Посестри. Часопис №88 / Фабрики ідей і фабрики порожнечі, або Українська література Донбасу
* Текст опублікований у часописі «Nowy Napis» у 2020 році, відтоді чимало чого змінилося в перспективі подій. Редакція не поділяє думок автора про радикальний поділ України та про нібито місцеві протести на Донбасі-2014, що переросли у війну, вважаючи, що автор несвідомо підпав під вплив російських наративів. Втім, вважаємо, що варто ознайомитися зі шкіцом, щоб розуміти, на основі яких контраргументів маємо будувати діалог із західними інтелектуалами – і щоб розуміти, в чому ми мислимо спільно.
<...>
Протягом усієї своєї бурхливої історії Донбас сприймали по-різному. З-поміж іншого, його називали «котельнею Союзу», «індустріальним серцем України», «проблемною дитиною Москви та Києва», а також «етнічно різнорідним прикордонням, об'єднаним економічними чинниками». Колись давно, коли на Донбасі лише з'явилися перші фабрики, ця територія належала Дикому Полю – степовій країні, яка протягом століть приваблювала різноманітних утікачів. Серед них були селяни, що втікали від посилення кріпацтва, політичні втікачі, а також звичайні злочинці. Власне, саме на цій основі постала козаччина, що нині є одним з найважливіших елементів української національної ідентичності.
Протягом наступних століть ця земля нічого не втратила зі своєї етнічної, а також класової різнорідності. Коли у 1869 році валлійський підприємець Джон Юз збудував на місці козацького поселення перші металургійні заводи, довкола яких досить швидко згодом з’явилося місто, нині відоме як Донецьк, до цього регіону почали прибувати натовпи людей з усієї Російської імперії, і не тільки звідти. Донбас притягував осіб різних професій, віровизнань, а також політичних поглядів. І це тривало також і після Жовтневої революції, коли Донецький вугільний басейн став одним із найважливіших джерел ресурсів для Радянського Союзу, а також важливим елементом його пропаганди.
Як можна довідатись із документів перепису населення 1926 року, у столиці Донбасу мешкали українці, росіяни, євреї, татари, поляки, білоруси, греки, німці, вірмени та представники інших народів. Суміш різних національностей, а також унікальна в своєму роді топографія індустріальних міських агломерацій, котрі постійно розширювались, дозволяли розчинитись у робітничому натовпі всім тим, хто приїжджали до Донбасу з наміром приховати свою попередню ідентичність – і розпочати нове життя. Як приклад можна навести той факт, що після закінчення ІІ Світової війни саме на Донбасі переховувались солдати Української повстанської армії.
Від початку свого індустріального існування Донбас перебував під сильним впливом російської культури, так само як і значна частина східної, а також південної України. (І це, зокрема, першочергово стосувалось урбанізованих територій). Цього трибу не змінював факт, що більшість робітників, особливо у період швидкісної індустріалізації, були найняті з середовища українського селянства, що масово емігрувало на Донбас. Ці люди підлягали інтенсивній русифікації, так само як і представники інших народів, що прибували до цього регіону.
Міста Донецького вугільного басейну були ледь не цілковито російськомовні; натомість мешканці донбаських сіл говорили українською або тією сумішшю російської та української мов, що її називають суржиком. Русифікація, що набрала обертів із тридцятих років ХХ ст. в Українській РСР, лише посилила цю тенденцію.
Усупереч позірному враженню, проросійська налаштованість Донбасу, про яку так багато говорилося в контексті подій 2014 року, а також Революції Гідності та початку війни у східній Україні, не завжди була характерною для цього регіону. Донбас протягом своєї історії шляхом численних страйків і протестів систематично демонстрував силу власної незалежності. У 1991 році на Донбасі відбувся масовий страйк шахтарів. Серед їхніх вимог зазначались усунення від влади президента Михайла Горбачова, ліквідація З'їзду народних депутатів СРСР (де-факто законодавчого органу протягом 1989–1991 років), а також набуття Україною фактичної незалежності. Згідно зі спостереженнями істориків, цей протест став однією з причин розвалу Радянського Союзу.
Коли у 1991 році Україна вийшла зі складу Радянського Союзу і отримала омріяну незалежність, у молодої держави виникла низка проблем. Більшість із них були пов'язані (і це донині так) із різницею поміж різними регіонами країни. Водночас із закінченням існування Української РСР та зміною влади припинилася дія радянського історіографічного наративу, що стримував ворожнечу між різними частинами України.
