Посестри. Часопис №1 / Ті, що вціліли у слові

Ті, що вціліли у слові…

Ці слова написано у польському Кракові,  який за несподіваним переплетенням випадковостей і закономірностей зібрав в одному місці тих, що віддавна знали одне одного, тих, що знали інших лише зі сторінок літературних часописів та книг,  і тих, що взагалі ніколи раніше не зналися. Ми опинилися тут через вимушені обставини, прибувши з різних куточків України, щоб тепер зупинитися на маленькому острівці українського слова, української літератури й культури, на острівці, який став для нас нашою Україною. Україна – це ми. Це ми теж.

Слово, яке відразу відгукнулося якимись неймовірними вібраціями, поєднало нас навколо нового літературного проєкту – часопису української  і польської літератур «Посестри».

Сьогодні, на 29 день війни в Україні, ми перегортаємо кілька перших сторінок нашого часопису, представляючи вам і найновіші твори, що з’явилися під обстрілами російських окупантів, і ті, що стали візитівкою наших авторів, і такі, що прозирають крізь нас у майбутнє із давнього минулого. Нехай українська література і польська література в українських перекладах об’єднає навколо нашого сайту щонайбільше читачів і авторів, стане цікавою лектурою для українськомовних читачів з усього світу.

Ми розуміємо, що в ці непрості часи слово не повинно розчинитися у тривожних сиренах, вибухах, плачі й непевності. Воно мусить стати тим інструментом, який віддзеркалить біль і надію й надасть їм форми, щоб зцілити й уціліти, щоб, будучи осмисленим і мовленим, стати новим людським досвідом.  «Ти не сам на цій дорозі», –  промовляє до тебе автор ще ген із яких часів.

21 березня відзначався Всесвітній день поезії, тож більшість представлених у першому номері творів – поетичні. Електронні сторінки фіксують прекрасні вірші, шкода лише, що народжує їх потворна війна.

Саме війна стала найгострішою темою останнього місяця, тож не дивно, що вона позначається на поезії. Напруженим асоціативним рядом проходить вона крізь вірш Юрія Завадського: «Треба щось робити» (читай: треба прийняти рішення). Логіка цього рішення є очевидною:

Опір! — Сила! — Україна! —

Не боятися! — Україна! — Не боятися! —

Україна! — Не боятися! —

Поряд – своєрідний поетичний звіт Олени Гриценко про те, як вдається виживати під час війни, і спроба Олександра Ірванця охопити поглядом зруйнований війною світ. Нервовий перелік не відомих раніше самовідкриттів у вірші Олени Степаненко підкреслює абсурдність і безпорадність існування, вибитого з усього людського, а розмова з Сергієм Прилуцьким переносить читача у Бучу, щоб той побачив перші дні російсько-української війни.

Світлим променем з’являється поезія Наталії Бельченко. Виписуючи свої рефлексії про війну, авторка обминає ставити крапку у висловленні на цю тему, а в її твір увіходять ніжні нотки весни.

Поряд із поезією, що зображає українське воєнне сьогодення, розміщуємо вірші польських авторів, яких торкнувся досвід пережитої війни: Зузанни Ґінчанки, Броніслави Островської, Юзефа Чеховича, Тадеуша Ружевича.

У цьому номері часопису пропонуємо також репортаж із воєнного Києва, фрагмент наукової літературознавчої розвідки та найважливіші твори з української та польської шкільних програм.

Ласкаво просимо до нашої читальні!