Посестри. Часопис №40 / Очерети (фрагмент перший)

Стась прокинувся з відчуттям дивного страху – щось сталося. Якийсь час він лежав на спині, ще не зовсім продерши очі від сну й безглуздо вдивляючись у сонячного зайчика, що танцював на біленій, потрісканій стіні. Він то заскоче на круп коня, що кидається з князем Юзефом до річки Вайсе-Ельстер[1], то пересунеться до чорного розп’яття. Тоді ставала видною дещо темніша прямокутна пляма погано замаскованого сховку. «Варто побілити ще раз», – ліниво подумав Стась і раптом, уже цілком пробуджений, усвідомив, що сталося. «Стрілянина вщухла», – буркнув він і вискочив із ліжка.

Ранок ще був прохолодний, але сонце вже починало припікати. Як завжди, коли хлопець опускав відро у криницю, Розбишака кинувся йому з радісним гарчанням до рук. За плотом Тонька давала пити парі гнідих коней.

– Що? Набридла їм стрілянина? – кинув Стась замість привітання.

– Бога в них немає, проклятущих. Мало їм людей погинуло в ці дні! Побачиш, скільки їх звезуть зі станиць.

– А ти що, боїшся, що коли стількох хлопців повбивали, ти собі чоловіка не знайдеш?

– Утри собі шмарклі, жовторотику! – весело відповіла Тонька.

Щоденні суперечки через пліт належали до освяченого сусідського ритуалу. Тонька мала дев’ятнадцять років і типову кубанську[2] красу, вирощену на пшениці та кавунах. Вона могла однією рукою завдати собі на спину п’ятипудовий[3] мішок борошна, а коли йшла вулицею, старий Васильчук, що цілими днями грівся на лавиці, кричав осавульським[4] басом: «Обережно, бо хати трясуться…» За нею також бігала вся околиця, але Тонька вперлася, що без триразового обходу попа з короною над головою ні з ким у ліжко не ляже. Охочих до женячки також не бракувало, а що ж удієш, коли батько, хоч і візник, що вельми високо цінує своє походження з давніх станичників[5], перебирав залицяльниками, наче стиглими динями. І той поганий, і той недобрий. Він дав Тоньці порядне виховання, вона вміє читати й писати і навіть знає дві перші арифметичні дії. У її дівочій кімнатці стояло справжнє «трюмо»[6], привезене ще перед революцією з Єкатєрінодара[7], а в найбільшому покої будинку на втоптаній на камінь глиняній долівці лежав перський килим і стояло піаніно із золоченою лірою. Ніхто ніколи не чув, як Тонька грає на піаніно. «Навіщо тоді це одоробло, якщо й так ніхто на ньому не грає?» – розпитували сусіди. Іванченко приминав жовтим палюхом[8] пригаслий тютюн, випускав клуб диму й афористично промовляв: «То й що, коли не грає! Прийде якийсь шляхтич або дідич, побачить піаніно і скаже: – Ого! Це якась освічена панна! – і забере мою Тоньку каретою до церкви».

Стась дістав повне відро й відчепив ланцюг. Хлопець був сильним не по роках, але знімання відра з високої цямрини[9] завжди вимагало певних зусиль.

– Не бійся, Тонько, – гукнув на прощання. – Коли я виросту, то з тобою оженюся. Тільки ти завчасу не лусни…

– Диви, щоб я тобі мордяку не луснула, – намагалася сердитись Тонька. – Ще молоко на губах не обсохло…

– Обсохло чи ні, але я в садку з рябим Мишком уже двічі тебе бачив. І на вигоні[10], як він тобі на гармошці вигра… – Стась ледве встиг відскочити від потоку води, виплеснутої з відра через пліт. – Не гнівайся, бо схуднеш, і Мишко не матиме, по чім ляскати, – крикнув уже здалеку, втікаючи додому.

Розбишака гавкав, плутаючись у ногах. Золоті оси рясно кружляли посеред дозріваючих абрикосів. Було приємно й радісно, що не стріляють, що він спроможний відгавкатися від Тоньки, яку любив у незбагнений для самого себе спосіб, що за мить поплюскається в крижаній криничній воді.

У будинку починався рух. Мама поралася в кухні біля сніданку, за стіною про щось сперечалися старші сестри.

– Мамо, я зараз піду до міста. Стрілянина вщухла.

– Але знову може початися.

На кухню зайшов батько.

– Не стріляють, а це означає, що козаки відкинули червоних. Якийсь час буде спокійно. Червоні повернуться до міста ховати вбитих. Можна хлопця пустити, нічого з ним не станеться. Я теж біля полудня вийду побалакати з людьми.

Мама зозла жбурнула склянки на стіл.

