої батьки. Це була якась солідарність друзів. Час знаходився завжди. Після концерту Назар подарував свою першу офіційну друковану збірку поезій «ПРОменеВІСТЬ». «Ільницьким Святих Возвеселінь від Назара Гончара». І малюнок – ще не розшифрована (поезо)графіка. А пізніше сказав, що, може, я би колись написав про цю книжку як про явище/приклад необароко в українській літературі. Мені – першокурсникові-філологові, який у той час якраз слухав лекції Богдани Криси, ходив на заняття до Дарії Сироїд і Назара Федорака – видалося надто відповідальним говорити про свою спроможність таке втнути. Але насправді цікавить інше – самоозначення Назара.
Минулого року я був на доповіді Галини Крук – ще однієї львівської медієвістки (і за сумісництвом поетеси, чи навпаки) – на маленькому семінарі. Вона розповідала про теорію консептизму Матея Казимира Сарбевського та її відгомін в українських шкільних поетиках. І найголовніше, про що йшлося – це дотеп. Тоді в активному обговоренні ми згадували і Назара Гончара, а я мимовільно пригадав нашу зустріч сніжного вечора у св. Антонія. Дотеп, гра зі словом. Знаменитий Іван Величковський – то візитна картка, а є ще багато інших. Філологічна освіта не заважала Назарові, а допомагала – і тут можемо йому позаздрити. В українській літературі є традиція перерваної тяглості. Назар тяглий. Я переконаний, що про це ще буде написано.
Так само, як для нього був умовним вік, так само умовне сприйняття різних епох. Класики і сучасності. Він був сучасним поетом та активним у спілкуванні з йому подібними, але він з охотою говорив про літературу з минулих епох – і, як не дивно, але й цілком очевидно, – знався на цьому дуже добре. Таке враження, що він прочитав багато, але цього якось спеціально не показував. Він перформував блазня – постійно, тому створювався ефект присутнього тут і тепер, відірваного від будь-якого контексту. Але в певний момент – найбільше у розмовах – цей контекст міг раптом проявитися в цілком органічному руслі, і ти міг відчути себе зовсім не компетентним. З ретроспективного погляду вірші Назара – це якраз гра контекстів, взаємодія контекстів, що і вписується в лугосадівське розуміння літератури. Тут не вловиш літературного кайфу, якщо не знаєш різних контекстів. Щось подібне відчуваєш під час розмов із Тарасом Лучуком, теоретиком лугосадівців. Правда, він потім пояснює, про що літературно грався тільки що, а тобі залишається розродитися звуком «А-а-а» (тобто «ясно», тобто «зрозуміло»).
Утім, враження від зеленої книжки лугосадівців («Об’єктивність канону», Львів, 2007), як і від абабагаламагівської – це ліричність Назара. Його драматичність, часом трагічність. Але за цим усім – звичайна щирість у найширшому значенні. Власне, Назар, із одного боку, як уже було сказано – найбільш експериментальний поет ЛуГоСаду, а з іншого боку – найбільш ліричний. Або ж так: в чомусь найбільш ігровий, у чомусь – найменш ігровий із них.
коли у віршову гальбу
налити пива поезії
спочатку зверху видно
тільки піну слів
У цьому вірші – Назарова гра зі значенням, але можна і вловити алюзію на реальну «піну слів». Коли ж говорити про гру з епохами, то передусім – це шевченківські алюзії. Постійно.
Що видається головним при теперішньому читанні поезії Назара Гончара – це природність ігор. Спокійне, впевнене конструювання свого світу, яке з часової відстані сприймається як органічне, зрозуміле, де все на своєму місці. Тоді це могло так і не сприйматися. Чомусь їх (вірші) гостріше розумієш і сильніше відчуваєш присутність Назара – коли його нема. Наче робота на перспективу – була його надією. Втім, ми не знаємо. Зараз маємо багато поетів, що граються, але в них – лише бажання бути в літературі. Як у певній невидимій інституції чи інфраструктурі. І гра у них – штучна, радше імітація чи епігонство.
Ключ до органічності, ненатягнутості, щирості Назарових поетичних ігор бачу в поєднанні життя і творчості, у їхньому сплетенні (в той час, як у багатьох сучасних поетів життя з творчістю не корелюється, але це далеко не універсальний висновок). Як у Сковороди – творчість є лише відображенням життя. Це зафіксоване життя, що й без писаних слів було довершеним. Саме тому у Назаровому випадку ми говоримо передусім про людину – яскраву, оригінальну, специфічну – бо тоді і говоримо про творчість. Воно все взаємозамінне.
