29.09.2022

Посестри. Часопис №27 / Велика імпровізація Адама Міцкевича. Радіоп'єса

«Дзяди» — цикл поетичних драм Адама Міцкевича, один із найвидатніших і найосяжніших творів польського і європейського романтизму, написаний після поразки Листопадового повстання 1848 року, події, що мала величезний вплив на автора. Назва пов'язана з давнім слов'янським і литовським святом Дзяди, вшануванням пам’яті померлих. Адам Міцкевич працював над твором усе своє життя, проте так і не завершив. У час польської політичної кризи 1968 року п'єсу заборонили.

 

Ґустав Голубек— польський актор, який завдяки одній-єдиній ролі Ґустава-Конрада у «Дзядах» у режисурі Казімежа Деймека в Національному театрі у Варшаві (1967) назавжди вписав своє ім’я до історії польської культури —  й не лише до історії театру. Ця роль стала легендарною, так само, як «Велика імпровізація» у його виконанні: в повному обсязі, без екзальтації, пафосу та штучності романтичного голосіння. Конрад Голубека стає на інтелектуальну прю із самим собою і з Богом. Ані доти, ані згодом ніхто так не виконував «Велику імпровізацію», хоча чимало видатних авторів зважувалися      на роль Ґустава-Конрада.

 

Усупереч режисерському задуму керівництво комуністичної Польщі визнало «Дзяди» «антиросійськими» й «антисовєтськими», а перший секретар керівної партії Владислав Ґомулка жорстко критикував авторів постановки. 20 січня 1968 року п’єсу вилучили з репертуару. Таке рішення спричинило протести й демонстрацію за участі студентів, ці події передували масовим антидержавним заворушенням у березні 1968 року. Казімежа Деймека виключили з партії, а згодом звільнили з посади директора Національного театру. Йому довелося близько трьох років провести в еміграції.

 

                      Присвячую Ґуставові Голубеку і Казімежові Деймеку з проханням

                      ласкаво мені вибачити

                                  Автор

 

Дійові особи:
 

ҐУСТАВ
КАЗІМЕЖ
УБОЛІВАЛЬНИКИ
КОМЕНТАТОР

 

Час дії— середа, третього травня 1967 року

 

  1. Краківське Передмістя у Варшаві. Автобусно-тролейбусна зупинка. Чути гарчання автобусів «Шоссон», тролейбусів «Єлчи», стукіт копит візникової кобили об асфальт. Сурмить «Варшава». Басує «Сирена». Наближається шурхіт      тролейбуса-«шкоди».

 

ҐУСТАВ: Я занадто старий. Для мене ця пропозиція прийшла запізно.

КАЗІМЕЖ: Скільки вам там років— cорок чотири! Зрештою, ніде не вказано, скільки вам років…  Отой наш?

ҐУСТАВ: Так, ні, п’ятдесят шостий, ні. Наш п’ятдесят третій, а найліпше п’ятдесят третій бе… аж до стадіону. Там його кінцева. Двадцять років, як запізно.

УБОЛІВАЛЬНИК: Смерть гансам!… Я їх порву… Це п’ятдесят третій? Шановний пане, ви?

ҐУСТАВ: П’ятдесят шостий.

УБОЛІВАЛЬНИК: Ого, пане професоре… професор Тутка! Я дивлюся цей серіал. Шановний пане професоре! Кланяюся вам низенько…

КАЗІМЕЖ: Бачте, на всьому Краківському стоять лише три пам’ятники: князь Юзеф Понятовський, колона Сиґізмунда ІІІ Вази і Міцкевич. Король, героїчний князь і він — учитель із Ковна.

ҐУСТАВ: Ну так… але це про студентський заколот. Сту-дент-ський. А мені сорок чотири. Перехожі називають мене професором, а не гукають мені вслід: гей, студентику! Ви чули.

КАЗІМЕЖ: Ви й самі бачите— рівно— сорок чотири. Мені так само… майже.

ҐУСТАВ: Можливо, інші персонажі: Войтек з «Весілля», пан Тадеуш або граф Даміян. Для мене це справді запізно.

КАЗІМЕЖ: Він перестав писати, коли йому було сорок чотири. Захопився порятунком нації.

ҐУСТАВ: Що ви кажете? Міцкевич?

КАЗІМЕЖ: Так, Міцкевич.

ҐУСТАВ: Перестав писати? А скільки йому було, коли він помер? П’ятдесят шість?

КАЗІМЕЖ: П’ятдесят сім…

ҐУСТАВ: І він перестав писати у сорок чотири? Трохи шкода.

КАЗІМЕЖ: Йому поставили пам’ятник за те, що він написав до сороківки. По правді. Потім було вже тільки гірше. Наче в ньому хтось струм вимкнув. Зрештою, увесь той романтизм… може, й гарний, але дурнуватий.

ҐУСТАВ: Дурнуватий?

КАЗІМЕЖ: Дурнуватий. Отак просто. Оті тумани, ті ночі, ті коловерті. Може, в роки поневолення романтизм і відіграв свою роль, так само, як при окупації. А щоб у вільній країні? Це п’ятдесят третій. Їдемо до кільця?

 

Чути, як гальмує тролейбус, розсуваються пневматичні двері.

 

УБОЛІВАЛЬНИК: Ану посунулися мені тут— панове шляхто! Місце панові професору! Гей, малий! Вперед, вперед!

 

  1. У тролейбусі.

 

ҐУСТАВ: Будьте такий ласкавий передати наші квитки на компостування.

УБОЛІВАЛЬНИК: Та шкода зусиль навіть, пане професоре     … тут усі на матч, кондухтори тут не лазять. Ми всі тут на халяву їдемо…

ҐУСТАВ: Я наполягаю… Ви передасте… отому панові наші квитки. Там десь мусить бути компостер.

УБОЛІВАЛЬНИК: Якщо ви так вважаєте. Пане професоре… моє пошанування. Як ви щось кажете…

ДРУГИЙ ВБОЛІВАЛЬНИК (співає, мелодія «Celito lindo»):

 

За вікном пітьма,

Вільних місць нема — 

Фанати на «Легію» їдуть.

Аж тут хтось встає:

Скажу вам, як є,

Про нашу футбольну команду…

 

УБОЛІВАЛЬНИКИ (КІЛЬКАНАДЦЯТОГОЛОСИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ХОР):

 

Гей-гей, у бій, долайте всі перепони,

По дублю Ґадоха, по дублю Тшасковський  — 

І «Легія»      вже в чемпіонах!

Гей-гей, у бій, долайте всі перепони,

По дублю Ґадоха, по дублю Тшасковський…

 

ҐУСТАВ: Ви гадаєте, що у вільній країні романтизм не відіграє жодної ролі, пане директоре?

