Посестри. Часопис №67 / Джок. Легенда про вірного пса. Частина друга

Сусіди

Джок завжди уважно дослухався до голосів із вулиці, двору та сходів. Пан Никодим помітив, що собака по-різному реагує на звуки. Найголосніше Джок гавкав, коли їхала карета швидкої допомоги з сиреною. Він піднімав угору морду й голосно вив, поки швидка не віддалялася.

– Аууууу! – його чутно було в усьому будинку.

Але він ніяк не реагував, коли проїжджали пожежники, наприклад.

– Звідки ти, песику, знаєш, що то їде? – дивувався щиро пан Никодим. – Я не чую жодної різниці.

Коли до воріт будинку підходив листоноша, Джок зривався на чотири лапи, крутив головою й приязно гавкав.

– Гав-гав-гав! – повідомляв він свого господаря. І зрозуміло було, що зараз у домофон подзвонить листоноша.

Пана Мечислава Джок відчував, щойно той замикав двері своєї квартири і спускався сходами. Собака тоді біг до пана Никодима й тягнув його за штанину. А потім тицяв носом у шахову дошку, яка завжди стояла приготована до гри.

– Так-так, ти правий, – сміявся пан Никодим. – саме час для партії в шахи, сусід давно обіцяв. – І тієї ж миті хтось делікатно стукав у двері.

– У нього, мабуть, є якийсь спеціальний датчик у цій чорній голові, – жартував пан Мечислав. – Звідки він знає, що ми зібралися грати в шахи? Йому ж від того жодної користі.

Ну, це було не зовсім так, бо пан Мечислав завжди приносив якийсь м'ясний делікатес для Джока, який приготувала пані Софія. То ж не дивно, що коли вона приходила прибирати, пес нипав за нею слід у слід.

– Ой песику, – сміялася пані Софія, – ти стежиш, щоб я тут у пана Никодима все прибрала? Всі закутки? Добрий пес, розумний, – вона гладила Джока й поплескувала по спині.

Але найбільше Джок радів, коли з двору долинали голоси Мацека та Лукаша. Він біг до дверей і аж пищав від щастя. Пан Никодим одразу розумів, що йдуть його юні учні. Перед тим, як узятися за науку, хлопці завжди трохи бавилися з Джоком. Чухання за вухами, перетягування старого ганчір’я, шалена біганина помешканням – це були улюблені ігри чорного безпородька.

– Джоку, сюди! – вигукував Лукаш, кидаючи кольоровий м'яч із тканини. Пес, ковзаючи по підлозі, шукав іграшку і, підстрибом повертався до хлопців, чекаючи наступної команди. А коли вони сідали з паном Никодимом за стіл і розгортали зошити, пес вкладався на килимку і весь час уважно спостерігав за всім.

– Мені здається, він усе розуміє, – дивувався Мацек. – Погляньте на його мудрі очі. Джоку, ти знаєш, хто такий Біле Ікло? То був такий вовк, схожий на тебе. Тобі сподобалася б та книжка, бо він також мусив сам давати раду, поки нарешті не знайшов друзів.

Джок гавкнув, погоджуючись, і махнув хвостом.

– Пане Никодиме, чому більше немає таких цікавих історій? – поскаржився Лукаш. – Доводиться читати такі нудні оповідання, а та історія про вовка сама прочиталася!

– Не забувайте, що вам трохи допоміг Джок, – засміявся пан Никодим. – Можливо, той факт, що він тут з’явився, і що ви можете з ним бавитися, посприяв тому, що вам так сподобалася історія Джека Лондона. До речі, то теж «старе», як ви кажете!

– Ааа, бо завжди, як є щось про собак, це круто, – підсумував Лукаш. – Про Джока теж можна було б написати книжку.

Він і не уявляв, що незабаром історія вірного пса стане частиною історії міста.

Пожежа

Із часом Джок став улюбленцем усієї кам'яниці. Мешканці швидко здружилися зі спокійним, чемним і лагідним безпородьком. Тільки пані Добрановська, сусідка з першого поверху, покрикувала, коли Джок бігав по двору без повідка.

– Візьміть хтось його на повідок! Бо я викличу міську варту! Не може такий великий собака гасати вільно!

– Ви праві, пані Добрановська, – виправдовувався пан Никодим. – Але сьогодні така погана погода, ми не зможемо довго гуляти, а тут нікого немає. Ба більше – Джок ніколи нікому не завдав би шкоди. То дуже розумний пес.

І вже незабаром пані Добрановська змогла в цьому переконатися сама.

Якось пізно ввечері пан Никодим іще працював – перекладав дуже цікавий текст про трави, аж раптом відчув, як хтось його смикає за штанину.

– Джоку, облиш, нікуди не підемо, вже час спати.

Пес побіг у коридор, але за мить повернувся ще більш розхвильований. Тепер він не лише тягнув пана Никодима за штани, а й скімлив і нервово вовтузився.

– Песику, що сталося? – пан Никодим на мить відволікся від тексту. – Що ти хочеш мені показати?

Він підвівся і пішов за собакою в коридор. Відчувши запах диму, відчинив двері в коридор – а там уже дим охопив усю сходову клітку. Джок вибіг із квартири, збіг сходами вниз і спинився перед дверима підвалу. Пан Никодим пішов за ним. Саме з підвалу викочувалися клуби диму, чути було, як тріщить вогонь.

– Біжи нагору, Джоку, розбуди сусідів! – закричав пан Никодим і почав грюкати в двері пані Добрановської, яка жила на першому поверсі.

Собака з диким гавкотом кинувся сходами вгору.

Невдовзі всі були на ногах. Приїхали пожежники і швидко загасили пожежу.

– Здається, якийсь негідник хотів пролізти у ваш підвал, – сказав начальник пожежної служби мешканцям будинку, які зібралися у дворі. – Йому не вдалося проникнути легко, тому він підпалив двері. Про це вже подбає поліція. Не уявляю, що було б, якби не цей пес. Він вас усіх врятував!

А Джок узагалі не зважав на метушню. Він скористався вільною хвилиною й обнюхував усі навколишні дерева. Якраз тоді до нього підійшла пані Добрановська.

– Твій господар був правий, песику, – вона обережно погладила Джока по голові. – Тепер завжди можеш розраховувати на миску каші з м’ясом. Не знаю, як це сприймуть мої коти, Миська і Руда, але просто гавкни, – і двері для тебе відчиняться. А ще… можеш ганяти подвір’ям. Тільки не вибігай на вулицю, щоб не потрапити на очі міській варті.

Джок махнув хвостом. Він навіть не підозрював, що незабаром ті, кого він сьогодні врятував, захочуть віддячити йому, але це буде дуже непросто.

<...>