Назара справді неможливо сприймати відірвано від різних своїх іпостатей. Назар побутовий і Назар поетичний невіддільні, як би нам не хотілося сортувати. Звісно, можна жити собі своїм звичним життям, а до поезії вдаватися у якісь особливі хвилини, і тільки там буде місце для Назара Гончара. І тоді в ті хвилини – так патетично можемо говорити про поетичну натуру, може, навіть неприкаяну. Але не в тім річ. Для Назара його поетичність, чи, простіше кажучи, – його оригінальність – була реальністю. Це не були якісь особливі хвилини – так було завжди. Така була його сутність, і вона не є уявною. На відміну, можливо, від нашого хвилевого сприйняття, вона була постійно. Це гра як реальність, як органічна частина загальної духовної субстанції. Можна цілком реалістично пояснити спосіб життя Назара через звичайні життєві обставини – мовляв, щось було так, тому що на це були причини суто зовнішнього характеру. Але у випадку поета варто враховувати якусь таємницю та інше відчуття світу. Тому у деяких ситуаціях, може, і обставини впливали на спосіб життя Назара, а в інших – може, Назар шукав тих обставин. Як завжди, де є справа з мистецтвом – без чогось позараціонального не обійдешся.
Чи не головне самоозначення Назара – блазень. Він узяв на себе цю роль свідомо. Блазневі дозволено говорити правду та іронізувати – що він і робив. Утім, мені здається, це у нього виходило дуже добре, власне, у реальних умовах – у побутових сценах, під час літературний подій і суто літературних перформенсів та безпосередньо на папері. Це було серйозно.
Не зовсім на своєму місці мені це видалося під час його коронації… Була така подія влітку 2004-го – «Коронація блазня». Під егідою часопису «Ї». Королем був Тарас Возняк, а його блазнем – Назар Гончар. Це було у П’ятничанах, біля відомої вежі. То була також гарна нагода єдиний раз побачити і послухати Бориса Возницького (який це все опікував) і пересвідчитися, що все, про що я чув раніше (його подвижництво) – це правда. Після театралізованого дійства, у якому і мені (сурмач), і моєму Татові (музИка) довелося брати участь, Назар намагався бути блазнем у прямому розумінні – грати цю роль. Схоже на те, що Назарова реальна гра – гра у повсякденному житті і гра в літературі – є природнішою, ніж гра у прямому театральному розумінні. Втім, нікому з нас не заборонено пробувати, експериментувати (це про Назара), і помилятися у своїх баченнях (це я про себе). З П’ятничан ми повернулися до Львова уже з довічно коронованим блазнем.
Середовище: Назарів Львів
У Львові є середовища. Часто це палімпсести середовищ. У міжвоєнний період, мовби у паралельних світах, тут було місце для польських, українських, єврейських середовищ. У радянські, та й теперішні часи серед українських середовищ теж є такі, що ніколи не перетинаються. А є такі спільноти, які постійно між собою контактують. У 1970-ті у Львові було середовище Григорія Чубая. Здається, Назарова натура найбільше підходила би до цього способу спілкування. Але Назар не був таким, хто створює середовище, його ситуація була зовсім не подібною на Чубаєву – коли навколо когось одного обертається багато людей. Він не був вічно усміхнений чи енергійний, який завжди ангажував до чогось людей, котрі потім у спогадах про нього відгукуються про цю енергетику. Назар мимовільно притягував до себе людей. Вони самі збиралися коло нього.
Львів – це місто, яке неможливо збагнути тим, хто тут не живе. Кияни переконані, що це місто равликів. Так, Львів – це місто повільне. Але швидке водночас – для тих, хто тут живе. Ти чомусь всюди поспішаєш. Може, якщо відчуваєш себе у цьому просторі органічно, то не поспішаєш? У Львові неможливо жити, якщо не підеш з кимось спонтанно на каву, бо потім тебе буде мучити совість, що ти втратив найцікавішу зустріч у своєму житті. Назар належав до тих, хто у Львові не поспішав. Він приходив до редакції часопису «Ї» (деякий час він із ними співпрацював, бо деякий час це був згусток інтелектуальних і творчих сил у Львові) і сидів там. Прийшов і мовчав. Сидів і мовчав. Пішов і мовчав. Вони це поважали. Ні-ні, вони без піднесеної романтичності ставилися до нього. Вони, може, й думали, що, мовляв, до нас приходить Поет (із великої букви). Але вони це сприймали радше як реальність.
