24.11.2022

Посестри. Часопис №35 / Шістдесятництво як міф чи профілі на тлі покоління? Суб'єктивні нотатки учасниці конференції

За публікацією 1997 року.

 

 

Мiф (вiд грецьк. µύθος  – слово, переказ) – 1) легенда, оповiдь, яка передає уявлення давнiх народiв про явища природи, про богiв, обожнених героїв, уявних iстот; 2) переносно – вигадка. Словник iншомовних слiв. Київ : УРЕ, 1985.

 

Велике бачиться на вiдстанi – казали древнi. I не помилялися. Тож чи настав уже той час Х, коли належить осмислити й об’єктивно поцiнувати роль в iсторiї України ХХ столiття такого феномена, яким є шiстдесятництво? (Саме так: в iсторiї України, бо цей рух виходив далеко за межi культурологiчнi, а отже, й за тему конференцiї «Шiстдесятництво – як явище, його суспiльно-естетична природа, витоки i наслiдки», органiзованої Спiлкою письменникiв України та Iнститутом лiтератури НАН України). Чи не зарано погляди звернуто на той вiдтинок нашого нацiонального поступу? Одразу треба сказати: нi, не зарано. Але це зовсiм не означає, що ми, нинiшнi, здатнi повною мiрою, зусiбiч, об’єктивiзувати це явище у контекстi доби, хiба, може, як прозвучало в одному з виступiв, лише на третину. Тож якщо вважати конференцiю розмовою, яка не закiнчилась, а тiльки почалася, то, очевидно, вона стане певною вiхою на шляху вивчення цього унiкального руху, що його В. Кордун, вiдкриваючи конференцiю, назвав духовним подвигом поколiння, бо (теж його слова) все не буде сказано нiколи.

 

Органiзатори конференцiї передбачали простежити часово-просторовi межi явища, його суспiльно-естетичнi витоки, з’ясувати, наскiльки воно є винятковим, локальним, чи, може, навпаки, пов’язане із закономiрними свiтовими процесами, чи зазнавало рiзноманiтних впливiв, скажiмо, студентського руху у Францiї або тiєї ж Нью-Йоркської групи, якщо говорити про суто художнi моменти.

 

Цiлком слушно В. Кордун бачить взаємозв’язок мiж тим, що шiстдесятники розкололися на два рiзні вектори, один із яких почав зближуватися з комунiстичним режимом, номенклатурою, а iнший – зазнав переслiдувань, таборiв, тобто перетворився на дисидентський рух, i їхнiм впливом на наступнi поколiння. Цей вододiл – мiж двома потоками одного руху – потрiбен нам, сьогоднiшнiм, ясна рiч, не для остракiзму, а для глибшого пiзнання природи таланту i залежностi його вiд суспiльного клiмату (пам’ятаєте Тютюнникове: лiтературi, як i хлiбовi, i яблукам, погоди треба?). Варто зауважити, що більшість представників обох векторів стоїть нині на позиціях творення Української держави.

 

Ефект фокуса

«Будь-який вияв особистостi не є випадковим чи неiстотним фактом у свiтобудовi», – цi промовистi слова В. Вернадського, що їх часто любить повторювати вiдома наша iсторикиня О. Апанович, що також із повним правом (незважаючи на приналежнiсть до iншого поколiння) вважає себе, як i М. Брайчевського та О. Компан, шiстдесятницею, здається, несуть у собi пояснення того явища, сутнiсть якого ми тiльки починаємо розкривати.

 

Але насамперед слiд таки з’ясувати суму тих «невипадкових випадковостей», у якiй, наче у фокусi, вiддзеркалилася потреба часу та «Божа доцiльнiсть» (В. Дончик), з якої i зродилося це унiкальне явище. Або, інакше кажучи, сума виявiв отих особистостей i дала нам феномен шiстдесятництва. I вже з тiєї тези великого вченого проростає й Бажанове формулювання: «Шiстдесятництво – Богом дане явище».

