Посестри. Часопис №86 / У станиці. Фрагмент першого розділу

Стась ударив коня п’ятами, і сильний жеребець виніс його кількома стрибками на верхів’я пагорба, порослого бур’яном і тернинею. Далі ґрунт опадав досить стрімко й переходив у величезне поле дозріваючої пшениці. Ліворуч простягалися рівні прямокутники соняшника та кукурудзи. За кілька стай чорнів курінь, тобто кілька критих очетом шалашів, обгороджених плотами з жердин. Сивий дим плив спокійним стовпом догори й танув у пересиченому сонцем повітрі.

Був спекотний липневий день. Тут і там лящали перепілки, на небі не видно було жодної хмаринки. Стась поглянув на сонце. Воно стояло просто над головою, визначаючи полудень. Саме тому він не помітив нікого в полі. Мабуть, усі вже всі сповзлися на полуденну трапезу. Спека цього року прийшла значно раніше, ніж зазвичай, і жнива розпочалися всупереч одвічному порядку перед Петром і Павлом[1]. Ячмінь і озимину вже пожали, а тепер настала черга ярої пшениці – білотурки і гарнівки.

Стась зіскочив з сідла, поплескав жеребця по спітнілій шиї і обережно звів його з кручі. Перед ним відкрився лан навдивовижу зрілої пшениці, обрамленої розмаїтими квітами. Невідомо звідки заблукав жовтий з червоними крапочками тюльпан, що стирчав ні сіло ні впало серед купи волошок. Хлопець зіп’явся на пальчиках і не міг дістати. Він схопив жменею кілька стеблин пшениці і прихилив до землі. Він із задоволенням розтер повний колосок на долоні. Зерно було вже майже тверде і з шелестом вискакувало з полови. «Мав рацію Яків Антонович, – подумав він, – уже давно білотуркатак гарно не родила. Найпізніше за тиждень її жатимуть».

З певним зусиллям він зіп’явся на сідло. За час свого перебування на Чорному Хуторі Стась помітно виріс і змужнів, але гнідий кабардинець[2], на якому старий Демиденко дозволив йому їздити, був надто високим, і заскочити на нього хлопцеві доводилося нелегко. Він рушив легким клусомдо куреня. Ледве він проїхав із пів стаї, як з-під межі йому навперейми вискочив сполоханий заєць, аби з клубом пилу зникнути в кукурудзяному полі. Малий вершник спішився. «Ах ти, бісів сину!» – подумки вилався він і спрямував жеребця між кукурудзою та соняшниками. Це був поганий знак; слід було дістатися до куреня кружним шляхом.

Хлопець швидко розсідлав коня, витер йому боки та хребет солом’яним скрутнем і відпустив. На порозі він натрапив на дорідну кільканадцятирічну дівулю. Одарка штурхнула його у проході твердим кулаком і гаркнула:

– Вже давно пора! Ти де забулдижився[3], шмаркачу?

Він висолопив язика замість відповіді. Вся родина разом із найнятими робітникамисиділа за столом. Стась привітався з гуртом і вмостився скраєчку. Одарка повернулася до хати з дзбаном запеченого в пічці молока й поставила перед хлопцем. Никифор Тарасович відрізав велику скибку кавуна і не меншу білого хліба.

– А що, Стасю, після їзди конем апетит розгорівся? І далеко ж ти їздив?

– Покрутився трохи степом. Але далеко не заїздив. Яків Антонович заборонив.

Обід уже закінчився. Збита з неструганих дощок стільниця була завалена зеленими шкурками кавунів і хлібними крихтами. Коли в період жнив козаки вирушали з хуторів і станиць у степ, на довге готування часу бракувало. Здебільшого харчувалися молоком, хлібом і фруктами. Хіба що випадав святковий день. Тоді Одарка не виходила в поле й готувала український борщ на молодих півниках.

