Нічліг
Наш начальник над озером Троцьким
По ковганському бою ночує;
Стрільці в гаю засіли табором.
Сей до ран своїх мох прикладає,
Той рушниці ладна, набиває,
Замки їх обережно мягкою
Обвиває з берези корою;
Инший спать хоче, плащ ізвиває
І під голову знай підкладає.
Всі поснули. Стоїть лиш сторожа,
І начальник сну також не має.
Він під деревом в сумерку ліса
Сидячи важку думу думає.
Сухе дерево, та на нім плоди,
Що відстрашуть і найголоднійших;
Се не яблока висять ні груші,
Тілько дві там повішені душі.
Се шпіони, се царськії слуги:
Ось Прусак довгоногий звисає
У білявих панчохах, а другий
Жид, що землю пейсами змітає.
Вожд не спить. На колінах рушниця,
Зір шукає знайомого згіря
За водою; там дім його власний, –
Він очима пасе його й міря.
Ось над згірєм луна... Чи грім вдарив?
Грім у нас не вдаряє в ту пору.
«Мати Божа! Се мабуть пожежа!
Ратуй діти! Се дім мій палає!»
«Де патролі? На коні! На згірє!»
А в тім чуть: дім тріщить, людський гомін...
«Хто йде?» – голос із гаю озвався.
Се вертають патролі, і зараз
Увесь табор з просоня піднявся.
«Де начальник? Велике нещастє!
Страшні вісти приносять патролі.
Один мовить: "Жону твою вбито!"
Другий мовить : "І діти згоріли".
"Та московського гершта спіймали".
"Хто він" – "Француз, не старий, вродливий.
Палить села у службі московській,
За заплату бʼє люд безоружний"».
Вожд немов від удареня грому
Як пожежу знай мовчки вдивлявся,
Як з вікон огонь бухав та з дому, –
Гірший жар в його серці займався.
І над табором тихим, здумілим
Жах заляг, стоїть тиша понура...
Вожд мовчав, як мушкет перед стрілом.
В дім глядів, потім крикнув лиш: «Шнура!»
Два кати тут надбігли воєнні,
Шнур готовий вже мали для форми:
Рукави заложили за поли,
Ковнір здерли йому з уніформи.
В тім летить хтось. «Хто йде?» – «Люд із Богом!
Наше гасло! Пізнайте свойого!»
Зкинув плащ, – на нім мундур Кракуса,
Білий сурдут з червоним вилогом.
«Збив Скшинецкий, збив на лоб, на шию,
Збив під Вавром Розена й Гейсмара!
Набрав вязнів і гармат богато!
На Литву йде!... Най жиє Скшинецкий!»
Кричав вояк, сміявся та плакав...
Ах, кому не був милий край рідний,
Той не буде так плакать, той бідний!
А начальник? Він не забалакав.
Він хрестом лежав, довго молився.
Встав і рік до Француза: «Свобідний!
Геть від ніг моїх, не упідляйся!
Днесь карать я нікого не здібний».
Написано д. 29. марта 1832. Перекладено д. 30. мая 1913.