Посестри. Часопис №80 / Недовершений час. Уривок 1
Зузанна
Розділ 1
Власне, вона так ніколи і не оговталась від того стану, в якому опинилась через те, що двадцять три роки тому її чоловік від неї пішов. Можливо, через те, що за чотири місяці по тому загинув її молодший брат, «синочок», Тадеуш.
Він зник безвісти у січні. Поїхав на балтійське узбережжя, залагоджувати якісь справи «Солідарності». Ірена зателефонувала до неї за кілька днів по тому. Тадек не озивався. Зузанна заспокоювала її, хоча відчувала, як холодні пальці роздирають їй мозок, тіло, душу. Це було так несхоже на Тадека.
Вона силоміць абстрагувалась. Усвідомлювала, що розлучення з чоловіком дестабілізувало її психіку. Саме тому вона повинна уважніше нюансувати власні емоції. Їй слід піклуватись про Адама, працювати, займатись своєю підпільною діяльністю, а тепер – ще й допомагати нареченій свого брата, що виглядала близькою до божевілля.
Зузанна намагалась бути сильною, хоча не зуміла опанувати фізичний дрож. Силилась угамувати паніку.
– Тільки не він, тільки не Тадек – повторювала безшелесно. Молилась і водночас нагадувала собі таємничі вбивства і «невідомих виконавців». Її переслідував образ спотвореного обличчя отця Єжи Попелушко.
Востаннє вона бачилась з Тадеком під Новий рік, близько двох тижнів тому.
Вона забрала Адамця з дитячого свята у його шкільного товариша близько десятої. Бенедикт наполягав, щоби вона віддала йому сина на кілька днів, а раніше хотів пробути з ним усі свята, – але в обох випадках Зузанна рішуче йому відмовила. Брела по рідкому снігу цілих двадцять хвилин із набурмосеним хлопчаком, безуспішно намагаючись підняти йому настрій силуваними жартами. Коли вони дійшли до дому, кілька келихів вина, котрі вона встигла влити в себе раніше, цілковито випарувались. На щастя, втомлений хлопець майже одразу заснув. Зузанна ще якийсь час сиділа поруч із ним, обережно торкаючись його волосся.
Коли вона впевнилась у тому, що він спить, вийшла до іншої кімнати і сіла навпроти мертвого телевізора. Обіцяла собі його не вмикати. Пила кисле вино, що його заїдала канапками з жовтим сиром. Алкоголь поступово занурювався в її нутрощі. Змінювала касети в магнітофоні. За кілька хвилин відмовлялась від Качмарського, потім від Висоцького, Келюса, Коена; на якусь довшу хвилю затрималася із Армстронгом. Згодом радіостанції також не зуміли зосередити її увагу. Вино закінчилось. Вона намагалась відігнати від себе спогади про новорічну ніч із Бенедиктом, про час, що вони проводили разом. Той час. Укотре старалась надати бридких рис своєму чоловікові. Пригадати його ницість, його боягузтво. І, як завжди, зрозуміла, що щойно отруїлась.
Вона сіла на підвіконня. Варшава за віконною шибкою була темна і невиразна. Де-не-де спалахували рахітичні феєрверки. Якби не Адась, – відізвалось у ній щось, хоча думка була туманною. Життя, власне, скінчилось, залишилось животіння, якби не Адась... Рішучим жестом вийняла з холодильника пляшку горілки і налила собі чарку, випила одну, потім другу і третю. Болісний спазм пом'якшився. Дзвінок телефону викликав, однак, наступну судому.
– Всього найкращого! Ми будемо за п'ятнадцять хвилин – гукнув Тадек у слухавку. Вона навіть не встигла відповісти.
Вона ввімкнула телевізор. У далеких містах на вулицях шаленіли люди. За мить, однак, на екрані з’явились обличчя лідерів польських комуністів. Зузанна вимкнула їх. У той момент задзвонив домофон. Тадек з Іреною і гуртом знайомих заповнили кімнату та кухню. Вона ще встигла зачинити кімнату сина.
– Ось і добре, що так склалось, – сказав Тадек, обіймаючи її і цокаючись із нею чарками. – Він був тебе не вартий. Він був тебе не вартий! – проспівав він. – Так ти ж і сама це знала. Два світи в одній квартирі, в одному ліжку. Ну, це ще може бути, – але щоби жити разом? Зробили собі таку Польщу в мініатюрі. Активістка «Солідарності» і її огидний господар, пропагандист діючого режиму. – Тадек заразливо засміявся, і Зузанна не змогла не приєднатися до нього. Її брат став серйозним.
– Але разом з тим він тебе обмежував, блокував. Заражав цим... – Тадек підшукував слова – тим скептицизмом, недовірою, підозрілістю. Хотів знищити те, у що ти вірила; у що ми віримо. Все повинна була виправдати його дитяча травма. Шафа для маленької дитини. А ми? Я не пам’ятаю батька. Бо насправді його добили раніше, ніж я з’явився на світ. Після цього він уже просто помирав. І я навіть не знаю, чи пам’ятаю його якось, чи лише уявляю собі з твоїх оповідей. Чи можна зберегти спогади дворічної дитини? Мені здається, мовби я пам’ятаю похорони і матір, що плаче. Але це непереконливо. А матір? Яким було її життя?
Я кимось став винятково завдяки тобі. Це ти мене виховала, – бо мама вже не могла. А він? Після тієї травми йому вже тільки добре велося. Від сьомого року життя – мов сир у маслі. Вигнали його з університету? Страшні репресії!
Його важко випробували постійною ставкою в «Республіці», де він вихваляв партію, в котрій втілився розум історії. Захищав нас – від нас самих.
А так загалом... Ну який із нього був чоловік? Ти ж знаєш, що він ганявся за кожною спідничкою. І, врешті, його заарканила шельмувата стажистка. Що за дешевизна! Добре, що його тут більше немає! Знаєш, – він стишив голос і нахилився до її вуха. – Це дуже важливо, – те, з чим я їду до Гданська. Надзвичайно важливо, – але зараз розважаймося! – знову закричав він.
