Я нікому не нагадую,  

що пам’ятаю,  

як дуже давно  

мене 

взяли й назвали  

людиною. 

 

Навпаки, 

я боюся підвести їх  

і кожного ранку  

поправляю перед дзеркалом  

оце обличчя,  

пильнуючи, 

аби де не пробився листок,  

чи кінчик крила,  

чи щось таке,  

чому на землі  

немає назви. 
 

Так їхні жінки  

стежать за сукнями,  

щоб не відокремитись,  

бо потім не відшукаєш,  

а знайдеш –  

то буде малий  

найбільший отвір  

до спільної сіті. 

 

Як і всі, 

я купую собі костюми  

у наймодніших крамницях,  

а живу 

у найвужчому й найглухішому 

завулку безлюдному. 

І кожного дня 

майструю багато-багато літачків, 

паперових літачків 

для ще недавніх отут, 

аби тільки якось не розповісти, 

що вони виповнюють лише 

імена 

миколок, світланок  

і просто дитини. 

 

Я запізнився. 

Тепер уже треба мовчати. 

Нехай і надалі думають,  

що вони всі одні й ті ж самі – 

однакові –  

і їм не можна,  

щоб не разом  

і не однаково. 

Бо тоді де ж їм подіти  

свої глухі і теплі будинки,  

установи і фабрики,  

свій дібраний одяг,  

жіночі прикраси? 

Багато-багато паперових літачків:  

жоден з них не підноситься вище  

верхівки 

цієї старої тополі.

Батька, гострія ножів, і матір татарську,

ще наповнену вітром велику валізку –

тільки це забрав я. Плюс грошей фальшивих

стоси у кишенях і підроблені мови,

 

якими чув співи. Не розумів жоден

нашої говірки, лиш собаки й птахи.

Це улюблене життя – мигдалю горіхи,

що гризеш дорогою до аеропорту,

 

коли все скінчилося. Ці слова подяки

хай від мене вони приймуть, птахи і собаки.

Особлива вдячність тим, що не йняли віри,

хоч вкладали пальці. Саме їм цей квітень

 

присвячую: серп півмісяця звільняє-бо серце

одним-єдиним ударом від борсання в клітці.

Я кіт, котрому ти вичісуєш хутро,

регулярно міняєш у лотку пісок,

купуєш рожеву стрічку, вішаєш на шиї.

Я кіт, котрого ти найперше стерилізуєш,

 

а пізніше як нагороду купуєш мишку,

яку спокусливо ізолюєш у слоїку,

облаштованому так, наче це дитяча

кімната, з колесом, у котрому вдається

 

вільно гасати, і з горлечком, у яке поміщається

моя озброєна легко підстриженими пазурами,

лапа. Я кіт, котрого ти по вечорах

береш на коліна й чухаєш за вухом,

 

дозволяєш мурчати від блаженства. Я

собака, якого щодня береш на прогулянку,

знайомим показуєш, як літає за палицею,

котру ти кидаєш, і приносить цю патичину

 

тобі до ніг. Я собака, якого

привʼязуєш до повідця та якому дозволяєш гордо

бігти біля твоєї ноги дорогою додому,

де чекають на нього: видобута

 

кістка з мʼяса та мʼяка постіль. Я

золота рибка, що не виконує бажань,

замкнута у склі, яке приборкує

водну фауну, а ти мене питаєш: нащо тобі

 

океани, моря, озера? Ставки також

небезпечні, але ти у своєму

акваріумі маєш усе: замок, а також піщані

пляжі, екзотичні водні рослини, планктонну живність.

 

Я соловей, від якого ти вимагаєш,

щоб тішив тебе час від часу своєю соловʼїною;

я папуга-нерозлучник, який не розлучається саме з тобою;

я папуга, якому ти кажеш повторювати два слова.

 

Я біла японська мишка, яку

ти купуєш у магазині й приносиш додому,

кладеш у свою долоню, аби міг освоїтись

у цьому домі. Перший, кого бачу, – кіт,

 

який зʼїдає рибку.

