Посестри. Часопис №94 / «Мамо і тату, в нас уже тиждень війна...»

Мамо і тату, в нас уже тиждень війна.

першого ранку я плакала,

та наступного дня вже здавала кров і плела маскувальні сітки.

Третього дня бракнуло тканини,

то ми із сестрою розпотрошили вашу шафу:

всі ті прекрасні шалики, які ти, мамо, вдягала весною,

постільну білизну, що купила для внучки,

татові майки й сорочки із льону.

 

А потім тканини бракнуло ще раз –

сітка у нас широка, аби захистити нею всю Україну –

то кума відчинила свою крамницю з тканинами –

і ми різали на тонесенькі смужечки

софт і котон, ситець й бавовну:

чорну, зелену, пастельну, коричневу, охру.

Врешті у магазині лишилися тільки із квітами та в горошок.

У всіх магазинах, мамо і тату, у всіх магазинах по Україні.

 

Тож коли переможемо, наші жінки

одягатимуть сукні лише яскраві, лише заквітчані, загорошені)

 

Що іще? – питаєте.

Як би оце сказати, щоб ви не так хвилювались?

Сашка пішов на війну. Так, не вміє стріляти. Так, не служив.

Але він швидко вчиться.

 

Сонька координує волонтерів. Як на роботу – з 9 і до 7.

Втомлюється страшенно. Не прокидається навіть під час сирени.

Хлопці підвозять, вантажать, допомагають.

 

А, ще одне – не дивуйтесь, у вашій квартирі тепер живуть люди із Києва.

Жінки і діти. Вони хороші, мамо і тату.

Але ж ви це бачите і без мене.

 

Тату, твій Путивль наші відбили. І Кубер твій відбили.

В Сумах і Конотопі було дуже спекотно. Бомбардування і танки.

Харків уже кілька днів під градами. У мене там друзі.

В Чернігові страшно. Крилаті ракети влучають у школи.

Київ стоїть на смерть. Не на свою, а їхню.

 

Ви не хвилюйтеся, мамо і тату.

Знову сирена. Ні, не тікаю.

Куди тікати? Зараз на цій планетці ніде не безпечно.

Ні, не страшно. У нас після дев’ятої тепер треба вимкнути світло

по всіх будинках, щоб не бути яскравою мішенню.

Але і це марниця, вони ж не прицільно стріляють, а валять ракетами абияк,

дуже здалеку,

їм навіть страшно поглянути в очі жертвам.

 

І єдина свічка зараз у моїй хаті –

біля вашого портрета,

сиджу, розмовляю із вами, і навіть думаю

(вибачте, мамо і тату) –

як добре, що вас вже немає,

що ви померли у мирі.