Зузанна перекрикувала їх, співала з ними, – і їй було майже добре. Вони танцювали. Хтось увімкнув саундтрек фільму «Кабаре». – Life is a Cabaret, old chum. Come to the Cabaret! – підспівувала Зузанна.
– Моя чудова сестро – скандував, обіймаючи її, Тадеуш. Ти нарешті вільна. Молода, вродлива, – все перед тобою. Можеш лише тішитись. – І Зузанна кивала йому.
А коли вони пішли, вона доповзла до ліжка і впала у важкий, свинцевий сон. Минали дні, а від Тадека не було жодних звісток. Зузанна жила у стані напівсну. Виконувала всі свої обов’язки – і розпачливо розшукувала брата. Все відбувалося поза нею. Узгодила все зі знайомими з підпілля і вирішила заявити у міліцію. Вони вислухали її, взяли світлину і пообіцяли шукати Тадеуша. У пресі з’явились оголошення про розшук, ілюстровані його фотографією. Тоді Зузанна нібито менше думала про Бенедикта, хоча зверталася також і до нього. Зателефонувала до редакції.
– Таак? – почула вона невпевнений голос у слухавці.
– Пропав Тадек. Він відсутній уже десять днів. Взагалі не озивався. Я побоююсь, що це твої його заарештували. – Не додала, чого саме боїться найбільше.
– Мої?
– Дай вже спокій. У тебе є впливові знайомства, – спробуй про щось довідатись. Прошу тебе лише про це.
– Добре, я спробую – хоча, всупереч твоїм вигадкам, мої можливості...
– Мені цього вистачить. Чекатиму на твій дзвінок. – І Зузанна поклала слухавку.
Спливали тижні. Також і в підпільній пресі почали з’являтися тривожні сигнали щодо інформації, присвяченої Тадеушу Соколу. За кілька днів до неї озвався Ієронім, з яким вона працювала у «Тижневику Підпілля». Один із його колег із Гданська зустрічався з Тадеушем, який, власне, мусив ось-ось повертатися до Варшави. Це сталося майже три тижні тому.
Тіло Тадеуша виловили із Мотлави на початку березня. Коли її викликали до дирекції «Портика» і вона побачила поруч із головним двох міліціонерів у мундирах, – була впевнена, що вони прийшли по неї.
– Мушу це якось пережити. «Добре, що Бенек зможе подбати про Адама», – подумала вона, але коли почула: – Чи ви – сестра Тадеуша Сокола? – відчула, що їй забиває памороки. Їй продемонстрували розмиту фотографію понівеченого обличчя вбитої людини. Обличчя Тадеуша.
До Гданська її відвіз Ієронім на своєму маленькому фіаті. Це може бути непорозуміння – глухо відлунювало в її чужому тілі. Ієронім зупинився на протилежному боці вулиці, навпроти будинку з червоної цегли Центру судової медицини. Пообіцяв, що зачекає на неї в кав’яреньці на розі. Вона не надто добре розуміла, про що йдеться.
Вона назвала швейцару своє та братове прізвище. До неї спустився чоловік у білому халаті та поліцейський. Вони повели її сходами вниз. Фарба невизначеного кольору відшарувалася від стін. За наказом чоловіка в халаті інший чоловік, що метушився внизу, висунув одну з великих шухляд, що заповнювали всю стіну.
Дивно коротка постать Тадуеша була по пах прикрита простирадлом. Хтось неохайно вирізав з гуми фігуру її брата, щоби мати можливість познущатися з неї. Шкіра була зеленкуватого кольору, тіло здавалося м’яким, мов кисіль. Глибокий поріз на плечі відкривав зламану кістку, що стирчала вертикально. На грудях тіло було розірване у багатьох місцях. Поламані кістки пробивались крізь безформне обличчя.
Зузанна ступила крок, похитнулася, – але зуміла зірвати простирадло. Його ноги були обрізані нижче колін.
– Що ви робите, пані? – закричав чоловік у халаті, знову накриваючи тіло простирадлом.
– Що ви... Що ви всі з ним зробили?
– Це не ми. Це кораблі, гвинти кораблів, що плавають Мотлавою, – бо смерть наступила внаслідок утоплення. Це ми могли б констатувати...
Він, певне, говорив щось іще, але його голос відпливав геть. Зузанна непевно рушила у напрямку дверей.
– Де... де тут... – слідуючи за жестом працівника, вивалилась з патологоанатомічного, штовхнула двері занедбаного туалету і почала блювати, впавши на коліна перед унітазом. Вона рвала і плакала. Заходилась риданнями, вихаркуючи шлункові виділення, нутрощі, усе тіло, що хотіло втопитися у бруді цього місця, згинути в наступній судомі. Це довго тривало, – але вона підвелася, дотяглась до брудної раковини, обливаючи холодною водою обличчя, полоскала рота.
Повернулась до патологоанатомічного залу майже спокійною. Вони провели її нагору. Мусила писати пояснення, щось підписувати.
Ієронім чекав на неї. Він ні про що не запитував.
– Це він – сказала за якусь мить, докурюючи чергову цигарку. – Вони його вбили.
Офіційна версія: Тадеуш Сокол впав у річку Мотлаву у стані алкогольного сп’яніння 9 січня 1986 року. Смерть наступила внаслідок утоплення. Труп помітили і виловили 6 березня. Завдані пошкодження нанесені гвинтами кораблів, що пропливали повз.
До Варшави вони поверталися близько восьми годин. Власне, майже не розмовляли. Повітря в автомобілі посіріло від цигаркового диму. Ієроніму час від часу доводилося прочиняти віконечко. Вони кількаразово зупинялися: щоб заправитись бензином і випити водянистої кави. Обмінювались нейтральними спостереженнями. Лише під час останньої зупинки під Плонськом, у темній будці з назвою «Варшавський заїзд», допиваючи невиразну рідину зі склянки, Ієронім запитав:
– Що ти збираєшся робити?
Вони сиділи обличчями до ночі, котру перетинали фари автомобілів, що сунули по шосе.
– Я спробую усе це з’ясувати. Я знаю, хто це зробив, – але довідаюсь деталі. Зроблю все, що зможу.
