Посестри. Часопис №33 / «Моя ревність безсило метається ложем...»

Моя ревність безсило метається ложем: 
Хто торкавсь тебе там, де найбільш сокровенне? 
Чи між ласк твоїх, пестощів, пройнятих дрожем, 
Є одна хоч – лиш наша, єдино для мене? 
 
Злість мою твої сльози не вистудять, мало 
Мати гордість, бо й гордість вкриває пилюга. 
Стомільйонний обридлий джиґун, волоцюга. 
Селадон жалюгідний – так мене ти назвала, 
 
Гола – геть вислизаєш. В сусідній кімнаті 
Ти ридаєш, загублена в плачу пустелі. 
І я знаю, що ти на прим’ятій постелі – 
Мов нага потопельниця в білім лататті. 
 
Мчу туди. Плач згасає, як зірка на небі. 
У калачик згорнувшись, цілком нерухома, 
Наче мертва, лежиш, свого болю свідома, 
Аж зненацька за руку мене тягнеш до себе. 
 
Цілком мокра від сліз, вся спітніла, по танці, 
Чи по герцю зі мною – ще зі мною в сплетінні! 
Твоїх ніжок розтулені в пестощах пальці 
Поціловані мною стократ – і безцінні.

Zazdrość moja bezsilnie po łożu się miota: 
Kto całował twe piersi, jak ja, po kryjomu? 
Czy jest wśród pieszczot choć jedna pieszczota, 
Której, prócz mnie, nie dałaś nigdy i nikomu? 
 
Gniewu mego łza twoja wówczas nie ostudzi! 
Poniżam dumę ciała i uczuć przepychy, 
A ty i odpowiadasz, żem marny i lichy, 
Podobny do tysiąca obrzydłych ci ludzi. 
 
I wymykasz się naga. W przyległym pokoju 
We własnym się po chwili zaprzepaszczasz łkaniu 
I wiem, że na skleconym bezładnie posłaniu 
Leżysz, jak topielica na twardym dnie zdroju. 
 
Biegnę tam. Łkania milkną. Cisza niby w grobie. 
Zwinięta, na kształt węża, z bólu i rozpaczy 
Nie dajesz znaku życia – jeno konasz raczej, 
Aż znienacka za dłoń mię pociągasz ku sobie. 
 
Jakże łzami przemokłą, znużoną po walce 
Dźwigam z nurów pościeli w ramiona obłędne! 
A nóg twych rozemknione pieszczotami palce 
Jakże drogie mym ustom i jakże niezbędne!