У вірші «Дві мавпи Бройґеля» (збірка «Волання до Єті») ключем до розуміння монологу героїні є ситуація екзамену з «історії людства», на перший погляд, відірвана від біологічних основ антропології. У цій поезії історія виду, який посів окреме й домінуюче місце серед усілякого творіння, збігається з практикою насильства, з накиданням себе іншим – поневоленням«Саркастичний зміст усієї історії світу вміщується в одному рухові кайданів тварини, у тихому подзвоні ланцюга», – писав Яцек Бжозовський. J. Brzozowski, Poetycki sen o dojrzałości. O dwóch małpach Bruegla [у:] O wierszach Wisławy Szymborskiej. Szkice i interpretacje, red. J. Brzozowski, Łódź 1996, s. 10 та K. Pietrych, O czym mówią zwięrzęta (u) Szymborskiej? [у:] Niepojęty przypadek. O poezji Wisławy Szymborskiej, red. J. Grądziel-Wójcik i K. Skibski, Kraków 2015, s. 283–285.[1]. Потрібно подивитися на проблему ззовні, щоб зрозуміти міру поразки. У поезії Віслави Шимборської тварини ставлять нам заслужено погану оцінку, бо ж із цієї перспективи людина є складною для розуміння істотою, химерною й підступною.
Мавпи-екзаменаторки слухають непереконливі пояснення з повною іронії стриманістю: відповіді їх виразно не задовольняють. Настає неприємне мовчання. Доросла людина, тобто кожен, хто складав колись екзамен на атестат зрілості (а цей екзамен навіть через роки повертається в нічних кошмарах), на жаль, не стала відповідальним володарем світу. У творі «Дві мавпи Бройґеля» Віслави Шимборської розрахунок із довгою історією уярмлення Землі (ще з дитинства людства й до новітньої історії) виявляється фатальним і викликає занепокоєння та сум.
«Палаю від сорому – я, людина», В. Шимборська, Може, це все, упоряд., вступ і переклад А. Савенця.., с. 7.[2] – ці знамениті слова з’являються вже у ранньому вірші Шимборської «Циркові тварини» (збірка «Тому й живемо»). Символічна провина та почуття емпатії до страждання «братів менших» пов’язуються з опосередкованою, але суворою оцінкою людської влади. Згідно з поеткою, людина займалася переважно тим, що позбавляла свободи всього створеного й порушувала природний світовий порядок негативним втручанням. Дії шляхетних духів, які продукують твори культури, не можуть урівноважити зображуваного спустошення.
У поезії Віслави Шимборської легко вловити намір скомпрометувати переконання про те, що ми займаємо найважливіше місце серед усього сущого. Поетка прагне повернутися від невдалої «історії людства» до природної історії, ще раз обдумати її значення, придивитися до місця людини в космосі всіх речей. Прийняти урок порядку й урок покори, дозволити різнорідності форм природи повести себе, приміряти загадковий надмір існування до «ніщо», зрештою, довіритися своєму подивуванню.
У цих віршах тривалість і відмінність, самототожність і окремішність, поселення і вигнання визначають сповнений драматичності зв’язок людина – природа. Інтелектуальний дотеп високої проби, вишукана іронія (і самоіронія) зовсім не згладжують згаданого напруження. Навпаки: приклад флори й фауни допомагає нам усвідомити дошкульність невкоріненості, окреслює біологічно-культурний розлам людської істоти, визначає обшир характерного тільки нашому видові безумства, оприявнює химерні рішення та непослідовні дії.
У поетичних творах Віслави Шимборської, як-от «Скелет ящура» (збірка «Всяк випадок»), «Нотатка (І)» (збірка «Сіль»), «Сміх та й годі», «День народження» (збірка «Всяк випадок»), повторюються ситуації відвідування музею природної історії. Частою поетичною практикою тут стає зображення колекцій, роздуми про еволюцію, перехід погляду крок за кроком крізь історію людини на Землі, антропологічні дослідження. Трапляється навіть критика наукових методів. Так чинить Шимборська в «Позаплановій літературі». У цій поетичній есеїстиці, трактатах одним абзацом, фейлетонах, що оприявнюють досить незвичайні, якщо йдеться про норми сьогодення, читацькі уподобання, увага авторки невтомно спрямована на природу та її справи. Легкий стиль фейлетону зовсім не зменшує важливості проблем.
Вивчення творів природи і звичок багатьох творінь варте зусилля, бо ж там натрапляємо винятково на несподіванки – ми обдаровані багатоманіттям форм життя понад міру й заслугу. Читання наукових і популярно-наукових праць так само приносить нові приводи для людського подивування.
Варто звернути увагу на те, що в читацькому кредо Шимборської (у вступі до збірки есе «Позапланове читання», 1973) цей різновид книжок згадано на першому місці. Природа не втомлюється у творчій інтенції, продукуючи серію винятків чи парадоксально системні колекції відступництваДив.:A. Legeżyńska, Wisława Szymborska, Poznań 1996, s. 47. [3]. Можемо прочитати в тільки напівжартівливій полеміці з Терезою Мар’янською, авторкою книжки «O gadach bez sensacji» (1970) («Про плазунів без сенсації»), такий коментар: «Я не така знуджена, щоб в усіляких формах життя бачити нормальність. Звичайних тварин узагалі немає й ніколи їх не було. Отож і робота палеонтологів […] – це перебування в країні божевільних диваків. Що найцікавіше, то це те, що теорія еволюції цих диваків зовсім не розчарувала, навпаки, життя здається тим більш дивовижним, що точніше воно вміщується в наслідки розвитку» («Тереза Мар’янська “Про плазунів без сенсації”», збірка «Усе позапланове читання»).