– Ми тобі допоможемо, – сказав Ієронім.
Розділ 2
Тадеуш був її синочком. Так вона його назвала, коли була змушена піклуватись про кількамісячного брата. Їй було десять років, і вона відчувала відповідальність – а отже, була справді дорослою. Батькові гіршало, і мати мусила присвячувати йому дедалі більше часу. І вона повинна була самостійно порядкувати вдома. Нові обов’язки Зузанна сприймала із задоволенням. Серйозна розвага затягувала її – дозволяючи відчувати гордість. Вона міняла брату пелюшки, купала його, вчила ходити, намагалась навчити першим словам. Розповідала йому казки, котрі, як їй здавалося, він розумів, хоча він лише лепетав або, дослухаючись до них, засинав. Тоді, була впевнена Зузанна, він забирав казки до себе у сон, заповнювався ними, брав у них участь, бо міг у них бути будь-ким.
Навіть коли вона, з огляду на брата, мусила відмовитись від зустрічей з ровесницями, коли надимала у дорослій манері вуста, пояснюючи їм, що вона мусить займатися малюком, – природній жаль через те, що вона втрачала безтурботні розваги, відтіняло відчуття того, що вона старша від дитинних одноліток. По тому вона вдаватиме справжнє, доросле життя, коли вже проживатиме його в дійсності. Здогадувалась навіть, що вони кепкуватимуть із неї, не бажаючи зізнатися у своїй заздрості до серйозних завдань, які вона мусила вважати найголовнішими, але її не дуже це обходило.
Займаючись братом, вона відчувала, що робить щось напрочуд важливе; бореться за родину. Тож забувала про смуток, що почав заповнювати дім, витісняючи радість минулого року. Зузанна чудово його пам’ятала. Особливо той момент, що позначив найліпший час у її дитячому житті. Це сталося півтора року тому, коли матір повідомила їй таємничим, але сповненим надії голосом, що досить скоро батько повернеться додому.
Зима скінчилась. Однак не хотіла піти, хоча пориви теплого вітру проривались крізь холод вулиць, били по холодних стінах, будили від зимової дрімоти дерева та кущі.
Раніше Зузанна бачила батька лише кілька разів – крізь ґрати. Великий, чужий чоловік, який викликав у неї дивно змішані почуття. Він усміхався, але так сумно, що вона воліла б, щоб він цього не робив. Мама пояснювала, що тато помилково потрапив до в’язниці, а все інше вона розповість Зузанні, коли та виросте. А нині вона повинна терпляче чекати – і нічого нікому не розповідати про батька.
Це було дуже важливо. Якщо вона не говоритиме, то батько ще може вийти. А якщо буде... Зузанна знала, що у більшості дітей є обидва: матір та батько. І тоді це краще. А у них удома було сумно. Не так, як у інших дітей. Інколи мама ховалась від неї вночі, щоби поплакати.
Зузанна знала про це, але не подавала виду: не хотіла збентежити маму. Смуток, однак, діставався і до неї. Відколи тьотя Геня вийшла заміж і виїхала, стало ще сумніше, хоч і більш зручно. Раніше Зузанна під час кожної розваги мусила бути особливо уважною, а мама постійно переставляла швейну машинку, – якісну, ще передвоєнну – на якій заробляла додаток до зарплатні санітарки. Машинці відводився значний шматок їхньої єдиної кімнати. Зузанна мріяла про те, щоб і в них усе було, як у всіх. Хотіла, щоб батько вийшов із в’язниці, оселився з ними, а мама припинила плакати. Вона, однак, старалася ні з ким не говорити на цю тему. Коли, однак, Мєдзецький з сусідньої парти почав сміятись, що, мовляв, її батька, перепрошую, тримають у тюрмі, не витримала. Кинулася на нього. Била його і плакала.
– Мій тато вийде. Це помилка. А тоді... тоді... Побачиш! – Вчителька відірвала її від хлопця, що вже плакав, і накричала на неї. Зузанна злякалась наслідків. Адже вона заговорила про батька. За кілька днів, однак, мати повідомила, що його скоро звільнять. У неділю попросила Зузанну, аби та помолилась за повернення батька. Того разу в костелі Зузанна насилу зосередилась. Вона знала про всі свої гріхи, але відчайдушно обіцяла виправитись. Вірила в це. Поруч мама на колінах ховала обличчя в долонях.
Наступної неділі матір взяла її з собою до в’язниці. Вона вперше зустрілася з батьком у приміщенні без ґратів. Він схопив її на руки і підкинув так високо, що вона аж злякалася – але радість мами її заспокоїла.
Вона спостерігала за чужим батьком. Високий, худий, дивний чоловік. Коли він її обіймав, його обличчя було колючим, але Зузанні це не вадило. Ніколи вона не бачила до такої міри задоволеної мами, таких радісних батьків.
Минув місяць, потім іще один. Теплі вітри прогнали зиму, а дерева в парках та на вулицях зазеленіли. Зузанна гралася в кухні, коли почула мамин крик. Вона злякалась. Але коли вибігла до коридору, побачила маму в татових обіймах. Вони стояли біля прочинених дверей і довго не відпускали один одного. Через день тьотя Геня забрала її до себе. У неї був вже достатньо великий живіт, і Зузанна знала, що та народить дитинку. Дядько Стах ходив по дому і гордо посвистував.
Батьки прийшли за нею через два дні, коли вона вже починала непокоїтись. Мама була гарна як ніколи. Зузанна відчула радість – і укол жалю через те, що вона ніколи не буде такою, як мати. Батько також був святково вбраний і дивився на матір та на Зузанну сяючими очима. Мама кинулась в обійми тьоті Гені і, невідомо чому, обидві раптово заплакали. Увечері вони сиділи біля прочиненого вікна, за яким нерухомо застигли великі будівельні крани. Дядько Стах виставив на стіл пляшку горілки; тьотя Геня виклала хліб, масло, ковбасу, на окремих тарілках – мариновані огірки, гриби та сливи, що їх Зузанна любила найбільше, але знала, що їсти їх слід небагато.
