Посестри. Часопис №31 / Категорія ідеального як художня та життєва практика: Євген Сверстюк (уривок статті)

«Свобода думки, духу й чину...»

Цi слова М. Коцюбинської, здається, щонайкраще характеризують суть Євгена Сверстюка, якому випало вiдбути 12-рiчне ув’язнення за лiтературно-критичні твори «Собор у риштованнi», «Iван Котляревський смiється», «Остання сльоза», «На свято жiнки» та iншi, що поширювалися в самвидавi, а потiм публiкувалися за кордоном українською, англiйською, нiмецькою та iншими мовами. I лише через роки й роки – аж 1999 р. – прийшли до українського читача у книжцi вибраного «На святi надiй», що репрезентувала більш ніж 30-річний його творчий доробок. М. Коцюбинська пiдкреслює:

Доробок Євгена Сверстюка як критика i публiциста – а це доробок значний i якiсно, i кiлькiсно – позначений великою внутрiшньою сконцентрованiстю iдеї. Магiстральна iдея – значення духовностi у формуваннi людини, нацiї, суспiльства, її безсумнiвний прiоритет у всiй цiннiснiй системi суспiльного буття. Нинi ця iдея загальновизнана – корозiя бездуховностi, що роз’їдає наше суспiльство, надто очевидна. А вiн починав «лупати скалу» й бити на сполох давно, коли за такi iдеї дорого треба було платити[1].

«Дні без надій і втіх...»

Думається, що якби навiть не зародилося в тi роки руху шiстдесятництва, не з’явилося тiєї когорти (а радше – жменьки) людей, які вiдважно пiшли проти течiї, вiдчувши, проте, легкий повiв погожого вiтру хрущовської «вiдлиги», Євген Сверстюк (1928–2014) усе одно вибрав би дисидентство – хай i одиноке: такий непереборно-донкiхотський романтизм рухав ним тодi, коли розум осягав усю приреченiсть виступiв проти влади. «А я з дитинства не мiг вiдмовитись вiд спокус новизни i кидався в воду, i плив собачим стилем»[2], – писав вiн 31 травня 1981 р. у листi до Ю. Луцького, дружба з яким зав’язалася вiдтодi, як цей останнiй, заступник директора Канадського інституту українських студiй, вiд iменi українських науковцiв привiтав Євгена Олександровича з його 52-рiччям (йшов уже 8-й рiк Сверстюкового ув’язнення i заслання), маючи симпатiю до одного з чiльних учасникiв руху опору в Українi ще й iз тiєї причини, що чотирма роками ранiше з допомогою Українського iнституту в Гарвардi опублiкував в англiйському перекладi його книжку «Clandestine Essays».

Пiшов би, розумiючи, що:

Лицарський вiк минув.

Лицарство – вiк оман.

Може, пародiю втну

На лицарський роман?[3]

(«Сервантес») «Лицарський роман», що часом i справдi здавався пародiєю, а надто часто абсурдом, починався, як i кожний роман, iз зав’язки. Нею можна назвати те материне навернення до традицiй, християнських традицiй, якi освiтлювали весь життєвий шлях, чи той день, коли писав на стiнах власної хати «Смерть Гiтлеру й Сталiну» або читав хлоп’ям 44 правила життя українського нацiоналiста... Народжений у сiм’ї волинських селян (с. Сiльце Горохiвського району) Олександра Тихоновича та Євдокiї Якiвни, вiн був сьомою, найменшою дитиною, а проте рано зазнав багатьох «принад» дорослого життя (зокрема, брата Якова було засуджено за участь в УПА).

Зав’язкою можна вважати тi роки, коли приходив у лiтературу «вiд психологiї» (1952 р. закiнчив вiддiлення «Логiка i психологiя» Львiвського унiверситету, у 1953–1956 рр. – аспiрант Київського науково-дослiдного iнституту психологiї), свiдомо уникнувши фiлфаку, де, на його думку, були конячi дози фальшу, спроможнi вбити будь-яку живу душу, вiд учительської «кар’єри» в Почаєвi (яка тривала аж пiвроку – система цькування «занадто розумних» дiяла безвiдмовно на всiх рiвнях), вiд аспiрантури (до захисту дисертацiї його не було допущено) i далi – Полтавського педiнституту (1956–1959), де спрацювала все та ж система «зрiвнялiвки умiв». Неважко здогадатися, що його курс лекцiй із української лiтератури в тi роки «вiдлиги» iстотно вiдрiзнявся від того, що тодi читалося у вишах із обов’язковим марксистським пiдходом. Ясна рiч, «професорська кар’єра» викладача, який замiсть рекомендованих джерел i сам читав забороненого С. Єфремова, i студентiв знайомив, закiнчилася вже на третьому роцi «скороченням штатiв». Зрештою, це видно зi Сверстюкових публiкацiй 1950-х–1960-х рр. про Мирного, Грабовського, Шевченка, Ґете, Сервантеса, Тургенєва...