– А я ж казала виїздити з цього пекла, поки не пізно. Тепер ми так легко не виберемся. Поки був Дєнікін[11], знай про англійців розповідали. А тепер знову цей Вранґєль…[12] Та от тільки узбережжя бомблять. Якби ж влучно! Учора обстріляли корів на пасовищі. Малашку Філімонову поранило. Ще дівчина на все життя калікою залишиться. А я казала, що пора вшиватися. А що станеться, якщо більшовики візьмуть Варшаву? Тоді всьому кінець! Я ж казала…

Стась мерщій допив чай, що обпікав йому рот, і дременув з дому. Він не терпів суперечок між батьками й не бачив майбутнє таким чорним, як мама. «Ну то й що, як більшовики займуть Варшаву… – підбадьорював сам себе. – Тоді прийдуть Клемансо[13] та Ллойд Джордж[14] і наведуть лад! Іванченко так говорить, і пан Васільєв. А Васільєв – мудра людина, хоч і пияк. І Ольга Мартіянівна йому тиждень тому губу праскою розтовкла. Але він добре знає, що в траві пищить». «А в траві пищать англійські жаби», – пригадав Стась популярний вислів про канонерки, які регулярно підходили під берег і обстрілювали портове устаткування.

Хлопець швидко біг серединою Таганрозької вулиці, збиваючи босими ногами хмари куряви. Густий пил, що грубим шаром укривав небруковану вулицю, приємно грів, але ще не обпікав. Білі й рожеві акації вже давно відцвіли, лише жовті стояли у зливі світла, наче палахкі кущі. Місто було майже порожнє. На розі Тифліської Стась натрапив на Кольку Салютіна – колегу по парті з гімназії.

– Стрілянина вщухла! – тріумфально повідомив він.

– Теж мені новина, – зневажливо надув губи Колька. – Ти куди так рано прешся?

– По тютюн… мені пообіцяли продати п’ять фунтів. А ти?

– До тітки. Мати послала. Дядька козаки вколошкали.

– Що кажеш? – зацікавився Стась. – А звідки ви знаєте?

– Ще вчора ввечері звістка прийшла. Покосили людей удосталь… Старшого брата Парфена Короленка теж. І Паращука. Будуть поминки в усьому місті. Розповідають, що комісара, який вів уперед, так козак шаблею зрубав, що майже його розполовинив. Сьогодні їх привезуть. На похорон прийдеш?

– Ну, аякже…

– Стасю… – Колька задріботів на місці. – Дай цигарку потягнути…

– Не можу, сам знаєш, який тютюн дорогий. А це справжній, майкопський[15]. З такого дюбек лимонний[16] виробляють.

– Дай хоч половинку… Їй-бо, я чотири дні не курив… Ну дай… А я вже тобі віддячу.

Стась неохоче відкрив збиту з фанери велику коробку, яку ніс на ремені, і вийняв папіросу.

– Ось, але без грошей даю востаннє. Тепер життя важке. Ніхто задарма не дасть. Це, брате, не старі гімназійні часи.

Досить довго проволоводившись із Колькою, Стась побіг ще швидше. Філактет Аркадійович не любив відвідин, коли навколо будинку починався денний рух, тож треба було поспішати. П’ять фунтів тютюну – це не дрібничка. Будинок стояв у садку на відстані добрих кільканадцять кроків від вулиці. Віконниці ще були зачинені. Хлопець постукав умовленим способом раз, і другий. Терпляче почекав. Після третього разу скрипнули двері й велика голова з чорною наполеонівською прядкою на чолі обережно вихилилася на подвір’я. Стась машинально роззирнувся, але довкола не було нікого. «Прошу, будь ласка, ласкаво прошу», – голова пірнула в напівморок, і двері відчинилися на всю ширину.

У кімнаті стояв приємний холодок і сильно пахло шафраном. «Пиріг пекли», – подумав Стась, сідаючи на краєчок стільця. Струмінь рожевого світла проникав крізь шпарину у віконниці, непевно тремтячи на пухнастому килимі. Благий пломінець мерехтів у червоній лампі, нечітко освітлюючи суворі обличчя на іконі, пишно обвішаній тканим рушником. Господар прочалапав трохи по кімнаті, почухуючись і бурмочучи. «Як Розбишака, коли його перевернути навзнак». Порівняння розсмішило Стася, але він згадав, що прийшов у справі, й одразу ж споважнів. Зі старим спекулянтом жарти були зайві. Про нього розповідали несосвітенні речі, не стримуючи фантазії в обрахунку його статків. Безсумнівним було те, що він чимало заробив під час війни, а період білої влади ще більше заокруглив гаман із золотими рублями. Він зумів укритися за перших більшовиків, а останнім часом перейшов на нелегальну торгівлю. Горілка, тютюн, сахарин. Дехто стверджував, що він таємно приторговує зброєю.

