Посестри. Часопис №49 / Бігуни/мандрівники vs утікачі/переселенці. (Ре)інтерпретація роману Ольги Токарчук із проекцією на український контекст. Частина перша

На думку М. Павича, кожен роман має обирати свою «власну форму, кожна історія повинна шукати і знаходити своє власне тіло...»[1]  – і з цього доцільно виходити, аналізуючи будь-який художній твір. Аж тут тяжко втриматися од відчуття: дещо лукавить Ольга Токарчук, коли відмовляється від статусу «господині власного тексту», визначаючи роль автора роману лише як роль акушерки, садівника, котрий «лише сіє зерно, а потім нудно виполює бур’ян», а не «замість снувати історії, просто викладати все, речення за реченням, розгортати одну думку, а в наступних абзацах перетикати її з іншими».[2] Адже і структура її роману «Бігуни», і викладені у нім спостереження й сентенції переконують, що тут немає нічого спільного із задекларованою письменницею «наївністю» (а ще – нерішучістю, невпевненістю), адже відчувається прагматичний  авторський розрахунок на кліпове сприйняття сучасного читача (див.: «Оповідки до мандрівки»).

Ідея руху/подорожі/мандрівки, закладена в назві роману «Бігуни», не викликає жодних сумнівів. Але це тільки на перший, поверховий погляд. З одного боку – читач ніби відразу зчитує ідею задуму, а з іншого – йому лише поступово відкривається глибина цього твору, що насправді має подвійне дно. Адже при глибшому аналізі неодмінно виходиш на тезу письменниці щодо двополюсної концепції світу. Бо насправді роман досить насичений сенсами й підтекстами, тож потребує того, аби інтерпретатор перетворювався, кажучи словами самої авторки, на «доморослого детектива, приватного розслідувача випадків і знаків»,[3] котрий мусить бути «озброєним» відповідною методологією. Однак для українського читача «розслідування» розпочинається вже з самої назви книжки, адже саме вона – той штрих-код, який дозволяє отримати «перепустку» у світ художньої прози  письменниці (сама авторка говорить про те, що висновує «штрих-код світу»,[4] але й, додамо до цього, й штрих-код власного роману також). І розпочати «розслідування» слід із самої назви: її потрібно насамперед правильно ідентифікувати.

Враження ідеї мандрування світом як наскрізної тези твору інспірується, зокрема, обкладинкою українського видання роману «Бігуни» (видавництво «Фоліо», 2011) в доброму перекладі Остапа Сливинського, де, до того ж, в  її оформленні  використано умовну мапу світу з назвами різних міст на валізі і стрілками, що окреслюють коло й символізують безперервний рух*. Певною мірою українського читача вводить в оману також переклад самої назви твору, який в оригіналі має назву «Biegunі» (biegun з польської дослівно перекладається як «полюс», тоді як безпосередньо бігун польською звучить як «biegacz»), натомість українська назва «Бігуни» апелює радше до руху/подорожі/мандрівки тощо. О. Сливинський опосередковано пояснює назву у такий спосіб: «бігуни» як синонім до «втікачів», і наголошує на тому, що сама письменниця, котра володіє українською мовою, читала його переклад «Бігунів» та  схвалила його.[5]

У цьому варіанті, звісно, є логіка й сенс, до того ж перекладач має право трансформувати назву, але для читача кут зору при цьому дещо змінюється.  Водночас існує версія, що назва походить від назви однієї з течій старообрядців, «бігунів» (вигнанців), котрі дотримуються думки, що світ насичений злом, яке має складніший доступ до людей за умови, якщо вони залишаються в постійному русі (принцип: «Щоб не піддатися злу, необхідно постійно рухатися»).[6] Якщо відкинути всі тонкощі граматики польської мови (зокрема, поділ на чоловіче/жіноче), можна також апелювати й до давнього значення – швидкий кінь для верхової їзди, що також пов’язано з рухом, проте апеляція до поняття полюс/полюси, хоч і є, згідно з мовним «розслідуванням», начебто вторинною, все ж залишається й має право на існування, бодай асоціативне.