Тьотя Геня не пила, бо інакше зашкодила б дитині, пояснила вона Зузанні. Мати випила пару чарочок, решту ж допили чоловіки. Говорили мало, лише час від часу легко стукали одне одного по плечах. Потім Зузанна з батьками теплим вечором поверталась додому. Сміючись, вони штовхалися у напханому трамваї.
Стомлені, хоч і далі потішені, вони, врешті, вирвалися з людського натовпу і танцювальним кроком дійшли до дому. Ліжко Зузанни помандрувало до кухні. Це не дуже-то їй сподобалось, але вона розуміла, що у цьому випадку протестувати не варто.
Ті дні вона пам’ятала як безперервне свято, хоча ще ходила до школи. Виявилось, що до школи хоче піти також і батько. Це означало – до університету. Бо перед тим, як він потрапив до в'язниці, він починав вивчати архітектуру. Він хотів будувати будинки.
– Потрібно відбудувати цей світ, – говорив він мамі, котра дивилась на нього з променистим виразом обличчя. І йому вдалося. Коли він повернувся з трьома чайними трояндами, Зузанна зрозуміла, що сталося щось хороше.
– Привітайте майбутнього архітектора – кричав він, вручаючи квіти мамі і обіймаючи її. – Мене прийняли. – А потім він підняв Зузанну вгору і почав танцювати з нею. – Твій тато будуватиме будинки.
І не такі ось жахливі – вказав він головою в неокресленому напрямку, але Зузанна знала, що йому йдеться про Палац Культури. Вона не розуміла антипатії батьків до цього будинку. Він був велетенський, і це їй дуже подобалося. Його подарували полякам радянські товариші, і він називався на честь уже померлого, хоч і безсмертного лідера прогресивного світу Йосипа Сталіна. Кількома тижнями раніше Зузанна зі шкільною екскурсією їздила на найвищий поверх цього палацу. Варшава лежала біля її ніг. Вона почувалась гордою – тим, що живе в столиці і не мусить як ті, з інших, менш важливих міст або, ще гірше, сіл, чекати на спеціальну екскурсію, що може відбутися лише раз на кілька років, щоби мати можливість піднятись на найвищий будинок у Польщі. Вона роздивлялась місто, яке німці хотіли стерти з лиця землі – але воно відбудовувалось, чистило рани руїн, випиналось риштуванням догори, обіцяючи майбутню красу.
– Я будуватиму будинки, – повторював батько. – І люди будуть мені вдячні. Я покажу їм, що можна жити в красі.
У неділю Зузанна гордо йшла поміж батьками до костелу, тримаючи їх за руки. Дякувала Богу і просила, щоби так було завжди. Трохи пізніше відбулося дещо, що занепокоїло Зузанну. Під вечір до них додому завітав дядько Стах. Мама була на чергуванні в лікарні.
Чоловіки сказали їй погратися в кухні і замкнули двері кімнати. Звідти довго долинали голоси на підвищених тонах – чи, власне, голос, бо говорив дядько, а тато рідко і коротко йому відповідав. – Познань... Ти більше не можеш це зробити... Зараз або... Та кров... – вловлювала вона поодинокі слова дядька. Батько втішав і заспокоював його. Гаряча червнева ніч спускалась до кухні, і несла вона неспокійні сни.
Влітку вони їздили у село, у Неміри, до бабці Олі. Автобуси були розпечені та задушливі. Вони заїжджали на зупинку з виском і скрипом, підносячи хмари гарячої куряви, а натовп кидався до них, штовхаючись і покрикуючи одне на одного. Діти плакали. Не завжди вдавалося потрапити досередини. Водій кричав, щоб вони відійшли від дверей, що їх не можна було замкнути, коли ті, знадвору, не відступали, штовхалися, напирали, намагаючись вдрукуватись у щільний пазл людської маси.
Врешті, однак, вони мусили поступитися. Спостерігаючи за автобусом, що відʼїжджав, знервовані і роздратовані люди нарікали та сварились. Батько важко дихав, мама намагалася усміхнутись, Зузанні хотілося заплакати. Наступного автобуса потрібно було чекати годинами. Кілька разів батько домовлявся з водіями попуток (kierowcami cię żarówek). Батьки їхали, стиснені на сидіннях поруч із водієм, а вона – на їхніх колінах, але і так було зручніше, ніж в автобусі, де тиснув тугий натовп, було несамовито спекотно і бракувало повітря. Попри все це, інколи Зузанні вдавалося не звертати уваги на незручності – і навіть тішитися мандрівкою.
Коли вони вибиралися з руїн Варшави, хаосу приміських будинків і зруйнованих садиб, коли обрій відкривався жовто-зеленими полями і загрузав у лісах, вона забувала про все. Сосни підносили в небо важкі корони, сонце мінилося поміж стовбурами, висвітлюючи білі берези. Але найприємніше було, коли транспорт зупинявся і з його духоти можна було вискочити прямо на свіже повітря, що прохолоджувало, і, наче вода, змивало міський бруд.
До села слід було ще пройти шматок шляху лісом, – але, хоч і стомлена, Зузанна любила цю частину дороги найбільше. Особливо коли батько ніс її на плечах. Вона чекала на цю мить.
Линула вгору, заплющувала очі і пливла поміж деревами. Їй хотілось, щоби цей час ніколи не закінчувався, – але незабаром, завжди занадто швидко, тяжко дихаючи, під пильним поглядом матері батько зсаджував її на землю.
До бабусиної хати вони потрапляли вже голодні – зазвичай прямо на обід. Кожен отримував тарілку світлого, заправленого сметаною борщу. Вони топили в сметані картоплю, що в підливі зі шкварками пускала пар у мисці посеред столу. Потім усі бралися до своїх справ. Матір допомагала бабусі і тіткам. Батько працював із чоловіками, але досить швидко повертався стомлений, сідав у тіньочку, закурював цигарку і заходився кашлем. Усі інші працювали значно краще. Зузанна ніяково почувалася через те, що бачила його в такий незручний для нього момент.
