Посестри. Часопис №94 / «Анька – вона завжди була слабачкою і ботанкою...»
Анька – вона завжди була слабачкою і ботанкою,
Ще на «воєнці» у школі, як вчили про хлори-іприти,
Сиділа на своєю другою партою, як у танку,
Зітхала: «Це надто нелегко насправді – хотіти жити
У часи, коли розсипаються – світ і будинок – на скельця калейдоскопу,
Коли гатять по голові, коли сирена виє до сказу…
Я так не хочу, – казала, – всі ці дурні протигази, всі ці окопи,
Всі ці пов’язки імобілізуючі… Я краще того…одразу…
Бо життя в бомбосховищі після ядерної війни – це темно і людно,
Закінчується вода та їжа, треба кидати льоси – кому не жити,
Бо цей бункер пливе по світу порожньому – покинуте Ноєм судно,
Бо назовні – нічого. Не прилетить біла голубка. Не розцвітуть квіти.
Ну вийдеш ти потім ізвідти – бліда, постаріла – у світ холодний і хижий,
Доведеться якось виживати, шукати їсти, латати одіж подерту,
Городець розбити, посадити картоплю, за тим – збудувати хижу.
Та ну його в баню, – казала Анька. – Краще від першої ж бомби померти».
А коли усе почалося – вона сиділа на ліжку – така доросла, така нечула.
Спочатку чекала кінця, потім – дзвінка від нього,
потім – Господнього знаку.
Бахнуло у сусідів – аж весь світ розколовся – і Анька той знак почула.
Бачиш, тягне на спині двох чужих немовлят і брудного, як сніг, собаку?