КАЗІМЕЖ: Ні. Він непрактичний. Пасує нам, як родове срібло до фанерної стінки та етажерки.

ҐУСТАВ: Але, зрештою, це фамільне срібло, воно наше — іншого в нас немає.

КАЗІМЕЖ: На жаль. Нам є над чим побідкатися. Замість нормальних драм —  драми національні. Замість романів —  віршований опис життя всіляких панків. Справді, це як фамільне срібло: ані користуватися ним, ані продати. Показати за кордоном. Незрозуміла, ізольована культура. Я ставлю в Ессені. Німців усі розуміють. Нас ніхто.

 

  1. На стадіоні.

Коментатор оголошує склади команд, спершу, коли звучать прізвища гостей, їх супроводжують свистки. Коли ж гравців-господарів— оплески, вигуки ентузіазму. Задля порядку нагадаю, як воно було насправді— улюбленцями вболівальників «Легії» у цю історичну мить      є: Владислав Ґротинський, Люціян Брихчий і Януш Жмієвський. Натомість майбутня зірка Казімеж Дейна грає в «Легії» лише сьомий матч, він досі не забив жодного голу і є нікому не відомим новачком.

 

КОМЕНТАТОР: Під номером сім Станіслав Слюсарек, під номером вісім Станіслав Шимчик, під номером дев’ять Станіслав Давидчинський, під номером десять Антоній Зуська й під номером одинадцятим Кшиштоф Гавснер. Тренер команди «Краковія» Адам Нємец. Команда господарів СКА «Легія» (Варшава) виступить у такому складі. На воротах під номером першим Владислав Ґротинський… під номером другим Горст Машеллі, під номером третім Яцек Гмох, під номером четвертим Фелікс Недзьолка. Під номером п’ятим Антоній Тшасковський. Під номером шостим Бернард Блаут.

КАЗІМЕЖ: Ви знаєте, навіщо я тут, навіщо прийшов з вами на матч? Матч цієї вашої «Краковії».

КОМЕНТАТОР: Під номером сьомим Януш Жмієвський… під номером восьмим…

ҐУСТАВ: Поняття не маю, пане директоре. Ви не ходите на футбольні матчі?

КОМЕНТАТОР: Веслав Коженьовський, під номером дев’ять виступить Люціян Брихчий, капітан команди.

КАЗІМЕЖ: Ні, не ходжу… Я режисер. Терпіти не можу імпровізацій. Непередбачених подій у видовищі.

КОМЕНТАТОР: Під номером дев’ять Казімеж Дейна.

КАЗІМЕЖ: Що він сказав? Це якийсь жарт? Він назвав моє прізвище?

КОМЕНТАТОР: Під номером одинадцятим ми побачимо Роберта Ґадоху.

ҐУСТАВ: Це, мабуть, було трохи інакше. Начебто він Дейна, Казімеж —  але Дейна.

УБОЛІВАЛЬНИК: Дейна. Сопляк, ше нічого не показав. Апостель— ото  гравець…

ҐУСТАВ: То ви не ходите?

КАЗІМЕЖ: Та ніколи в житті, що ви таке запитуєте. Якось Людвік… ну наш актор, Бенуа затягнув мене на матч вдома, у Лодзі, щоб я побачив, як розважається пролетаріат. То я й пішов: Veni, vidi… Нічого цікавого.

КОМЕНТАТОР: На лаві запасних залишаються…

ҐУСТАВ: Тоді навіщо ви сюди прийшли?..

КАЗІМЕЖ: Як це— навіщо? Я прийшов сюди, бо з вами, любий пане, не можна нормально горілки випити.

ҐУСТАВ: Пане директоре, та вже не перегинайте, я часом можу чарку випити, ну дві.

КАЗІМЕЖ: Ні, я вас не засуджую. У роботі я навіть волію мати справу з непитущими акторами. Якщо такі існують.

ҐУСТАВ: Я існую. І Здислав.

КАЗІМЕЖ: О— Здислав! Я не вважаю непитущих людей нудними або підозрілими. Проте тут ідеться про головну роль. Ключову. У Шекспіра ця роль була би титульною.

     КОМЕНТАТОР: Головний рефері змагань Станіслав Каня, на лініях йому допомагають Юзеф Чирак і Януш Мостицький. Усі судді представляють Познанську асоціацію футболу.

КАЗІМЕЖ: Я поміркував, що спільний перегляд футбольного матчу може замінити нам горілку.

ҐУСТАВ: Ви так гадаєте? Доволі цікава комбінація.

КАЗІМЕЖ: Я визнав, що як немає сенсу йти з вами до Будинку актора, а бордель, отой осередок приниження жінок, соціалізм успішно ліквідував…

ҐУСТАВ: Успішно?

КАЗІМЕЖ: Звісно. Адже ліквідація борделів є найбільшим досягненням Народної Польщі.

ҐУСТАВ: Цікаво. Ніколи не мислив про це в таких категоріях.

КАЗІМЕЖ: За такої ситуації я визнав, що на стадіоні нам буде найзручніше. Ми мусимо поговорити про роль Ґустава-Конрада в «Дзядах» Адама Міцкевича. Ви виконаєте цю роль під моєю режисурою на сцені Національного театру.

ҐУСТАВ: Справді, через відсутність борделю стадіон здається оптимальним місцем для такої бесіди. Я схвалюю хід ваших думок. І ціную вашу жертовність.

КАЗІМЕЖ: Я радий, заради блага театру я спроможний стерпіти дуже багато, навіть футбольний матч. То й що?

ҐУСТАВ: Що ж, директоре, роль Ґустава-Конрада є найпрестижнішою в усьому польському репертуарі. Я пишаюся, що ви запропонували її мені. Я про неї мріяв. Двадцять років тому.

КАЗІМЕЖ: Бачте. Хто казав, що мрії не збуваються? Такою вже є сила нашого суспільного ладу.

ҐУСТАВ: Скажу більше. Я готував «Велику імпровізацію» на прослуховування до акторської школи.

КАЗІМЕЖ: Чудово! Тоді ви готовий. І роль готова. Я можу йти додому. То до побачення.

ҐУСТАВ: Сядьте. Ні, я не готовий, бо це було одразу після війни.

КАЗІМЕЖ: Тим ліпше. По двадцяти з гаком роках вона у вас сформувалася, вистоялася. Бажаю вам щастя й успіху вашій команді. Ви за «Краковію»? Чи за «Легію»?

ҐУСТАВ: Я все життя за «Краковію». Директоре, ми дорослі люди. Прийшли сюди, щоб говорити відверто. Повторюю ще раз, відверто: я занадто старий. Пропозиція престижна, проте припізніла. Це музикант-віртуоз може грати, коли хоче і що схоче. Актор обмежений. Із цього погляду. Я наголошую.