Пiдхiд Сверстюка був настiльки дистанцiйований вiд матерiалiстичного й соцiологiчного, що це можна розглядати як перегляд марксо-ленiнського стереотипу в iдеалiстичному й психологiчному ключах. Друкованi пiд нейтральними псевдонiмами, його публiкацiї не привернули в той час «пильної» уваги «лiтературних наглядачiв». Але те, звісно, могло тривати недовго... Воно й тривало недовго – «аж» до 1965 р.

Цiлком імовiрно, що та зав’язка припадала на роки роботи в журналi «Вiтчизна» (1961–1962), куди в 1960-тi линула бунтiвлива молодь i де I. Дзюба очолював тодi вiддiл критики, Євген Сверстюк – вiддiл прози, потiм нарису i публiцистики. Саме у той перiод вiдбулося зближення з колегами й однодумцями I. Свiтличним та I. Дзюбою. Може, вона припала на роки перших публiкацiй у цьому часописi та в «Лiтературнiй газетi» (пізніше – «Літературна Україна»), коли Сверстюкове iм’я стало вiдомим на хвилi його критичних виступiв, чи на конкретний 1962-й, коли «вилетiли» з редакцiї i Дзюба, i Сверстюк, i редактор Д. Копиця. А далi, уже за кiлька рокiв, треба було ще й пережити те, що коло «своїх» дедалi бiльше звужувалося – почали один за одним вiдходити, здавалося, найнепоступливiшi... Настав момент iстини: мало було думати так, як учора, потрiбно було робити так, як думаєш, – так згодом прокоментує вiн ту ситуацiю.

А може, зав’язка припадала на той перiод, коли через «не ту» доповiдь на науково-практичнiй конференцiї зiрвався захист дисертацiї в Одесi. Чи, вiрогiдно, на той час, коли Г. Кочур познайомив його з рiдним братом М. Зерова – Д. Костьовичем, який працював в Iнститутi ботанiки АН України, а Сверстюк саме влаштувався на роботу в «нейтральний» для його репутацiї «Український ботанiчний журнал», де його п’ять рокiв (1965–1972), аж до арешту, терпiли на суто технiчнiй роботi вiдповiдального секретаря. Люди того поколiння добре пам’ятають, як у тiснiй редакцiї на вулицi Рєпiна збиралася творча iнтелiгенцiя – тi, хто перебував пiд пiдозрою влади й негласним наглядом. Коли 1960 р. у Києвi виник Клуб творчої молодi, що став центром неофiцiйного культурно-громадського життя, Євген Сверстюк був одним із-помiж активних його учасникiв, поряд iз В. Симоненком, I. Свiтличним, I. Дзюбою, Л. Костенко, I. Драчем, Л. Танюком, А. Горською, Г. Севрук, Л. Семикiною та iн. За Сверстюковими сценарiями тут проводилися вечори пам’ятi Шевченка, Франка, Лесi Українки – i то були незабутнi подiї в культурному життi тогочасної столицi.

Та залишалося все менше можливостей для творчої самореалiзацiї. Коли перед Сверстюком зачинилися дверi всiх видань (вряди-годи ще вдавалося надрукуватись у таких часописах, як «Лiтература в школi» чи пряшiвська «Дукля»), коли вже не було можливостi пiдписувати своїм власним прiзвищем передмови до видань (так, передслово до «Дивних пригод Петера Шлемiля» Адельберта фон Шаміссо ще з’являється за його авторством, а вже Сверстюковi передмови до «Планети людей» Екзюперi та «Вибраного» Ґете довелося пiдписувати прiзвищами перекладачiв), вiн створює свої есеїстичнi шедеври «Iван Котляревський смiється» та «Собор у риштованнi».