Никифор Тарасович був одним із племінників старого Демиденка. Як і стрийко, він походив зі станиці Челбаської, розташованої за понад сто верст від Довжанської. Частина Демиденків залишилася в рідній станиці, а двоє братів – Яків і Тарас – на старість переїхали до Чорного Хутора. Молодший, Тарас – батько Никифора – помер ще перед революцією. Земля була спільною, але Яків Антонович уже віддавна не займався господарством, усе залишивши на племінника. Це був чоловік ледь за п’ятдесят, широкий у плечах, кощавий і з важким кроком. Він мав вісьмох нащадків, у тому числі п’ятьох доньок, з яких дві найстарші вийшли заміж у сусідніх станицях. Одарка до родини не належала. Вона була на хуторі два роки, поралася з худобою й допомагала в домашньому господарстві. Крім неї тримали ще одну дівчину-служку, набагато старшу за неї, з дитям невідомо з чийого приплоду, але вона на жнива не виходила, залишалася на хуторі зі старим Демиденком і бабусею Оксаною. Стась чув колись, як упівголоса говорили, ніби Одарка спить із Яковом Антоновичем, але не звертав уваги на плітки. Дівчина була цицькатою і широкою в стегнах, веселою, задерикуватою і язикатою. Вона трохи нагадувала хлопцеві Тоньку Іванченко. На хуторі до неї ставилися добре, але на рівні з іншими жінками. Вона не була козацького роду.

Никифор гучно гикнув, обтер чорні вуса верхом долоні й підвівся з-за столу.

– Ану, синочки, досить байдикувати. А ти, Стасю, допоможеш пшеницю віяти – чи знов у степ?

– Я би на ніч до хутора хотів устигнути. Може, є якісь новини. Минув тиждень, як я не бував.

– То попрацюй трохи з нами, а як сонце сяде, поїдеш. І жеребець занадто не загріється, і тобі буде приємніше.

Чимало кубанських хліборобів ще перед війною розжилися сільськогосподарською технікою. У Єйську й інших більших містах Кубані були склади американських машин, і крилатий «McCormick»[4] уже не був у степу дивовижею. У заможніших козаків траплялись і парові молотарки. Старий Демиденко був надто великим традиціоналістом, аби погодитися на такі інновації. «Нехай собі інші приводять заморські чудасії, – зазвичай говорив він, – у мене буде по-старому. Мене цими «маккорміками» і «жерсттонами» не здивуєш. Земля любить, коли коло неї походиш і спину погнеш. А через ці американські чудасії лише ледарство серед народу множиться».

У курені закінчували молотьбу озимини. Молотили за допомогою так званих котків, тобто видовжених каменів, насаджених на залізну вісь і вправлених у дерев’яну раму. До рами запрягали коня, і «коток», крутячись на осі, молотив розстелену на току пшеницю. Солому відкидали вбік дерев’яними граблями, після чого віяли зерно підкиданням на великих лопатах. Це була марудна процедура, що вимагала багато рук для виконання.

Стась розігрівся і втомився вже через кільканадцять хвилин, але амбіція не дозволила йому відпочити. Він лише скинув сорочку, яка липла йому до спини, і роботу не припиняв. Вітер віяв дуже слабко, і лише незначна частина полови відлітала вбік. Потрібно було кожну купу зерна віяти по кілька разів, поки Никифор Тарасович не визначить, що її можна збирати в мішки.

Разом зі Стасем працював середній син Никифора, шістнадцятирічний Фронька, а з другого боку – Одарка. У неї робота горіла в руках. У закасаній вище колін спідниці, в хустці, міцно зав’язаній навколо голови, аби полова не сипалась у волосся, вона хвацько підкидала зерно широкою лопатою, і гора відсіяної пшениці найшвидше росла біля її ніг. Сильні груди ритмічно здригалися під лляною сорочкою, на якій виступили дві темні плями. Терпкий аромат жіночого поту домішувався до запаху соломи, що подразнював ніздрі.

Хлопець зиркнув спідлоба один раз і другий, поки вона не помітила й не штурхнула його в бік.

– Не витрішайся! Ще побачиш те, що не треба!

Через годину, коли Стасеві вже почали опускатися руки і ламало в попереку, Одарка притулила лопату до стіни.

– Ух, спекотно! Ото би десь викупатися. Стасю, зупинись і збігай до погреба по воду. У горлі засохло.

– А ти ніженьок не маєш збігати? Ви погляньте, яка ніжна! Баба важить з п’ять пудів[5], а за годину їй у горлі засохло. Треба було вийти заміж на вірменського купця, то тепер би ти на отоманці сиділа й попивала щербет.

Однак він відклав лопату і рушив до погреба. Він сам приклався до холодної криничої води й виніс на тік великий дзбан зеленої поливи. Одарка приваблювала чоловічі погляди, тому про неї розповідали різні речі. Подейкували теж, що перед тим, як погодитися на службу в Чорному Хуторі, вона була коханкою заможного вірменина. Стась не надто вірив, бо кому би спало на думку поміняти легке життя на важку працю, але через дух незгодивін дражнив дівчину. Так уже почалося їхнє знайомство, коли під час перших відвідин Демиденка вона перейшла йому дорогу з відрами, повними води.