Найперше мені як інтерпретатору-розслідувачу йдеться про те, що просторово-часовий вимір художнього світу, особливо у його варіанті «мандрівної» тематики, неможливо проаналізувати, уникаючи соціальної топології, де топос тлумачиться від грецьк. місце. Вона дає уявлення про просторово-часові взаємозалежності у царині творчого функціонування людини з її прив’язкою (чи не прив’язкою) до місця осідлості. Місце – поняття досить широке: це може бути як країна, так і дім, або ширші чи вужчі локації; воно також виконує певні функції: доказ чи спростування заявленого (за Арістотелем). Комплекс тем/проблем, означених романом Ольги Токарчук, доцільно розглядати, зокрема, під кутом зору соціальної топології, де згідно з сучасною філософією топос актуалізується й інтерпретується як спосіб просторово-тілесного опису соціального буття.

Саме у фокусі топологічної онтології та соціальної топології як «місцерозвитку» (за М. Гайдеґґером, котрий розглядає місцевість як місцеутворюючий процес – спів-дію), що передбачає єдність природи, людини (її діянь, зокрема, історичного поступу) і духу (в т. ч. й художнього слова), актуалізованих поняттям «спів-дія», і оприЯвлюється «homoviator» Ольги Токарчук як «буття-в-місці» (за Ж-Л. Нансі).  Однак облишмо за дужками філософські «верховіття», насправді ж на побутовому рівні все значно простіше й складніше водночас: причини/маршрути подорожей диктують свої сенси й підтексти.

І зовсім інші сенси й підтексти виходять на поверхню в контексті російсько-української війни 2022 –2023 рр. Адже тезу М. Павича щодо його власних книг як «шведського столу» можна застосувати й до «Бігунів», де кожен знаходить найбільш співзвучне або бажане саме для нього, недаремно ж існують «різні бачення»  (Ольга Токарчук). І одне з них скоригувала новітня історія сучасної України.

Якщо, за Ольгою Токарчук, у точці самоусвідомлення перетинаються простір і час, то для українських біженців вони перетинаються в одній часовій точці – 24 лютого 2022 року, а рух у просторі (чужому) поділений павзами – місцями – висновує інші наративи прийняття/неприйняття, звикання/відторгнення, які передбачають якщо не цілковитий внутрішній конфлікт, то принаймні перебування людського «Я» у точці біфуркації. Звісно ж, я буду апелювати до контексту трагічної новітньої української історії з її наративами втечі/переселення як вимушеного переїзду, коли відомий вислів Ґ. Марселя «homoviator» («людина мандруюча») набуває зовсім інших конотацій і проекцій, фактично скасовуючи первісно закладений у ньому зміст.

Цілком можливо, що «homoviator» Ольги Токарчук народжена з кількох тез Юлії Крістевої («Мандри»: час написання 1973–1976 рр.), проте не ці сакраментальні слова (які цілком могли би бути своєрідним, хоч і надто розлогим епіграфом  до «Бігунів») можна було би взяти епіграфом до «мандрівної епопеї» українських утікачів/біженців: «…усупереч традиційним поглядам, мандрівниця не шукає ніякого хатнього вогнища, ніякої рідної землі, ніякого родинного притулку. Повернення немає, кожне прибуття – це відхід, мандри по суходолу, морю і в повітрі»[7]. Адже у контексті повномасштабної російської агресії їх хочеться від початку й до кінця переписати інакше, передбачивши і повернення, і хатнє вогнище як найдорожчу, сакралізовану річ.

Можливість відкритості для людського поселення й мешкання (а отже, й пересування) декларується тезою М. Гайдеґґера, згідно з якою простір не даний, але його можна відтворювати; до того ж у просторі криється просторінь, тобто потенціал того, що розпросторюється. Відкритість при цьому розуміється динамічно: за філософським словником, як постійне «відкриття або звільнення місць», у яких доля людини розглядається в масштабі «відповідності або невідповідності подіям світу». У ці тези вкладається не тільки концепція письменниці щодо «мандрівних людей» як явища сучасної цивілізації, а й реалії з точки спостереження воєнної агресії в Україні: мільйонам людей вимушено відкрився простір пересування, відкритий до поселення й мешкання в інших ландшафтах, інших соціальних умовах і навіть в інших часових координатах (адже чимало наших співвітчизників емігрувало й на інші континенти). А вже про «відповідність» подіям світу, який (світ) фактично теж через агресію рашистської імперії зла перебуває у точці біфуркації, годі й говорити.

