Посестри. Часопис №98 / Що тоді... що тоді, мій хлопчику? (Фрагмент роману «Мадам»)

Я був виснажений. Приголомшений і внутрішньо спустошений. Мовби після якогось украй важливого і тяжкого іспиту. Так багато всього сталося! Дивний інцидент із Рожеком. Сутичка з Агнешкою Вонс. А насамперед, поєдинок із Мадам і його кульмінація: коли вона примусила мене читати твір, а на додаток – реквізувала зошит! Безпрецедентний випадок. Вона ніколи не брала зошитів навіть для звичайних перевірок, не кажучи вже про таку вибіркову інспекцію.

Безумовно, щось її зачепило і насторожило, хоча я й не міг сказати, коли це сталося. На таємничий підзаголовок із датою її народження вона й оком не зморгнула. Потім їй було нудно, принаймні напозір. І коли вона стояла поруч зі мною, гортаючи зошит, її обличчя не висловлювало нічого, крім насмішкуватого здивування, як це я так багато накатав. Хіба що коли вона зупинила очі на останній сторінці – де крився ключ: вплетене в два останні речення її друге ім’я – але навіть тоді це був лише погляд, а не виразна реакція.

Коли я повернувся додому, то замкнувся в кімнаті і впав на ліжко у надії заснути. Однак марно. У голові панував безлад. Я не міг перестати думати про останні події, знову і знову перебираючи подумки найважливіші моменти.

Наприклад, коли Мадам кинулася до Рожека після його гіркої зауваги, що найкращими в Польщі є лише іноземці або емігранти. Що довше я передивлявся цей епізод у пам’яті – мовби кадр за кадром перемотуючи кіноплівку – то чіткіше вимальовувалось, що від цих слів розгніваним обличчям Мадам на мить промайнула якась гримаса або судома. Щось у ній крутонуло кермом нервів і м’язів. Дивно. Незрозуміло. Що її аж настільки зачепило? Чому лише це? Чому вона не осадила Рожека набагато раніше?

Або коли вона вимагала, щоб я читав швидше. Ні, я більше не мав на увазі присмак отої двозначності, яку містило прохання «ne pourrais-tu pas faire plus vite?» і подальший обмін фразами – йшлося геть про інше. Вона мене квапила з нудьги від уповільненого читання чи, може, з цікавості, що буде далі, тобто яке значення має проголошений мною на початку підзаголовок. Усі звернули б увагу на дату власного дня народження. Та ще й у такому контексті!

«Таємниця», «загадка», «дивна, незрозуміла справа». Важко було припустити, що їй на це начхати. Невже їй ніколи не зраджує витримка? Ніколи не спадає кам’яна маска? Від неї можна було чекати навіть цього. Але все ж вона мене поквапила, а потім узяла зошит, бо щось відчула і вирішила дізнатись, що за цим криється.

Тут мені спало на думку, що вона, либонь, уже прочитала або ж читає просто зараз. Я схопився з місця, кинувся до портфеля, залишеного десь у коридорі, і вийняв із нього копію свого твору – чистовик на аркушах формату A4. Повернувся до кімнати, напівсидячи влаштувався на ліжку і знову – повільно, уважно – почав читати текст, ніби очима Мадам.

У який момент вона виявила мою тонку гру? Коли збагнула, на що і пощо я заміряюсь? І що вона могла про це подумати? Чи повірила у мої вигадки? Буцім існують такі легенди та міфи і такі інтерпретації? Чи відразу розкусила, що все це висмоктано з пальця? Якщо ж їй відкрились і моя гра, і мої наміри та плани, як вона на це реагуватиме? Гнівом? Сміхом? Кпинами? А може – повагою? Ба навіть зворушенням? Адже йшлося лише про вправу з письма, а тут – така історія!

«Навіщо стільки праці! Боже, який романтик! Адже він не робив цього заради оцінки чи розваги: не зголошувався читати; був викликаний випадково. Видно, й справді мене обожнює!»

Але вона могла вирішити й інакше. «Але ж слизький тип! Слизький і підозрілий! Мудрує, просторікує, на все має відповіді та ще й дозволяє собі двозначні натяки. А головне, як він дізнався?! Звідки відкопав ці дані? Винюхував, вистежував? Витягнув із когось, украв? Як наважився таке утнути! Та ще й цим хизуватися! Зухвалець! Нахабний шмаркач!» На жаль, друга реакція виглядала куди більш імовірною.

Так чи інакше, але це має якось закінчитися. Я відклав рукопис і знову заплющив очі. От тільки як? Віддасть мені зошит без слова і без жодних виправлень, роблячи вигляд, ніби взагалі не читала або що не зацікавилась? Так, вона взяла мій зошит, тому що я її спровокував і розізлив, але потім усе минуло, от за іншими справами це й вилетіло з голови! Ось, забирай, нема про що говорити, забули.

Але все могло піти й за набагато гіршим сценарієм. Вона входить у клас. Мій зошит – демонстративно – кладе на край столу, натякаючи, що в потрібний момент він стане предметом показової розправи, а потім розпочинає урок.

Бесіда. Вправи. Мене наче не помічає. Нарешті, за чверть години до дзвінка, приступає до акції. Недбало тягнеться до corpus delicti Речовий доказ (лат.).[1]. Розгортає зошит і читає. Вголос, вирвані з контексту, найбільш потішні кавалки. І знущається, і висміює, і збиткується над текстом. Аби покінчити з моїми залицяннями раз і назавжди. «Ось справжнє обличчя нашого мислителя! – гримить з-за столу. – Філософ! Поет! І Бог знає, хто ще! – забобони і мракобісся. Ось що йому близьке, ось що зачаїли глибини його душі. Що з того, що язик у нього підвішений, якщо він його пускає у хід задля таких нісенітниць? Я давно не стикалася з подібними дурницями. Жіночність – утаємниченість! Чоловічість – довічна цнота! Дівчина – це юнак! Чоловік – жінка! І що ще мудрого зрече нам вельмишановний гуру? Які звістить істини, куди поведе за собою? Напевно, до прядки, бо ж і сам він не Фауст, а полохлива Маргарита!»