Увінчаний афористичним реченням висновок можна прочитувати як доповнення до вірша «Томас Манн» (збірка «Сміх та й годі»). Без мітологічних фантазій і надреалістичних ігор уяви природа вправно закликає до існування дивні й цікаві речі. Але подивування явищем регулярних винятків чи виняткових правил природи тільки розпочинає пошуки Шимборської. Спектакль існування призначений не для наївної молоді. Навпаки, книгу природи повинні читати дорослі з «користю й страхом». Бо ж авторка не вагається придивитися до фільмів жахів природи.
Візьмімо хоч би роздуми про звички диких гусей на озері Чани, яких масово знищують місцеві хижаки (до вбивства охоче долучається «ссавець із кийком, тобто людина»; «Жорж Блон “Таємничі лемінги”», збірка «Усе позапланове читання»), коли, ведені інстинктом, вони прямують пішки на південь. До схожих незрозумілих явищ належить колективне самогубство – урегульоване інстинктом божевілля лемінгів, які гинуть у морі. Цей сценарій винищення, що нагадує розповідь із вірша «Приліт» («втішайся, розуме, інстинкт також хибує», збірка «Сміх та й годі»В. Шимборська, Версія подій, пер. А. Савенця.., с. 76.[4]), охоплений назвами «лихий фатум» і «гормональна доля» (збірка «Усе позапланове читання).
Не схвалюючи антропоцентричних забобонів Див.: J. M. Bocheński, Sto zabobonów. Krótki filozoficzny słownik zabobonów, Paryż 1987, s. 15–16.[5], Віслава Шимборська підкреслює молодшість і випадковість нашої культури стосовно довгого тривання природи. В описі «Arcydziełа francuskiego średniowiecza» («Шедеври французького середньовіччя») натрапляємо на мимохідь кинуте речення: «На Танганьїці росте баобаб, вік якого п’ять тисяч років. Скільки зворушує мене література з далекого минулого, завжди відчуваю, як падає на сторінки книжки насмішницька тінь того баобаба» (збірка «Усе позапланове читання). Важливими є також тези на зразок такої: «Прекрасна Венера Боттічеллі стоїть на мушлі морського гребінця. Художник нічого не перебільшив, мушлі можуть бути й іще більшими» («Небіжчик на картонці», збірка «Усе позапланове читання).
Добре знати точно, а ці науки віддають першість наслідуванню природи в живописі. Але не тільки: обов’язок пізнання – упоратися з багатоманітністю видів буття – у Шимборської має (подеколи тільки прихований) естетичний відтінок. Хоч більшість того, що існує, і так залишиться непомітним, то конкретність у царстві природного буття неодмінно зворушує, і ця делікатна настроєність має лінгвістичний вияв.
До поетичного покажчика з великою увагою вписуються видові назви, які з вартою захоплення мовною величчю освоюють те, що є чужим у не-людському світі. У збірці «Усе позапланове читання» виразну особовість мають (крім згаданого морського гребінця), наприклад, жовтопуз безногий, озерна жаба, безлегенева саламандра («немає легень, і навіть зябер, а живе» («Усе позапланове читання»), павутинний кліщ. Перелік природничих назв, що в цій творчості не є рідкістю, ніби самостійно вкладається в лінгвістичну поему. Подібну галерею живих феноменів можна укласти на підставі прочитання поезії, починаючи з качконоса й закінчуючи довгоп’ятом.
Інші природничі дослідження теж цікавлять поетку. Читання віршів дає змогу познайомитися з відомостями про окремі індивідууми в дендрології. До наших предків, таких як Йоган Вольфганг фон Ґете, який уособлює зразок гідного й культурно закоріненого життя, дерева зверталися по імені, ростучи як «juglans regia / i quercus rubra i ulmus i larix / i fraxinus excelsior» («Дім великої людини», збірка «Люди на мосту»).
Натомість у вірші «Псалом» (збірка «Велике число») природа, якій людські сутички з історією насправді байдужі, покірно втілює ідею свободи:
Бо чи то не вовчі ягоди з протилежного берега
Проносять контрабандою через ріку стотисячний листок?
Бо хто ж, як не каракатиця, зухвало довгораменна,
Вторгається в священну зону територіальних вод?В. Шимборська, Може, це все, упоряд., вступ і переклад А. Савенця.., с. 37.[6]
Запитання мають найвиразніше риторичний характер, бо можливі відповіді підтверджують тільки видимі домисли. Спонтанне багатоманіття, переходячи межі держав, порушує штучні людські поділи, тож природа дає нам добрий приклад. Кордон – усталена категорія простору – піддається сумніву в русі, спонтанному, найбільш природномуM. Głowiński, Przestrzenne tematy i wariacje [у:] Przestrzeń i literatura, red. M. Głowiński, A. Okopień-Sławińska, (tom poświęcony VIII Kongresowi Slawistów), Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk 1978, s. 93–95.[7]. Тут порядок у природі парадоксально виражається в хаосі. У «Псалмі» приклади добираються без розбору, без визнання щаблів еволюції та після відкидання поділу на живу й неживу природу. Звички хмар, піску, камінців, зірок, горобця, мурашки, кущів, каракатиці компрометують наші дивні заборони, нашу любов до перебування в клітці держав. Тому зображені Шимборською витвори природи стають анархістами у світі політики.