Роман Ольги Токарчук також розгортає тезу М. Гайдеґґера, згідно з якою у просторі можна побачити потугу, що відтворює місцевість «у грі місць», тобто дозволяє розглядати простір як місцеутворюючий процес, де особливу роль відіграють топоси: як пролонговані, так і ситуативні. Більше того, також і як «гру речей», а також як царину, де «розігрується» збирання речей і відбувається «їхнє спів-буття», що здійснюється тільки завдяки їхній взаємодії – саме тому художній світ письменниці надзвичайно оречевлений.

І ця оречевленість (наповненість довколишнього світу речами) діє за власними законами співбуття – на противагу «от-кутюр ентропії» (О. Токарчук). Це має статус події, в процесі якої відбувається/здійснюється людина: в Ольги Токарчук ця подія найчастіше виступає як подорожня подія-пригода, зокрема – пригода екзистенційна. Тому місце як чільний топос у неї завжди одухотворений людською креативністю, що й моделює певні дії/події/пригоди: від портових пригод моряків і готельних примх мандрівників – до «пострілів» у центр телеекрана в гонитві «за ніччю» на різних континентах (розділок «Навздогін ночі»).

Йдеться не тільки про своєрідне авторське ландшафтно-антропологічне мислення (як методологічне підґрунтя) топологічної рефлексії, яка – попри суб’єктивність та емоційність – ніби зсередини розкриває смисли «місця» як соціокультурного феномена. У творчості письменниці, котра запропонувала індивідуальну концепцію «репертуару спільних місць» (вислів польської дослідниці Яніни Абрамовської) подорожуючих, ландшафтні наративи розгортаються як інтелектуальний процес, спрямований на відчуття/усвідомлення себе через місце перебування/відвідування/гостювання.

Саме в точці самоусвідомлення перетинаються, за Ольгою Токарчук, простір і час (при тому, що постійно акцентується умовність часопростору), хоча й подані нею у фрагментарному форматі: «... людське існування можна поділити на етапи, так само як рух у просторі поділений павзами – місцями. Ці павзи фіксують нас у часоплині  […]. Що більше павз у просторі – себто що більше місць ми відвідуємо, – то інтенсивнішим є наше відчуття часоплину. Відтинки часу, розділені павзами, часто називаємо епізодами. Вони не мають наслідків, певним чином переривають часоплин, але не стають його частиною. Це самодостатні події».[8] Всередині цих подій/епізодів, тотожних павзам-місцям, розгортається дискурс мандрівки/втечі/паломництва/гонитви за ілюзією гармонії – але це тільки у випадку подорожування як цивілізаційного феномену.

У контексті втечі від небезпеки, що часто тотожна збереженню життя, все виглядає інакше. Справді, відчуття часоплину для українських «бігунів» стає інтенсивнішим завдяки «вживанню» у нові місця, і водночас ніби уповільнюється, завмирає (бо свідомість «зупиняється» на спогадах про місце рідне/покинуте, куди лине душа). А паузи (епізоди), наділені новими, часто суперечливими сенсами, не стають частиною одного гармонійного цілого. Якщо для звичайного подорожнього ландшафтні наративи розгортаються переважно як інтелектуальний процес, можливість пізнання світу (простору), то для українських утікачів/біженців/переселенців це наративи більш чуттєві, загрунтовані у порівняння (там/тут), занурені у біль, спогади (як було до…), стрес – адже й стрес також може існувати в рамках чужого, хай і мальовничого ландшафту й чужого упорядкованого життя.

Топоси, що містять стереотипи уявлень, на мапі художнього простору Ольги Токарчук – не тільки символи, і не лише не оздоба (або не тільки оздоба), якщо також користуватися категоріями Яніни Абрамовської, а насамперед «аргумент».  Він  виконує не так функцію відкриття, як функцію формування, яка є «безсумнівним, несуперечливим із загальним судженням». Такі топоси найчастіше  мають статус  пролонгованих, нерідко мало не вічних (наприклад, узбережжя, море тощо, іноді деякі з них набувають сакрального змісту, як-от острів God’s Zone) – переважно це топоси ландшафтні. Проте активно присутні у творі й топоси ситуативні (як-от літак, потяг, ескалатор тощо), окремо можна вирізнити топос міста, який розгортає у письменниці радше негативні, ніж позитивні конотації («Місто має всі відтінки попелу, від брудної білини аж до чорного. Складається з прямокутників і безформних брил, із квадратів і плетива ліній»[9]).

