Посестри. Часопис №29 / Гойя. Сон розуму породжує чудовиська

І прошу берло, як батога у руку, яка по лікоть
ще в крові. Витрушують повітря кажани,
чудовиська, розіп’яті на стінах, ледве дишуть.
Солдати, купаючись у річці, горлають один одному:
ідемо, королі. Небо у труні, накрите лядою
трави, смердить. У присмерку на перелозі
актор, що грає Христа, звисає на хресті
опудалом для горобців, поблизу голуб клює
зернини збіжжя, зжатого у бурю, другий актор
зникає у кривавім світлі. По скибку хліба руку
простягаю, наче по змію, на подив передсмертних.
Немає нічого легшого, аніж мовчати. Камінні крила
богинь підносяться  над головами, летять, летять, коли
в ровах лиш мертві оборонці, коли за рогом
книжки горять, на сцені світу, під стіною
страти.