Посестри. Часопис №94 / Уривок із повісті «Тефіл»
…
– Не їстимеш? – запитав Тефіл. – Дарма, хлопче. Сирник чудовий. Як ця погода, яка додає щораз більше краси світови і навіть людям. Поглянь-но на отих людей за вікном, на тротуарі, який і я роками вичовгую в чужих черевиках. Я геть усе переймаю по інших… Не ношу нового одягу, приймаю одежу по інших. Інколи невідомого походження, а іноді по конкретних померлих. І в тій одежі іноді відвідую на цвинтарі тих, які цю одежу колись носили. Прийняття. Говорю до них так, наче вони живі.
Ходжу туди з нудьги або щоб вийти на свіже повітря, збочити з вулиці, на яку, однак, повернуся, бо не здатен вийти із міста. Тутешні люди знають, що я беру речі померлих (крім спіднього та футболок – їх я беру з церковних збірок). Охоче мені ту одіж дають. Часом урочисто вручають. Вдови віддають мені піджаки, сорочки та штани померлих чоловіків. Люди просто таки втискають мені старі лахи. А коли бачать у них на вулиці, всміхаються. Бо якщо піджак гуляє містом, то і його власник начебто не зовсім помер. Адже шановна вдова знає отой піджак, знає, яка тканина на дотик, вона ж бо ґудзики пришивала. Люди бачать, як я ходжу в пальті, що залишилося по дідові, чоловікові, синові (жіночих лахів не ношу, хоча один раз мені підійшла блузка з комірцем). Дивляться на мене так, наче я з іншого світу, наче я доказ того, що життя після смерті існує. Гівняний, але бодай якийсь доказ.
Уся цивілізація складається з таких-от доказів… Усе переймаємо по комусь… Розум, знання, віру… Речі померлих беру з любові до них… У нашому місці ніхто інший не чинить так. І, вірогідно, це не увійде в традицію. Помре разом зі мною. Всотається в ґрунт завдяки таємничим і доброчинним підземним змінам. Нема на це ради.
Не можу опиратися одежі померлих. Вона немов кличе мене, освоює мертвий елемент у мені. Є в мене одні підштанки, які живуть зі мною тридцять літ. Від власника залишилися білі кістки, а я не можу тих підштанків позбутися. Надалі мені підходять. Грубшаю, а вони, однак, як на мене пошиті. Така надмірна купівля одежі, яку маємо оце зараз, – це якесь божевілля.
Одежа мертвих дарує мені почуття безпеки, якого не дають ані гроші, ані живі люди. Люди позбавляють мене почуття безпеки, приходять і позбавляють, загрожують мені своїми потребами, мудрістю, істиною, яку нестримно шукають, вбивають мене своєю терористичною потребою успіху, продовження роду, турботою про здоров’я, запопадливістю, добивають поміркованістю життя заради смерті. Одежа померлих мене захищає, обороняє від світу злих духів, немов талісман. Оце беру чийсь піджак і наповнюю його собою. Можу валандатися Ґарбарською ввечері так, наче я не існую, можу повернути ліворуч або праворуч. І отак зазнаю втіхи понад утіхами.
Дуже мене турбує те, що можу існувати лише у цьому місті, в одежі померлих, без можливості вийти з вуличного лабіринту Літенталю. Не виходжу звідси, бо вихід означав би втрату єдиної доступної можливості. З Літенталю немає виходу. Це мій найважливіший життєвий дороговказ. Він насичує мої роздуми красою неба, вітру, запаху тротуарів після дощу, самотніх прогулянок увечері, скупо освітлених крамничок із продуктами та одежею, сходових майданчиків і подвір’їв, де можна надибати вже непотрібні, покинуті речі. Ніщо не дає мені такої надії, як покинуте, залишене. Надії, якою я не годен поділитися з іншими.
Не хочу іти звідси. Життя поза цим містом означає для мене загибель. За межами міста – загибель, боротьба. А боротьба мене знуджує, нищить мій мозок, убиває все хороше в мені. Боротьба умертвляє те, що я полюбив, те, що міг по-справжньому полюбити. Боротьба – це зрада. Ми стали нікчемами, бо не годні прожити решти років без боротьби, ми нікчеми, бо мусимо вбиватися.
Існування поза містом було б для мене нестерпною мукою. Бо потрапив би в пастку ще глибших ілюзій, фальші та підробок. Реальність існування поза містом допровадила б мене до божевілля. Літенталь – це єдина дорога мого життя. Поза Літенталем скрізь панує нестерпна, відразлива провінційність. Я не виходжу з Літенталю.
Ви вперше у нашому місті?
