Посестри. Часопис №52 / Очерети (фрагмент другий)

Жалобний марш Бетховена бив у щільну юрбу на Кафедральній площі. Домовин ще видно не було, тільки повільний рух прапорів вказував напрямок, яким ішла процесія. Біля самої огорожі п’ять жовтих прямокутників очікували на домовини. Нерухоме повітря, волошкове від спеки, дихало жаром. Не здригнулася жодна з червоних стрічок, приколотих до грудей, спітнілі прядки волосся клеїлися до скронь. Живим вогнем горіли мідні сурми оркестру. Коли затихав бас, до високого голосу кларнетів домішувався істеричний жіночий плач.

Учепившись за Ашваянца, Стась зумів просунутися поближче до імпровізованого цвинтаря. Поруч із відкритими домовинами почесну варту тримали міліціонери та матроси, як завжди обвішані кулеметними стрічками.

– Поглянь на отого зі шрамом, – прошепотів Гриша. – Федоренко. Він часто до землянок зазирає. Побачиш…

За давнім звичаєм, домовини несли відкритими, на рушниках. Усі зупинилися, нестерпний трупний сморід розлився в повітрі. Вощані обличчя, темно-сині плями біля очей і вуст. Розкладання відбувалося швидко під безжальним кубанським сонцем. Один із небіжчиків мав щелепу, підв’язану хусткою, інший – закрите обличчя, так воно було порубане шаблями. Молода жінка, підтримувана двома військовими, розпачливо поривалася до труни: «На яку долю ти мене покинув! Соколе мій ясний, якими слізьми я тебе оплачу?! Життя моє нещасливе, удовине!»

На зміну затихлому оркестру прийшли потужні баси дяків і дискант старого попа. Хор відповідав сильними свіжими голосами, і «зі святими упокій» лунало дивно безжурно над відкритими трунами. Зненацька «Інтернаціонал» мідним батогом підрізав юрбу. «Чуєш: сурми заграли!» – радісно лунали гобої. «Здобудем людських прав!» – тріумфально підкреслювали барабани. І знову хор пирснув із глибокої тиші:

Ви жер-тво-ю впа-ли, в бор-ні по-ляг-ли

За рід-ний наш край, за сво-бо-ду…[1]

Швидко прибили обмотані гірляндами віка домовин, важко сипалася жовта глина, яку спочатку скидали руками, а потім кольбами рушниць. Три залпи на честь загиблих. І вдруге «Інтернаціонал». Промови. Короткий виступ, що електризував нервовою течією слів, від молодика в шкіряній, розстебнутій на грудях куртці. Офіційна фразеологія коменданта міліції. Істеричні вигуки когось із ревкому[2]. А над усім – байдужий пал азовського неба й урочисто-повільні дзвони. І всім здавалося, що вони б’ють не жалобно, а тривожно.

Поволі порідшала юрба, розходячись у напрямку бульварів. Військове й цивільне начальство від’їхало з родинами загиблих до колишнього офіцерського казино, де були приготовані традиційні поминки. Відпливли червоні прапори. Старий піп згорблено йшов навскоси через площу, замітаючи куряву важкими ризами. За ним, обганяючи одні одних, – немов сполохані, церковні служки. Тут і там лунали револьверні постріли. Це матроси у свій спосіб віддавали шану полеглим.

– Інших, як собак, звалили до спільної ями, – буркотіла стара баба, дивлячись із ненавистю на домовини. – Тільки для комісарської наволочі почесті. Кінець світу, коли вже антихристів ховають біля кафедрального собору.

– А ти, бабусю, сильно не балакай. Небагато тобі страждати залишилося, тож потерпи спокійно. А ні, то тобі червона влада похорон прискорить. Теж із почестями.

– Лякати ви вмієте, ми це знаємо… Старих бабів лякати… Полякайте козаків, що вам стільки люду шаблями порубали! Їх полякайте!

– Полякаємо, бабусю! Ще наплачуться станичники гіркими слізьми на тих поминках.

На східцях собору сидів молоденький красноармієць у новому англійському френчі[3]. Шапка-будьонівка[4] хвацько зсунута на потилицю, червона зірка, як долоня з розчепіреними пальцями, трирядна гармонія на поясі. Якусь мить він перебирав по клавішах, косився на дівчат, аж раптом добре відома мелодія популярної частушки[5] розвеселилася бравурним ритмом.

Ой, котися і кружляй,

яблучко рум’яне,

А я тебе, поручнику,

любити не стану!

…а я тебе, пору-у-учнику,

Любити не стану!

Коло слухачів довкола гармоніста ущільнилося. Тексти частушок – і антидєнікінських, і антисовєцьких – усі знали напам’ять, але спонтанні співаки часто тут-таки імпровізували.