Я у Львові належу до поспішних. Може, тому що не центровик, живу за містом. Ті, хто мешкають у центрі, вчаться мати тут спокій. Ті, хто тут лише пробігає – то хіба лише пробігає. А спокій – в інших місцях. Зустрічей із Назаром у центрі було багато. Ми встигали перемовитися кількома словами. Назар завжди питав про батьків і передавав вітання. Він нагадував мені про них. Хоча Назар сам годився мені в тати, відчувалася якась умовність нашої вікової різниці, наче він друг-ровесник. А потім ми розходилися – бородатий Назар зі шматяною торбою в один бік, а я – студент із наплечником, який кудись біжить, – в інший.
Назар намагався злучити деякі середовища чи деяких людей. Начебто дивно у зв’язку з його маломовністю. Але закономірно, якщо згадати, що коли йшлося про літературу, то він ставав активнішим, начебто соціальнішим, і ми помічали, що він може з нами говорити нашою – буденнішою мовою. А ще: що в нього багато цікавих ідей.
Як не дивно, у нього було бажання залучити своїх друзів до чогось. Пам’ятаю, йшлося про якусь співпрацю між Юрієм Садловський (братом Романа) і мною. Може, Назар мені довіряв, але я тоді ще не доріс до такого рівня співпраці. Якось воно затихло. Тепер, коли кілька років Назара немає тут, з’явився контакт із Юрієм Садловським. Він повернувся з Латвії до України, тепер – відомий перекладач та літературознавець, активний у літературному просторі Львова. Таким чином це поєднання відбулося. А ім’я йому – Назар. Це як чарівне слово – Назар Гончар. Як якийсь пароль. Скажи мені, хто твої друзі – і я скажу, хто ти. Або ж інакше – скажи, як ти дружиш, і я скажу, який ти.
Але про Львів. Якийсь цікавий літературний захід. Ти сидиш у залі. І ось бачиш – прийшов Назар. З незмінною шматяною торбою (напевно, він перший, хто почав із такими ходити у Львові)*. Він стоїть скраю. Між коридором і залом театру ім. Курбаса. Він дивиться – що відбувається, дивиться на всіх. Він ніколи не промине когось зі знайомих. Зустріч із друзями чи знайомими – завжди нагода сказати щось цікавеньке. Начебто когось не побачити, не привітатися, або ж показати незручність у зустрічі з тобою через присутність в іншій компанії, як це часто буває у Львові – це не про Назара. Для нього це все не має значення. Він собі є. І всі інші собі є. Це головне.
На перший погляд могло складатися враження, що з Назаром треба по-назарівськи – говорити, поводитися. І тоді буде зв’язок. Що Назар – це екстравагантне середовище. Не обов’язково. Ти міг із ним говорити про будь-що (навіть теревенити), міг розповідати про якісь побутові речі. Йому це було цікаво. Його цікавили історії. Факти внутрішнього життя. Навіть якщо це стосувалося зовсім не літератури. Бо ж літератури немає самої в собі. Потім – виявляється – зі звичних побутових, «житейських» розмов він робив творчі узагальнення. Тому то Назарове середовище – це поняття настільки вузьке, наскільки й широке. А Назарів Львів – найнесподіваніший.
в своїй хаті – свій і лад.
все на місці, все – де слід.
в своїй хаті – свій і кіт.
свій і Бог <...>
Як справжній добрий дух він потребував хати. Щоб оселитися. Або принаймні на трішки оселятися. Потребував своєї хати. І хати, де можна погостювати. Чи не тому багато чого з нашого спілкування пов’язано з двома пунктами: наша хата – і його хата. Дві точки, які спрямовані одне на одне. Принаймні так було у моєму дитинстві.
Він був вільним митцем. Є така усталена соціальна категорія. Але він її не обирав. Навіть вона, може, його не обирала. Воно само якось так склалося. Отже, простір хати став для нього чимось основним. Хіба ще львівські вулиці, лавки. І, звісно, приміщення львівських середовищ, куди він приходив.
Але пріоритетом була домашність, затишність. Усі ходять на роботу, метушаться. А він – ні. Він удома, він із Юльком. І в цьому є якесь наповнення. Він із тих митців, які абсолютно переконані, що в них все в порядку. І в своєму домашньому житті він зумів знайти досить-таки універсальні речі. Не конче треба шукати космос, втікаючи подалі, його можна знайти у собі, навколо себе – у радіусі кількох десятків квадратних метрів. Сковорода казав, що не щукай щастя у далеких краях, а шукай його всередині себе.