КАЗІМЕЖ: Ви не мусите наголошувати. Хай би там що плели,  я не вважаю, що дупа щоби срати, а актор щоби грати.

ҐУСТАВ: Це дивно. Я так вважаю. Хай там що— а дупа має дуже конкретну функцію. Актор, ну та що вже там— так само.

КАЗІМЕЖ: Безперечно. А я як сказав?

 

Ревіння стадіону: ГООООООЛ!

 

ҐУСТАВ: Забили!

КАЗІМЕЖ: Так? А хто бив?

ҐУСТАВ: Одинадцятка… Ґадоха, мабуть.

КОМЕНТАТОР: На шостій хвилині гри м’яч у ворота суперника забив Роберт Ґадоха, під номером одинадцять. «Легія» (Варшава)— Краковія: один нуль.

КАЗІМЕЖ: «Краковія» це ті, що в смуги?

ҐУСТАВ: Так, до війни казали «смугастики». А тепер я частіше чую— «смуги».

КАЗІМЕЖ: Ваша команда програє, тоді чого ви плескаєте?

ҐУСТАВ: Красива гра, дебютант, отой, власне, Дейна оминув двох гравців «Краковії» і подав на фланг. Ґадоха обійшов захисника і вдарив по землі.

КАЗІМЕЖ: Таж ви є вболівальником «Краковії»…

ҐУСТАВ: Це не має значення. В театрі плескають і Гамлетові, і Клавдію. І на вашій прем’єрі я плескатиму всім акторам. Ґуставу-Конраду й сенаторові Новосильцеву. Хіба що ви запросите мене на роль Радника… а може, останнього чорта. Тоді я не плескатиму, а кланятимусь. Наприклад, я можу зіграти того нездару, який псує всю оборудку Сатані— того, хто не втримується й гукає: «Тираном!»[1]

КАЗІМЕЖ: На жаль, ви не зіграєте жодної з цих ролей.

ҐУСТАВ: Я гукну: «Не батьком світу є ти, а… тираном!»

КАЗІМЕЖ: Власне, ви не повинні так цього казати.

ҐУСТАВ: Як? А що— я погано це сказав?

КАЗІМЕЖ: Так, було трохи, ви знаєте, як це зазвичай грають. Самозакоханий онаніст, у нього член стає всередину. Так це досі грали…

ҐУСТАВ: Ви перебільшуєте…

КАЗІМЕЖ: Перебільшую? Я називаю речі своїми іменами. Ви зіграєте Ґустава-Конрада інакше.

ҐУСТАВ: Ні.

КАЗІМЕЖ: Ні? Що означає це «ні»? Навіть якби ви хотіли, у вас немає шансів зіграти справжню екзальтацію. Нестерпний пафос ви теж не зумієте зобразити. Ви, мабуть, гадаєте, що партія не пропонує вам декламувати революційні вірші, бо ви є безпартійним?

ҐУСТАВ: Я не думав про це. Може, тому й не одержую таких пропозицій.

КАЗІМЕЖ: Ні, вас не беруть, бо ви не вмієте.

ҐУСТАВ: Я?

КАЗІМЕЖ: Ви. Ваше обличчя не світлішає, і ви не захоплюєтеся. Не зумієте збуджувати всім тілом. Запалити можете лише сірника, коли прикурюєте оті ваші папіроси Ленінградської тютюнової фабрики імені Клари Цеткін.

ҐУСТАВ: Я курю «Данхілл». Із валютки. Пригощайтеся. Власне— ви визнали, пане директоре, що я обмежений як актор. Останнім часом я полюбив слово «підтоптаний».

КАЗІМЕЖ: «Данхілл». Непогано. Підтоптаний— теж непогано.

ҐУСТАВ: Ми обоє розуміємо, що підтоптаний Ґустав-Конрад це абсурд. Я характерний актор середнього покоління. Під-топ-та-ний.

КАЗІМЕЖ: Саме такого Конрада я хочу. Я хочу вас. Ви найліпший польський актор. У всякому разі в моєму театрі. І ви не гратимете чорта-холерика, ані Радника, який вимовляє шість реплік. Ви зіграєте в мене Ґустава-Конрада. 

ҐУСТАВ: Пане директоре, у мене дві доньки, я мешкаю на Алеях Уяздовських і маю машину. Я задоволений життям. Іноді, сором сказати,      щасливий. Як мені читати «Велику імпровізацію»? Монолог амбітного, спраглого слави поета, який перебуває у в’язниці. Як я мушу це зіграти?

КАЗІМЕЖ: Ви чекаєте на щиру відповідь?

ҐУСТАВ: Звісно, щиру.

КАЗІМЕЖ: Не знаю. Поняття не маю.

ҐУСТАВ: Як це— ви не знаєте?

КАЗІМЕЖ: Отак просто— не знаю. Я не люблю романтизму, навіть навпаки, терпіти його не можу. Моя родина ніколи не мала фамільного срібла. Я не хочу це ставити.

ҐУСТАВ: Усе чудово складається: ви не хочете ставити —  я не хочу грати.

КАЗІМЕЖ: На жаль,      як директор Національного театру я не можу цього не ставити. Словацького. Красінського. Міцкевича. Інакше я не гідний посади  директора      національної сцени.

ҐУСТАВ: Ви навіть дуже цього гідний. Якщо між нами, директоре.

КАЗІМЕЖ: Мене всі намовляли на «Дзядів». Вони теж.

ҐУСТАВ: Вони?

КАЗІМЕЖ: Так. Навіть вони. Я не міг довше ухилятися. «Кордіана» вимучив, але «Дзяди» цілком інша історія. Ви ж знаєте. Немає в світі другої такої п’єси.

ҐУСТАВ: Я знаю.

КАЗІМЕЖ: Конструкція провисає, незрозуміло, хто герой. Герой більшість дії  перебуває за кулісами. Снує план заколоту, снує сценою, снуючи при цьому купу ліричних відступів. За такої ситуації у режисера немає виходу— він мусить опертися на видатних виконавців. Я одразу подумав про вас.

ҐУСТАВ: Я не взявся б до такої режисури.  

КАЗІМЕЖ: Ви не жартуєте?      Я одразу подумав, що ви знаєте, як це зіграти.

ҐУСТАВ: Я курю «Данхілл» і не можу зіграти голодного самотнього в’язня! Просто не можу.

КАЗІМЕЖ: Саме тому ви зіграєте Конрада. Я хочу, щоб ви зіграли його інакше.

ҐУСТАВ: Інакше? Тобто як?

КАЗІМЕЖ: Не знаю. Може, так, як це написано     .

ҐУСТАВ: Усі грають, як написано     .

КАЗІМЕЖ: Ні. Ніхто досі не зіграв цього, як треба.