Філактет Аркадійович був одним із головних клієнтів Стася минулої весни, коли на вулиці Таганрозькій ще процвітала самогонна фабрика. Він платив регулярно й завжди готівкою – «совєцькі нам не потрібні, хе-хе, парубок такий молодий, а кмітливий… царські єкатєрінки[17] кращі, авжеж, прошу: товар у руки, готівочка на стіл… хе-хе, може, скляночку чаю, гаразд… ще від Кузнєцова… а може, чарочку? ну, ні, ви, парубче, замолодий…» Коли незадовго до катастрофи підпільна ґуральня йшла на великих обертах і Стась постачав спекулянтові по кількадесят літрів щодня, Філактет Аркадійович почав ставитися до нього як до дорослого. «Станіславе Петровичу, може, відпочинете… переказуйте вітання вельмишановному татусеві…» «Станіслав Петрович тут, Станіслав Петрович там…»

А тепер вони помінялися ролями. Поляк-винокур, який до війни був управителем маєтку в якогось графа в Курській губернії, потрапив до буцегарні, Стасеві батьки ледве викрутилися. Щастя, що сам комендант міліції, якого всі називали «Дядя Ваня», вчасно попередив. Котли, рурки й посудини кинули в море, а запас самогону розібрали розбуджені серед ночі сусіди. З обшуком прийшли через годину.

Отак підпільна ґуральня перетворилася на нелегальну тютюнову фабрику. Заробітки підупали, але складнощів було менше, та й відповідальність у разі чого також менша. Філактет Аркадійович з покупця перетворився на продавця. Стась навідувався до нього регулярно, заносячи ті самі сторублівки, які отримував за горілку, і забираючи мішечки з червоним майкопським тютюном. Однак форми звертання збереглися, і «Станіслава Петровича», як і колись, вважали дорослим.

Спекулянт, урешті-решт, знайшов те, що шукав, і зацікавився гостем.

– Самовар уже наставлено, зараз вип’ємо чайку. Як здоров’я шановного Петра Здзіславовича? Слава Богу, слава Богу… Чим усе це скінчиться? Нехай нас святі Господні охороняють… Гине Росія, продали нас жиди, пропаде наш богобійний народ православний. Не сховатися чесній людині між дикою звіриною. Уколошкали царя, підняли руку на помазаника Божого… немає для нас спасіння.

Стась із тривогою слухав ремствування старого лиса. Він із досвіду знав, що кожна така промова означає нове підвищення ціни на тютюн. Не помилився й цього разу. Зойкаючи, хрестячись на ікону, підносячи очі до стелі й розводячи руками, Філактет Аркадійович повідомив, що мусить підняти ціну фунта на десять царських рублів. Та й то лише по старій дружбі, комусь іншому він не віддав би так дешево, майже без навару, а з тютюном дедалі важче, невдовзі його взагалі не буде. Шість єкатєрінок і одна червона банкнота – це остання ціна. Стась намагався торгуватися, але зрозумів, що нічого з цього не вийде. Йому не вистачило п’ятдесяти рублів, тож вони домовилися, що повернеться пізнього вечора.

Напившись чаю та одержавши благословення і вітання для «шановного татуся, матусі та сестричок», Стась попрощався з Філактетом Аркадійовичем і задніми дверима покинув будинок спекулянта. Сонце стояло вже досить високо, і спека давалася взнаки, коли він знову дійшов до рогу Тифліської вулиці. Він не пішов на базар, бо було відомо, що після подій останніх днів нікого на ньому немає. Тож повернув до магістрату та міського саду, де легше можна було натрапити на клієнтів.

За звичкою зупинився перед вітриною великої крамниці, колишньої книгарні, а нині – центрального бюро Агітпропу[18]. За шибою виднілася велика мапа з написом «Европейская Россия». Щодня на ній позначали чорною стрічкою, розтягнутою на шпильках, пересування на фронтах війни. Уже багато тижнів стрічка була в постійному русі. На південному фронті вона відступала, на західному – наступала. На півдні вона полишила Перекоп, плавною дугою обійняла Мелітополь, потім скочила далі, з одного боку з’єдналася з блакитною стрічкою пониззя Дніпра, з другого її занесло аж під Маріуполь. Це білі полки барона Вранґєля скористалися польсько-совєцькою війною. На західному фронті чорна стрічка вже довго скакала, наче божевільна. Вона давно перетнула Березину та Німан, від Києва пурхнула під Львів і Холм, глибоко ввігнулась на північ від Варшави, майже-майже сягаючи Вісли. Стась щодня зупинявся перед вітриною, фіксував нові зміни на мапі, забивав собі в голову назви населених пунктів і після повернення додому звітував про ситуацію. Мама, як і завжди, голосно ремствувала, сестри плакали, а батько смикав вус і мовчав.