Море вляглося, ніби нічого й не було. Шторм залишив на небі тільки кілька пошматованих хмарин. Горішковий Соня міг нарешті спуститися з вежі. Він був голодний і змучений. Насилу перебираючи лапами, вовчок добрів до хижі. Від риби, яку він розвісив сушитися напередодні, не лишилося й мотузка.

В коморі серед піску й сміття, нанесеного штормом, Соня розкопав відерце. Підсак був пошматований, тож звіряткові довелося нашвидкуруч перемотати його якимсь дрантям. Відтак вовчок поплентався на пошуки їжі.

Соня йшов і не впізнавав узбережжя. Берег був голий, наче пустеля. Хвилі змили всю прибережну траву й колючки, засипали піском видолинки, а пригірки злизали аж до глини. Але найгірше – шторм забрав усі валуни, якими так старанно намагався укріпити острів маленький вовчок. І тепер круча із маяком стояла беззахисна перед морем.

Руки в Соні опустилися. Він стояв сам-один на забутому всіма острові, такий же безпорадний і розбитий, як маяк.

Одначе вовчок був тут. І він мав відро та підсак. А отже, слід було наловити чогось на споживок.

Горішковий Соня поминув маяк і, завернувши за схил, побачив на березі поліно, заради якого ризикував життям. А трохи поодаль у тіні – перекинутий набік вітрильник, заритий у пісок.

Соня мерщій побіг до човна, почав відгрібати корму. Аж раптом вітрильник поворухнувся. І в кілі вовчок упізнав надкушений плавець.

Соня відсахнувся – це була акула, а не човен. Паща, яка ще кілька годин тому хотіла розтерзати його, лежала тепер непорушно в піску. А просто на звірятка дивилося велике хиже око.

Вовчок аж змілів душею.

Зблизька акула здавалася ще страхітливішою, ніж у морі. Й такою величезною, що могла би зжерти хоч тисячу маленьких сонь.

Та на березі вона була безпорадна. Соня переборов страх і притулився вухом до холодної шкіри. Серце під нею ще відбивало життя.

Ненадовго вовчок завагався. Зрештою схопив відро й почав поливати акулу з моря.

Тим часом тінь від маяка коротшала, а сонце підбивалось усе вище. Горішковий Соня бачив, як, попри його зусилля, акулячий плавець хилився все дужче набік, а спина висихала під дедалі палючим промінням.

– Я вернуся, – кинув він і метнувся до хижі.

Соня стягнув із ліжка Доглядача ковдру, простирадло та решту шмаття, яке знайшов у халупі, й потягнув усе до моря. Потім насилу вкрив акулу мокрим ганчір’ям.

Цівка води стекла їй із ока, ніби сльоза. Та вовчок знав, що акули не вміють плакати. Він іще раз послухав, чи риба жива. І взявся знову поливати її.

радше дизель

 

аніж панк

тобто гідра

 

звичайна як

добре жити

 

під час мезозою

об’їдатись

 

сливками

скільки влізе

Продовження. Початок у номерах 66, 67, 74

Зима

Одного разу Джок аж прокинувся від того, що зовсім задерев’янів від холоду. Трава навколо була вкрита білим пилом. Безпородько побіг до найближчих кущів, потім зробив іще кілька кіл, аби зігрітися. Так вони завжди робили з господарем, коли виходили гуляти взимку. Пан швидко крокував, а Джок намотував довкола нього великі й малі кола. Він пам’ятав: треба рухатися, щоб не замерзнути!

– Ну, песику, тобі сьогодні треба почати день із чогось тепленького, – продавець кренделів у одну з бляшанок налив теплого супу. Джок, як завжди, відійшов на кілька метрів, та за мить повернувся й почав ласувати смачним сніданком.

– Що тепер із ним буде? – хвилювалася кіоскарка. – Він живе тут пів року. Поки справжньої зими ще не було, але наступного тижня прогнозують і мороз, і сніг. Треба вже його звідси забирати!

– Уже кілька разів сюди приходила така мила пані з Товариства захисту тварин. Хотіла відвести його до притулку, – розповідав продавець кренделів людям, які цікавилися Джоком. –  Але він завжди тікав. І повертався, коли нікого не було.