ҐУСТАВ: А як треба?

КАЗІМЕЖ: Поняття не маю. Але якщо хтось має шанси прочитати «Велику Імпровізацію», як треба, це ви.

ҐУСТАВ: Само собою це доволі просто. Треба лише пам’ятати, що назва— «Велика Імпровізація» —       є найбільшою брехнею в усій польській літературі.

КАЗІМЕЖ: Справді? Ви так гадаєте?

ҐУСТАВ: Звісно. Це не є імпровізацією. Цей текст досконало сконструйований, логічний, бездоганний. Тому актор не може цього грати так, начебто щойно зазнав просвітлення. Наче на нього зійшло натхнення і його понесло… а за добру чверть години відчайдушного римування й вигукування вигуків він падає долілиць. Без сил, без душі…

КАЗІМЕЖ: А як це грати?

ҐУСТАВ: Це просто. Треба зіграти так, щоби глядач, слухач збагнув, що актор виражає його почуття, його думки. Кожен знає, що світ міг би бути ліпшим, наше життя мусить бути ліпшим. І що добрий Господь Бог міг би ліпше постаратися.

КАЗІМЕЖ: Так? Ви гадаєте, що, наприклад, тут, на цьому стадіоні хтось, окрім нас, розмірковує про те, як влаштований цей світ?

ҐУСТАВ: Я не впевнений. Але гадаю, що так. Інакше мистецтво не мало би сенсу. Це треба розповідати —  не декламувати.

КАЗІМЕЖ: Розповідати? Що розповідати?

ҐУСТАВ: Візьмімо першу фразу: «Самотність —  що ж співець? Що ви для нього, люди?» Зазвичай це інтерпретують так: «Я чудовезний. Поцілуйте мене в дупу».

КАЗІМЕЖ: А що це означає, на вашу думку?

ҐУСТАВ: Послухайте, люди, якби ви навчилися слухати одне одного, можливо, нам було би ліпше на цій землі.

КАЗІМЕЖ: Це інтерпретаційний нюанс. Психологізація.

ҐУСТАВ: Ні. Це базис. У ньому немає еготизму. Він справді любить весь народ. Це правда, що він… за мільйони ближніх. Зрештою, ви маєте рацію, це понад силу. Понад мою силу.

КАЗІМЕЖ: Кажіть далі, будь ласка: «Де той, хто з піснею мої збагнув би мрії?..»

ҐУСТАВ: Ви маєте рацію. Це монолог на двадцять з лишком хвилин. І я  мушу бути на сцені сам? І говорити впродовж двадцяти хвилин? Хто це витримає?

КАЗІМЕЖ: Не знаю. Окрім того— Конрад не сам у своїй камері.

ҐУСТАВ: Ну так, там є чорти, ангели. Він чує голоси. Я двадцять хвилин говорю, а кілька товаришів і товаришок докидають репліки з боків. Справді — це так захопливо!

КАЗІМЕЖ: Там є ще хтось.

ҐУСТАВ: Ні, нікого немає. Чорти, ангели, привиди. І Конрад.

КАЗІМЕЖ: У Конрада є партнер у цій розмові.

ҐУСТАВ: Хто? Бог? То ви таки вірите? В Бога?

КАЗІМЕЖ: Це аж ніяк не стосується справи. Там є Він. Він там є. У сенсі фундаментальному. Театральному. Актор виконує дві ролі: Ґустава-Конрада і Бога. Він мусить з Ним бесідувати. Без цього в нас не буде цієї сцени.

ҐУСТАВ: Бесідувати? Мабуть, мовити до нього?

КАЗІМЕЖ: Бесідувати. Ви, безперечно, знаєте, чим є молитва?

ҐУСТАВ: Актор вибирає якусь точку і звертається в Його напрямку з вигуками:  «Мовчить… мовчиш!» Так це всі грають. У     сі, кого я бачив.

КАЗІМЕЖ: Якщо глядачі не дивитимуться туди, де ви вирішите, що      бачите там Бога… тоді з цієї виcтави нічого не вийде.

ҐУСТАВ: І хто це каже? Ви, член марксистської партії, атеїст.

КАЗІМЕЖ: Ви даремно мене звинувачуєте. Наприкінці окупації я хотів піти в монастир. До бернардинців.

ҐУСТАВ: Справді? І що сталось? Якщо я не помиляюся, ви не є монахом, пане директоре.

КАЗІМЕЖ: Отець духівник попросив мене зачекати до кінця війни.

ҐУСТАВ: І що?

КАЗІМЕЖ: Нічого. Війна закінчилась, як ви знаєте.

ҐУСТАВ: Ви згубили віру?

КАЗІМЕЖ: Що, перепрошую?

ҐУСТАВ: Пробачте, будь ласка. Чи ви згубили дар віри?

КАЗІМЕЖ: Так. Так. Я згубив дар віри. Колись Бог був для мене таким самим реальним, як цей стадіон. І навіть реальнішим— моя віра була глибокою й міцною. Давала мені відчуття осілості. Вкорінення. Ми розуміємо одне одного?

ҐУСТАВ: Так, мабуть, я вас розумію. Вкорінення.

 КАЗІМЕЖ: У світі. Осілості у Всесвіті. Тепер іноді театр, моя робота дає мені таке миттєве, тимчасове вкорінення. У змиг ока я перестаю бути тим, що переливають з пустого в порожнє. Маю отакі дилеми      людини двадцятого століття. Хіба ви мене не розумієте?

ҐУСТАВ: Я побоююся, директоре, що, на жаль, я вас розумію. Пасажир без квитка, без місця. Який мчить експресом з ніщоти в ніщоту. Я так це називаю. У домашньому вжитку.

КАЗІМЕЖ: О… але дивіться!

 

Ревіння стадіону: ГОООООЛ!

 

КОМЕНТАТОР: На тридцять сьомій хвилині гри другого м’яча для варшавської «Легії» забиває гравець під номером дев’ять, капітан команди Люціян Брихчий. Рахунок матчу два нуль на користь «Легії».

ҐУСТАВ: Я курю «Данхілл». Будь ласка, пригощайтеся. Не можу зіграти людину, позбавлену прав, батьківщини, людину, яка не має надії.

КАЗІМЕЖ: Для мене вони надто ароматичні. Таж ви пам’ятаєте…

ҐУСТАВ: Що пам’ятаю?

КАЗІМЕЖ: Ви брали участь у Варшавському повстанні?

ҐУСТАВ: Ні… Я з Кракова.

КАЗІМЕЖ: Але щось ви пам’ятаєте? Кожен з нас щось пам’ятає. Нацистський концтабір, сталінські бараки, повстання, фронт, шафу, підвал. На колір і смак... Наші сусіди…

ҐУСТАВ: Я був у таборі полонених у Німеччині, потім нас привезли в Торунь. Я вмирав від голоду, в тридцятиградусний мороз. Це я мушу пам’ятати?