Тиждень тому місцева преса оголосила тріумфальний злам останнього опору білополяків, повідомивши про неминуче входження Красної армії до Варшави. Однак наступного дня не було жодної новини. Чорна стрічка раптом зупинилася на місці, злегка вигнувшись до сходу між столицею і Новоґеорґієвском[19]. Три дні Стась не виходив із дому й не бачив мапи. Проте не відбулося жодних змін. Чорна стрічка, неначе зачарована, завмерла на тому самому місці.

Заспокоєний, він відійшов від вітрини й одразу ж підскочив до матроса, що вийшов із брички.

– Товаришу, у мене ще почину не було, товаришу, купіть папіроси. У мене справжні керченські[20], нахічеванські[21], з печаткою… от погляньте, товаришу.

– Відстань, засранцю, бо дам копняка, – флегматично мовив дебелий здоровило з відкритим симпатичним обличчям.

– Копняки теперка заборонені, – повідомив Стась із високості своєї революційної свідомості. – Товариш Лєнін проголосив свободу для всіх. І суспільну рівність. У мене є також дюбек лимонний… Усі панночки курять нині лише дюбек… А ви, товаришу, як почастуєте, то найвродливіші за вами побіжать…

– А ти звідки такий язикатий, шмаркачу? – здивувався матрос. – Ви погляньте, як у цього сучого сина язик підвішений!

– Життя навчило, товаришу. Я ще замалий, силою крізь життя не прорвуся, треба собі писком допомагати.

– Ну, то дай дві пачки тих дюбеків. А про Лєніна дурниць не плети. Товариш Ілліч не пасує на роль опікуна торгашів.

Стась хухнув у новеньку банкноту і сховав до кишені. Почин був добрий, хухання принесло успіх. Він рушив у напрямку магістрату, на око оцінюючи перехожих і вигукуючи назви папірос, коли розпізнавав імовірного клієнта.

Через кілька годин хлопець за сонцем визначив, що наближається полудень. На магістратській вежі був годинник, але він не працював. Уже давно, у першу річницю жовтневої революції, п’яні матроси з крейсера «Яструб» влаштували стрілецький конкурс, жертвою якого став магістратський годинник. Ніхто не перейнявся ремонтом, і близько трьох років вигнуті стрілки показували місту шосту тридцять. Котрийсь із членів магістрату повісився минулої весни біля годинника саме о цій годині, і забобонні стверджували, що це фатальна година для всіх мешканців. Численні тут сектанти з баптистами на чолі пророкували місту загибель о шостій тридцять. «Дядя Ваня» посадив кількох для прикладу, але й він, урешті-решт, махнув рукою. «Як загибель, то загибель. А мені що? Я й так не відчую: о шостій тридцять я вже завжди п’яний».

Стась відчув голод і пішов до чайної, у якій порядкував колишній власник готелю «Армавір». За кілька рублів там можна було отримати великий чайник гарячої рідини кольору соломи та дрібку сахарину. Їжу треба було приносити із собою. Тут збиралося товариство дуже різного штибу: візники, дрібні перекупки, продавці насіння, вуличні хвойди, красногвардійці. Іноді прибивався якийсь матрос – зрештою, випадково. Матроська братія вважалася авангардом революції, бундючилася й шукала кращі заклади, ніж кишло[22] збанкрутілого готеляра.

Чистильникам взуття і тютюнникам вхід було дозволено. От тільки їм доводилося платити наперед, бо й зогледітися не встигнеш, як той курдупель прошмигне за двері й шукай вітра в полі. Стась користувався особливою прихильністю. Для надійних гостей власник тримав горілку, і колишнього торговельного представника підпільної ґуральні доводилося вирізняти. На знак визнання минулих заслуг Стасеві потайки давали замість сахарину грудку цукру, яку він поволі смоктав, запиваючи гарячою рідиною.

О тій порі чайна зазвичай бувала порожньою. Стась вмостився за брудним столом, замовив чай і дістав із кишені взяті з дому бутерброди. Він саме доїдав останній, коли на кам’яних східцях, що провадили з вулиці, з’явилася дивна постать. Попри літо, вона була вбрана в овечий кожушок без рукавів, мала на ногах примотані ременями ганчірки з мішків, широкий пояс, а на чорній скуйовдженій довбешці – кубанську папаху з червоним денцем. Прибулець мав засмаглу до темної бронзи пику, великі очі й ніс у формі скривленого огірка. Довгі мавпячі руки, що закінчувались могутніми долонями, доповнювали цілісний образ. Кавказький розбійник, напівдикий чабан зі ставропольських степів, утікач із каторги – кожне з визначень пасувало Гриші Ашваянцу.