Назар, утім, вільно міг піти і прийти. Йому можна не поспішати. Але sic! – він розуміє тих, хто поспішає, не дорікає, не показує своєї іншості. Хіба всередині в ньому були революції та бурхливі реакції – і про це говорять його вірші. Виявляється, доволі виразно. Таке життя – як творчість. І притьмарена для ока впевненість у цьому.
Але про хату. У Львові він чувся добре – серед каміння. Але в хаті оживлявся. Йому подобалося забавлятися.
Зимовим вечором уся наша сім’я йде до тролейбуса. Ми урочисто зібралися і урочисто йдемо. День народження Юлька. Христя яко господиня завжди тепло приймала. У гостях – кум Іван Лучук. Він виголошує тост. Я – малий, йду в іншу кімнату. Пізніше Іван Лучук приходить на балкон курити люльку. Я своїм новоподарованим від Тата «Зенітом» фотографую краєвид Львова – квартира досить високо. Лучук теж згадує своє дитинство, в якому теж своє місце мав «Зеніт». Із балкону повертаємося до кімнати, яка виконувала роль дитячої. Здається, мій брат Павло ближчий за віком до Юлька, з яким є чим побавитися. У їхній хаті дуже не розбіжишся, але я заганяю скалку в ногу. Звично – в таких випадках – йдеться до Мами. Цього разу вона повідомляє: тобі допоможе Назар. Він з’явився, наче приплив на човні. Наче той шериф із мультфільму про Льолька і Болька на дикому Заході, який при натисканні на кнопку «шериф» неодмінно з’явиться, навіть якщо на той час сидить у в’язниці. Світлина: Назар витягає скалку. Мені незручно перед ним. Назар робить це м’яко і точно. На те він і добрий дух, щоб допомогти у домашніх пригодах.
Іншого разу Назар відгукнувся на запрошення прийти на концерт гітариста Маріо дель Кампо. Це приятель нашої родини. Він німець, і справжнє його ім’я – Маріо Тойтенберґ. Деякий час він жив в Аргентині, там прибрав собі псевдонім і там освоював мистецтво музичного фламенко. Назар був на концерті і слухав його. Нічого не казав опісля. Наступний кадр: Назар із сім’єю у нас удома. Увімкнено студійний запис Маріо дель Кампо. Назар знову нічого не каже. Моя Мама питає його: як тобі? (читай: у порівнянні з концертом). Назар не без бажання висловитися каже: тут (на диску) якось соковитіше. Чому я запам’ятав цю фразу? Як і багато інших Назарових? У нас бувало в гостях багато людей, ми бували багато де, розмови батьків із друзями були неформальною мимовільною школою, але мало що відтвориш дослівно. Чому я дослівно пам’ятаю Назарові фрази?.. Чому йому більше сподобався запис на диску, який ми прослуховували вдома, а не живе виконання на концерті у Домініканському соборі? В хаті якось соковитіше?
Очікування
Тоді не було мобільних телефонів. І навіть стаціонарні не всі мали, особливо жителі з-за міста. Наступна зустріч могла бути або випадковою – традиційно львівське «Йдем на каву! – Йдем!» або «Пішли на пиво! – Пішли» (з «Мертвого півня») – або очікуваною. «Ми завтра прийдемо до вас» – сказали Назар із Юльком. Я чекав їх. Було таке, що деяких інших людей ми з братом чекали від першої години аж до п’ятої, і вони прийшли в іншому складі, ніж обіцяли – що було великим розчаруванням. А за тих п’ять годин ми стільки нафантазували – як відбудеться наша зустріч, якими будуть перші погляди, чим ми будемо їх приймати. Назар із Юльком укріпили віру в обіцянки дорослих. Реальність задовільнила уяву – ось вони тут. Літній візит батька з сином до друзів у Сокільники. Таке враження, що це було невідомо в яку еру – зараз ні до кого й не зайдеш, все треба обумовлювати по телефону. Ми сиділи і дивилися фотографії. Пізніше я зрозумів сенс цієї зустрічі: вона була без мети. Але ми, діти, це найбільше й любимо. Можливо, Назар мав щось там забрати і щось мав привезти. То вже стерлося. Якщо заходила розмова про якусь книжку, яка його зацікавила, і він забув її взяти того ж вечора – то пізніше міг спеціально їхати через пів Львова за нею. Але чи за нею він їхав? Він хотів поспілкуватися. Ну, а Юлько в тому ріс.
люблю sinead o’connor...