 

Отже, невипадкове, закономiрне, неминуче – в iсторiї нацiї, у контекстi доби, ба навiть свiтобудови. Чи не найближчу до iстини «формулу» вивела Н. Околiтенко: якщо зiнтегрувати дiаметрально протилежнi речi – вийде фантом шiстдесятництва. Бо феномен молодостi щасливо поєднався iз зустрiчною потребою суспiльства, спраглого на оновлення, – коли зiйшлися умови полiтичнi, естетичнi, мистецькi, – дозрiлого до якоїсь поворотної точки (В. Брюгген).

 

Ефект фокуса, ясна рiч, не можна було розкрити в одному хай i найґрунтовнiшому виступi – до того розкриття, бiльшою чи меншою мiрою, долучався кожний учасник конференцiї, але саме М. Жулинський у своєму вступному словi спробував окреслити тi умови, що сфокусувалися в 1960-тi й привели до широкого руху iнтелiгенцiї, якiй судилося «вiдпрацьовувати масштабну свiдомiсть» (Р. Андрiяшик).

 

Цей рух М. Жулинський назвав новою фазою спротиву української iнтелiгенцiї – для вираження духовної боротьби проти тоталiтаризму. Суспiльно-полiтичнi умови виникнення цього явища, що їх можна окреслити одним словом – десталiнiзацiя, – принесли із собою iмена реабiлiтованих, вiдновлення пам’ятi про Розстрiляне Вiдродження, першi контакти iз Заходом, а отже – i «озахiднення» мислення, пошуки нових норм художнього самовираження. А ще – створення клубiв творчої молодi, рух із вивчення iсторiї України, що захопив не тiльки письменникiв, а й людей із iнших гуманiтарних сфер. Це явище, коли нове поколiння iнтелiгенцiї взяло на себе бiльше, нiж було дозволено офiцiйно режимом – як своєрiдний бунт проти риторики, – було унiкальним, аналогiв не знайдемо в iсторiї iнших республiк колишнього Союзу. Тому доповiдач простежив хронологiчнi етапи розвитку шiстдесятництва, що наростало пропорцiйно деградацiї тоталiтарної системи, яка, проте, могла лише погодитися з олюдненням, гуманiзацiєю своєї сутностi, але аж нiяк не з демонтажем.

 

Руйнування колективної мiфологiї, утверджуючи культ знань, призвело, на думку М. Жулинського, до iдеологiчного, полiтичного протистояння – шiстдесятники скористалися з iлюзiї права голосу, а оскiльки на слово мала бути вiдповiдь, то система не забарилася вiдповiсти на нього: упокорюванням, репресiями.

 

Жодною мiрою не заперечуючи М. Жулинському в антиколонiальному спрямуваннi шiстдесятництва, С. Андрусiв не конче надає йому суспiльно-полiтичного характеру, вважаючи, що тодi це було неможливим, а радше екзистенцiйного, культурологiчного. Цей рух, на її переконання, намагався порятувати український свiт, змiст i контури якого знищувала метрополiя, – порятувати через актуалiзацiю, омовлення його часово-просторових та метафiзичних кшталтiв у бiнарнiй опозицiї до метропольних iмперських. Через те, що все метропольно-iмперське вважалося прогресивним, передовим, iнтернацiональним, модерним, вiдкритим, зрiлим, серйозним, а опозицiйне – протилежне до нього колонiальне (в цьому разi українське) – вiдсталим, нацiоналiстичним, провiнцiйним, народницьким, закритим, iнфантильним, смiшним, то цей культурний антиколонiалiзм, на думку доповiдачки, мав i полiтичний резонанс (розмежовував систему) i, головне, психологiчний: повертав почуття нацiональної гiдностi, вiру в себе, свiй народ i культуру, переконання у їхній унiкальностi.

 

Л. Танюк простежує це явище – явище вiдкритого способу мислення – як соцiокультурне, заперечуючи, проте, думку В. Iванисенка, що iдеї шiстдесятникiв зродилися не на асфальтi, а на чорноземi, – власне, так воно i було, бо то навально йшла урбанiзована епоха, космiчна ера, «протуберанцi» якої так шалено вибухнули у словi I. Драча.

 

Зрештою, здається, зiйшлися на тому, що це була сторiнка українського нацiонально-визвольного руху, предтеча й до певної мiри каталiзатор здобуття Україною незалежностi.