– Ви говорите про Джока? – на зупинці з’явилася пара приємних людей. – Цей пес жив у нашому будинку. Ми прочитали в газеті, що він тут сидить, потім двоє хлопців, Мацек і Лукаш, сказали, що намагалися його забрати, але не вдалося, –то пані Софію і пана Мечислава відправили на кільце мешканці кам’яниці. Вони хотіли врятувати Джока і забрати його додому.

– Джоку, песику, ти нас впізнаєш? – покликала пса пані Софія. – Ходімо з нами, повертайся додому!

Пан Мечислав спробував підійти до пса, але той гарчав, гавкав, а зрештою, підібгав хвоста й утік.

– Він повернеться, повернеться, – втішала засмучену пані Софію продавчиня з кіоску. – Але він більше нікому не вірить. І з хлопцями не захотів іти. Здається, він найбільше довіряє пані Марії. Вона приходить до нього щодня.

Через кілька годин пані Марія дістала зі сітки блакитну миску. Таку саму, яка чекала його вдома у пана Никодима! Джок тицьнув у неї носом, шукаючи знайомий запах. На жаль, це була інша миска, але вона теж добре пахнула. Особливо, коли в ній з'явилася ціла гора макаронів із м'ясом! Джок уже збирався їсти, як біля його трав’яного острівця зі скрипом гальм зупинилася зелена машина. З неї вийшли двоє чоловіків. Вони несли якісь дивні речі.

– Пані, відійдіть! – загорлав один із них до пані Марії. – Ми накинемо на нього спеціальну сітку, яку отримали від краківських антитерористів, щоб його зловити. Його давно вже треба забрати в притулок.

І зненацька на собаці опинилася сітка. Джок скочив на всі чотири лапи й кинувся до зупинки. Він промчав одну трамвайну колію, іншу, жваву трасу, на якій машини спинялися, щоб пропустити його. Він весь час тягнув за собою сітку.

Пані Марія, продавець кренделів, пасажири, які чекали на трамвай, усі були заскочені й не вірили своїм очам. Коли чоловіки із зеленого авто кинулися за Джоком, на зупинці люди почали вигукувати.

– Ха-ха, вони думають, що спіймають його! Такого спритника! – сміявся високий чоловік у чорному капелюсі.

– Пане, він повинен піти до притулку. Бо замерзне тут взимку! – втрутився продавець кренделів.

– Але він вільний пес. Живе, як хоче. Ніхто не може йому наказувати, – підсумувала молода дівчина у строкатій кепці.

Пані Марія дослухалася, про що говорять пасажири. А на галявину якраз повернулися захекані чоловіки з притулку.

– Це просто халепа! – віддихувався один із них. – Зник, як камінь у воду. Що ми тепер скажемо контртерористам? Як зізнатися, що пес поцупив їхню спеціальну супердосконалу сітку?

На щастя, сітка знайшлася. Зовсім у іншому місці, ніж Джок. Бо коли чорний безпородько переконався, що зелена машина поїхала геть, через кілька годин повернувся на своє місце на газоні. Там, на велику радість, його чекала нова синя миска з їжею. Щоправда, їжа вже, на жаль, була холодна, проте яка ж смачнюща!

Та це ще не все! Вже знайома миска стояла перед зовсім незнайомим будинком! Джок невпевнено зазирнув усередину. Це була справжня собача будка! З м'яким матрацом усередині!

З набитим животом, втомлений від цілоденної гонитви, Джок розлігся у своїй хатинці. Він примружив очі й принюхався, як пахне всередині. Так, він не помилився! Пахнуло пані Марією…

***

– Тіу-тіу-у-тр-тр-тіу-тіу! – почулося знадвору. Це жайворонок повернувся з вирію!

Кандибка розплющив очі й хутко виплутався із коцика.

Надворі біліло від приморозку. Грудки глинистої землі, зотліле листя, пошарпані пасма соломи – все взялося інієм. Він виблискував кришталиками льоду, переливався, неначе діамантами.

Сонце здіймалося вище. Іній почав стікати росою. Кандибка ловив проміння обличчям, грудьми, долонями, кінчиком хвоста й відчував, як тепло напоювало його ослаблені м’язи силами.