Вiрогiдно, цiєю зав’язкою можна назвати день перших обшукiв – 12 сiчня 1972 р. – у Стуса, Свiтличного, Дзюби, Мешко, Шумука, львiв’ян Чорновола й Калинцiв... Коли, зрештою, прийшло усвiдомлення, що пiдтримки нiзвiдки немає – нi з-за кордону, нi з верхiв, нi з низiв, i що вони, та маленька жменька одчайдухiв, замкнутi у власному просторi, окресленому їхньою непоступливiстю, безстрашнiстю й розумiнням, що покликанi йти до кiнця.

Із початком репресiй Євген Сверстюк вiдкрито виступає на захист В. Чорновола, С. Караванського, В. Мороза, А. Горської. На той же перiод припадає й написання ним (пізніше до цього долучилися й інші) нелегальної працi «У справi процесу над Погружальським» – спроби сказати чесне слово про пiдпал українiки в Центральнiй науковiй бiблiотецi як про одну з акцiй цiлеспрямованого нищення нацiональної спадщини.

Та хай там що, все це разом «зав’язувало» тугий вузол Сверстюкової долi.

Пред’явити конкретне обвинувачення не було достатнiх пiдстав. Сверстюка було засуджено за виступи опозицiйного характеру. До того ж, слiдчi мали в руках неспростовний аргумент – його книжку «Собор у риштованнi», вперше надруковану 1970 р. спiльно Першою українською друкарнею у Францiї та Українським видавництвом «Смолоскип» iм. В. Симоненка у США – без вiдома i згоди автора, але з отаким-от (узятим видавцями з тексту) авторським епiграфом:

Творцi української лiтератури вiддали найкращi сили мистецтву, не отримавши за це нi гроша, i якщо не всi вони були знайомi з тюрмами, то всi, принаймнi, з жандармами.

Хiба може таку лiтературу зрозумiти людина, яка нiколи не вiдчула, що таке громадська мужнiсть i обов’язок совiстi?

Можливо, невипадковим, як i все у життi, є той факт, що пiсля п’ятнадцятимiсячного слiдства – вiд сiчня 1972 р. до квiтня 1973 р. – суд над Сверстюком вiдбувся у Великодню п’ятницю, у день розп’яття Христа.

Вiд Сверстюка чекали зречення, осуду книжки, виданої за кордоном, яка, по сутi, опозиціонувала системі у головному – в питаннях підвалин. Осуду не було. А зречення не було й поготів. Був тихий, спокiйний, неспiшний, із ледь вловимими нотками iронiї голос – голос людини, переконаної у своїй правотi. Останнє слово Євгена Сверстюка на судi – не спроба виправдання чи покаяння, а спроба звiту перед власною совiстю. I усвiдомлення своєї долi, свого покликання:

Менi випало гiрке щастя спiлкуватися i працювати з людьми рiдкiсно талановитими i шляхетними – про подiбних ранiше я читав лише в книжках. Щастя жити високими культурно-громадськими iнтересами i нехтувати особистими. Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв – правда, честь, обов’язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника – без гарантiї повернутися. На цих поняттях я виростав i прагнув до них пiднестися, вириваючися з замкненого кола порожнiх слiв...[4]

Знову подвiйний стиль.

Знов королiвський такт.

Чорнi в очах хрести –

Тiнi вiд ґрат в хрестах.

Зболений кожен нерв.

Рублений кожен жест.

Власне, нема мене –

Дублений палiмпсест[5].

(«Сервантес») Вирок за статтею 62 ч. I КК УРСР «за систематичне виготовлення, зберiгання та розповсюдження антирадянських наклепницьких матерiалiв, якi порочать радянський державний та суспiльний лад» звучав як 7 рокiв позбавлення волi у таборах суворого режиму iз засланням на 5 рокiв.

...А якби не було того виснажливо довгого слiдства й суду?.. Але ж були! Та й не могли не бути – та зiрка, пiд якою народився на Андрiя (13 грудня 1928 р.) Євген Сверстюк у тихому волинському селi i що її згодом вiн назве щасливою, не могла не привести його на заслання.

Табiрне життя – то, безперечно, кульмiнацiя роману, яка давала духовний «простiр свободи», але вимагала надто високої плати вiд страдника, що зависав «роздвоєний мiж небом i землею». I про ту кульмiнацiю, яка тривала аж дванадцять лiт життя, Євген Сверстюк згадував дуже стримано, з гiднiстю людини, свiдомої свого покликання на цiй землi й свого долею визначеного хреста. До українського читача враження того перiоду Сверстюкового життя дiйшли з його чи не першого розлогого iнтерв’ю 1993 р.[6] То, мабуть, був перший прихiд дисидента Сверстюка до широкого українського загалу.