Дивний гість панібратськи поздоровкався з молодою офіціанткою і сердечно привітався зі Стасем. Вони були так само дивною парою, як і два роки тому, коли ходили до тієї самої гімназії і брали участь у постійних бійках з російськими однокласниками. Ашваянц був помітно застарий як для другого класу, в якому він залишився на другий рік, коли Стась складав вступний іспит. Їх розділяла різниця в три роки, а поєднала щира дружба. Коли армія Дєнікіна зазнала краху й червоні захопили місто, Ашваянц кудись зник і з’явився лише наприкінці весни. Він нікому не хотів зізнаватися, куди подівся і що означає його дивний одяг. За те півріччя він розрісся та зміцнів так, що йому сміливо можна було дати вісімнадцять років, хоча мав лише п’ятнадцять. Ашваянц розмовляв російською з характерним вірменським акцентом, охоче вставляючи татарські й черкеські слова. Як і всі однокласники Стася, він обожнював історії про російсько-кавказькі війни, а особливий ентузіазм пробуджували в ньому романи Немировича-Данченка[23] про дагестанських горян. Сильний, як ведмідь, і швидкий, наче рись, він викликав повагу навіть у дорослих чоловіків. Усі знали, що він сердечний друг Стася, і лише це одне до сих пір гарантувало безпеку хлопцеві. «Бо скажу Гриші» – цим аргументом ніхто не насмілювався знехтувати.

Друзі не любили розмовляти в публічних місцях.

У чайній сиділо лише кілька клієнтів, та й то за дальшими столами. Офіціантка оспало рухалася залою. Але береженого червона міліція береже. Слово горобцем вискочить, а верблюдом повернеться. У садах, на вигоні, на пляжі, на цвинтарі досить місця, де можна погомоніти за папіроскою. Або в соборі, завжди прохолодному в ті спекотні дні кавказьких канікул. Вони сховаються на хорах, і можна балакати хоч би й увесь день. Візантійські святі на стінах усе чують, але суворих вуст ніколи не отверзуть. Стась мав у цьому певні сумніви – а раптом батюшка Вілактіонов із ними розмовляє? – але Ашваянц його одразу ж заспокоїв.

– Поглянь, яке він черево носить. Попаді йому мало, то він сусідських дівок псує. Уже не одна через нього споришем[24] труїлася. Хіба святі з таким прагнули б розмови? Ішак[25].

Офіціантка поставила на стіл другий чайник. Вони пили мовчки. Важкі сині мухи навіжено дзижчали над брудною стільницею. Урешті-решт, Гриша зітхнув, відклав порожню склянку і витер рота краєм долоні.

– Ходімо?

Від порту вони звернули в напрямку лиману[26]. Зазвичай о цій порі на пляжі бувало чимало людей. Але на тому березі розташувалися ворожі козацькі станиці й завжди можна було очікувати несподіваного нападу. А влітку й під час відпливу навіть кіннота легко могла форсувати мілкий лиман. Плавалося в ньому без натуги. Насичена сіллю вода сама утримувала купальників – аби лиш вони не робили різких рухів.

Після купання хлопці простягнулися на нагрітому, як у лазні, піску. І за якусь мить уже були висохлі та сріблясті від дрібненьких кришталиків солі. Гриша випорпав із мокрого волосся брунатний прутик фукуса[27] й енергійно смикав його пальцями.

– Закурімо. Сьогодні я частую. Маю свої.

Стась не любив папірос, його завжди починало нудити, коли він пробував затягнутися. Але правила, встановлені серед вуличних хлопців, були обов’язковими до виконання, й порушувати їх не годилося. Так само, як для фасону треба було по-хамському чіплятися до дівчат і дражнити мусульман вигуком «свиняче вухо».

Одного Стась дотримуватися не хотів – брутальної лайки, у якій слово «мать» повторювалося незмінно в найбільш винахідливих і безсоромних комбінаціях. «Білоручка», «лях», «польський буржуй», «мамій» – глузували інші тютюнники. Ашваянц вів перед у багатоповерховій лайці, але Стася розумів і поважав. «Він вам не пара. Культурний хлопець. А ви всі у гноївці вилежуєтесь, то й своїх матерів з к… змішуєте».

– Стасю, справи недобрі, – почав Гриша, закопуючи недопалок у гарячий пісок. – Зав’язуй із цими папіросами.

– А що сталося?