Намір. Тобто ірландська мова як намір. Він попросив Тата привезти з Англії словник ірландської мови. Він хотів її вчити – принаймні про це йшлося. Пізніше я не пам’ятаю якихось перекладів чи чогось іншого, що було би прямим результатом. Це був просто намір, і з цим наміром йому було добре. Йому не треба було вчити мову. Йому треба було вибрати щось таке, що було до душі – відповідало внутрішньому станові. Можливо, культуру, а отже, мову, якій він симпатизував. Це як кохання лише в твоїй уяві. Ірландський словник стояв удома на полиці поруч зі старим комп’ютером, на якому Назар писав електронні листи. Це теж частина ідентичності. Шукати симпатичні, близькі тобі культури. Може, тут є паралель Ірландія – Україна?
Помовчати з Назаром
Найбільше Назар асоціювався зі своєю маломовністю. З мовчанням. Напевно, кожен пояснював це по-різному. Люди люблять пояснювати, багатослів’я – хороший спосіб щось пояснити, адже тоді затуманюється суть. Назарове мовчання – це свідчення оголеності. З іншого боку – це теж захист. Мало хто міг бачити там повідомлення – літературне, мистецьке, чи побутове, звично-людське.
Це теж перформенс. Наповнений перформенс.
Але, звісно, є цікаві епізоди, пов’язані з Назаровою маломовністю. Один із них переповідав мій вуйко Орест Кураш – улюбленець родини, хормейстер, приятель половини музичного Львова. Поїздка до Польщі з товариством «Надсяння». Вуйко Орест часто їздив до рідних країв, які тепер не належать Україні. Під час однієї з поїздок опинився з Христею і Назаром (чи був Юлько, не знаю) в автобусі. Поїздка була організованою, отже передбачала присутність тих самих людей по дорозі туди і назад. І вуйко Орест, і Христя – комунікабельні люди. Такі знайомих знаходять недовго. В той вечір вуйко Орест із Христею обговорили немало. Звернувшись до Назара за реакцією на обговорене, вони почули його думку. Він сказав: «Може бу» (по дорозі туди), а «ти» – по дорозі назад.
У вуйковій оповідці проглядається і він сам, і Назар. Двосторонній образ, характеристика обох. Той, хто фантазує, розповідає, але влучно помічає, і той, хто мовчить. Навіть якщо вуйко вигадав або переказав на свій лад, усе одно це стопроцентний Назар. Мені здається, що тоді всі знайшли спільну мову.
Хто вмів відчитати Назарове мовчання – тому було добре. Це не було просто мовчання. Це була медитація із запрошенням до участі. Просто так постояти чи посидіти з Назаром – дуже наповнено, якось так звільнююче (наповнено для чогось одного, звільнююче для чогось іншого). А, може, мовчання – то інше відчуття часу?
Час
Про Назарів час багато говорили і говорять. Але це справді факт: його внутрішній час був перемогою над світом. Сковорода. Андрухович каже, що добре, коли світ ловить тебе і ти йому в цьому допомагаєш (інтерв’ю Тарасові Прохаськові, серія «Інший формат»). Назара світ, може, й хотів зловити (може, й Назар не був проти), але йому – світові – це не вдавалося. Всі не розуміли його часу, але він його розумів.
Це випадок, коли індивідуальність сильніша за контекст. Цей контекст нього може впливати, може його ранити, Назар може з нього черпати, але він інтуїтивно йому опирається (якось так не-опирально) і далі чвалає. Є думка про те, що повільно, регулярно і впевнено – це нічим не гірше, ніж суперактивно і періодами. Також можлива дифузія. Але якщо ми би настроїлися на Назарову хвилю – хоча треба свій шлях шукати і знаходити – то може би щось зрозуміли. Просто це сильний вияв природи, коли вона мовби вривається у суто людські усталені форми і моделі існування, щоб лише після цього вихору підступно спокійної Назарової присутності всі зрозуміли, що ж відбулося (з нами, зі світом, з Назаром).
Він був звичайним. У цьому й уся річ, що він був абсолютно звичайним – цей анекдот. Моєму вуйкові і водночас хресному Русланові, щоправда, вдалося його смачно розказати. Ми сиділи під виноградом у нас у саду. Літо, гарна погода. І наші родинні зібрання – чийсь день народження, здається, мого брата Павла. Конфронтації між гостями нема. Різні покоління, різний досвід. І нічого не має значення. Назар із повагою ставився до мого Діда – справді, з непідробною повагою, при цьому не втрачав свого обличчя, як це часто буває при авторитетній людині. Це дуже різні літератори, але приємно було побачити навіть мимовільні, але повноцінні діалоги двох самодостатніх людей. Руслан розказує. «На українському кордоні працює кореєць. Пес допомагає шукати заборонені речі, що їх перевозять. Раптом українці-прикордонники помітили, що пси почали зникати (зрозуміло, чому). Вони вирішили загіпнотизувати свого корейця. Почали йому казати: ти українець, ти українець.