Першого дня тушканчик не наважився віддалитися він нори. Він лише вбирав сонячне світло, пив свіжість повітря і запахи степу.

На другий день спромігся прогулятися до найближчого байраку.

А третього – стрибав між ланами та виярками, заново відкриваючи добре знайомий і водночас незвіданий край, що змінився за зиму.

Кандибка нюшив носом, щось виглядав, припадав до землі й вслухався, як вона набиралася соками, щоб от-от розітнутися пагонами нового життя.

Зрештою в улоговині між чагарниками тушканчик знайшов підхожу луку. І став щодня перевіряти, як прогрівається на ній ґрунт. Він знав, що коли земля стане достатньо теплою, досить лиш трохи проґавити, як цим скористаються пирій і хвощі. Вони вип’ють життєдайну вологу, залишену снігами, і мерщій оповиють усе плетивом стебел, позбавивши інші рослинки навіть надії.

***

Незабаром після жайворонка прилетіли плиски й щеврики. З підземних сховків повиповзали мурахи, а в повітрі запурхали кропив’янки.

Одного дня Кандибка відщипнув грудкуземлі й звично розкатав у долонях. Вона не липла від надміру вологи. Не розсипалася від сухості. А була масною й пружною, мов пластилін. Тоді тушканчик став навколішки й заглибив у землю лапку. І її оповила приємна свіжість. Ґрунт був прохолодний, але не студив пальців.

Кандибку охопило радісне хвилювання. Отже, прийшла пора.

Він хутко пострибав до комори. Витягнув звідти всі свої припаси й розклав на сонці, щоб корінці й насінини набралися живильного тепла.

Сам тим часом заходився робити в землі лунки, рити ямки й мережити борознами. А потім укладав у заглибини бульби півників і корінці півонії, дбайливо присипав землею цибулини тюльпанів, чергував рядки шавлії та волошки. Затим перетер у полумисок китиці вероніки, зсипав туди ж осип ромашки й макове зерня. Гарно перемішав та розсіяв мішанку насінин на весь широкий лан. А наостанок легенько пригладив верхній шар ґрунту долонями.

Скінчивши роботу, Кандибка спроквола оглянув степ. І аж замилувався на красу, яка невдовзі тут забуяє.

– От би ще й дощик пішов, – мовив Кандибка й поглянув на небо.

На обрії не було ні хмаринки.

***

Тепер тушканчик мав пильнувати лан від личинок хруща, паросткової мухи, дротяників і бур’янів.

За два тижні зійшла волошка. За нею проклюнулися шавлія і маки. Вологи в ґрунті ще було доста, й рослинки швидко пнулися вгору, випускали молоді листочки.

Та якось Кандибка помітив, що паростки прив’яли.

Із джерела на водопої він натягав води у діжку, вигризену з висушеного гарбуза. Й на вечір рясно полив усі квіти. Тож зранку вони знову бадьоро тягнулися до сонця.

А потім знову наповнив діжу.

Раніше Кандибка потикався до джерела лише вряди-годи. Сам тушканчик пив небагато, задовольняючись соками, що споживав із зеленими стеблами й сочистими бульбами. А на водопій навідувалася не тільки степова дрібнота, але також і хижаки.

Але тепер він мусив доглядати свій сад і став ходити по воду щодня.

Тушканчик був обережним. Він подовгу вслухався, вдивлявся в навколишні чагарники, перш ніж наблизитися до водопою.

Та одного дня, нахилившись до води, Кандибка відчув чийсь погляд на спині. Він обернувся. Але позаду не було нікого. Тушканчик наповнив ти̒кви, якими носив воду. Перекинув їх через плече й вирушив у зворотну дорогу. Та почуття, що за ним стежать, не покидало його.

На півдорозі Кандибка зупинився. Наче для того, щоб вичесати реп'ях із китиці хвоста. Й помітив, як ізбоку справді хитнувся кущ тамариску.

Він не видав хвилювання. Поправив ношу й продовжив путь, поступово віддаляючись подалі від дому.