 

Можливо, й справдi, як висловилася Л. Свiтлична, не було з’ясовано, чому ж виник цей рух. Вона бачить причину у площинi психологiчнiй – шiстдесятниками рухало невдоволення наявним станом речей. А оскiльки, вiдповiдно до законiв природи, спостерiгається перiодичнiсть, циклiчнiсть появи талантiв (на що вказав i М. Саченко), то завжди виникає група людей, якi об’єднуються навколо якоїсь iдеї.

 

Чи була та iдея сформульована досить чiтко, виразно? Радше нi, але вона була тим духом самоствердження нацiонального, що виявився i в працi I. Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», й у пiзнiших дослiдженнях О. Апанович «Збройнi сили України» та М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання. Критичнi замiтки з приводу однiєї концепцiї» (на жаль, нi цi iмена, нi цi працi, за винятком перших, чомусь не прозвучали на конференцiї).

 

Щоправда, простежити генезу нацiональної iдеї у її полiтично-фiлологiчному розрiзi, ступiнь естетичної свободи письменника, функцiя якого в Українi завжди була – з огляду на колонiальну нашу iсторiю – полiфонiчною, спробував В. Скуратiвський, та все ж бiльшiсть доповiдачiв мали на метi таки простежити процес самоусвiдомлення та самоiдентифiкацiї у нацiональному контекстi. Але хай там як, ми й справдi можемо сказати собi й свiтовi, що таке унiкальне явище, яким є в нашiй iсторiї шiстдесятництво, мала не кожна культура. I, мабуть, чи не найхарактернішою його рисою, на яку слушно вказував М. Жулинський, була iндивiдуалiзацiя.

 

Iндивiдуалiзацiя голосу У своїй вiдомiй статтi «Шiстдесятники i Захiд» Є. Сверстюк серед ознак, притаманних речникам цього часу, на перше мiсце ставить «юний iдеалiзм, який просвiтлює, пiдносить i єднає» на друге – «шукання правди й чесної позицiї», на третє – «неприйняття, опiр, протистояння офiцiйнiй лiтературi i всьому апаратовi будiвничих казарми».

 

З юного iдеалiзму, спричиненого свiжим подихом у суспiльнiй атмосферi, й проростало оте шукання правди й «чесностi iз собою», яке, ясна рiч, породжувало неприйняття лiтератури, заґрунтованої на соцреалiзмi. Не можна не погодитися з думкою В. Мельника, що шiстдесятництво – не локальне явище, а велика естетична система, цiла культурологiчна епоха, яка охоплює 10–12 рокiв (хоча, на думку Ю. Гудзя, часовi межi тут дуже умовнi, офiцiйно канонiзованi) i яку треба розглядати в контекстi еволюцiї культури ХХ ст., в тяглостi, звертаючися передусiм до ситуацiї 20-х рр., тож не виправдано зводити його до проблеми батькiв i дiтей, на чому наголошував М. Холодний. Так само, як замало сказати, що шiстдесятники тiльки розконсервували спадщину (Г. Штонь). Це була таки легально опосередкована художньо опозицiя системi, як на те вказує Г. Сивокiнь. А, вiдповiдно, досить точно звучать слова Ю. Ковалiва, що шiстдесятники побачили себе нацiєю через лiтературу – цей своєрiдний i досить точний барометр суспiльства.

 

Як вважає С. Андрусiв, пошуки потвердження своєї унiкальностi, справжностi, автентичностi, «законностi походження» завжди пов’язанi з пошуками Батька, Творця – у минулому, «золотiй добi» спiльної iсторiї (звiдси – сплеск у 60-тi нової хвилi iсторичного роману). Образ матерi завше займав центральне мiсце в українськiй свiдомостi, оприявнюючись у нацiональному характерi любов’ю до природи (матерi-землi), до жiнки-матерi, в поетичному свiтосприйманнi, але водночас мiг виражати i страх перед iснуванням, дорослим життям, регресiю у материнське лоно. Такий культурологiчний дискурс у природу цього феномена дав можливiсть дослiдницi зробити висновок, що шiстдесятники намагалися зламати цей iнфантильний комплекс i бути дорослими синами своєї матерi-України, готовими її захистити й спокутувати грiх матеревбивства у минулому, коли «стиналися в герцi сини України», а мати «розкинула руки в рову» (В. Стус). Природно, пошуки правди про «законнiсть» народження українського свiту, Батька-Матерi, були в них i пошуками першопочаткiв рiдного слова, щоб повернути йому дитинний, без дорослої олжi, змiст.