Знала, що він не хотів би, щоби вона саме тоді його бачила. Батько повинен бути найсильнішим. Зузанна, однак, розуміла, що цей його стан – минущий. Він був сильним і лише потребував часу, щоби прийти до тями. Він повинен був відпочити після в'язниці — так, як у полі, в тіні відпочивав після надмірно інтенсивної поки що для нього праці. Місцеві його розуміли. Часом підходили і заговорювали до нього, разом із ним викурювали по цигарці. Зузанна, врешті, не мала часу, щоби замислюватись над усім цим. Кузини тягли її гратися. Стомлені, вони під вечір прибігали додому, по окрайчик политого сметаною і посипаного цукром хліба. Повітря ставало блакитним, сонце ховалося за лісом, залишаючи червоні відблиски над коронами дерев. Дорослі збирались і довго, до ночі, розмовляли. Чути було напругу, що не хотіла розвіюватись, хоча денна спека відпочивала у темряві.
Було, однак, гарно – так гарно, як ніколи раніше і ніколи потому.
Мама розповніла. Коли вона йшла полем, оголеним по жнивах, обіймаючи тата, Зузанна наздогнала їх. Торкнулася її заокругленого живота.
– Ти матимеш немовля – з раптовою впевненістю заявила вона.
– А ти братика... Чи сестричку, – відповіла, сяючи, мама, нахиляючись до неї і обіймаючи її другою рукою.
Зузанна замислилась.
– Нехай буде братик, – вирішила вона.
Починався вересень. Село заспокоювалось. Замовкали ліси та поля, лише птахи зграями клопотались, сперечаючись перед тим, як відлітати у вирій. Низенько над землею снувався дим із запахом ялівцю. Але нічні розмови дорослих не втратили гостроти. Це був останній того року їхній візит до села. Треба було іти до школи.
Дядько Стах знайшов татові роботу у Жерані. Напруга, що відчувалася у нічних розмовах дорослих, вихлюпувалась на вулиці. Зузанна відчувала її навіть у школі. Діти наслідували своїх батьків. Вони говорили, що Совєти будуть змушені облишити Польщу. Хтось говорив, що євреї більше вже не керуватимуть нами. Кароль сказав, що Польщу врятує Гомулка; Здзіч сперечався з ним, що це буде Примас Польщі. Вчителі стали неймовірно нервовими. І навіть відпочинок на хрестинах Алі, донечки тьоті Гені, перетворився на чоловічу сварку. Тато, який трохи перебрав випивки, кричав на всіх, хто там зібралися. Повторював, щоби вони не були такі впевнені. Дядько Стах заспокоював його. Потім мама із Зузанною проводжали його, а він повторював:
– Вони мов діти. Вірять йому. Мовби позабували, що він – комуніст.
Мама втішала його. Була вже осінь, коли тато не прийшов ночувати додому. Матір нервувала. Коли Зузанна повернулась зі школи, застала тьотю Геню з маленькою Алею на руках. Дядько теж не повернувся додому, – але тьотя намагалася заспокоїти маму. Її обличчя навіть сумним не було, бо стягнулося у боліснім спазмі.
– Мені вистачило одного повстання, – повторювала вона. Тьотя Геня теж не здавалась спокійною. Але ввечері чоловіки повернулися додому. Більше, ніж зазвичай, впевнені в собі, вони дивилися на жінок зі ніжною зверхністю. Коли дядько з тіткою пішли вже з Алею додому, Зузанна довго не могла заснути, вслухаючись у винятково гучне скрипіння ліжка батьків.
Кількома днями пізніше її забрали під Палац Культури, на площу Дефіляд. Усе відбувалось майже так само, як понад рік тому, коли Зузанна разом із усією школою пішла на першотравневу демонстрацію. На відміну від мами, вона любила це свято.
Їй подобалось майоріння прапорців, і вигляд великих прапорів, котрі підносили у повітря важкий червоний колір. Їй подобалось бути частиною натовпу, що помножував радість кожної людини. Тепер, схоже, люди звідусіль сходилися до того ж місця, випливали з вулиць – незнайомі, ставали якнайближче, можливо, тому, що їх обʼєднувала спільна мета. Хапаючись за руки батьків, Зузанна знала, що почувається так само, як вони – і всі інші люди, що обʼєднались у натовпі; що вона бере участь в чомусь більш значущому, ніж може собі уявити. Водночас вона розуміла, що те, що відбувається довкола, відрізняється від першотравневої демонстрації і незрівнянно важливіше від неї. Люди мали інакший вигляд, дихали інакше, інакше рухались і дивились в очі одне одному. Вона зрозуміла, що бере участь у якійсь винятковій події.
Людський потік перетворився на море постатей під Палацом. Натовп заповнив площу і чекав. І раптом вибухнув ентузіазмом. Лише за мить на плечах батька Зузанна зорієнтувалась, що його викликала поява на трибуні під Палацом смішного лисого чоловічка. Чоловічок заговорив, і говорив так само смішно, як і виглядав. Всі, хто там зібрались, були, однак, зачаровані. Кричали «Браво», скандували, повторювали його наступні слова. Зузанна дивилася на батьків із недовірою, але й вони були немовби в трансі. Натовп захвилювався.
Було в цьому щось дивне. Люди переживали, раділи, поводилися з ентузіазмом. Зузанна бачила, однак, у височині смішного чоловічка, який справляв таке враження, мовби його не цікавило те, що відбувалося довкола нього. Часом їй здавалося, що постать на трибуні хтось підмінив. На місце героя хтось з-поза куліс виставив дивну ляльку, а трибуна перетворилася на ляльковий театр.
Безкінечне людське море не зважало на це і плескало в долоні комусь іншому, комусь, кого не було під Палацом; комусь, кого не існувало. Зузанна хотіла показати це батькам, але вони підносили руки вгору і, як і всі, хто там зібралися, шаленіли від радості. Вона хотіла пояснити, але не зуміла: не змогла навіть пробитися крізь їхній ентузіазм. Тож вона почала тішитись їхнім щастям, радістю тих усіх на площі Дефіляд, у Варшаві, в Польщі. Пізній жовтень приніс запах весни. Так вона згадуватиме це пізніше, стільки разів повертаючись до тодішніх подій, що вже й не буде знати, як насправді виглядало її дитяче переживання.