Одарці було вісімнадцять років, вона мала кругле рум’яне лице, веселі карі очі і тоненькі шнурочки чорних брів під низьким чолом. Темне волосся вона зав’язувала у грубий вузол на карку, а під час роботи безперестанку співала українських пісень, яких знала безліч. Під час віяння пшениці співати було важкувато. Дрібний, проникливий пил вдирався в гортань, лоскотав і подразнював. Та й працювали вони завзято, аби найхутчіш закінчити.

Під час тривалої хвороби Стася, що розігралася від пострілу в легеню, Одарка доглядала його по черзі з бабусею Оксаною. Він був їй удячний і навіть її полюбив, але не поминав жодної нагоди їй дошкулити. Згадка про вірменина завжди справляла потрібний ефект, виводячи дівчину з рівноваги. Вона теж у боргу не залишалась і щомиті чіплялася до хлопця.

Так і тепер, коли вони знову перервали роботу, вона підсіла до Стася і штурхнула його під ребро.

– Ста-а-асю… А що з твоєю нареченою? Щось її не видно… Покинула тебе напризволяще?

– Якою нареченою? – насупився хлопчик.

– Ич який бісів забудько! Яка наречена… Та, що на хутір прилітала, коли тебе тоді пораненого привезли. Не пам’ятаєш уже? Вона сиділа під дверима і ридала, як на похороні.

– Відчепися!

– Я не чіпляюся. А ти мені під сорочку в час роботи не зазирай. А може, тобі мамина цицька згадалася і посмоктати захотілось? Якщо ти гарно попросиш, я тобі дозволю.

– Одарко, – втрутився Никифор Тарасович, – ти гляди, щоб я ременякою твої сідниці з’їздив. Якби ти сорочку трохи повище зав’язала, то нікуди би тобі не зазирали! Розпаслася ти на козацьких хлібах, і все тобі тепер нагору вилазить.

– Я його на оглядини не запрошую. А як дивиться, знай, йому подобається. А якщо й розпаслася, то не на вашому хлібі. Коли я сюди прийшла, я все вже мала, що треба.

– Гавкай, гавкай, побачимо, чи ти собі чоловіка нагавкаєш!

– А навіщо мені чоловік?! Хлопців навколо, як собак, тільки спідницею ворухни, самі злітаються.

– Занадто ти вже тоб спідницею ворушиш.

– Чим маю, тим ворушу.

Вони повернулися до роботи. Сонце вже хилилося до заходу, коли Никифор Тарасович визначив, що збіжжя можна зсипати до мішків. Тепер робота пішла швидко. За неповні пів години вони наповнили і зав’язали дванадцять п’ятипудових мішків, які називали кулями.

– До ранку подвоїмо, – озвався Никифор. – Стасю, скажи стрийкові, щоби приготував стодолу. Ми завтра звозитимемо пшеницю.

Одарка помила руки і пішла готувати вечерю. Стась із Фронькою побігли притьмом у степ. За пів версти в невеликій розколині залишилося трохи води після останньої зливи. Вона ледве доходила до колін, але можна було лягти і зануритися з головою. Вони добряче викупалися, змили піт і пил і неквапом поверталися до куреня. Фронька був більш ніж на два роки старший за Стася і вищий на пів голови, але вважав його рівним, оскільки малий поляк побивав його як знавець і бувалець. Зрештою, завдяки захисту та підтримці старого Демиденка Стась мав на хуторі цілковито виняткове становище. Йому дозволялося навіть брати участь у розмовах зі старшими, немовби він сам був дорослим.

– Стасю, – заговорив Фронька, – тобі Одарка подобається?

– А що, має подобатися або ні?.. Дівчина собі, як усі інші.

– Та ну… Як усі інші! Ти придивися, які в неї груди! Я за нею якось добре підглянув. Отаку би покрити!

– А ти не пробував?

– Я пробував ще навесні. Але вона не хотіла. І сильна, бісова дочка! Коли я до неї залицявся, вона мене одною рукою перекинула і до землі притулила. Ще потім сміялася, що я вже ніби й парубок, а з одною бабою не годен впоратися. А стегна в неї, кажу тобі, тверді, наче камінь. І ходить вона, як трирічна кобила. Тому всі перед нею тупотять ногами й іржуть, як огирі.