 

Ця естетична функцiя шiстдесятництва чи не найширше розглядалася на конференцiї – на жаль, здебiльшого на iнформативно-мемуарному, проблемному, а не аналiтичному рiвнi.

 

Чи є потреба нагадувати тут, як стрiмко ввiрвалося в життя i в суспiльну свiдомiсть лiтературне шiстдесятництво, яке чи не найкраще заявило про мiру своєї внутрiшньої свободи рядками Л. Костенко: «А я не хочу пошепки, // А я не хочу крiзь ґрати!», бо його своєрiдним девiзом були її ж таки слова: «Нi остраху, нi тiнi компромiсiв, // На кожен виклик, совiсте, iди!»?

 

Але варто прислухатися до думки В. Iванисенка, так само, як i Ю. Ковалiва, що це явище визрiвало й формувалося не на зламi 1950-х–1960-х рр., а десь за пiвтора десятилiття ранiше, сягаючи своїм корiнням доби «тоталiтарного шаленства» (зокрема, почалось iз дебютiв у 1950-х Д. Павличка i Л. Костенко), а якщо йти далi, за Р. Андрiяшиком, i голодомору, а саме – воно зродилося в школах М. Бажана i В. Мисика.

 

На конференцiї було таки досить виразно вiдтворено – фактологiчно – атмосферу 60-х рокiв. У виступах С. Крижанiвського, В. Iванисенка, Л. Кореневича, кiнознавця Л. Лемешевої та iн. звучали тi iсторичнi для нас тепер уже факти входження в лiтературу i свiдомiсть людей творчостi I. Драча, М. Вiнграновського, I. Дзюби, Є. Гуцала, В. Симоненка, Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, I. Свiтличного, що його Ю. Ковалiв назвав мiстком мiж мистецькими «герметиками» та полiтично заангажованими речниками цiєї доби – низку iмен можна i варто продовжувати (на жаль, на конференцiї звучала таки звична усiм «обойма»). Може, є сенс у думцi Ю. Ковалiва, що шiстдесятники повiрили в те, що вони є першими, вiддавши на заклання попередникiв, але ж нiкуди не подiтися i вiд фактiв, нагаданих В. Iванисенком, що першi кроки неофiтiв благословили П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, а Л. Первомайський, намагаючись зберегти оту тяглiсть, заявляв: «...а вiршi писать, молодi поети, буду вчитись у вас, але вчитиму й вас».

 

Звичайно, можна було б нарiкати на домiнування мемуарного начала у виступах («Нам ще треба пережити добу мемуарiв!» – В. Медвiдь) i обмежену кiлькiсть справдi аналiтичних, дослiдницьких («Жанр подiї важкий!» – Г. Штонь), але, може, й справдi має слушнiсть В. Брюгген, коли твердить: «Спогад у лiтературi – це не статика, а динамiка, спогад природно вливається в сьогодення, як тонкий i важливий лiтературний рушiй». Я хiба уточнила б: як лiтературний iнструмент, без допомоги якого неможливо-таки вiдтворити ретроспективну цiлiсть такого багатогранного явища.

 

Та все ж залишимо тi факти лiтературного буття 1960-х рр. для сторiнок майбутньої книжки, яка, за задумом органiзаторiв конференцiї, має вмiстити як виголошенi (а їх близько тридцяти), так i не виголошенi доповiдi. Тож із огляду на таку вiдрадну перспективу не намагаюся заповнити прогалини нашого незнання чи радше неповного знання шiстдесятництва фактажем, а лише окреслити деякi пiдходи до його вивчення, оприлюдненi на конференцiї, приймати якi до розвитку таки варто, бо тема ця, що вихлюпнулася нинi на сторiнки преси, зокрема «Лiтературної України», i знайшла вiдображення в документальнiй книжцi Г. Касьянова «Незгоднi», звичайно ж, матиме своє продовження у рiзних дослiдницьких формах i ракурсах.