Звичайно, навряд вона зайде так далеко, але навіть більш м’який варіант подібної репліки сповнив мене жахом і остудив кров у жилах. Щоб якнайшвидше відігнати від себе цю кошмарну візію, я віддався мріям.

Чому це має закінчитися настільки погано, чи ж обов’язково їй діяти із такою жорстокістю? Зрештою, в чому проблема? Що я пожартував? Але ж дотепно! З тактом, і навіть грацією. У неї немає жодного приводу почуватись ображеною або обведеною довкіл пальця. Навпаки, це має їй лестити, і як вчительці, і як особистості. Так задля неї старатись!

Так писати! Чому ж їй не повестися зовсім інакше? Наприклад, таким чином: вона приходить, починає урок, зошита не віддає, до теми твору не повертається, лише наприкінці уроку, скажімо, вже виходячи з класу, призупиняється біля мене, неначе щось собі пригадала, і каже: Ah oui, ton cahier! Viens le chercher dans mon bureau. Après les cours, à deux heuresА, твій зошит! Зайди по нього до мого кабінету. Після уроків, о чотирнадцятій.[2].

А коли я приходжу, вона бере зі столу зошит, але замість віддати його з фінальним: voilà, і цим закрити справу, знову відкриває і, гортаючи сторінки, звертає до мене такі слова: «Отже, ти кажеш, що зірки пророчать тобі Водолія... – на вустах – грайлива усмішка, в очах – бісики. – Що мрієш про вікторію, яка чекає тебе з Водолієм... Чи ж ти вже зустрів когось під цим прекрасним знаком? Зрозуміло, окрім Моцарта, Шуберта та Мендельсона?»

Як слід було би відповідати на таке запитання?  «Чому не відповідаєш? Язика проковтнув? Спочатку заінтригував, а тепер мовчить, як сфінкс. Отже? Ти знаєш когось такого?» «Якщо я не помиляюся, Рожек Гольц – Водолій». Непогано. Що б це дало? Вона могла на це відказати: «І що? Він той, за ким тужить твоя душа? Ти знайшов у ньому свій ідеал, свою другу половину? – бринів би удаваним зацікавленням її голос. – Я аж занадто добре бачу, як ти пнешся, аби йому сподобатись. Він це оцінив чи ніяк не реагує? «На це можна би отак: «Реагує. Я бачив, як він аплодує мені під партою, коли я нещодавно критикував роботу Агнешки».

Тоді вона мусила б перервати: «Ні, ти не зрозумів, я маю на увазі дещо інше. Ти впевнений, що той, за ким тужить твоя душа, піде тобі назустріч? Що відповість на твоє почуття? Чи бодай завважить його? А коли ні? Якщо виявиться, що він не Шуберт, який напише музику для твоєї дівочої пісні? Що тоді... що тоді, мій хлопчику?»

Після останнього питання вона не зможе не подивитись мені в очі. Й отримає таку відповідь: «Це, звичайно, болітиме і гризтиме. А поза тим, стане благословенням. – Тут можна вдало вставити цитату з новели МаннаМається на увазі його новела «Тоніо Крегер». Далі наведена цитата у перекладі Євгена Поповича. Цит. за: Манн Т. Трістан [Серія «Зарубіжна новела»] — К.: «Дніпро», 1975. — 294 с. — С. 82.[3] – “Бо щастя полягає не в тому, що тебе люблять; це дає задоволення, змішане з почуттям огиди, тільки марнославним натурам. Бути щасливим означає любити, та ще, може, ловити короткі, облудні хвилини наближення до того, кого любиш”».

О... Такий обмін фразами у затишку кабінету був би прекрасним. Нехай і у вузькому діапазоні, але він здійснив би пов’язані з твором надії та очікування. Не варто й казати, що навіть бліда тінь подібної ситуації не майнула печерою Алюзія на Платонову алегорію «тіней в печері» як розмитого відображення світу єдино реальних ідей.[4] шкільної реальності. Але не справдилися й інші прогнози. Усе закінчилося сіро і нецікаво, а заразом абсолютно несподівано. Можна навіть сказати, що не закінчилося або зупинилося через брак відведеного часу – як обірвана партія.

Мадам не тільки не повернулася до цього питання – не дала оцінки моїй роботі і не присвятила їй ані слова, але й не віддала мені зошита. Попросту не віддала! Без жодних пояснень. Ніби так і треба, ніби нічого не сталося.

Чому я погодився на це? Чому нічого не зробив, щоб отримати хоча б пояснення? Чому не нагадав повернути мою власність?

Коли на початку наступного уроку вона не віддала мені зошита, я здивувався, але, правду кажучи, вважав за краще не будити лиха. Тоді я застосував тактику провокаційної пасивності: коли вона щось диктувала або казала записати, я нерухомо сидів, невідривно дивлячись на неї, із заготованою до пострілу гострою реплікою: mais je n’ai pas de cahier, vous ne me l’avez pas renduАле ж я не маю зошита, ви мені не віддали (фр.). [5]. Нарешті у мене склалося враження, ніби вона уникає мого погляду і намагається не бачити цієї мовчазної демонстрації. В кожному разі вона так нічого і не сказала. Ніяк не прореагувала. А потім на наступних уроках... Але не будемо забігати наперед! Адже перед цим у квартирі пана Монтеня відбулась моя зустріч із його сином Єжиком, і це кардинально змінило моє бачення.

<...>