КАЗІМЕЖ: Це значить, що ви пам’ятаєте. Чого ж більше? Кожен пам’ятає більше.

ҐУСТАВ: Далі туберкульоз. Туберкульоз намагався вбити мене шістнадцять років поспіль.

КАЗІМЕЖ: І що?

ҐУСТАВ: І не вбив. Дивом.

КАЗІМЕЖ: Зло… зло торкнулося до кожного з нас.  Зло за своєю природою є незбагненним.

ҐУСТАВ: Що, вибачте? Не розумію.

КАЗІМЕЖ: Ви розумієте. Зло є незбагненним. Кожна нормальна людина впевнена, що зло на цьому світі зайве. Усі ці сатрапи, поневолення людей, убивства. Ми могли би спокійно без цього обійтися.

ҐУСТАВ: Ви так вважаєте?

КАЗІМЕЖ: Вважаю. По правді, немає жодного вагомого приводу, з якого ми не можемо збудувати мудре, дбайливе і співчутливе суспільство. Ви бачите якийсь раціональний привід у тому, щоб люди кидалися до горлянки одне одному? Поживи досить, простору досить. 

ҐУСТАВ: Ну, я бачу, пане директоре, що ви таки вірите…

КАЗІМЕЖ: Ні, не вірю. Я матеріаліст, до певної міри марксист.

ҐУСТАВ: Це неважливо, як ви себе називаєте. Але ви вірите в людство… це цікаво.

КАЗІМЕЖ: Так, це цікаво. Справді, дуже цікаво. Я вважаю, що гуманізм, віра в людину є нашим єдиним шансом.

ҐУСТАВ: Ви знаєте, якщо дивитися на світ з перспективи хай би лише травм нашого покоління, то, мабуть, легше вірити в любов Бога, ніж у мудрість людства. Даруйте мені…

КАЗІМЕЖ: Я знаю, війна, окупація, табори, все те, що відбулося на сході… В     и знаєте…

 

Понижує голос.

 

ҐУСТАВ: Можемо говорити відверто, ми ж на стадіоні. Цей край порожній, білий і відкритий…

КАЗІМЕЖ: Однаково.

ҐУСТАВ: Однаково?! Це ви кажете? Я чув, що ви були в партизанах?

КАЗІМЕЖ: Мені було вісімнадцять років, тому я був у партизанах. Усі йшли. Я хотів би закурити отой ваш. «Данхілл». Якщо куріння «Данхілла» є для вас джерелом надії. Може, і я щось відчую.

ҐУСТАВ: Будь ласка. Справа не в надії. Радше вони мене збадьорюють. Оці британські сигарети. Десь є Британія, де можна говорити й мислити. Там, здається, можна навіть бажати.

КАЗІМЕЖ: Дякую. Ми теж можемо говорити. Ми митці, театральні діячі.

ҐУСТАВ: Окрім театру, є все решта. Зрештою, в театрі актор бреше. Мусить брехати. Вдавати.

КАЗІМЕЖ: І саму тому він іноді є речником правди. 

ҐУСТАВ: Ви так гадаєте? Я стріляв у німців. Був добровольцем у тридцять дев’ятому. Пішов, бо всі йшли. Я не бачив людей, у яких стріляв. По нас теж лупили зі станкачів. В     они теж, мабуть, не бачили, в кого стріляють. Товариші, добровольці, як і я, не всі повернулися. Ви стріляли?

КАЗІМЕЖ: Я не можу цього забути.

ҐУСТАВ: Я теж не вмію забути. Навіть не намагаюся. У вас стріляли?

КАЗІМЕЖ: Я не знаю, яким дивом після того всього став митцем. Як це сталося?

ҐУСТАВ: Я саме тому і став митцем, після того всього. Хотів робити все, щоби було інакше.

КАЗІМЕЖ: Так, щоби ліпше влаштувати світ, щоб урядували душі— як у Міцкевича.

ҐУСТАВ: Я пішов до театру, там був конкурс. Страшенно розплакався на Словацькому й Тувімі. Був голодний і боявся. Мене взяли. Людину, яка плакала, декламуючи вірші. Я завжди цього соромився— це було прикро, стидко. Тепер таких претендентів випрохують із прослуховування. Тоді було інакше. Може, тому, що досі тривала війна.

КАЗІМЕЖ: Я розумію, ви хочете прочитати «Велику імпровізацію» саме про те, що пережили. Ці молоді люди, тут, на стадіоні, цього не пам’ятають.

ҐУСТАВ: Я не хочу її читати. Не хочу говорити про біль і розпач, про втрату надії.

КАЗІМЕЖ. Для молодих людей, які є тут, світ розпочинається щоранку і щовечора вмирає. Щоби знову пробудитися наступного ранку… Ми, театральні діячі мусимо…

ҐУСТАВ: Мусимо. Так, мусимо. Безсумнівно мусимо. Я мушу зіграти сенатора Новосильцева. Дуже охоче. Персонаж складний психологічно, двигун дії, психопат. Гедоніст, людина боязка, гарна партитура… Я чудово у вас це зіграю.

КАЗІМЕЖ: Дуже гарний задум. Тільки що Новосильцев не розповість, як воно: мати сімнадцять років і вмирати на морозі з голоду.

ҐУСТАВ: Мені було тоді шістнадцять.

КАЗІМЕЖ: Шістнадцять, іще ліпше. Ви це вимовите «Великою імпровізацією». І запитаєте в Господа Бога,          чому він відвернувся спиною? Чому все це його не зачепило? Чому не наслав на німців десять кар, нехай би одну-єдину кару?..

ҐУСТАВ: А їх це хоч зачепить? Отих людей, що тут?

КАЗІМЕЖ: Хіба ні? Тоді запитайте в Бога про дощ.

ҐУСТАВ: Про дощ?

КАЗІМЕЖ: Ви запитайте Його, чому у вересні тридцять дев’ятого в Польщі не впало ані краплини дощу. Вони скидали бомби, а будинки горіли, наче солома. А потім була ота сибірська зима, а ми в отих спалених будинках…

ҐУСТАВ: Пане директоре, заспокойтеся. Чому я мушу їм про це розповідати? Декотрі з них мають скутери. Ви бачили? На матч приїхали на скутерах.

КАЗІМЕЖ: Саме тим, на скутерах ви мусите розповісти про це. Як воно— бути самотнім, у в’язниці.

ҐУСТАВ: Їм я мушу переказати мій біль і мій страх, і мій розпач? Навіщо їм це чути? Нехай живуть як живуть. Я можу їм хіба що заздрити. Вони не пам’ятають. І добре.