А ще ота його стриманiсть од того, що «слова болять». Болять, вiдлунюючи щемкими спогадами про час, закутий у безвихiдь, який веде свiй рахунок – живим i мертвим, звершеному й незвершеному...

Як Вiчний Жид, я поза колом часу

Розводжу ватру спогадiв, утрат[7].

(«Твiй образ – промiнь згаслий, бiль i пам’ять»)

Бо табiр хоч i «звiльняв людину вiд таємного страху, вiд прихованого пристосовництва», позбавляючи свободи зовнiшньої, усе ж:

...для справжньої творчостi [...] не є мiсцем ще i в тому розумiннi, що в атмосферi постiйної сiростi, коли бракує барв, облич, якогось ширшого спiлкування, людина глухне внутрiшньо, вона недоживлена у всiх вiдношеннях[8], –

однак інколи табір виявляв риси й таланти, якi не виявлялися за iнших умов (як, скажiмо, поезія ввійшла в табірну долю З. Красiвського).

Той шмат життя – поза часом. Але вiн працював i на час також. Не той час, що швидкоплинний і залишає нас за вiкнами iсторiї, як потяг привокзальнi будiвлi, а той, що, складаючись iз митей, витворює те, що поза ним, – Вiчнiсть... Працював, гартуючи душу, ошляхетнюючи стражданням розум i серце, увиразнюючи риси вдачi – тi, що вiд народження...

Було би блюзнiрством говорити, що саме табiрне життя й роки заслання, наповненi стражданням самiтньої душi, приреченої, можливо, на найбiльше випробування, коли та душа може говорити хiба що з Богом та ще зорями, i зробили Сверстюка тим Сверстюком, яким ми його знаємо.

Безперечно, iснує логiка характеру, яка й визначає долю. Або, може, доля визначає логiку характеру? Та хоч би як будувалися причинно-наслiдковi зв’язки, логiка характеру привела Сверстюка до арешту, але та сама логiка характеру (що, поза сумнівом, живилася дуже потужним джерелом родинного виховання) і створила Сверстюка.

Табiрне життя – то окрема сторiнка бiографiї, на якiй так важко спинятися душi.

Нинi Святвечiр.

Я сам. З листами.

Тиша – на цiлий свiт.

Музика й зорi – зорi тi самi,

Що i двi тисячi лiт[9].

(«Нинi Святвечiр») Надрукований 1990 р. в альманасi «Поезiя-90» разом iз останнiм словом на судi (доти вiдомим лише на Заходi з «Вибраного» Є. Сверстюка, упорядкованого I. Кошелiвцем i випущеного 1979-го у Мюнхенi «Сучаснiстю»), цей вiрш датований 6.01.80 – один iз Святвечорiв довгого табiрного життя...

Можна зрозумiти Євгена Олександровича, який говорив, що арешт був для нього своєрiдним полегшенням. Це звiльняло вiд задушливої атмосфери тотального лицемiрства й подвiйних стандартiв, прислужництва й холуйства, стеження й доносiв (коли в тюрмi чув за вiкном цокання друкарських машинок, йому щоразу здавалося, що то друкують доноси, – i це теж можна зрозумiти). Заслання давало чiтке усвiдомлення того, що плата за нонконформiзм – постiйнi переслiдування й репресiї. А ще – iзоляцiя. Суцiльна зона мовчання. Мертве iнформацiйне поле, що само собою – нонсенс, оскiльки iнформацiйне поле – то завжди рух, новизна. Але його можна було перекрити штучно. Проте був навiть щасливий, коли сидiв у камерi сам (пiдсаджування провокаторiв – рiч не найприємнiша), це давало простiр свободи й незалежностi. На жаль, нiколи не сидів в однiй камерi бiльше двох мiсяцiв – то теж був психологiчний тиск.

Ми так мало знаємо про таємницю життя, але здогадуємося, що воно живиться радiстю сонячних хвилин. Без них iде повiльне згасання, яке просто не вiдчувається, лише осцилограф мiг би зафiксувати видовженi хвилi в моменти оборонних реакцiй i чекань на стимули з негативними емоцiями (здається, на таких емоцiях не вирiс ще жоден колос). Власне, людинi не треба довгого життя – треба щоб у короткому було чергування стихiї природи i гри у людському морi[10](з листа до Ю. Луцького вiд 27 жовтня 1981 р.), –

написав Сверстюк пiд впливом випробувань, що випали на долю I. Свiтличного. Але й своїх також...