– А те, що хлопці збираються зробити тобі харам[28]. Вони нападуть, коли ти йтимеш із тютюном, розіб’ють голову й усе заберуть. У тебе найкращі папіроси, ти найбільше продаєш, добрих клієнтів відбиваєш – вони заздрять. Стєнька присягнув, що життя тобі не дасть. Він тепер із матросами крутить, дівчат їм приводить. Але ти й озирнутися не встигнеш, як той кульшоятін[29], нехай Аллах ейбарік салето лі мітаут барруіт[30], діру тобі в довбешці проб’є. Покинь цю торгівлю. Чому ти знову не займешся самогоном?

– Ти ж знаєш, як воно закінчилося…

– Бо ви по-дурному зробили. У власній квартирі апарат встановлювати не можна. Треба збоку, у криївці, де ніхто не пронюхає. А так… зрозуміло… весь день дим з комину валить, гарби[31] з кукурудзою приїздять – сліпий би помітив. Так тільки ішак робить. Я знаю, де можна ґуральню облаштувати.

– Але ж Ґашевський у буцегарні сидить. Один він уміє добру горілку гнати. А жовту смердоту за такою ціною не продаси. Без Ґашевського не можна.

– Це можна залагодити… Слухай, я знаю такого собі… – Ашваянц присунувся ближче й понизив голос, хоч пляж був безлюдний. – Про «Чорного Єгорку» чув?

– Ну-у?

– Саме він! Тямущий хлопець. Лише на рік з гаком старший за мене, а вже абрек[32], джигіт[33]. Отаманом[34] став. В очеретах[35] сидить, але всюди має своїх людей, сам «Дядя Ваня» його боїться. Грошей у нього, як полови. Він побалакає, погрозить, дасть хабаря – і Ґашевського випустять. Стасю, нам би з «Чорним Єгоркою» знюхатися, еге ж?

– А що він… бандитизмом займається?

– Він різні речі організує. А хто нині не бандит? Був Дєнікін – бандитами називали більшовиків. Тепер Вранґєль бандитом зробився. Твоїх поляків теж білобандитами називають. Зелені[36] – бандити! Козаки – бандити. От просто кожен у свій бік тягне.

– Кажеш, Єгорка в очеретах сидить?

– Він має кілька землянок. Його – найбільша, уся килимами вистелена. Там купа людей, баби теж є. А в місті він має своїх повірників. Усі безпритульні[37] з дитбудинку на нього працюють. А думаєш, що отой твій Філактет Аркадійович із ним не злигався? Давно злигався! Вони разом торгують – білих офіцерів у Крим перекидають.

– Що ти говориш?

– Ну… пе-ре-ки-да-ють… На той світ контрабандою. Гроші беруть, човном вивезуть, роблять вигляд, ніби шаланда[38] на морі стоїть – і у воду. Вже багатьох потопили. Але і як більшовик трапиться, то йому теж горлянку підріжуть. Безпартійний елемент. Єгорка каже: «Ми царя скинули не для того, щоб якусь нову владу на горбі носити. Так, як Махно[39]. Як свобода, то свобода для всіх». Також я чув, що вони дівчат продають вірменам. А ті їх далі везуть на продаж.

– Ото тобі налапшали.

– А ти на цьому найліпше розумієшся! Пам’ятаєш, як ми разом «Гірських орлів» Немировича-Данченка читали? Там теж було про те, як дівчат продавали. Батько хотів Салтанет продати, але Селім не дозволив.

– Але ж це було в старі часи.

– У Туреччині й нині є гареми. Кажу ж тобі, що вони торгують. Доньку білого коменданта міста продали. Дівчину кров з молоком, сімнадцяти років. А що, може, їй погано буде? У заможного турка вона не наробиться, на килимі сидітиме, чахохбілі[40] скільки захоче, шашлик, хінкалі[41], халва, солодкі родзинки, рахат-лукум, шербети… А тут… рано чи пізно опинилася б між матросами й зогнила б дівчина. Ми вже багатьох бачили…

Стась замислився. Єгорку він добре пам’ятав з минулого року. Про нього ходили легенди. Єдиний син забагатілого торговця збіжжям, був у третьому класі гімназії, коли вибухнула революція. Чотирнадцятирічним хлопцем він уже бігав за дівчатами, грабував грецькі підвали з вином, крав коней із пасовища і доходив вітрильником аж під Керч. Батько сік його нагаєм, але впоратися з ним не міг. Одного дня друга Єгорки знайшли з глибокою раною під серцем. Водночас зник кабардинський кинджал, якого зазвичай носив Єгорка. Батько заплатив масного хабаря, і справу зам’яли. 1918 року Єгорка раптом більшовизувався й походжав із червоним бантом на гімназійному мундирі. Коли кубанські козаки захопили місто, Єгорка зник на кілька тижнів, а після повернення негайно зголосився добровольцем до білої армії. Восени 1919 року, хоч і був підлітком, пішов на фронт із батальйоном смерті[42] Маркова. Таких, зрештою, було більше.