КАЗІМЕЖ: Ні, на це немає моєї згоди. Люди, які не знають історії, приречені на її повторення.

ҐУСТАВ: Звідки ви це почерпнули? Цю фразочку?

КАЗІМЕЖ: Не знаю, так мовиться.

ҐУСТАВ: Зрештою, тоді я не відчував, що самотній, ув’язнений, маю якусь силу. Досить сили, щоби повалити трони. Хто пам’ятає тридцять дев’ятий, не може серйозно трактувати травми Ґустава-Конрада. Нещасне кохання, арешт, заслання до Росії… Це пестощі, а не репресії.

КАЗІМЕЖ: То й скажіть про це.

ҐУСТАВ: Я? Саме задля них, для цих молодих людей ви мусите запросити їхніх однолітків. Хіба я знаю... Можливо, «Фараон»? Може, отой дебютант, який грав у «Попелі»?

КАЗІМЕЖ: Так… чудові пропозиції. Щиро кажучи, якщо ви не зіграєте Конрада, варто замислитися, чи взагалі не викинути «Велику імпровізацію».

ҐУСТАВ: Як це? Це неможливо. Ми Національний театр.

КАЗІМЕЖ: Викреслити. Тексту менше —       голові легше. На гонорари це не вплине.

ҐУСТАВ: Викреслити «Велику імпровізацію?

КАЗІМЕЖ: Так. Адже ви самі це сказали.

ҐУСТАВ: Я нічого такого не казав.

КАЗІМЕЖ: Ви казали: актор, сам-один на сцені. Швендяють оті чорти й ангели, підкидають якісь там репліки, але по правді він сам-один мусить тримати увагу публіки впродовж двадцяти хвилин. Це вічність. Хто з акторів з таким упорається? Якщо не ви —  то хто?

ҐУСТАВ: Хіба ж я знаю?

КАЗІМЕЖ: А хто це мусить знати? Добре, що ви вже перестали перелічувати отих молодих і здібних. Далі— до чого призводить сцена «Великої імпровізації»?

ҐУСТАВ: До обряду екзорцизму. Це я гарно зіграв би, наприклад, у ролі ксьондза Пйотра.

КАЗІМЕЖ: Ні-ні, ксьондза Пйотра мусить зіграти актор-партієць.

ҐУСТАВ: Що, перепрошую?

 

Гучний суддівський свисток.

 

КОМЕНТАТОР: Щойно рефері закінчив перший тайм зустрічі. У матчі з «Краковією» веде «Легія» (Варшава) з рахунком два нуль.

 

Рух навколо, люди підводяться, рушають до буфетів, туалетів.

 

ДРУГИЙ ВБОЛІВАЛЬНИК: Зиґмунте! Зиґмунте!

ҐУСТАВ: Ксьондза мусить грати член партії?

КАЗІМЕЖ: Власне. Це суть акторства. Актор не повинен утілюватися, переживати. Він мусить грати. Я теж грав, Леніна. А я не маю з ним нічого спільного.

ҐУСТАВ: А я— Дзержинського. Теж нічого не відчуваю.

КАЗІМЕЖ: Ну то ми порозумілися. Ніхто не чекає від Рубінштейна, що він стане фортеп’яно.

ҐУСТАВ: Ні, може, й ні… Але викреслити «Велику…»? Тоді про що будуть оті «Дзяди»?

КАЗІМЕЖ: Екзорцизм для мене як для матеріаліста неприйнятний. Наука не визнає існування духів. Отож немає й одержимості, а відповідно, й екзорцизму.

ҐУСТАВ: Якщо там була не одержимість, то що трапилося з Конрадом у камері? Означте це, будь ласка— стисло й науково.

КАЗІМЕЖ: Він збожеволів. Мав напад епілепсії. Марив…

ҐУСТАВ: А чорти та ангели?

КАЗІМЕЖ: Їх теж не існує. Вони не літали над Аушвіцем і не пурхали на Колимі. Їх немає. Це його примари.

ҐУСТАВ: Примари?

КАЗІМЕЖ: Галюцинації. Як театральні практики ми знаємо, що сцени з божевільними дуже потішні, вони розбуджують, а часом навіть збуджують публіку. За умови, що є короткими.

ҐУСТАВ: Ви жартуєте, пане директоре?

КАЗІМЕЖ: Ні. В «Кордіані» Словацького найліпші сцени ті, що в психіатричній клініці. А в «Гамлеті» так само— сцена божевілля Офелії, любий пане, якби ви бачили Гелену Моджеєвську…

ҐУСТАВ: Ви теж не бачили Моджеєвську… директоре. Але «Дзяди» без «Великої імпровізації» не існують. І роль Ґустава-Конрада перестає існувати.

КАЗІМЕЖ: Чому ви цим турбуєтесь? Адже хочете грати Новосильцева. Без «Великої імпровізації» Ґустав-Конрад відступає на другий план, головним героєм стає Сенатор. Ви в цій ролі здобудете неймовірний успіх. Користолюбний, амбітний і вміє забавлятися… він є двигуном інтриги… все це правда. Якщо в «Дзядах» є інтрига, її автором є Новосильцев і його камарилья.

ҐУСТАВ: Без «Великої імпровізації» немає «Дзядів». Це п’єса про Ґустава-Конрада. Він протагоніст.

КАЗІМЕЖ: Погляньте, будь ласка, на отих солдатів. Отих, там, внизу трибуни. Їх сюди приводять цілими взводами. Як і до театру.

ҐУСТАВ: Наповненість залу тримається на армії і школах.

КАЗІМЕЖ: Може, декотрі з них і цікавляться футболом, театром— жоден. І що? Заради них ви мірятимете сили з Богом? Я викреслю «Велику імпровізацію» —  і крапка.

ҐУСТАВ: Немає «Дзядів» без цих слів. Люди хочуть почути: «Самотність— що ж співець?… що ви для нього, люди?..»

Як хочуть почути сурмача на ратуші опівдні…

КАЗІМЕЖ: Послухайте, будь ласка. Ми зіграємо третю частину як, власне кажучи, детективну драму. Політично-детективну, в стилі… я там знаю— Достоєвського. Боротьба за владу, гроші та вплив. Оце тема!

ҐУСТАВ: Я колись грав у детективі      шефа банди. Навіть у детективі в мене було прізвисько      «Професор».

КАЗІМЕЖ: Достоєвський! Все буде очевидно. Молодь, польські та литовські ідеалісти, еліта, покоління дозволяють обманути й використати себе провокаторам. А ті мають ту саму мету, що й завжди. Хотіли злупити більше коштів з центру —  на жандармську діяльність. Більші кошти це більше земних благ. Ордени теж важливі. Але грошва для них найважливіша. Рублі, рублі московські…

     ҐУСТАВ: Я розумію. «Дзяди» як «Біси». Буде трохи шкода.