Люди на площі не хотіли розходитися, хоча чоловічок зі своїм почтом уже зник із трибуни. Вони хотіли лишатися разом, розділити з іншими свій тріумф, зігрітися власним теплом. Повільно розходилися в ніч, гарячу від їхнього ентузіазму.
Той вечір виразно вдрукується у пам'ять Зузанни. Коли, однак, за дванадцять років потому вона тікатиме від ударів палиць університетським подвір'ям, і кілька днів потому, коли по телевізору побачить того ж самого чоловічка, який уже всередині палацу, у Конгрес-холі, мов у гарячковому трансі, буде викрикувати образи та погрози – картини жовтневої радості повернуться до неї, але вже як глузливий жарт.
Тоді, однак, вона поверталась додому щасливою – і зі щасливими батьками. У мами був уже великий живіт, і вона стомлено спиралася на батька, який дбайливо обіймав її однією рукою, тримаючи у другій долоню Зузанни.
У мерехтінні місяця, що з'являвся з-за хмар, вона бачила його усмішку. Жовтневу радість, однак, псував якийсь неспокій. За кілька днів батько з якимсь колегою принесли велике дерев'яне радіо із зеленим оком. Під’єднали його разом із мамою – і, врешті, вночі знайшли ту хвилю, котру розшукували. Тато неспокійно озирався. Поза виском, булькотінням і стукотом, у ритмі яких мерехтіло зелене око, долинали слова диктора. – Загинуло вже... осіб, радянські танки обстріляли... – Вона розуміла. Війська наших псевдосоюзників нищили столицю Угорщини, яка хотіла бути незалежною. Обличчя батьків знерухоміли.
– Як повстання, – сказала мама.
Зузанна вже знала, що йдеться про Варшавське повстання, яке мама дивом пережила.
Але однаково було гарно. Вона з піднесенням чекала на братика, так, як батьки чекали на наступного малюка. Батько цілими днями не бував удома. Він поєднував роботу з навчанням. Повертався вечорами. Їв він небагато. Потім із цигаркою сидів над склянкою з чаєм і дивився на місто, що занурювалось у сутінки.
Одного разу, коли мама ще не повернулася з нічного чергування, Зузанна побачила, як тато спить, поклавши голову на стіл, а перед ним вертикально підіймається смужка диму. Вона загасила у попільничці рештки цигарки, котра зотліла ледь не дощенту. Розбудила тата, що протягом якоїсь хвилі роззирався кімнатою. В його обличчі було щось дивне. Лише потім – значно пізніше, коли вона пригадувала той момент – вона зрозуміла, що це був страх. Це тривало лише мить, стільки, скільки батькові було потрібно для того, щоби впізнати її. Його обличчя осяяла усмішка. Він обійняв Зузанну, хоча другою рукою діставав із пачки на столі наступну цигарку. – Який я щасливий, – прошепотів їй на вухо. – Щасливий, що у мене є ти, мама, і що ми чекаємо на ще одну дитину... Братика, – виправився він під її поглядом. – Мало хто має таке щастя. А я... Думав, що... – батько відвернувся від неї до вікна і затягнувся цигаркою, – думав, що вже до вас не повернуся. –
Раптово він почав кашляти. Кашляв дедалі сильніше. – Але зараз я знаю, що все погане позаду. У мене є ти. – Він відклав цигарку, щоби знову її обійняти. – Твоя мама, Теренія... Ти любиш її, але... навіть не знаєш, яка ж вона чудова людина. Ти можеш це відчувати... Я познайомився з нею під час війни. Що ж за жахлива це була епоха. Але тоді можна оцінити людину... таку, як твоя мама. Нас розлучили, але після війни ми знайшли одне одного. Твоїй мамі не пощастило. Вона була тут під час повстання. Мені довелося трішки раніше втекти з Варшави. Мені пощастило. Які у мене були шанси це пережити? Твоїй мамі це вдалося. Хоча це повстання залишилось у ній... Та це однаково вже в минулому. За кілька років я закінчу вчитись... Можливо, і твоя мама... Вона мріяли стати лікаркою. Я почну будувати. До війни це було гарне місто. Це собі тепер тяжко уявити. Але у нас усе ще попереду.
Це були найпрекрасніші свята в її житті. Батько приніс ялинку, що сягала неба – це означало: стелі. Зузанна оздобила її речами, що їх зробила разом із батьками. Розвісила на ній ланцюжки і місяці з кольорового паперу, доповнила парою ялинкових кульок, кількома свічками та жменькою цукерок у кольорових обгортках. Знала, що вона зможе їх зʼїсти в останній день Різдва.
На верхівці дерева була закріплена картонна зірка, затягнута у блискучий целофан, що світився. Під ялинкою Зузанна знайшла ляльку – таких вона ніколи раніше в руках не тримала.
У ляльки було волосся, а коли вона переверталась, то заплющувала шовковисті повіки і повторювала «мама». Тато приніс пачку бенгальських вогнів, і, коли вони погасили світло, фонтани іскор вичаровували у пітьмі таємничі світи. Мама почала співати колядку. Зузанна радо приєдналася до неї, і, врешті, тато невпевнено спробував їм підспівати.
На початку березня батьки повернулися з лікарні з Тадеушем. Мама дозволила сестрі взяти його на руки. Зузанна трішки здивувалась. Вона не могла опиратись враженню, що ця дивна істота, яка ще нічого не розуміє, впізнала її. Очка трішки розплющились, личко видало тихий скрегіт, а маленьке тіло поворушилось, мовби хотіло притиснутись до неї. Це був її братик. Її синочок.
*
Батько захворів. Спершу Зузанна думала, що нічний рейвах, пов'язаний із Тадзем, із його криками та клопотами про нього, не давали татові заснути, через що він залишався у ліжку, коли вона вже йшла до школи.