Я знав того чоловіка, про якого ви згадували. Тамтого лікаря. Не тільки вас не вилікував. Мене ось також не вилікував. І сам себе не вилікував. На жаль, помер. Отак просто. Як то кажуть, відійшов у засвіти. Або, як то кажуть, сконав. У мене нема улюбленого поняття. Може, наприклад, «припинення». Люди не навчені виживати. Це щось містичне. Майже космос, знесення у небеса… Смерть комашки і людини, миші та коника-стрибунця, ромашки та пса… Чогось мені тут бракує… Вам також? Щось тут упустили. Точно. Чого ж тут бракує, якщо ніц не бракує, щоб усе якось переставляло ноги, повзало, точилося? Але мені стовідсотково чогось бракує. Смерть свині і кролика, смерть ворона і воші, смерть бджоли і людського глиста. Мені бракує якогось елементу. Однієї-єдиної блакитної плямки на крилі метелика. І цей брак вирішальний. Можливо, я існую саме для того, щоб замінити елемент, якого бракує?
Гумаки мені натирали. Я їх обрізав. Намарно, даремно це зробив. Я отримав ці гумаки від шкільної куховарки. Принесла їх мені навесні, кілька місяців по смерті свого сина. На Різдво її син піднявся з-за столу, залишив на тарілці салат із буряка, третину відбивної і ложку картоплі, пішов до стодоли. І повісився на балці. Вона стояла у моїй маленькій квартирці на піддашші, тримаючи в руках оці гумаки, і детально усе переповіла: вийшов він несподівано, посеред розмови, та навіть не посеред неї, бо ще й не розбалакалися як слід, підвівся і вийшов, виделку залишив на скатертині, а ніж на тарілці, крісло відсунув абияк, ліворуч від столу, я подивилася на ту їжу на тарілці і подумала, що щось не так, але не пішла за ним. Сиділа, їла і зиркала на його тарілку. І непокоїлася. Спочатку, що їжа вистигне, а потім подумала, що він уже дорослий, бо він же уже дорослий, не буду його постійно обмежувати, не можу ж я його постійно обмежувати, він же вільна людина, тож не можу йому щось забороняти, не можу ходити за ним назирці, мушу дати йому вільний простір, як оце кажуть, простір свободи, усі на світі мають право бути вільними.
І я пишалася собою, що дала йому ту свободу, таку велику свободу, що навіть їжа на тарілці вистигла. Пересилила себе і не пішла за ним, витримала те, що їжа охолола. Чекала годину, дві, думала, що, мабуть, гуляє собі десь у лісі, що пішов до покинутої хатинки лісника, в якій любив сидіти годинами, що дивиться в небо, милується зимою і засніженим полем край лісу, якими так захоплювався. Захоплювався головно розлогими полями, небом, лісом і тією покинутою хатинкою лісника. А власне, тільки цим за життя і захоплювався… Він це любив, а я любила в собі те, що дозволила йому бути вільним, дозволила зазнати захвату, свободи, краси. Я почувалася щасливою. Востаннє.
Не вірю ані в щастя, ані в свободу. Ніколи не вірила. Не знаю, що на мене тоді найшло, щоб почуватися щасливою, щоб дитині, яку я любила понад усе, дати свободу… Чому я була такою дурною, щоб запрагнути щастя? Цим гумакам лише три роки. Вам на все життя стане, бо ви ж не працюєте в полі…
Пожбурила мені ті гумаки і пішла геть. Гепнула дверима так, що з одвірка шмат фарби відвалився. Я кілька днів походив у тих гумаках по подвір’ї, по багнюці, калюжах, але щось мені було не так, щось мене мучило, здавалося, що аж дихати важче, що втрачаю орієнтацію і скочуюся в якусь прірву. І закортіло мені… Закортіло мені, то й пообрізав їх над кісточкою, кожен на іншій висоті, абияк. Дарма я це вчинив, по-дурному. Бо ж як були цілими, то легко було вбирати, краї не натирали. Навіщо я так вчинив? Гадаю тому, що я цілковитий недоумок. Чи ж бо хотів щось покращити? Обрізані гумаки служать мені уже двадцять два роки.
Я не виправдовуюся, пане Розмарине. Ніколи в житті! Кажу так, що ви, бува, чогось не надумали. Думаю, що я недоумок. Справді так думаю. А ви також недоумок? А хто ще недоумок? Хай скаже, хай зізнається. Насправді ніхто не може сказати нічого мудрого, бо не можна сказати нічого мудрого.
Навіщо я ті гумаки обрізав? Може, помстився за брак таланту. Якби мав талант або віру в Бога, то не обрізав би гумаків? Але я вірю в Бога. Тільки з застереженням. Саме слово «Бог» – хибне. Можливо, саме тому я обрізав ті гумаки. Через оте хибне слово. І може, тому покладаюсь в житті на Ремоску, а не на вищі сили. Собака – це найбільше відкриття у моєму житті. Моя сука Ремоска, яка сидить у чорній дірі під деревом на моєму літентальському подвір’ї.
Ні, кислинки не відчуваю. Кавою я задоволений. Задоволення часто перевершує все інше. Може, якби я мешкав в іншому місті, деінде доробився б до пенсії, може, тоді відчув би кислинку. Люблю Літенталь. Тому не відчуваю кислинки.