 

Чути суддівський свисток.

 

КОМЕНТАТОР: Після поновлення гри в команді «Краковія» відбулися дві заміни. На воротах Генрика Ялоху замінив Леопольд Міхно, тим часом замість гравця під номером сім Станіслава Слюсарка на поле вийде Януш Орчиковський, номер чотирнадцятий.

ҐУСТАВ: Помер Ґустав, народився Конрад

КАЗІМЕЖ: Це вся «Велика імпровізація». Вона зайва. А для народу це компрометація.

ҐУСТАВ: Компрометація?

КАЗІМЕЖ: Так. Візьміть монологи в Шекспіра. «Чи бути, чи не бути». Юний данський принц розмірковує над самогубством. Життя змальоване як смуга духовних мук і дилем. Адресатом тих юначих міркувань є він сам. Для Гамлета не існує інших людей. Лише він є суб’єктом. Решта персонажів грають у його виставі. Бога в «Гамлеті» немає. Він щонайбільше вірить у привидів.

ҐУСТАВ: Основне. Про мого Гамлета Адольф Рудницький написав, що всі були нікчемні, лише Привид Батька зіграв як треба, переконливо.

КАЗІМЕЖ: Про мене теж пишуть, шкода слів. Але Гамлетові не спадає на думку зав’язувати партнерські стосунки з Богом. Фауст теж не приходить до Бога з Книгою скарг і пропозицій. Герої російського романтизму хочуть трахатися донесхочу. Свої промови адресують бабонькам.

ҐУСТАВ: Я походжу з Чехії, в нас не було романтизму.

КАЗІМЕЖ: Мій батько теж був чехом. Підтверджую— Швейк не свариться з Богом. А тут, у нашому шедеврі національної драматургії вчитель з діри не більшої, ніж котрась із варшавських околиць, отак просто      стає супроти творця світу і ну його картати. Ах, то ти такий? Такий! Такий, і навіть ОТАКИЙ! А ще сякий!

ҐУСТАВ: Ну так, це суть польського романтизму. Ми рівні Богові. Загалом чом би й ні, обґрунтування можна знайти в Святому Письмі.

КАЗІМЕЖ: Там ідеться про створення за образом і подобою, ніде немає про рівність. Це винахід Адама Міцкевича.


ҐУСТАВ: А Книга Буття? Якщо ми вже зірвали плід з дерева пізнання, почали відрізняти добро від зла, то можемо моралізувати, оцінювати. Ми приймаємо рішення. Маємо вільну волю— це ознаки Божі.

 

Ревіння стадіону: ГОООООЛ!
 

КАЗІМЕЖ: Пане Ґуставе, що там таке?

КОМЕНТАТОР: Третього м’яча для команди армійців забив Роберт Ґадоха під номером одинадцять. «Легія» веде: три нуль.

ҐУСТАВ: Що ви кажете, директоре?

КАЗІМЕЖ: Ви вже не плескаєте? Він знову йому гарно подав, отой Дейна… Гра була дуже красива. Ввійшли в них, наче в масло…

ҐУСТАВ: Ну, саме так і було. Я хотів би, щоби вони хоч раз забили гол престижу. На прощання з першою лігою.

КАЗІМЕЖ: А вони вилітають? «Краковія»?

ҐУСТАВ: Ну, швидше за все. Вони щороку або падають, або ростуть. Отак і бігають по колу… жодної стабілізації, навіть мінімальної. Я готовий бути похованим  на їхньому штрафному майданчику, але хіба можна передбачити оті майбутні матчі? Щоб якась районна команда на моїй могилі не грала…

КАЗІМЕЖ: Справді? Ви хочете, щоби вас поховали на штрафному майданчику «Краковії»?

 

Ревіння стадіону: ГООООЛ!

 

ҐУСТАВ: Та нема чого чекати, ходімо, пане директоре…

КАЗІМЕЖ: Ще не кінець… лишилося ще півгодини. Я трохи втягнувся.

КОМЕНТАТОР: Учетверте здобув ворота суперника для команди «Легія» (Варшава) Януш Жмієвський під номером сім.

ҐУСТАВ: Я мав потребу в уроці приниження. І      повністю її задовольнив. «Краковія» продула чотири нуль.

КАЗІМЕЖ: Може, ще заб’ють— престижний.

 

Ґустав підводиться, починає ритмічно плескати.

 

ҐУСТАВ: Заждіть, будь ласка.

Ні «Гірник», ні «Легія»,

Ні «Арка», ні «Корона» — 

Тільки клуб «Краковія»

Буде чемпіоном!

ВБОЛІВАЛЬНИК: От псих! Галіцман! Вісла горить! Ти звіявся з дурдому, товаришу?! Тут вболівають за «Легію»! Тут Варшава. Як у фільмі —  місто неприборкане!

КАЗІМЕЖ: Колего, сядьте, або справді ходімо.

ВБОЛІВАЛЬНИК: «Краковія»! Та... її місце в третій лізі, поміж «Полонією» і «Вартою» (Познань).

ҐУСТАВ: «Гей, чуєш!— зась вимовляти ці імена при чарах».

КАЗІМЕЖ: Колего, нам час іти.

ҐУСТАВ: «Краковія» (Краків) це гордість всіх поляків!

КАЗІМЕЖ: Заспокойтеся! Ходімо…

ВБОЛІВАЛЬНИК: Мені вас шкода,           професоре! У телевізорі ви так балакаєте, аж моя жінка втихомирюється. А тут? У житті… Шкода мені вас.

КАЗІМЕЖ: Не робіть скандалу, пане Ґуставе… Тільки без скандалу…

ҐУСТАВ: Звісно, ходімо. Ходімо. Ви маєте рацію, пане директоре…

КАЗІМЕЖ: Куди ви біжите?.. Туди не можна! Там коментатор матчу, що ви хочете зробити?

 

Кроки пришвидшуються, хряскання дверей. Несподівано ми опиняємось у відносно тихому приміщенні.

 

ҐУСТАВ: Доброго вам дня!

КОМЕНТАТОР: Майстре! Це ви?

ҐУСТАВ: Майстре?! Може, й майстре…

КОМЕНТАТОР: Майстре, майстре… я своїй роботі самотужки вчуся. І кажу часом сам до себе: скажи це, Стефане —  бо мене Стефаном звати —  скажи це, як майстер Ґустав: гол забив капітан армійців Луціян Брихчий, під номером вісім.

ҐУСТАВ: Ви чудово це сказали.