Поява незалежної української держави зумовила потребу нового наративу, який зміг би об’єднати відмінні між собою регіони. Нині, у світлі подій 2014-го та пізніших років, ми можемо з цілковитою впевненістю стверджувати, що створення такого наративу зазнало фіаско. (Безсумнівно, значну роль у саботажі цих історичних проектів відведено росії – завдяки як пропаганді, так і збройним конфліктам). Це фіаско набуло особливо трагічної форми саме на Донбасі. Незважаючи на окреслену традицію донбаської незалежності, яка колись ішла в парі з українською політичною думкою, цей регіон – як із огляду на власні упередження, так і завдяки невмілій організації регіональної політики української держави – тривалий час залишався в опозиції до власної країни.
Відчуття відчуженості, а також сильний вплив на Донецький вугільний басейн російських історіографічних та геополітичних наративів – обґрунтованих із огляду на особливості історії регіону – склали основу для суспільних заворушень, котрі вибухнули на Донбасі у відповідь на Революцію Гідності, яка найбільше вплинула передусім на Західну та Центральну Україну. Через певний – незначний – час ці заворушення перетворилися на озброєні протести, що їх активно підтримувала сусідня держава, щоби врешті домогтися початку війни.
У контексті цих подій, а також всієї історії Донецького вугільного басейну, поняття «української літератури Донбасу», що увійшло до назви цього тексту, може справити дещо силуване враження, так само, як і інші спроби вписати конфліктний регіон в український – не лише літературний – контекст.
Безперечно, Донбасу відведено певне місце в російській культурі, і в літературі зокрема. Як приклад тут можна навести такі твори, як «Молох» Олександра Купріна – роман, що мітологізує індустріальний простір, зокрема її центральну точку, фабрику (яка, власне, і є молохом, згаданим у назві) – або ж книжку «Глюкауф» відомого польському читачеві прозаїка, лауреата Нобелівської премії Василя Гроссмана, яка розповідає про життя робітничої громади Донбасу. (Цією книжкою розпочалася літературна кар'єра автора «Життя і долі»).
Звісно, це лише обрані твори російської літератури, в яких Донбасу відведено центральне місце. З усіх літературних творів, що оповідають про Донецький вугільний басейн, можна скласти надзвичайно різнорідну мозаїку, у якій на першому плані – неминуче – зображений індустріальний характер регіону та його вплив на особистість зокрема та суспільство загалом.
Чи можна після цього говорити про «донбаський текст»? (Вживаю тут це поняття, узгоджуючи його з методологією Володимира Топорова, який створив та поширював його у контексті Петербурга та його літературних репрезентацій). Це, напевно, було б обґрунтовано у випадку російської літератури. Якщо ж натомість йдеться про літературу українську, то її «донбаський текст» лише починає формуватись. Цей процес розпочався у 1991 році – тоді, коли Україна стала незалежною. Цю подію можна вважати початком сучасної української літератури, вільної від радянської цензури, а також від доктрини соцреалізму.
На її формування суттєво вплинула творчість так званих шістдесятників – покоління українських письменників, які дебютували після відлиги 1956 року, а також прозаїків та поетів вісімдесятих років.
Однак саме після 1991 року українській літературі, так само, як і державі, довелося зіткнутися з цілковито новими викликами. Одним із них був Донбас, до того часу ледь не відсутній в українському літературному дискурсі, якщо не зважати на соцреалістичні твори.
Донбас з'явився у сучасній українській літературі передусім завдяки прозаїкам, на чолі з Сергієм Жаданом. Цей відомий польському читачеві письменник, усі романи якого перекладено польською мовою, походить власне з Донбасу. Він народився у Старобільську на Луганщині, і саме він першим почав зображувати у прозі сучасне обличчя Донецького вугільного басейну, а також інших – до того часу таких, що їх не зауважували українські письменники – територій Східної України.
Феномен Жадана як письменника, а також як громадського активіста, пояснюється універсалізацією історій, обумовлених його власною діяльністю, як у літературному, так і в громадському сенсах. Жадан як мало хто з українських письменників поєднує Захід та Схід України – ці два полюси української ідентичності.
Перший роман Жадана, знаменитий «Депеш Мод» 2004 року, розповідає про «втрачене покоління», котре дорослішало під час розвалу Радянського Союзу та першої декади існування незалежної української держави. Тут з'являється важливий донбаський мотив, присутній також у творчості інших письменників, а саме – Фабрика. Наскільки в перших творах, що оповідали про Донбас, передусім на ґрунті російської літератури, Фабрика символізувала нові ідеї та посідала центральне місце в індустріальному просторі, що обумовлював її існування, настільки ж у Жадана від колишньої сили цього символу не залишилося ані сліду. Знищена, цілковито розкрадена під час «диких» дев'яностих років, Фабрика, у якій збираються молоді герої українського письменника, що без конкретної мети кружляють індустріальними просторами Східної України, вже більше не створює жодних мітів чи ідей, котрі могли б заповнити порожнє життя молоді. Ця порожня – як у букальному, так і в переносному сенсі — мушля перетворюється на символ остаточної катастрофи величних ідей та наративів, а також політичної системи, що колись давно спонукала її до діяльності.