– Всі?

– Еге ж… І мій батько теж. Він би її вже давно забрав під перину, якби не боявся Якова Антоновича.

– Та що ти кажеш?!

– Правду кажу. Дідусь собі з нею розкошує, а іншим не дозволяє. Хоч вона й так у гречку стрибає. Старий у своїх книжках постійно сидить, тому за дівкою не встежить.

– Якщо вона тобі так до вподоби, то зажди трохи. За два-три роки батьки, мабуть, тебе оженити захочуть.

– Та ну! – Фронька аж зупинився приголомшений. – Я і з отакою Одаркою? Але ж вона не козачка!

– Ну, то й що?

– У нашій родині не заведено брати дівчину не з козацького роду. А навіть якби… А знаєш, скільки хлопців у неї вже було? Коли її старий два роки тому взяв на службу, вона вже була зіпсута. Ні, брате, покрити її – із задоволенням, але до олтаря з нею жоден козак не піде. Це вже швидше хтось з іногородніх[6], міських.

Стась стенув плечима. Йому не подобався Фронька зі своїми розмовами.

– Ви самі дівчат підмовляєте й тягнете, а потім у разі чого одразу кажете: зіпсута! Не оженюся! Не треба псувати, то й зіпсутих не буде.

– Еее… бо ти, Стасю, ще замолодий, до женячки не охочий. Побачиш за кілька років. Теж почнеш на дівчат скакати.

Тривалий час вони йшли мовчки. Перед самим куренем Фронька зупинився і стиснув Стася за лікоть.

– А Одарка тебе любить. Тобі би не відмовила.

– Дурниці верзеш! – випалив хлопець.

– Не дурниці. Одразу видно. Тому вона завжди з тобою заграє. Досі вона або з селянами, або з козаками мала справу. А ти – з панської родини і нетутешній, тож їй би було цікаво. Усі вони такі. А ти думаєш, навіщо Катька щоразу інші стрічки в кучері заплітає і мереживні комірці одягає. Вона теж до тебе заграє.

Стась не відповів. Він раптом подумав про Шуру, і його охопив жаль. Востаннє він бачив дівчинку ранньою весною, ще перед Великоднем, коли мати її відправила назад до Єйська. Стась після своєї хвороби лише починав ходити, і доктор Бадмаєв заборонив йому їхати до міста. Шура розридалася на прощання, і вони домовилися про зустріч у Єйську на початку літа. Але хлопець загруз на хуторі довше, ніж планував, і понад чотири місяці не мав жодних новин про дівчинку.

На подальші роздуми не було часу, бо Одарка вже кликала на вечерю. Після важкого робочого дня вони їли повільно, часто запиваючи їжу запеченим молоком. У низькій хаті, де вже западав густий морок, було чутне плямкання і булькотіння горлянок. Ніхто не поспішав, бо їх чекало всенощне віяння пшениці. Тільки наймолодші – дванадцятирічна Катька й молодший за неї на рік Петрусь – були звільнені від нічної роботи, а втім, їх і не було тепер у курені. Ярове збіжжя достигало на очах, і господар хотів якнайшвидше закінчити з обмолотом озимини.

Никифор Тарасович допив дзбан, розмашисто перехрестився в напрямку олеодруку[7] із зображенням Покрови Божої Матері, прибитого цвяхом до стіни, вийняв з кишені мішечок і набив люльку на довгому кістяному цибуху. Він подав тютюн Фроньці, який заходився скручувати «козячу ніжку»[8]. Відколи йому виповнилося шістнадцять років, йому можна було курити й ходити на хороводи з дівчатами. Стась не курив майже рік. Сигарети ніколи не приносили йому справжньої втіхи, а якщо він раніше курив, то лише тому, що серед хлопців був такий «шик».

Запала повна темрява. У хаті було лиш одне віконце із зарослими пилом чотирма шибками, крізь які ледве просочувалося скупе сонце. Стась підвівся, побажав добраніч і вийшов на подвір’я. Прив’язаний біля плоту гнідий відвернув свою суху голову й тихо форкнув. Кілька місяців тому Яків Антонович дав його хлопцеві у виключне використання, і незабаром вони стали нерозлучними друзями. Стась сам його поїв і чистив, після кожної прогулянки старанно оглядав копита і завжди намагався мати в кишені бодай шматочок цукру.