Результат – кореєць ходить у вишиванці, говорить українською, все чудово. Раптом десь нема корейця. Дивляться – у кущах гіпнотизує пса: ти свиня, ти свиня…» Це була точка зосередження, яку Руслан утримав. А потім це розродилося сміхом. Ха-ха-ха-ха! Сміялися всі. Він зрівняв усіх – сміх. Світлина: сміється Назар. А потім погляд людського ока-камери. Я прокручую часто це і сьогодні. Не стирається. Назар щиро сміється. Анекдот простий, не богемний, не мистецький, не іронічний, це не характерний галицький міжвоєнний гумор. А яка різниця? Назар щиро сміється. Так як усі. Він уповні отримав заряд, і вповні його віддавав. Назар розкрився. Це не перформенс. Це людськість. Людяність. Йому було добре. Він сидів літнього дня у друзів за Львовом і отримав кайф. Тут стерлося все, стерлися межі. Місто і село, квартира і будинок, асфальт і сад, люди з літератури і люди не з літератури. Бо я бачу у Назарі сковородинство. Слово – невіддільне, через володіння словом не можна (не варто, не треба) відділятися. Своїм сміхом Назар подолав бар’єри. Універсальність і космічність. Людське – класифікувати, відмежовувати. Те, що належиться поетам, – конструювати, об’єднувати, творити.
Коли мова заходить про Назара – Руслан, людина з-поза літератури та мистецьких середовищ – завжди уважний і питає про нього. Назар давав ланцюжки поєднання людям. Його оригінальність для декого, може, й на другому місці. Їм достатньо його ставлення до сім’ї, до спілкування у компанії. Спілкування – це ж не тільки слова. Інколи це сміх. Як на літургії – всі з’єднуються в одне і посилають енергетичний згусток до неба, щоб потім отримати дари. Хай це буде літургія сміху. Наша спільна з Назаром.
Люлька на фестивалі
Ніч поезії на Форумі видавців – то щось таке, що приваблює студентів-першокурсників, а в тих, хто був на ній хоча би кілька років поспіль, асоціюється з повторюваністю. Але, втім… 2008 рік. Порохова вежа. Ніч поезії на літературному фестивалі при Форумі видавців. Напевно, не пішов би туди, якби не зібралася компанія. Не завжди хочеться слухати поетів, які виступають самі перед собою. Напевно, Назар теж виступав. Цікаво, як його виступи сприймалися у той рік – передостанній у його житті? Мабуть, із часом Назар для різних людей уже ставав гуру. Можливо, з досвідом він міг бути дратівливішим, але, напевно, і пройшов певний віковий рубіж, коли укріпився у своїй ідентичності і коли перейшов на інший рівень.
На рівень доброго дідуся – хоч йому було 45 – який уже не зіпсується нічим. Чи його виступи викликали таку саму реакцію, як на початку 1990-х? У новий час усе звучить по-іншому. Та й Назар був інший. Я не знав, чи на тому вечорі був Назар. Ходячи туди-сюди по території цього дійства розміром у три поверхи – вся Порохова вежа жила ніччю поезії – можна було побачити багато кого. Можна було вийти надвір – і там теж були молоді люди з Форуму видавців. Десь собі міг стояти завжди іронічно усміхнений і завжди з цигаркою та довгими затяжками Гриць Семенчук. «Усе добре», – неодмінно відповість він на питання «як справи, як форум?». Ти все ще захочеш щось спитати чи сказати, але «все окей, чувак, всьо нормально», і невдовзі до розмови долучиться ще хтось. У шкіряній куртці намагався битися з кимось Андрій Іздрик – львівський всюдисущий звукорежисер. «Це і є Іздрик» – покаже пальцем Вишня, журналістка за покликанням, яка знає більше, ніж можна і треба написати в інтернет-виданні.
А потім нижче поверхом від непровітреної зали, де поети читали вірші, а глядачі спілкувалися між собою, я побачив Назара Гончара і Галину Крук. Між ними щось відбувалося. Це виглядало як якийсь ритуал.