Стась бачив Єгорку в період вишколу, коли в довгій шинелі той марширував вулицями міста з рушницею на плечі. Добровольча молодь мала на рукавах чорний знак «череп і кості». Маршируючи, вони найчастіше співали популярне «Бородіно» Лєрмонтова[43]:

Скажи-бо, дядю, таж недаром

Москва, спустошена пожаром,

Залишена була?

Були ж криваві там події,

Зазнав француз там веремії.

Гримить недаром по Росії

Бородіну хвала![44]

На початку навчального року організували виставу за участі всіх класів, збір призначався для поранених вояків. Стась декламував у першій частині вірш Пушкіна й на середині затнувся. Відтоді його заливала хвиля палючого сорому від спогаду миті, коли він стояв, переступаючи з ноги на ногу, а його вуха горіли, наче щойно нам’яті. Єгорка виступав у драматичній виставі на одну дію в ролі офіцера, який повертається з фронту до сповненої туги дружини. В офіцерському мундирі з Георгіївським хрестом, з острогами і шаблею він виглядав знаменито. Дружину грала славна своєю красою Шура Нахімова, учениця шостого класу гімназії імператриці Марії Федорівни[45]. Вони цілувалися в сцені повернення так, що аж уся зала тупотіла і плескала.

А тепер Єгорка став отаманом, сидить в очеретах, топить офіцерів у морі й торгує дівчатами. Ну-ну… Стась пригадав, що колись буйний підліток почав залицятися до його старшої сестри. Зрештою, закінчилося швидко, бо Єгорка був нетерплячий і ненавидів спротив. Після енергійної нагінки одного вечора він сплюнув зозла: «Погляньте на неї, польська принцеса!» – і відчепився раз і назавжди.

– Ну що, Стасю? – перебив спогади голос Ашваянца. – Подумай добре. Ті папіроси тебе до добра не доведуть. А ти кмітливий і різні ходи знаєш. Подай руку на згоду, ми – друзі, ми триматимемося разом.

Сонце опустилося, спека трохи спала. Вони ще раз скочили у воду і поволі поверталися до міста, дещо розмлоєні та сонні. Чайки кружляли низько і горлали, як перед бурею. Над портом золотаво мерехтіло осяяне повітря. Десь дуже далеко били церковні дзвони. Одна за другою приєднувалися до них інші церкви, і коли двоє друзів дійшли до перших будинків передмістя, скигливі голоси дзвонів наповнили весь простір.

– Привезли вбитих, – діловито зауважив Гриша. – Завтра ховатимуть. А знаєш, що я чув сьогодні вранці? Комісарові, який командував експедицією по провізію, козаки розпороли живіт, вивалили тельбухи й насипали пшениці. Нагорі обрізані гусячі лапки й аркуш із написом: «Податок сплачено повністю». От умора!

– Це щербинівці[46]? Як вони впоралися з червоними?

– Новомінчани прийшли їм на виручку. Вони вдарили в тил від степу. Отак усі й пішли під шаблі.

Вулицями жваво йшли, просторікуючи, численні групки міщан. Що ближче до середмістя, то густішала юрба. На розі Тифліської колихалася монолітна маса голів. З відчинених вікон ісполкому[47] з металевим брязкотом шкварили звуки «Інтернаціоналу». Натягнуте на стовпах полотно, на якому зазвичай демонстрували пропагандистські фільми, тремтіло і морщилося під легким вітерцем. Обдерті до половини антивранґєлівські й антипольські плакати виділялися яскравими плямами на білих стінах будинків. Неспокійний гамір стояв над щільною юрбою.

– Гей, ти, паничу. – Руда чуприна Стєньки вискочила перед Стасем. – Твоїй Варшаві кінець. Наші козаки польським панянкам такі номери відколюють. Усі з животами ходитимуть.

– Відчепися, Стєнька. – Ашваянц відсунув його від хлопця. – Казав я тобі, залиш його в спокої, бо лихо буде…

Стєнька відступив на кілька кроків.

– Стривай, – кинув уже з безпечної відстані. – І з тобою розберемось, вірменське падло! Скажі, душа любєзний, пачему Тифліс самий ґлавний ґород?![48]

На балкон вийшло троє чоловіків. Юрба заколихалася, зітхнула, як хвиля припливу, і затихла в очікуванні. Високий брюнет у напіввійськовому одязі, з неслухняною прядкою, що спадала на високе біле чоло, висунувся дещо вперед і, спершись лівою рукою на поруччя, підняв правицю.