Що залишалося? Переконання. Надiї. Вiдчуття власної правоти. Почуття гiдностi. А ще – iдеалiзм. Пiзнiше згадував:

Ти входиш в зону смертi й у тiй зонi хапаєшся за щось i розбудовуєшся. Це «щось» є суто iдеальний свiт. Матерiальний для тебе вже перестав iснувати. Якщо ти не схопишся за небо, у тебе нiчого немає. Тим небом була вiра в Бога. I – саморозбудова (із вище названого iнтерв’ю).

«Там не можна було читати нiчого фальшивого», – його ж слова. Перекладав з Шиллера, Ґете, Кiплiнґа... Писав поезiї, щоб сягати неба. Багато думав.

Власне, саме листування стало тим творчим лабораторним майданчиком, а ширше – полем духу, де вiдточувалося перо Євгена Сверстюка, зароджувались i кристалiзувалися думки, що поступово, вже на волi, розгорталися з тезисного формату в окремi дослiдницькi студiї та публiчнi виступи, рiзьбився той вектор творчого спрямування, що й визначив мiсце Євгена Сверстюка в українськiй культурi ХХ–ХХI ст. Недаремно ж в одному з iнтерв’ю Євген Олександрович зiзнався: «Письменником мене зробили тюрма i заслання»[11].

Проте «тезисний стиль», як потяг до чiткого, вкрай конкретизованого, мiсткого й насиченого формулювання власних думок, спостережень i переконань залишився з ним назавжди: Євген Сверстюк належить до тих, хто обробляє свiй лан найперше «углиб».

...Одна справа – ужинок днiв у творчiй атмосферi, де свiтло падає не лише на листок паперу, iнша справа – буднi сiрої роботи, куди капають занесенi вiтром чутки, щоб згаснути... Менi не думалось, що просто не буде бажаючих вийти в iдеальний свiт поезiї, що так вигасають з лiтами шляхетнi пориви, що буду вiчним жидом поза колом часу(з листадо Ю. Луцького вiд 22 червня 1986 р.).Опублiкованi Ю. Луцьким табiрнi листи – то, безперечно, вражаючий документ. Документ незнищенностi людського духу в умовах екстраординарних. Там немає анi озлобленостi, анi нарiкань – хiба що промайне екзистенцiйна туга («Дай Боже нам щось про високу блакить – там не загубимось. Лишимось монадами»[12](з листа вiд 9 квiтня 1982 р.)).

А в пiслясловi до збiрника листiв (датованому 20 липня 1991 р., Сан-Дiєго) Євген Сверстюк зiзнавався в тому, що, власне, й так видно уважному читачевi:

Милий професор Луцький говорить про одвертiсть листування – i це правда, естетична правда. Але якщо читач захоче уявити собi життя, вiд якого я втiкав у листи, то тут проскакує тiльки часом якийсь одвертий чи прихований штрих. Взагалi, я задумувався, чому допускалась ця епiстолярна iдилiя в зонi особливо суворого нагляду? Мабуть, їм здавалось, що цi листи допомагають приховувати ту реальнiсть, яку вони приховували[13].

За Сверстюковою стриманiстю й самоiронiєю вчувається спрага спiлкування, пошук у Всесвiтi бодай однiєї-єдиної душi, яка може вислухати. I зрозумiти. З ким можна бути на рiвних. Говорити – i бути почутим.

Тож – «утiкання» в класику, в творчість попередників, і роздуми, переоцінки, висновки... Вже тоді вражали його пророчi слова Грабовського: «Нi в однiй країнi брак самопошани так людей не жер». «...Його хвалять i жалiють», – це теж про Грабовського, життя якого, чимось схоже на його власне, намагався обiйняти зором i серцем.

Сам Сверстюк постановив собi бути таким, щоб не хвалили й не жалiли. Тому завжди йшов проти течiї. I уникав похвальби – тiєї, що вiд запобiгання й бажання догодити, присолодити...

Слабiсть хвалити йде вiд млявостi думки, яка iнертно пiдтримує замiсть дивуватися й упокорюватись духом[14], –

писав до Луцького 12 липня 1981 р.