Назар давав покурити Галині свою люльку. Ту саму, яка вже стала якимось його атрибутом. Він не курив її для ефектного малювання себе як якоїсь там екстравагантної особистості. Вона зрослася з ним. Зрозуміло, що Назарова люлька – то не просто куріння. Навіть якщо там тютюн. Багато звичайних, «цигаркових» курців курять великою мірою тому, що люблять спілкування, яке виникає під час цього акту. Я люблю вийти з цими людьми «покурити» (хоч сам не курю) – отже, постояти і відчути цю атмосферу розмови. А Назар міг і сам курити. Але якщо ти долучався товариством – то відчував непідробну бажаність своєї присутності. Назар курив, крутив бороду, отже медитував. Метикував.
Кажуть, що інколи у житті можна побачити справжні кінематографічні картини. Навіть кращі, ніж у кіно. І чим естетичніша ця картина, тим важче її потім відтворити на камеру. У камери свої закони, в людського ока свої. Це дійство – лише для ока, тоді наші рецептори настроєні не на картинку з екрана, а на щось гостріше. Тут і тепер. Тому театр існує дотепер і є актуальним. Я дивився. А ще кажуть, що людське око – найкращий об’єктив і найкращий знимкувач. То, певно, одна з найкращих моїх фотографій, що зроблених не на знимкувач.
Галина Крук взяла його люльку і курила. Назар нічого їй не пояснював. Він стояв збоку і був співучасником. Було відчуття, що вона наче вирвалася від чогось, як дівчина-підліток. Але то був акт навчання. Ні. Акт передання. Перед тим він довго готував для неї тютюн. Для неї – то для люльки. І для Галі. Для обох.
Роком опісля мені хотілося зафіксувати своє враження:
він давав покурити відомим поеткам
свою душу
перед тим
як давати покурити
відомим поеткам свою душу
він перетворював
її на люльку
дух свого єства
він перетворював на тютюн
ось так він давав покурити
відомим поеткам
свою душу
він ніколи не сидів у кнайпі
і ніколи не вдихав запаху
диму
бо він готував тютюн
і люльку
аби відомі поетки
могли покурити
його душу
він писав свої вірші на папері
а потім
загортав ним тютюн
аби
відомі поетки
покурили його душу
він писав свої вірші
на листках тютюну
дрібнив їх
та давав їх
покурити
відомим поеткам
ось так відомі поетки
курили його душу
сьогодні його немає з нами
але він залишив нам свої збірки
аби відомі поетки
виривали з них листки
обгортали ними тютюн
та могли покурити
його душу
Театр ледачої істоти: моя уявна версія
При згадці про Назарів «Театр ледачої істоти» питаємо: чому? Чому він виник? Яка мотивація, яка мета? Треба згадати, що у 1990-х роках Назар був актором театру ім. Леся Курбаса. Тренінги, репетиції, відчуття одного театрального організму. А ще: трішки театр-лабораторія, пошук себе і пошук контакту з іншими. Певні схеми та як-не-як: орієнтація на результат (той чи інший). Навіть якщо непередбачуваний, але результат. Театр був потрібний Назарові як середовище, як місце для спілкування, він був потрібний для реалізації себе. Можливо, як трамплін для відштовхування. Я переконаний, що він не був байдужим до того, що там робилося. Але він був індивідуалістом. Він створив «Театр ледачої істоти» як реалізацію своєї тотожності. Звісно, тут не без блазнювання та експерименту, але у концептуальному сенсі. Це як відповідь режисерові: чому я такий. Чому я інший, і який я. Не так маніфест, як утвердження і затвердження чогось важливого для себе. Це начебто професія: сам собі роботодавець. Але насправді це перформенс. Постійний перформенс. Живий перформенс. Назар як перформенс. Ходячий перфоменс, якщо хочете. Він всюди грає – але без маски. Нехай це буде як театральна концепція, хоча маститі театрали, мабуть, мене зацькують.
Курбасівці
Вони були важливими для Назара і далеко пізніше від часу дев’яностих. Він знав, що може сюди прийти. Власне, Назар познайомив мене з курбасівцями – це був його передсмертний дар. Завдяки Назару я вперше потрапив далі, ніж до глядацького залу – коридор на другому поверсі, потім «гримерка», яка є чимось на кшталт кухні у звичних помешканнях. Раніше ці місця були для мене мало не священними. Тепер курбасівці – близькі мені люди. Антонич був метафізичною ланкою поєднання для мене і цього середовища, а Назар це зробив фізично. У театрі виховують тишу, її там шукають. Принаймні так було у 2008 – 2009 роках.