 

Учасникам конференцiї вдалося, зробивши зрiз цього пласта нашої культури – зрiз суспiльно-полiтичний, естетичний, – простежити окремi потоки сил, вихлюпи творчої потенцiї, намiтити – пунктирно – взаємозв’язки письменства, малярства, кiнематографа, музики, якi зазнали розвою у тiй озоннiй атмосферi 60-х, навiть помiтити свiжий струмiнь, яким став у тi роки епiстолярний жанр (В. Брюгген).

 

Синдром бiлого коня Шептала Можливо, однiєю з найпосутнiших проблем, яку винесло на поверхню шiстдесятництво, є проблема внутрiшньої свободи – те екзистенцiйне поняття, яке приходило до шiстдесятникiв не стiльки через працi представникiв цiєї фiлософської течiї – Камю, Сартра та iн., бо в тi роки екзистенцiалiзм офiцiйно оголошувався мертвонародженим дитям буржуазної iдеологiї, а доступ до першоджерел був дуже обмежений, скiльки через власний досвiд зiткнення зi свiтом – свiтом тоталiтаризму i комунiстичних догм. Приходило через отой юний максималiзм, шукання правди й вiдстоювання (якою мiрою – це вже залежало вiд мiри внутрiшньої свободи й полiтичної заангажованостi) позицiї – аж до опору та протистояння офiцiозовi.

 

(«Парадокс, але шiстдесятники були вiльнiшими од нас, дiтей дев’яностих, – вони любили Україну тодi, коли не можна було, а ми любимо тепер, коли дозволено», – зiзнався О. Яровий, i, може, в цих словах теж є шукання правди i чесної позицiї поколiння 1990-х). По цiй ватерлiнiї, як по лезу бритви, пройшли не всi – звiдси й отой подiл на тих, якi пiшли в «катакомби», i тих, хто дозволив собi «приноменклатуритися». Тож, сублiмувавши в собi досвiд потрясiнь, шiстдесятники зазнали втечi вiд сподiяного (В. Медвiдь). Якщо говорити не про суму виявiв особистостей, а розглядати окремi профiлi на тлi поколiння, то чи справдi такий далекий вiд iстини В. Медвiдь, який бачить «безлiч осяйних i безглуздих трагедiй особистостей»? Думається, не про трагедiї табiрнi йдеться (то – трагедiї iншого ґатунку), а про тi, що лежать у площинi все тiєї ж мiри внутрiшньої свободи i морального вибору i якi викликали в Ю. Бадзя асоцiацiї з «Бiлим конем Шепталом» В. Дрозда. Трагедiї поколiння, яке, за словами С. Андрусiв, витримало катакомбнi випробування i не витримало випробування владою. I найбiльша драма полягає, на її переконання, у нездатностi це визнати – бодай для себе, визнати свою людську недосконалiсть – звiдси звичка переносити цю тiнь на партiю, на народ. I така нездатнiсть до сповiдi, пiдкреслила вона, – це наша спiльна трагедiя. Але в тому, що справдешнi сповiдi неможливi, може, й не вина самих шiстдесятникiв – просто це наш час змертвiв? – риторично припустив В. Медвiдь. Недаремно Ю. Бадзьо поставив в один ряд шiстдесятництво, дисидентство i «Бiлого коня Шептала», вбачаючи тут бiльше внутрiшнiй, анiж хронологiчний зв’язок.

 

Цей «синдром Шептала» чи не тому актуально прозвучав, що надто високою виявилася плата за конформiзм, обернувшися нинiшньою драматичною ситуацiєю в Українi (Н. Околiтенко), коли, на думку Ю. Бадзя, ми не зумiли створити таку iдейно-моральну атмосферу, де чорне було б чорним, а бiле вiдтiняло б ту чорноту. Оте наше постiйне апелювання до влади нагадує радше скарги, зверненi до влади, що звучать iз уст тих, хто не має почуття iсторичного господаря своєї землi.