Вона, однак, швидко зрозуміла, що це відбувається занадто часто. Пригадувала собі деякі ознаки того, що вже й раніше з ним не все було гаразд. Пригадала, як батько, повернувшись додому, заснув із цигаркою. Погляди мами, на які вона тоді не звертала уваги, але котрі виражали щось більше від звичайної турботи. Важке дихання, напади кашлю, те, як тато на тривалий час замикався в туалеті. Він зблід і ще більше схуд. Вночі вона чула, як батьки сваряться між собою. Якогось дня тато повернувся відносно рано. Він був пригнічений.
– Ну що, задоволена? – кинув він матері, мовби це вона була винна в тому, що відбулося. – Я отримав лікарняний... Відтепер муситиму все починати спочатку... Якщо хоч колись повернуся, щоби продовжити навчання. Якщо... – його голос стих, і він пирхнув. Зузанна ніколи не бачила його в такому стані.
– Але ж ти при цьому знаєш, що інакше це не вдалося б залагодити... – Мама сумно подивилася на нього. Батько не озивався.
Весна вже квітнула, коли матір приїхала до неї в школу з Тадзем на руках.
– Батько в лікарні. Ти мусиш побути кілька днів з братом, тому що я повинна присвятити батькові більше часу. Я все залагоджу з учителькою. – На питання Зузанни вона відповідала напівсловами. Батько пробув у лікарні більше місяця. Усміхався їй. Заспокоював її якимись стандартними фразами, але Зузанна вже знала, що справи кепські. Раптом вона пригадала відвідини в'язниці. Усмішка тата нагадувала про неї. Він дивився у вікно лікарні так, мовби на ньому були ґрати.
Він повернувся додому, коли літо було вже в розпалі. Але і далі лишався нездоровим. Припинив ходити на роботу. Ослабнув. Намагався займатися сином, але йому це було важко. Йому паморочилось в голові. Інколи він без приводу падав. Дедалі частіше залишався в ліжку. Хотів читати – але мав проблеми із зосередженістю. Він страждав від нападів болю. Зузанна зрозуміла це, коли спостерегла, як стиснулися його щелепи, вкрилося зморшками обличчя; як сильно він заплющував очі. Інколи він міг прикусити долоню. Найвірогідніше, таким чином боронився від неконтрольованого крику. Часом вона чула його стогони.
Канікули Зузанна з Тадзем, тьотьою Генею та її донькою пробули в селі. Коли вони повернулись, батько вставав із ліжка винятково для того, щоб піти в туалет чи поїсти. Радіо перемандрувало на столик поруч із ним. Працювало воно фактично безперервно. Часом батько прикручував гучність до мінімальної. Траплялося, що розмовляв із ним; і траплялося досить часто, що доповнював його. Інколи до них зазирав дядько Стах. Попервах батько упирався, щоби вставати з ліжка і приймати його за столом. Його це відверто знесилювало.
Через деякий час відмовився від цього. Дядько сідав поруч із ліжком. Вони більше мовчали, ніж говорили. Часом закурювали удвох, хоча дядько намагався обмежити паління. Напевне, мама йому щось розповіла.
З дому тато виходив лише на обстеження, до лікарні. Завжди – з мамою, що старалася брати лише нічні чергування. Виявилось, однак, що для батька найтяжчими були саме ночі. Тому матір почала уникати нічної праці. Заскакувала додому, щоби привезти обід з їдальні. Тато намагався відмовитися від їжі.
– Чи тато... видужає? – Зузанна вирішила нарешті поставити це питання – під вечір, коли батько занурився у гарячковий, схожий на непритомність, сон. Його сни були щоразу менш глибокими, дедалі уривчастішими, сповненими стогонів та криків.
– Звісно, донечко, звісно, – неуважно відповіла мама.
– Але я хочу знати. Я ж маю право – бо я його донька... Люблю його і... ти повинна мені сказати... – Зузанна не поступалася, говорила з притиском і, хоч і не вміла виразити те, що відчувала, продовжувала далі. – Я знаю, що йому зле, і тому... Я хочу знати!
Матір подивилася на неї так, мовби побачила її вперше в житті. В її обличчі щось змінилося.
– Хочеш знати? Маєш право знати? Певно, що так. Чи батько видужає? Я не знаю. Він дуже хворий. Був, коли повернувся з в’язниці. Лікарі не можуть зрозуміти, як він зміг так добре триматись протягом усього того попереднього року. Вʼязниця... Там... Він має ушкоджені внутрішні органи. Печінка, нирки, легені. І не тільки вони. Якась травма головного мозку. Врешті... Лише... Якщо він зможе так тримати... Так триматись... То, можливо... – Мама відвернулась і беззвучно заплакала. Обхопила голову рукою, і лише дрож її плечей свідчив про те, що з нею відбувається. Зузанна обійняла її, намагаючись заспокоїти тремтіння її тіла. Почувалась її сестрою.
Вона подумала, що їй слід більше піклуватися про матір. Потім зрозуміла, що її батько помирає.
Він помирав ще півтора року. Зузанна почала мріяти про те, щоб уроки в школі подовжилися, і їй можна було повернутись додому пізніше. Батько поступово втрачав контакт із реальністю. Він кричав і стогнав. Інколи не міг підвестися, і тоді його рвало в ліжку. За ним треба було прибирати. Часом він страждав на нетримання сечі. Матір принесла з лікарні горщик і качку-сечоприймач. Вдома відчувався запах фекалій. Зузанна не витримала.
– Мамо, чому ти не відвезеш батька до лікарні?
Вперше в житті вона побачила сердите, розлючене обличчя матері.
– Таак? Хочеш, щоб він дав тобі спокій? Хочеш, щоб він помер у лікарні і не турбував тебе? То знай, що допоки я жива, він буде тут, удома. І якщо він мусить померти – то помре тут, у своєму ліжку. І я про нього піклуватимусь. А ти... Можеш собі йти.
Зузанні стало невимовно соромно.
– Я не так, я... Лише хотіла довідатись, що в лікарні, можливо... Зможуть краще, ліпше йому допомогти...
– Ніхто за ним не доглядатиме так, як я. А ліки він може і вдома приймати. І так той місяць у лікарні був зайвий! – сухо перебила її матір.
