Посестри. Часопис №94 / «Анька – вона завжди була слабачкою і ботанкою...»

Анька – вона завжди була слабачкою і ботанкою,

Ще на «воєнці» у школі, як вчили про хлори-іприти,

Сиділа на своєю другою партою, як у танку,

Зітхала: «Це надто нелегко насправді – хотіти жити

 

У часи, коли розсипаються – світ і будинок – на скельця калейдоскопу,

Коли гатять по голові, коли сирена виє до сказу…

Я так не хочу, – казала, – всі ці дурні протигази, всі ці окопи,

Всі ці пов’язки імобілізуючі… Я краще того…одразу…

 

Бо життя в бомбосховищі після ядерної війни – це темно і людно,

Закінчується вода та їжа, треба кидати льоси – кому не жити,

Бо цей бункер пливе по світу порожньому – покинуте Ноєм судно,

Бо назовні – нічого. Не прилетить біла голубка. Не розцвітуть квіти.

 

Ну вийдеш ти потім ізвідти – бліда, постаріла – у світ холодний і хижий,

Доведеться якось виживати, шукати їсти, латати одіж подерту,

Городець розбити, посадити картоплю, за тим – збудувати хижу.

Та ну його в баню, – казала Анька. – Краще від першої ж бомби померти».

 

А коли усе почалося – вона сиділа на ліжку – така доросла, така нечула.

Спочатку чекала кінця, потім – дзвінка від нього,

потім – Господнього знаку.

Бахнуло у сусідів – аж весь світ розколовся – і Анька той знак почула.

Бачиш, тягне на спині двох чужих немовлят і брудного, як сніг, собаку?