Більшовицьке військо –

сміливці й таланти,

зі щирісінького срібла

здеруть аксельбанти.

 

Ой пусте життя вдовине,

розпач і нудьга –

Білу гвардію рубає

Фелікса рука!

…у підвал тебе посадять,

та-ам

помре-е-еш

у муках…

Ашваянц потягнув Стася за рукав.

– Ходи, спізнимося… Єгорка такого не любить!

З бульварів вони повернули на Нахічеванську вулицю, що вела до лиманів. Будинки стояли тут рідше, майже всі одноповерхові, сховані в глибині великих садів і городів. Перед хвіртками сиділи на лавицях люди, собаки нервово гавкали, роздратовані музикою та биттям дзвонів. Волошкове небо поволі оберталось у темнішу блакить. Наближалися сутінки.

Саме біля берега лиману вулиця повертала на схід і уривалася над краєм неглибокого яру. Навесні й восени в ньому тік струмок, який уже в травні геть висихав. Далі десь на три версти був порожній степ, а за ним тяглися фруктові сади, що доходили ген аж до берега річки Єї[6]. Узимку там було безлюдно, і лише навесні хмизнякові курені й наполовину викопані в землі мазанки оживали голосами садівників. Того року більшість хат стояли пусткою. Гігантські абрикосові й персикові сади, густо порослі гостролистою акацією, уночі були незахищені, і мало хто відважувався поселитися в них на бурхливе літо. У старі часи Стась і його старші сестри часто приходили з кошиками по стиглі абрикоси, що, наче масло, танули на язику, і пухнасті персики, налиті холодним соком. Садівник залишав їх самих, коли вони трусили дерева або збивали плоди довгою тичкою. Дозволено було також їсти, скільки влізе, і лише потім вони йшли до вагівниці з кошиками та мішками. Коштувало це якийсь дріб’язок. Вивозу від революції майже не було, пуди фруктів гнили на складах. Кавунами й динями відгодовували кабанів, а в хлібних печах від браку вугілля і дров топили качанами кукурудзи.

Друзі пройшли мовчки через перший великий сад, пролізли крізь дірку в паркані й повернули ліворуч. Вони занурились у справжній ліс надзвичайно вибуялих конопель. Пухнасті суцвіття з гострим п’янким ароматом били їх по обличчях, коли вони пробиралися крізь гущавину. Так вони йшли досить довго. Коноплі ставали все вищими – такими високими, що хлопці зникли в них із головами, – поки не закінчилися, скошені ніби ножем. Спершись однією стіною на стовбур могутньої оливи, стояла крита очеретом хата – дещо більша і краще облаштована, ніж звичні в садах мазанки та курені. Ашваянц двічі смикнув дерев’яну клямку й гучно свиснув. Двері прочинились, і з них визирнула молода дівчина з проникливим поглядом великих сірих очей. Темна коса двічі обплітала точену голову. Вона мовчки впустила їх до кімнати й постукала у внутрішні двері. Дзвінкий молодий голос весело закричав українською:

– Кого там чорти несуть? Ідіть, грішні душі, до пекла!

Розвалившись на польовому ліжку, лежав «Чорний Єгорка». На ньому були довгі лаковані черевики, кавалерійські штани й широкий пояс, прикрашений срібними бляшками кавказької роботи. Поруч на столику лежав другий пояс із кобурою, з якої стирчало руків’я нагана[7], та короткий черкеський кинджал – також у срібних піхвах. Від часу тієї гімназійної вистави, де Стась бачив його востаннє, Єгорка явно виріс і змужнів. Засмагле до кольору бронзи обличчя схудло ще більше, увиразнюючи хижий вираз профілю. Чорне, майже темно-синє волосся, як і колись, неслухняними прядками спадало на чоло.

На столі радісно клекотів самовар, стояла почата пляшка горілки, кілька склянок і тарілка з розколупаною рибою. Кільканадцять порожніх пляшок лежали розкидані на підлозі. Велика плямиста вівчарка встала з-під столу й уважно придивлялася до хлопців маленькими, як тернинки, оченятами.

Єгорка задер блискучі черевики догори, зробив ножиці й одразу ж став на рівні ноги.

– Приємно вітати гостей. Сідайте, шмаркачі. Ольго, хліба, ковбаси! – скомандував дівчині. – А цей малий курить? – У нього в руці зблиснула папіросниця із золотою монограмою. Єгорка налив горілку до чотирьох чарок, дві поставив перед хлопцями. Обвів швидким поглядом Стася. – А може, ти ще не п’єш? Чи не замолодий, га? Ашваянц уже добряче жлуктить, але він старший.