Тиша це мова
якою говорить
до людини Бог-
дан-Ігор Антонич був хрущем
Гончарик був хвощем
життя йому не вийшло
навіщо втих
ще вн’ім доспіє ваше вчення
(з рукопису, що знайшовся у театрі ім. Курбаса, а тепер зберігається у приватній колекції; виявлено схожість із відомим та вже опублікованим віршем Назара Гончара)
«Привіт, Даниле, тут біля мене Андрій Ворон, він хоче тебе щось спитати». Напевно, просто недочулося прикінцеве «ов», бо ж він «Воронов». Але Назар так охрестив для мене Андрія, то він вже Ворон по сьогодні. Андрій – був візитною карткою театру ім. Леся Курбаса, адже стояв біля дверей, запрошуючи всіх, а потім оголошував початок вистави. Крім того, Андрій «кіношник» і… поет. Він уже не стоїть при вході до театру і не просить вимкнути мобільні телефони, бажаючи приємного перегляду, що й саме по собі є виставою, може, тому йому й завжди аплодували. Тепер ми зустрічаємося з ним у різних місцях – інших місцях, їздимо разом по різних територіях, де він розповідає про старі фільми і читає вірші. Назара. У стилі реп.
тобі чи не тобі
собі або особі
не першій-ліпшій (!) пробі
волати let it be <...>
І так без кінця, як скандинавський епос.
Назара вже нема, але він далі об’єднує нас. А, може, пам’ять якраз і найбільше з’єднує? Ех, як дорого треба заплатити, щоб подарувати світові любов, дружбу, розуміння, щоб між твоїми друзями відбулося якесь поєднання.
мене не стане на всіх
мене не стане на кожного
<...>
мене не стане на себе
мене не стане
Ми звикли до словосполучення «мама і дитина». А ще ми звикли до словосполучень «мамин синочок» і «татова доця». І ще ми звикли бачити в цьому зворушення. Тато і син – не менш зворушливо. Часом щось може відбутися лише у такій лінії зв’язку. Назар був зворушливим батьком. Спеціально для того нічого не роблячи. Час. Він дарував Юлькові свій час, і цього було достатньо. Через батьківство Назар реалізовувався – це був не просто обов’язок перед Юльком, але й обов’язок перед собою. Він часто ходив по Львову з Юльком на плечах. (Через Назара я сподобав собі такий спосіб нести дитину – у Назара це виходило напрочуд спокійно). Львів – це місто людей, бо через них цей топос і виявляється. Місто людей-образів або людей-архетипів.
Якісь із них відомі, публічні, якісь – маловідомі чи зовсім незнані, але не менш яскраві. Львів є таким, яким він є, бо його наповнюють отакі-от люди, як Назар із Юльком. Я написав – Назар із Юльком, бо в тому сидінні на плечах відчувався нерозривний зв’язок. Потім Юлько виріс, а Назарова борода вже не так часто зникала і з’являлася, а була стабільно довгою. Назар мав більше часу для участі в літературних фестивалях та закордонних творчих поїздках. Із Юльком він гулях на рівних. Одне поруч одного. І тепер, і тоді – раніше – насправді важко було визначити, хто з них – дитина, а хто – отець. Хто кому допомагав, хто кому розповідав, хто кого виховував. «Найгірше тоді, коли у батьків вмирає дитина», – сказав один мій сусід іншій бабусі-сусідці, яка довго оплакувала свого померлого у літньому віці чоловіка. У Назара все навпаки. Відійшов він – батько. Але зв’язок – оцей взаємний зв’язок та розмитість ролей – усе одно обірвався. Принаймні тут. Would you know my name if I saw you in heaven?
Юлько
Неможливо не помітити, що Юлько схожий на свого Тата (той, хто знає ближче Юліана Івана Михайла Гончара-Назаркевича, то, безумовно, побачить і Мамині риси). Але то найлегше – прокласифікувати людину, запхати до шухляди з написом «син такого-то», а ти, бідний хлопче, роби з тою наліпкою, що хочеш. Найменше хочеться це робити. Найкраще – це пошук свого шляху, який для сина такого-то – найважчий (спочатку) і найсолодший (потім). Два роки тому я розмовляв із Юльком. Я почав узагальнено критикувати деяких сучасних поетів за неуважність і поверховість. Я сказав кілька довгих речень. Юлько відповів, що кожен різний і має на це право – мати свій шлях чи шукати його. У цій відповіді щось дуже назарівське: вміння поважати всіх, не засуджувати, не вдаватися в радикальні оцінки, а просто бути собою. Ця подібність, може, й не усвідомлена, але закоріненість – це добрий початок свого шляху. Це захищеність і наперед дане стояння на творчій землі.
Вперше опубліковано: Кур’єр Кривбасу. 2014. № 293/294/295, квітень-травень-червень. С. 264-284.