Тобто в тексті вони залишаються, якщо користуватися філософськими термінами, засобом ампліфікативної практики: поширення/збільшення, як-от збільшення кількості копій; наприклад, у романі бачимо «копії» топосів аеропортів, летовищ, готелів, вулиць, пляжів та ін., що актуалізує тему копії/копіювання як однієї з чільних структур сучасного світу. У прозі письменниці топос як аргумент «працює» як спонука обрати (чи не обрати) для подорожі острів/море/узбережжя/місто/край і т. д., любити (чи не любити), тобто якимось чином вплинути на вибір маршруту подорожі, «місць» паломництва тощо. Найзагальніший тут топос дороги завжди кудись веде: до місця паломництва, історичної пам’ятки чи бодай до омріяного пляжу.

В повсякденних наративах українських утікачів окрім активно присутніх топосів вокзалу/аеропорту/дороги візуалізація простору працює також через людей, які прихистили, дали притулок і простягли руку допомоги (навіть через приязну усмішку випадкового місцевого перехожого, котрий, почувши українську мову, таким чином виявив свою емпатію). Якщо в романі Ольги Токарчук топоси переважно пролонговані, то новітні сприйняття українськими «бігунами» нового простору у його «грі місць» і «грі речей» заломлюються у пролонговане запитання: як надовго це місце перебування/прихистку буде моїм?; як мені до нього призвичаїтися?; наскільки глибоко я зможу в ньому укорінитися?

Саме тут, на дорогах/вулицях відкритого неозорого світу в Ольги Токарчук розгортається семіотизація простору – зазвичай через систему знаків: «Кола на одній нозі, жовті трикутники, сині квадрати, зелені й білі щити, стрілки, вказівники. Світлофори. Лінії на асфальті, інформаційні таблиці, остороги, нагадування. […] Вони промовляють  […] тихо, але категорично, їх набагато більше, ніж раніше, – власне, вони на кожному кроці.  […] знак, що йде по іншому знаку, впоперек знака, знак, що вказує на інший знак, що підхоплює значення іншого знака, змова знаків, мережа знаків, перемовини знаків за його спиною. Немає нічого невинного, позбавленого значення, все є однією величезною головоломкою».[10]

Мова «верескливих знаків», покликана бути дороговказом, перетворюється для персонажа твору на дивний міраж: це наче «якась Інша Перспектива». Українським утікачам не завжди йдеться про те, щоб вплинути на вибір маршруту: маршрут цей завжди веде до безпечного місця, а вже вибір країни спонукуваний інтуїцією, аналізом ситуації,  випадковістю чи грою долі, Божого Провидіння – називайте це як завгодно.

Семіотизація чужого простору позначена не тільки маркерами країни перебування (що незрідка й справді перетворюються для неофіта на головоломку), а й маркерами питомо українськими: це зазвичай «переміщена» в доти чужий простір національна символіка, вкраплена в символіку країни тимчасового перебування, українська музика на площах, де відбуваються мітинги на підтримку України тощо. Ці маркери не «верескливі» (скористаймося висловом письменниці) – вони відчайдушні: як німий крик про допомогу, як знак національної ідентифікації, стійкості і надії на близьку перемогу, а «якась інша Перспектива» –  це передусім перспектива повернення до рідного дому, до звичного плину життя з його усталеними топосами й антропосами.

Далі буде. Продовження в номері 50

[1] Токарчук О. Бігуни… С. 179.

[2] Токарчук О. Бігуни… С.  255.

[3] Токарчук О. Бігуни…С. 348-349.

[4]Павич М. Начало и конец романа // Роман как держава. Режим доступу: http://flibusta.net/b/348889/read

[5] Токарчук О. Бігуни…С. 219.

[6] Там само. С. 333.

[7] Токарчук О. Бігуни…С. 236.

* Очевидно, на оформлення обкладинки певною мірою вплинула назва видавничої  серії «Карта світу», де «Бігуни» репрезентували Польщу. Принагідно: 2020 р. роман О. Токарчук «Бігуни» у перекладі того ж таки О. Сливинського побачив світ у видавництві «Темпора», звісно, з іншою обкладинкою.

[8] Див.: https://theukrainians.org/ostap-slyvynsky-tokarczuk/); https://www.youtube.com/watch?v=rjl2UbvrWJU

[9] Див.: (https://pl.wikipedia.org/wiki/Bieguni;    https://uk.wikipedia.org/wiki/Бігуни_(роман)

[10] Крістева Ю. Мандри. [w] Полілог. Пер. з фр. П.Таращука. Київ, 2004. С.435.