Зузанна змагалася з собою. Вона не могла вдавати, що не думає про смерть батька з надією; найліпше було б, якби він помер, найліпше для всіх і для нього – говорило щось в її думках. Вона карталася через це, але попри її зусилля той голос озивався знову. – Це не я, це хтось говорить до мене, – подумки повторювала вона сама собі.
Задовго до смерті батька їхня квартира перетворилась на дім жалоби. Вона була сповнена смороду помираючого тіла і його виділень, стогону розуму, що втрачав контакт із дійсністю, нічних жахіть і хвилин мертвої тиші, коли батько приходив до тями і мовчки змагався з прийдешнім кінцем.
Траплялося, що він просив її почитати вголос. Раніше просив про це маму, яка, як завжди, з усмішкою погоджувалась. Вона, однак, була до такої міри втомлена, що заснула у перші ж хвилини. Книжка випала з її рук, і тоді вона прокинулась, але тато їй подякував. Сказав, що він уже так стомився, що більше нічого не розуміє. За кілька днів попросив Зузанну. Він дав їй в руки книжку: Бенвенуто Челліні, «Життєпис, написаний ним самим». Показав місце, з якого вона повинна була почати читання. Вона його запам'ятала. Це була 34 сторінка. У книжці була закладка, оздоблена лише рослинним орнаментом, який, однак, не відтворював нічого конкретного. Нею вона повинна була відзначати місце, на якому зупинялась.
Вона читала йому протягом кожних кількох днів. Інколи він просив її про це ледь не щодня, а потім бували перерви, що тривали понад тиждень. Читання тривало недовго. Найдовший час, протягом якого тато міг зосередитись на читанні, тривав кільканадцять хвилин.
Однак зазвичай він значно раніше давав їй знати, щоби вона припиняла. В результаті вони не дійшли навіть до половини книжки. Переважно тому, що інколи батько просив її вкотре перечитувати одне і те ж. Вона не надто добре розуміла текст.
Щось, що здавалося зрозумілим, розмазувалось потім у незрозумілих словах і химерних, немислимих ситуаціях. А однак книжка по-своєму зацікавила її. Вона була немов таємнича, із зайвими деталями, ускладнена казка.
– Цей період завжди особливо цікавив мене, – пояснював тато свій вибір. – Ренесанс. Саме тоді народився наш світ. А Флоренція... Це тоді було маленьке місто. Менше від одного з районів Варшави. Але в ній зустрічалися всі видатні люди, ті, що сформували нашу сучасну уяву... – Батько говорив це короткими реченнями, коли вона вже припиняла читати. Декілька разів. Це потім у її пам'яті ці фрази склалися у цілісну оповідь. – А Челліні? Ще до війни я роздивлявся фотографії його скульптури «Персей із головою Медузи». Вона вразила мене. Смуток, із яким Персей роздивлявся свій трофей, – і обличчя Медузи: біль і жах. Мені б хотілося побачити, чи це не лише витвір моєї уяви; хотілося роздивитися скульптуру. Вона стоїть перед музеєм Уффіці. Я читав, що це – один із найкращих музеїв світу. В ньому зрозуміло, як Середньовіччя перетворювалося на наш світ. Зображення набували глибини, отримуючи перспективу. Бо це неправда, що середньовічні художники не вміли малювати перспективу. Вона просто була їм непотрібна.
Вони зосереджувались на найважливішому і тому не переймалися деталями, котрі переповнюють наші світобачення. Мені це розповідав один мистецтвознавець у в’язниці. Він багато чому мене навчив. Не знаю, що з ним сталося і чи він іще живий. Мені так сильно хотілося б побачити ту скульптуру. Та інші. Мікеланджело, Верроккйо. І картини. Я обіцяв собі, що колись візьму туди маму, вас усіх. Ми йтимемо слідами тих людей; будемо дивитися на те, що бачили вони. Вже не заберу вас... Коли я довідався, що існує ця книжка, спогади Челліні, я захотів обов'язково її прочитати. Я почав її шукати – і, знаєш, твоя мама знайшла її для мене. Шукала по друзях і, врешті, натрапила на неї в букіністиці. І придбала її.
Це було незадовго перед народженням Тадзя. Одного разу тато попросив Зузанну, щоб вона сіла поруч із його ліжком.
– Мені страшенно прикро, що я своїм поверненням отруїв вам цей час, – сказав він гарячково, хапаючи її за руку.
– Але ж, тату, що ти говориш, тату... – нещиро видушила з себе Зузанна.
– Знаєш, я думав... Що я виберуся з цього. Коли побачив твою маму, тебе... Я почувався, як іще ніколи в житті. Мені здавалося, що іще все переді мною, що я всього досягну. Я почувався сильним, хоч би як сильно втомлювався. Я майже не відчував того болю, що не давав мені спокою роками, від часів допитів. Мені якось соромно, що я не дав собі з цим раду, не зумів видужати, що більше не поїду з вами... Твоя мама заслужила на кращу долю. І ви. Єдине, що я можу сказати, що я любив вас, як умів, і завжди любитиму.
Батько помер ранньою весною. Труну несли дядько Стах, вуйки Антек і Бонек, і ще хтось, кого Зузанна впізнавала, не знаючи, хто вони. Мама йшла завдяки тому, що її підтримувала тьотя Геня. У неї було сіре обличчя, і Зузанна спостерегла, що волосся матері здебільшого посивіло. Це мусило статися протягом останнього часу, причому дуже швидко. Коли священник закінчив читати молитву і труну поклали до ями, мама нахилилась над її краєм.
Зузанна не знала, чи стала вона навколішки, чи впала на коліна, спираючись на руки. Але вже у наступну мить матір випросталась і, не встаючи з колін, кинула на труну грудку глинястої землі. Тадзь, якого Зузанна тримала за руку, почав страшенно кричати і не хотів заспокоюватись.
– Ходімо, – сказала матір пізно вночі, вдома, коли всі вже пішли, а Тадзь уже спав. – Ходімо. Я розповім тобі про твого тата.