Тушканчик плутав сліди допізна. Одначе не був певен, що хижак не вистежив його. А тому дочекався ночі, й назавжди покинув обжиту нору, перебравшись в однин із тимчасових сховків, які нарив завчасно в різних куточках степу.

***

Відтоді Кандибка більше не ходив до джерела. І став шукати воду поблизу. Він рив глибокі ями в землі й накривав їх лопухами. Збирав уранішню росу. Виціджував вологу зі стебел товстянки.

Води з цього вдавалося добути зовсім мало, лише по кілька крапель на кожну рослинку. Але вони були вдячні й за це. Поволі міцніли, наливалися пуп’янками квітів.

У травні зацвіли маки. Тушканчик майже не відчував їхнього ледь уловимого гіркуватого аромату. Проте бджоли зліталися на нього з усіх усюд. І лан дзижчав від розкошів.

А сонце з кожним днем здіймалося над горизонтом вище. Воно вже не гріло степ лагідним промінням, а припікало розжареним гнітом.

Степові трави спішили розсіяти своє сім’я і швидко всихали. Ночі стали задушливими й лишали щоразу менше роси. Кандибка знав, що невдовзі сам він уже не зможе захистити квітів від спеки.

Але дощ не приходив.

Хоробрі хлопці вбігли до зоопарку

озброєні калашами вони не боялися ні левів ні тигрів

відкривали клітки і стріляли просто межи очі

зібрали рештки яловичини

і влаштували урочистий гриль

вони не їли тиждень

два дні не ґвалтували

 

Тоді як вузькоокі любителі білого м’яса

стріляли в полярних ведмедів

і відбирали в них рибу хоча до Святвечора було ще далеко

перерізаючи горлянки пеліканам що летіли до пташенят

вони намагалися лікувати їхньою кров’ю поранених товарищів

які тиждень не їли

два дні не ґвалтували

 

Сурикат що саме стояв на варті

отримав класичний катинський постріл у потилицю

і не попередив решту родичів які закінчили насадженими на шампур

бо не їли тиждень

два дні не ґвалтували

 

Остання сцена біля будинку дирекції

залишилося тільки дві дійові особи

 

російський солдат і відступаючий павіан

з задом червоним як революція

 

росіянин стріляє

павіан падає мертвий

 

Невже знову перемогли письменні?

прикордонний перехід у Медиці

 

ТВАРИНИ

перетинають кордон

коти під куртками

собаки під ногами

хомʼяк у наплічнику

в маленькій коробці з-під крему

 

до зоопарку в Познані дістались

і тигри

й леви

й навіть каракали

         

Сніг ще лежить. Невдовзі перші зелені промінці
Проб’ються крізь щільну шкаралупу землі,
Сарна, не підстрелена нічиїм поглядом, пронесеться 
                                                                      між соснами,
Рудий плюмаж білки перестрибне з дерева на дерево,
Вовк зблисне кривавим оком, зубр затрясе бородою.

Зникнуть звірі лісових гущавин,
Їхні тіла, гарні й прості,
Покриє сухою шерстю глиця забуття,
Згниють вони під землею,
Де кістка тура іржавіє наче молот прадавніх народів.

Сніг ще лежить, проте сарна у вологому лісі
Вже відчуває радісний страх, страх близької зміни.
Хто чув биття її серця? Хто підглядав за її бігом
Не для того, щоб її вбити?
Хто чув, як пробиває шкаралупу перший зелений паросток?

На шишці, що падає з ялини, – золота луска майбутнього,
Дерево й метал повертають собі гладкість і блиск,
Руки беруть солодкість майбутніх фруктів.

Я поруч зі всіма, хто радіє і бажає,
Я поруч з тими, хто кохає вперше, в їхньому чеканні 
                                                               та засліпленні,
Я поруч із юнаками, в яких шорсткий квітень 
розсипається по підборіддях,
Я поруч із дівчатами з золотавим волоссям і сонними 
                                                                        поглядами.
Я поруч із породіллями, які відкриваються мов 
                                                        серцевини будинків,
Я поруч із помираючими і супроводжую їх до воріт смерті,
Я поруч з тобою, яка більша від них усіх
І менша від мишки, і стиснута до серця ластівки.