– Товариші, – почав він високим, дещо рвучким тенором. – Товариші, знову братерська кров зросила родючі кубанські степи. Реакційні елементи Щербинівської та Новомінської станиць зазіхнули на совєцьку владу, кров від крові та плоть від плоті нас самих, єдину виразницю російського пролетаріату та його найправильніших і найсвятіших прагнень! У той час, коли недобитки білогвардійської сволоти висувають свої криваві пазурі з-за Перекопу й бомблять наші порти, у той час, наголошую, коли героїчні червоні полки визволяють польські робітничі маси з-під чобота жмикрутів-поміщиків і пузатих фабрикантів на службі в Ллойд Джорджів і Фошів[49] та з дня на день повісять прапор переможної революції над Варшавою, у той час козаки Щербинівської та Новомінської станиць дозволили себе обдурити брехнею білих генералів і зросили кров’ю ваших найкращих синів, батьків і братів родючий кубанський чорнозем. У містах немає борошна, жиру та м’яса, а отуманені козаки не бажають ділитися своїми запасами. Вони хочуть нас заморити голодом, бо так нас легше віддати знову в ярмо генералів, банкірів та іншої білогвардійської сволоти! – Промовець зробив паузу, відкинув неслухняне волосся з чола і знову простягнув руку над юрбою. – Товариші, переможна революція не прагне обмеження козачих свобод. Нехай вони сидять у своїх станицях, як сиділи їхні батьки й діди. Але вони мусять поділитися з містом надлишками збіжжя та допомогти зголоднілій бідноті! Настане помста за пролиту кров. Завтра над трунами наших товаришів ми складемо незламну й залізну більшовицьку присягу, що зробимо все, аби з цієї пролитої крові зійшла зоря всезагальної свободи, рівності та братерства…

– Ґєннарій, – до Стася долинув шепіт Ашваянца. – Гарно виспівує. Уже забув, як цілував чоботи марковських офіцерів, щоб його під стіну не ставили… Ледве його твій батько врятував…

– Товариші, – гримотів далі промовець. – Ми не дозволимо, аби жертви сотень тисяч, яких закатували на смерть, згноїли в тюрмі, знищили на фронтах імперіалістичних воєн, жертви тих, що загинули в боротьбі з білою контрреволюцією, виявилися марними. На останні судоми смертельно пораненої генеральської сволоти ми відповімо так, як нас учили наші вожді і творці революції Карл Маркс, Владімір Ілліч Лєнін і Лєв Троцький[50]. Геть міжнародну буржуазію! Геть імперіалістичну інтервенцію! Геть генералів, банкірів і фабрикантів! Геть білополяків[51]! Хай живе світова революція! Хай живе Російська Соціалістична Федеративна Совєцька Республіка! Хай живуть Лєнін і Троцький! Хай живе свобода, рівність і братерство!

«Інтернаціонал» знову гримнув з вікон ісполкому. Інший промовець висунувся вперед над розколиханою юрбою.

Над містом розгорялися блакитні сузір’я, коли двоє друзів почали проштовхуватися через проріджену юрбу в напрямку вулиці Таганрозької. Зненацька хтось покликав Стася на ім’я. Його обличчя обвіяло горілчаним перегаром. Пан професор Васільєв стиснув пальцями руку хлопця і прохрипів зблизька:

– Перекажи Петру Здзіславовичу, що більшовиків розбили під Варшавою. Розумієш, прийшла певна звістка. Ще мало хто знає. Але це точно. Розбиті Камєнєв[52], Тухачевський[53] і Будьонний[54]. Польський контрнаступ за підтримки французьких танків і дивізії сенегальських негрів. Тепер Пілсудський[55] з’єднається з Вранґєлем. На Ахтирі[56] висадилися наші. У станицях шириться повстання. Гаплик більшовикам. Бий жидів, рятуй Росію!

Васільєв заточився і крикнув:

– Хай живе свобода! Хай живе вільна Польща!

Хтось із перехожих чоловіків зупинився.

– Уже йому Польщу звільнили… Напився й верзе. Захоплюють Варшаву два тижні, але ще її не захопили.

Стась домовився з Ашваянцем на завтра і щодуху побіг додому. Він змарнував день на пляжі, майже нічого не вторгував, по тютюн до Філактета Аркадійовича вже не встигне, але був невимовно щасливий. Кілька разів Стась перечепився об каміння, боляче розбив собі коліно об дерево, непомічене в темряві, і біг, немовби за ним гналося сто міліціонерів. Перелякана мати вибігла до дверей від різкого стукотіння у віконницю.

Він забіг до кімнати, ледве перевів подих і тріумфально видушив:

– Варшава вільна! Більшовиків побили на всьому фронті!