КАЗІМЕЖ: Щиро перепрошую… добрий день… пане Ґуставе, нам треба йти…

ҐУСТАВ: Мій директор… пан Казімеж…

КОМЕНТАТОР: Я пана директора, звісно, знаю, ще восени продав вам дві парасольки. Я тримав парасолі: продаж, ремонт —  на вулиці Олеандрів. Тобто на вулиці Партизанів. Але це велика честь для мене… чим можу служити, шановні?

ҐУСТАВ: Це така дрібниця. Я хотів би дещо сказати.

КОМЕНТАТОР: Ви кажете —  я слухаю.

ҐУСТАВ: Але я хотів би це сказати в мікрофон. Я хотів би… 
 

Хай світ не оберну в руїну,

Та горами струсне мій залп і океаном,

Бо пролунає він на все твоє створіння,

Той крик, що з поколінь піде у покоління…

 

КОМЕНТАТОР: Пане майстре, якщо ви щось скажете… майстре… я так цього хочу… це буде щось… підривне?

ҐУСТАВ: І так, і ні…

КАЗІМЕЖ: «Годі— Господь з нами— Дзвінок!— ви чуєте дзвінок?— там варта біля брам. Гасіть вогонь— до себе!»

КОМЕНТАТОР: Якби я так промовив, якби я лише міг і вмів. Крамницю в мене забрали, одного сина в армію загребли, другий п’є, бо став міліціонером, дружина… слів немає:      ані зостатись, ані виїхати, ані вмерти, ані жити. Будь ласка, ви скажіть… до… них. Мені однаково, хай де глянь злодійство, якщо вам горла не шкода… майстре, ви знаєте, що робите…

КАЗІМЕЖ: «Там варта біля брам! Гасіть вогонь!»

ҐУСТАВ (голос крізь мегафони):
 

Самотність – що ж співець? що ви для нього, люди?

Де той, хто з піснею мої збагнув би мрії,

Хто в ній вогонь душі моєї зрозуміє?

Нещасний, хто для вас хоч звук один здобуде!

Для співу звук, для дум слова – облудні шати,

З душі злітає мисль, щоб у словах постати,

Слова ж поглинуть мисль і вже тремтять над нею,

Немовби ґрунт хисткий під струменем підземним,

Хто глиб його збагне в тремтінні потаємнім,

Куди з його поплине течією?

 

КОМЕНТАТОР (пошепки): Дивіться, вони перестали грати. Навіть рефері зупинився. Лише судді на лініях розвели прапорці, наче напрямок вітру вивчають… що      це відбувається?

 

 ҐУСТАВ:

 О Боже, вислухай, і ти послухай, світе! —

Достойна пісня ця до неба полетіти. —

Я — майстер!

Я, майстер, простягаю руки!

До неба простягнув — і от кладу я руки

На зорі-клавіші гармонії скляної,

То буйним, то повільним рухом

Зливаю їх, ділю і сполучаю,

Мільйон тонів пливе; і в тонів мільйоні

Я кожен тон здобув і знаюсь в кожнім тоні;

Зливаю їх, ділю і сполучаю,

В акорди пишні, в строфи їх сплітаю,

В суцвіття блискавиць і райдуги ясної.

 

КОМЕНТАТОР: Публіка підвелася з місць, але не виходить. Навіть солдати. Не свистять, не плескають.

ҐУСТАВ:

 

Ось руки я відняв, підніс над світу грані —

І зорі — клавіші спинились у мовчанні

Співаю — й слухаю ті співи,

Як вітру подуви протяжні і грайливі;

Життя людського в них вся гама пропливає —

В них стогнуть жалі, гнів говорить

І глухо їм століття вторять…

 

КОМЕНТАТОР: Оце вже голос… актор просто відпад, у мене слів немає. Гляньте, панове… вони дивляться в прожектори. Наче чекають відповіді…

КАЗІМЕЖ: Прожекторизгасають.

КОМЕНТАТОР: Падає напруга в мережі… все о՚кей…

КАЗІМЕЖ: Згасли… це теж о՚кей?


КОМЕНТАТОР:

Темно всюди, глухо всюди,

Що то буде, що то буде?

 

ҐУСТАВ:
 
Мовчиш!.. Дай розуму, як серцю відмовляєш.

З людей і ангелів я — перший, сам ти знаєш!

І краще я тебе збагнув, ніж серафими,—

Достоїн вищої я влади і над ними.

Не правий я — скажи! Відкрив усе тобі я...

Мовчиш... На міць рамен твоїх твоя надія,

А вогнище моє — любов і болі;

Збиратиму його, щоб пломеніло,

Віб'ю його в обруч залізний волі,

Немов набій в жерло оскаженіле.


Озвись... а ні, то я своє знаряддя двину!

Хай світ не оберну в руїну,

Та горами струсне мій залп і океаном,

Бо пролунає він на все твоє створіння,

Той крик, що з поколінь піде у покоління:

Не батьком світу є ти, а...

 

СТАДІОН, П’ЯТЬ ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ: Тираном! Тираном! Тираном!
КАЗІМЕЖ: Що ви наробили? Заберіть ці слова назад!

ҐУСТАВ: Вони вже там— викарбувані. Даруйте, панове, мабуть, мене трохи понесло.

КАЗІМЕЖ: Ми всі поїдемо на Сибір. Я, ви, актори і навіть частина публіки.

ҐУСТАВ: Я вам казав: не хочу цього грати, а ви не хочете цього ставити. З цього мусить вийти геніальна… історична вистава.

 

Повертається гамір стадіону, суддівський свисток.

 

КОМЕНТАТОР: Вони повернулися до гри. Начебто нічого не сталося.

ҐУСТАВ: То й що? Надалі чотири нуль. Ми вилітаємо з ліги.

КАЗІМЕЖ: Вилітаємо.

ҐУСТАВ: Але ми повернемося.

КАЗІМЕЖ: Повернемося.

 

Протяжливий суддівський свисток, що завершує матч.

 

     КОМЕНТАТОР: Щойно пан Станіслав Каня, головний арбітр змагань закінчив матч. «Легія» (Варшава) перемогла «Краковію»: чотири нуль. Подякуймо суперникам за гру.

 

Оплески, оплески, що переходять у ритмічні театральні аплодисменти, вигуки «браво!» Ре-жи-се-ра! Ре-жи-се-ра!

 

 

КІНЕЦЬ

 

2018

 

Посилання на текст у оригіналі: https://nowynapis.eu/tygodnik/nr-20/artykul/wielka-improwizacja

 

[1] Усі цитати з «Великої імпровізації» наведено в перекладі Бориса Тена. Цитати з Прологу, І і ІІ частин «Дзядзів»   у перекладі Віктора Гуменюка (Примітки перекладачки).

 

*******

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Томчик В. Велика імпровізація Адама Міцкевича. Радіоп'єса // Посестри. Часопис. 2022. № 27

Примітки

    Loading...