Донбас у Жадана – це, однак, не лише ідейна порожнеча, яку символізує занепад фабрик та інших інституцій. У наступних романах цей письменник шукає у просторі Східної України історії, котрі могли б поєднати, попри їхні розбіжності, українські регіони. Одним із таких синтезуючих символів став Нестор Махно, український анархіст і революціонер, який утілював анархічні ідеї на теренах Запоріжжя та Донбасу.
Персонаж роману Жадана «Anarchy in the Ukr» (2015) вирушає у подорож слідами цієї надзвичайної особистості. Анархічна армія Махна під час Жовтневої революції становила реальну силу, на яку мусили зважати як білі, так і червоні. Нестора Махна багато хто вважав спадкоємцем ідей козаччини, а отже – й міту, дотичного до заснування України.
Кульмінація пошуку власної ідентичності Жадана та його персонажів припадає на роман «Ворошиловград» (2010), який багато хто з критиків вважає найбільш зрілим твором українського письменника. У романі розповідається про повернення головного героя до своєї малої батьківщини на Донбасі. Він мусить змагатися не лише з власним минулим, але й із місцевою мафією, яка загрожує існуванню громади провінційного донбаського міста. (Криміналітет як такий дуже часто з'являється на сторінках романів Жадана про Донбас як одна зі складових образу регіону). Цього разу персонаж Жадана, попри початковий опір, вирішує взяти на себе відповідальність за складну спадщину краю. Тут немає місця для висновування альтернативних історій і наративів – залишається лише боротьба із безжальними та дикими силами на честь локального патріотизму. Іншими словами, тут найважливішим є благо людини, незважаючи на її погляди, етнічну приналежність або мову, а не масштабний ідеологічний наратив.
Сергій Жадан, звісно, не єдиний україномовний письменник, у творах якого Донбасу відведено істотне місце. З молодшого покоління донбаських письменників слід згадати Олексія Чупу, який походить із Макіївки – прозаїка, поета та ініціатора Донецького Слему. Цей письменник написав роман «Бомжі Донбасу» (2014), де розповідається про групу україномовних бездомних, які під руїнами однієї з донбаських фабрик знаходять залишки прадавнього міста, що є столицею справжньої і цілісної України. (Пізніші країни, що виникли на її території, узурпували право на цю назву). Також заслуговує на увагу збірка його оповідань «Казки мого бомбосховища» (2014), де він демонструє різноманітну галерею особистостей, що мешкають в одному з житлових будинків Донбасу.
Згадані оповідання Чупи дотичні також до воєнних подій і втрати малої батьківщини. Про цю останню пише луганська поетка Любов Якимчук у своїй збірці «Абрикоси Донбасу» (2015), перекладеній польською мовою у 2018 році. Елегійні вірші Якимчук – це образи Донбасу, часто передані з дитячої перспективи, мітологізовані – і водночас деконструйовані воєнним сум'яттям.
Врешті, варто згадати осібне літературне явище, яке стосується Донбасу та його тексту. Йдеться про українську літературу, написану російською мовою. Хоча це визначення звучить дещо суперечливо, зокрема в середовищі відомих західноукраїнських письменників, таких як, наприклад, Тарас Прохасько чи Юрій Андрухович, які часто висловлюються недоброзичливо щодо російськомовних жителів власної країни, однак, безсумнівно, багато хто з авторів, які пишуть свої твори російською мовою, ідентифікують себе з Україною і вважають себе українськими письменниками.
Як приклад можуть бути згадані такі письменники, як Андрій Курков, або також пов'язаний із Донецьком Володимир Рафєєнко. Зокрема, останній доклав багато зусиль до створення сучасного донбаського тексту. Місцем, де відбуваються події у більшості його творів, є місто Z., наділене значною кількістю спільних рис із Донецьком. Найбільш відомий твір Рафєєнка із назвою «Демон Декарта» (2014) отримав визначення першого «донбаського роману».
Коли йдеться про українських письменників із Донбасу, слід пам'ятати, що багато хто з них – як, наприклад, Чупа та Рафєєнко – після початку війни були змушені залишити свої домівки і стати внутрішніми переселенцями. Цей досвід, безсумнівно, вплинув на їхню творчість і відбився у книжках, написаних ними вже за межами малої батьківщини. Вони залишаються речниками Донбасу – регіону, сповненого суперечностей, що також є ареною збройного конфлікту, геополітичні наслідки якого і нині складно передбачити. Водночас ці письменники дотримуються проукраїнських і суто демократичних переконань.
Література є однією з ліній фронту, на якому ведеться битва за Донбас і його майбутнє, а можливо, що й за майбутнє всієї Європи.