– Вип’ю трохи, – озвався Стась із фальшивою недбалістю. – Я вже не такий молодий. – Його серце, наче молоток, стукотіло від збудження, що він перебуває в кишлі грізного Єгорки й розмовляє з ним, як рівний із рівним.

– То ти, може, і на дівчат уже заглядаєшся, – добродушно засміявся бандит. – Тут у нас і в цьому плані не засмердишся. Є з чого вибрати!

Стась ковтнув палючу рідину обережно, аби не захлинутися, як уже одного разу з ним трапилося, коли п’яні матроси змусили його випити одним махом склянку самогону. Швидко закусив шматочком ковбаси. Ольга теж сіла за стіл. Якийсь час було чути лише дзенькіт скла і плямкання їдців. Урешті молодий ватажок відставив склянку, стріпнув зі столу шкірку від ковбаси й перейшов до справи.

– Тож слухай! Гришка мені про тебе чудеса розповідав, мовляв, який ти сміливець. Знаю, що ти горілку продавав, а тепер папіросами бруднишся. То як воно з тим вашим ґуральником? За що сидить? За виробництво самогону?

– Ні-і-і… апарат не знайшли. Його через тиждень узяли.

– За що?

– Батько казав, що це справа полковника Аґєєва. Пан Ґашевський працював у його канцелярії. Давно, ще торік.

– Аґєєва? Це погано. – Єгорка в задумі потер підборіддя. – Аґєєва розстріляють. Він багатьох червоних послав на шибеницю. А що той твій Ґашевський в Аґєєва робив?

– Ну, звідки я знаю… чим у канцеляріях займаються. Писав…

– Але до самого суду не належав? У військовому мундирі ти його коли бачив?

– Ні, ніколи. Він завжди ходив у цивільному.

– Якщо він працював лише в канцелярії, а до суду не належав, його можна буде витягти. Він дружину має? Вона до ревкому ходила? Що їй сказали?

– Пані Ґашевська розповіла, що вони були з нею дуже люб’язні й запевнили, що якщо він не винен у жодному смертному вироку, то його незабаром випустять із тюрми.

Єгорка кілька разів пройшовся по кімнаті. Наповнив склянки жовтавою рідиною й вихилив свою до половини.

– Ольго, налий чаю. Ґашевського ми витягнемо. Слухай, ти горілкою торгував. Скільки пляшок на день збував?

– По-різному… Іноді сорок, п’ятдесят… А бувало, що й до сотні доходило. Коли Настка Філімонова із заступником коменданта одружувалася, двісті пляшок на весілля замовили. Разів з десять доводилося обертатися.

У Стася вже сильно шуміло в голові. Він почувався дуже впевненим у собі та свідомим власної значущості. Перед цим, коли Ашваянц сказав йому, що йдеться про Ґашевського, він трохи здивувався. Бо ж навіщо Єгорці ці відомості? Адже він про це міг дізнатися через своїх спільників у ревкомі. Вони б його точно краще поінформували. Але в розмові з Єгоркою всі ці сумніви розвіялися одразу. Перед ним був відомий авантюрист, якому потрібна була його допомога. На відстані простягнутої руки лежав наган, з якого вже, мабуть, убили чимало людей. Усе разом було не менш романтичним і цікавим, аніж описи з кавказьких історій про абреків, джигітів, полювання та криваві помсти. І Стась забув, що йдучи на зустріч, поклявся собі, що поводитиметься обережно і триматиме язика за зубами.

– Послухай-но… – розставивши ноги, Єгорка стояв біля Стася й дивився на нього згори. – А Ґєннарій з твоїм батьком бачиться? Він приходить до вас додому чи вони деінде зустрічаються?

– Він був одного разу, на самому початку… Ще в березні, перед тим, як батька мали заарештувати. А потім уже не приходив.

Стась уявив собі постать Ґєннарія, що промовляє з балкона ісполкому. Чому Єгорка про нього запитує? Сполохана думка забилась на мить у якомусь закамарку й одразу ж зникла. Перед його очима постала густа хмара, з якої виринало й відпливало обличчя Єгорки. Стась швидко заговорив, мовляв, Ґєннарій – порядна людина, він віддячив батькові за життя, врятоване під час лютневого повстання, а тепер і далі трохи допомагає. Хлопець відчував, що язик у нього починає заплітатися, хотів встати, але хтось встромив йому в руку склянку. Він знову пив гірку неприємну рідину, хмара ставала дедалі густішою, заповнила всю кімнату та відібрала в нього здатність бачити. Звідкись іздалека до нього ще долинали нечіткі голоси Єгорки й Ашваянца та веселий сміх Ольги. Він зсунувся зі стільчика на підлогу й одразу ж заснув.