 

I чи не тому, що постшiстдесятники втрапили в пустелю із поодинокими деревами (В. Медвiдь), стоїмо ми нинi перед потребою нового дисидентства – щоб не перетворитися на бiлого коня Шептала? Якщо комусь цей «синдром Шептала», дiагностований Ю. Бадзьом, може видатися гiперболiзованим чи дещо нав’язливим, варто прислухатися ще й до слiв Л. Танюка: якщо не оволодiємо течiєю у парламентi, розклад сил буде не на нашу користь. Тож мусимо бити на сполох.

 

Але для того потрiбнi, якщо не дисидентство в нинiшньому часi, то бодай той критичний пафос, який би нас очищав, потрiбна вибуховiсть у нашому суспiльствi, про що говорив В. Дяченко, нарiкаючи на розмитiсть чистоти iдеї.

 

Свято, яке не повертається

Якщо ж повернутися до тих профiлiв на тлi поколiння, «вирiзьблених» словесно доповiдачами, можемо констатувати, що їх, власне, майже i не було чiтко окреслено (чи не звiдси нарiкання М. Саченка: якби конференцiя проходила «бiльш портретно», то, може, ми почули б про багатьох вiдомих i менш вiдомих шiстдесятникiв). Так, не були заявленi повною мiрою Л. Костенко, Є. Сверстюк, Є. Гуцало, В. Дрозд, М. Вiнграновський, I. Свiтличний, I. Калинець (деякi iмена лиш побiжно вплiталися в тканину виступiв), зовсiм не звучали iмена, скажiмо, Б. Мозолевського, З. Красiвського, перекладачiв – хай i з iншого поколiння – Г. Кочура i М. Лукаша, iмена художникiв – цей ряд можна продовжувати. Виняток становить хiба що виступ I. Дзюби про своєрiднiсть невiдомого широкому загаловi поета Г. Тименка, чиї вiршi, якби вони були оприлюдненi вчасно, – iстотно вплинули би, на думку доповiдача, на розвиток української поезiї (статтю I. Дзюби «Апокалiпсис Григорiя Тименка» та його вiршi публiкує № 3 «Сучасностi»), та спроба авторки цих рядкiв окреслити мiру внутрiшньої та естетичної свободи такого полiтично не заангажованого прозаїка, яким є в нашiй лiтературi В. Шевчук.

 

Але, можливо, «рiзьблення» тих профiлiв – справа майбутнього, i першi кроки до того робить своїми публiкацiями-портретами «Лiтературна Україна».

 

Конференцiя ж полишила по собi рiзнi – i суперечливi теж – враження, оскiльки вона певною мiрою вiддзеркалила наш непростий час, який висунув на перше мiсце дезiнтеграцiю людей, зокрема в середовищi iнтелiгенцiї. I хоч сюди прийшла сказати своє слово молодь (i це тенденцiя з розряду вiдрадних), усе ж не вiдчувалося того пiднесення, розкрилля духу, того свята, що його можна було сподiватися й очiкування якого Г. Штонь i «прочитав» в очах I. Жиленко, яка, слухаючи тi, часом таки далекi вiд теми конференцiї, доповiдi, певне ж, таки поверталася думками до тих днiв, коли її, тендiтну молоду поетку, обдаровували оплесками й закидали оберемками квiтiв.

 

I рiч не в тiм, що, як сказав В. Медвiдь, раз причастившися, люди з тiєї доби чекали продовження свята – звiсно ж, двiчi в одну рiку не входять. Але бодай якогось вiдлуння свята, наголосу на урочистiсть подiї – вони, певне, таки мали право сподiватися. Може, те очiкуване свято трансформувалось у звичайну буденну акцiю через те, що не видно було в залi багатьох шiстдесятникiв. (Не були запрошенi? Не вважали за потрiбне прийти, скептично поставившись до самої iдеї конференцiї? Засвiдчили свою опозицiйнiсть до офiцiйних акцiй?) Чи тому, що не вдалося створити того особливого акценту небуденностi такого заходу, просто пошанувати людей, якi справдi стали легендою i яких (бiльшiсть) ми маємо щастя знати – ось вони, з-помiж нас, творять ще й нинi i свою художню епопею («Любимо мученикiв, а про живих забуваємо», – не зайве повторити тут слова Р. Андрiяшика). Скажете, ми й так знаємо їхнi iмена: он сидiли поряд із нами I. Дзюба, В. Дрозд, I. Жиленко, М. Холодний, Р. Андрiяшик, приходив I. Драч – окремi профiлi на тлi поколiння! – навiть зазирнув до зали i сам «батько шiстдесятникiв» П. Загребельний, який зi сторiнок «Лiтературної України» дав дорогу у свiт багатьом з них... Але тi, що прийшли, – вони прийшли за святом – другої молодостi, храмiв i молитов, як сказав Г. Штонь, у них уже не буде...

