з нутра Західно-Східної Європи кричу до тебе
альбатросе чиї нутрощі розпанахав пластик
пробач за те що я не спритна каракатиця

 

з черева дівчини яку звуть Польщею кричу до тебе   
альбатросе що носить у череві запальнички
пробач за те що я не хрустке крило

 

з клітки багатоповерхівки у центрі Вроцлава кричу до тебе 
альбатросе чиї легені оповиті пилом
пробач за те що не вмію перетравлювати пляшки

 

з пошматованого зраненого тіла кричу до тебе
альбатросе чиє тіло наче цвинтар іграшок
пробач за те що ніхто не вміє перетравлювати

 

молімось
аби я змирився з тим чому не можу зарадити
аби змінював те що спроможний змінити
аби відрізняв м’ясо від поліестеру  

 

                                                             А.

 

Із землею в пупку, з камінням – руш.

Ледь помітна міська зелень – лиха приманка –

зворотню дорогу марно шукати. Від д-н-а

до дня мчить, не більше.

 

Дай, нехай мутує, хай я сюди дмухну: тлін

в пустотах тіла, який не служить для дихання,

зовсім не служить, але чіпляється певності,

що немає пустих

 

кімнат, всюди живуть тварини. Так

прийнято, так вважають, така буде втіха за нами.

Після падіння, повні, після теплого місяця.

Із землею,

 

з камінням в пупку,

крутою стопою у двох гробах – руш.

Поглянь, один вже.

На ринку товпа.
Товпа тягне, як стихія.
Іду.
Наш селянин з Бучацького повіту привів на воловоді корову.
З Коропця аж до Шатмару.
Селянин з далеких сторін і корова не мадярської породи.
Обоє чужі — народ зглядається на них.
— Також дурний. Хто видів тілький світ з коровою тікати! Ніби тут нема коров?
Селянин не розуміє мадярської мови, але догадується, що люди з нього сміються. Він безрадно дивиться на свої великі, порозчавлювані, покалічені ноги, 
Йшов би ними дальше, все дальше й дальше, та не годен.
Це ж не ноги, а один біль!
Корова ніби розуміє його, дивиться на господаря свого великими мудрими очима, а потім голову повертає на північ, туди поза Карпати і — реве.
Реве на весь Шатмар...
Здається, — донині чую той сумний і безрадний рев.