Отже, звiдти вони, з тих днiв i ночей випробування духу, три складовi морального iмперативу Сверстюка, про якi говоритимемо нижче: гiднiсть (тобто самопошана), сумлiння i вiра. А ще основа основ – любов.

Сплили злоби вали каламутнi,

Пробивається свiтло основ,

Встає перша, єдина сутнiсть,

I та сутнiсть всього – любов[15],

(«Я прийду на Святвечiр мiж люди»)

напише Сверстюк пiзнiше, повертаючись думками до тих вiчно пам’ятних днiв «без надiй i втiх».

I ще один маленький штрих. Євген Олександрович умiв зберiгати вдячнiсть до тих, хто пiдтримав його на життєвiй дорозi. Не просто вдячнiсть, а якусь трепетну нiжнiсть – до дисидента А. Вудки, з яким дiлив важкі табiрнi днi i який завчив Сверстюковi вiршi напам’ять i винiс їх у вiльний свiт, до А.-Г. Горбач, яка слала йому з Нiмеччини по-сестринськи теплi листи й посилки... Морально пiдтримували його також професор Сорбонни А. Жуковський, члени ПЕН-клубiв Англiї, Нiмеччини, Iталiї: звiдусiль надходили листи на адресу в’язня табору Н389/36 селища Кучино Чусовського району Пермської областi Є. Сверстюка... За колючим дротом багато важила пiдтримка «своїх», «полiтичних», зокрема звiстки вiд В. Стуса та I. Свiтличного з iнших табiрних зон, членiв росiйської правозахисної групи Сахарова-Ковальова...

...Йде свiтом та рання, прозора i тиха весна, в якiй затаїлась чиста радiсть життя, саме та метафiзична яснiсть, яка потiм закриється надмiром цвiту i буйною зеленню дерев. Пробую згадати себе в таку пору життя, але все насуваються i насуваються хмари, за якими губилась i розпливалась iндивiдуальнiсть, входила в стан подiй. Минула цiла епоха, а iндивiдовi так i не щастить розправити груди[16](21 квiтня 1986 р.), – здається, чи не єдине сумовите нарiкання на долю, та й то адресоване людинi, яка вже стала близькою, – дарма що жила за океаном i доти вони зі Сверстюком жодного разу не бачилися.

А розправити груди судилося не скоро. Хоч були вже й закордоннi видання, за кордоном публiкувати твори Сверстюка почали з 1970 р. Так, поширюванi спочатку як самвидав («Собор у риштованнi», «Iван Котляревський смiється», «Остання сльоза», «На свято жiнки»), цi та iншi твори було опубліковано українською, англiйською, нiмецькою та iншими мовами за кордоном: уже згадане видання «Собору в риштованнi», «Clandestine Essays» (Гарвардський інститут українознавчих студiй, 1976), «Вибране», упорядковане автором передмови I. Кошелiвцем («Сучаснiсть», Мюнхен, 1979), «Angstist bin dich Losgeworden» (вiршi Є. Сверстюка, В. Стуса, I. Свiтличного; Гамбург, 1983), «Острiвки приязнi. Спiльна боротьба в гулазьких умовах: Збiрник спогадiв» («Українське видавництво», Мюнхен, 1983)...

Попереду було, фактично, повернення у вакуум – окрiм кiлькох найближчих людей, нiхто його в Києвi не чекав. У лiтературне середовище входити не поспiшав, пояснюючи це так: не хотiлося зближуватися з лiтературою, яка до нього не наближалася. Входив радше в контекст – мав iз чим. Попереду були i Культурологiчний клуб кінця 1980-х – єдиний у тi роки напiвлегальний вихiд у свiт i можливiсть бодай якихось публiчних виступiв – i знамените зiбрання бiля пам’ятника Володимировi, коли 1988 р. було вирiшено святкувати хрещення Київської Русi у Москвi та Ленiнградi, – тодішня Сверстюкова промова обiйшла мало не всi українськi видання на Заходi. Попереду були першi вiдвiдини редакцiй, першi публiкацiї в Українi, першi виступи в залi Спiлки письменникiв України та виступи за кордоном...

Усе ще тодi було попереду... А поки що стелилися пiд ноги снiги, снiги й снiги, що їх пророче передбачив у своїй долi Євген Сверстюк, написавши у сiчнi 1954-го: «I в тих снiгах iти, iти, iти».