І. Багато разів замислювався над тим, чи не кращим було б моє життя, якби я мав купу грошей. Звісно, життя було б кращим. Але не знаю, чи їв би щось інше, аніж оцей сирник в оцій кав’ярні в оцьому місті. Тут стільки людей, які можуть купити мені сирник. Здається мені, що іще більше є отут і отам таких, що досі сидять по кутках і не показуються. Але вони ще прийдуть і мене пригостять. О! ооооооо. І. І…І. Болить мені в боці. Виходив до пса надвір у самих штанях і тонкій сорочці. Не хотілося-бо вдягатися.
Починання. Вбирання. Болюче стегно, хода перевальцем, шкутильгання. Внутрішній свербіж у нозі. Біль у стегнах під час сідання й вставання, зміщення хребців. Здуття і задишка. Відвідини пса, коли холодно й вітер дме в спину. Сухий собачий корм на пластиковій підкладці до піци. Миски не було. Пропала десь в темряві під коморою. Ремоска порозтягала той сухий корм із підкладки до піци по подвір’ї, по сходах, порозкидала коло комори. Не їла, тільки порозтягала. Я оце дивився, як вона розтягає той корм, та й казав: «Не можна, не можна, дурепо. Що ти витворяєш? Холодно, а ти отак все розкидаєш замість їсти, не можна, їж, не розкидай». І таке інше. І інше. І таке.
Розмарин доїв сирник, навіть крихти з тарілки повибирав. Щохвилі серветкою витирав уста, бо йому цілий час здавалося, що забруднився, а він не хотів виглядати кумедним чи неелегантним. Любив свою елегантність, яку виплекував на англійській поезії. І трохи американській. І урівноважував поезією російською. Покінчивши з сирником, звернув увагу на руки Тефіла. Вони були не витонченими, а саме такими, які він любив. Вузлуватими через вік та поганий кровообіг, зі старечими плямами і поморщеною шкірою. З подряпиною, мов від нападу здичавілого кота, на вказівному пальці правої руки. Тефіл мав кругле, шароподібне черевце, що маліло внизу, проте не аж так, щоби не бути великим черевом.
– Яка робота? – перепитав Тефіл. – Ви оце про роботу портьє у ветеринарній лікарні чи контролера на вузькоколійці? Ніхто там на мене не кричав, не обпльовував і не принижував. А якщо навіть щось таке і було, то я цього не завважив, тож виходить на те саме. Хоча, на думку людей, тут немає про що говорити. Посміховисько. Нікчема. Смердюх. Попихач. Дармоїд. Шушваль. Набрід. Падло. Пи. Як. Опецьок беззубий. Падло. Дохлий пес. Стер. Во. Насправді я був щасливий бути підлеглим усіх підлеглих. Знаю лише одну сторону. А сторони дві: «я начальнік, ти дурак, ти начальнік, я дурак». Дві сторони. У часи війни й миру. А я завжди «дурак»… Не знаю тої другої сторони… На щастя… Напівфальшивка… Напівпідробка... Тобто напів який? Таки слабкі питаннячка ставив Шекспір… Волію свої. Точно. Волію цілковито свої. Не якесь там «бути чи не бути?». А: що це? Чим є це все? Що це все означає, пане Розмарине? Ви. Я. Ваша матінка. Літенталь. Ремоска. Тутберґ. Ґарбарська. Що це?
Може, пройдемося по обіді?
Це ж лише дев’ята, ми ще й години не розмовляли, пане Розмарине.
Ми тут залишимося так довго, як скажу. І не треба кривитися.
Можете переночувати в одному тутешньому готельчику над передвоєнним кінотеатром. У такому собі готельчику-бордельчику. Один мій приятель любив цю риму, любив навіть більше за рими Данте чи Шекспіра, любив більше за усілякі слівця, знані з літератури, філософії та теології. Може, він любив малість, а не великість, бо любив маленькі походеньки? Усе велике – ганебне. І нежиттєздатне.
– Що? – спитав Тефіл.
– Слухаю? – спитав Тефіл.
– Що таке? – спитав Тефіл.
– І що? – спитав Тефіл.
– Фах? – спитав Тефіл.
Не навчився жодній професії. Перекладання речей із місця на місце, знімання одягу і втискання його до шафи. Накривання ковдрою по саму шию, одягання та знімання обрізаних гумаків. Відмикання і замикання дверей до комори, впускання і випускання пса, підтягування штанів. Нерозмовляння. Відмирання органів. Горла. Голосових зв’язок. Трахеї. Язика. Змовкання навіки. Кожного з нас… Мовчання всотає кожнісіньке наше слово, кожний писк, зойкання, лайку, крик, моління, вереск, шепіт і радісну пісню… Починання. І таке інше. І інше. І таке.
<…>