 

Тож можна говорити, що конференцiя так i залишилася конференцiєю, не здобувшися на свято. Але назвати святом, яке не вiдбулося, саме шiстдесятництво, як це дехто намагається довести, – не маємо нi права, нi пiдстав. Воно вiдбулося, полишивши глибокий слiд в iсторiї народу, ставши предтечею нинiшнiх суспiльних змiн, уроком для нас, нинiшнiх, а можливо, й тих, хто прийде пiсля нас.

 

Саме тому й потрiбне комплексне, системне, синтетичне i рiзнобiчне вивчення цього явища (на чому наголошував В. Дончик) – без подiлу на добре i зле – бо все воно наше, i лиш зваживши його, нiчого не вiдкинувши, зможемо побачити справжнiсть тiєї епохи (В. Мельник).

 

А поки що у залi звучали слова: фантом, мiф, мiфологiзацiя... Вони не випадково вплiтались у розмову, не випадково промовцi акцентували на тому, що шiстдесятництво мусить вiдмовитися вiд мiфологiзацiї своєї сутностi, що всi ми – як представники тiєї доби, так i дослiдники – мусимо вiдiйти вiд мiфу – мiфу шiстдесятництва, який уже, звiсно, ввiйшов у нашу свiдомiсть разом із iменами, i з ореолом – не завжди позитивним – довкола них. Але не забуваймо, що будь-яке розвiнчання мiфу є творенням... нового мiфу. Тож що бiльше акцентiв буде розставлено у вивченнi цього феномена, то чистiшим i стереоскопiчнiшим буде той оновлений i, безперечно, потрiбний усiм нам мiф. Але шлях до нього, думається, ще неблизький – ми лиш на пiдступах до осягнення шiстдесятництва як сумарного вияву яскравого сузiр’я особистостей, спалах якого на українському небосхилі, якщо вiрити теорiї великого вченого, був аж нiяк не випадковим[2].

 

P.S. Iз дня сьогоднiшнього

Тривала притягальнiсть такого явища нацiональної лiтератури i нацiональної iсторiї загалом, як українське шiстдесятництво, що її вiдчули дослiдники, має, очевидно, свої причини. Наступнi пiсля цiєї подiї (таки подiї, а не просто факти!) науковi розвiдки (Г. Касьянов, О. Зарецький, М. Жулинський, О. Пахльовська, М. Павлишин, В. Дончик, М. Iльницький, М. Наєнко, Н. Зборовська та iн.) були б неможливими без вiзiї 1960-х рр., «побачених» очима й серцем самих представникiв того лiтературного поколiння.

 

Саме М. Коцюбинськiй, I. Дзюбi, Є. Сверстюку, І. Жиленко, Вал. Шевчуку, В. Дрозду, Р. Корогодському та ін. завдячуємо ми тим, що вони зумiли не лише донести до нас «живе дихання» своєї динамiчної епохи, а й розгорнути власний дослiдницький дискурс. Ступаючи у їхнiй слiд, ми, лiтературознавцi, вiдчуваємо як певний чар їхнiх особистих вражень, так i певне «тяжiння» безсумнiвних «авторитетiв». Але тiльки з сукупностi поглядiв, оцiнок i висновкiв можна напрацювати адекватну оптику бачення тiєї епохи, що ввiйшла в нашу iсторiю як епоха українського шiстдесятництва.

 

[1] За публікацією Л. Тарнашинської // Літ. Україна. 1997. 10 квіт.

[2] Див. також про цю подію: Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки // Слово і час. 1997. № 8. С. 40–55.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Тарнашинська Л. Шістдесятництво як міф чи профілі на тлі покоління? Суб'єктивні нотатки учасниці конференції // Посестри. Часопис. 2022. № 35

Примітки

    Loading...