Посестри. Часопис №115 / «Саме тепер ця terra incognita...»

Саме тепер ця terra incognita

чесна, як ніколи влітку:

мовчазні ріки,

розлінієні слабким сонцем поля,

тонкі руки дерев у гамівних сорочках снігу

прагнуть лише спокою.

Так тихо,

що можна почути,

як кров застигає у венах твоєї землі.

І все ж буде весна

бірюзова,

солодка, їдка, мов ґорґонзола.
Прилетять птахи,

наново обживуть вимерзлі кістяки гнізд.

Усе запахне масним ґрунтом.

Ніжність потече звідусюди.

Кожне зерня шукатиме теплої мокрої схованки.
Ти довго йтимеш,

вітер жадібно лизатиме твої розтріскані губи,

трясовина часу плямкатиме під ногами,

і буде так,

ніби всі безпритульні землі названі своїми іменами,

ніби всі мандрівники вчасно дісталися домівок,

ніби всі війни завершено,

все розкидане каміння зібрано,

і просто йти уперед цілком достатньо,

навіть не конче знаючи, куди ідеш.

 

2017