Посестри. Часопис №24 / «Війна без жалю», або Мої п’ять літніх днів у Ґданську
Під час перетину кордону кожен українець, незалежно від того, яким зв’язком користується, отримує смс: «Втікаєш від війни в Україні – Польща гарантує тобі захист». Я не втікала від війни, але ідея провести кілька днів у Ґданську, після того, як вирішу всі справи у Кракові, видалася дуже заманливою. Гуляти біля моря, пожити серед казкових будиночків, відвідати музеї і рибні ресторани, а головне – хоч на кілька днів забути про війну. У той перший вечір, їдучи в таксі з аеропорту й розглядаючи вечірні вулиці, я не здогадувалася, що саме у Ґданську знайду головну метафору цієї війни.
Пожити в казковому середньовічному будиночку – гарна ідея, але не для тих, у кого є валізи, а у валізах – книжки для презентації. Адже в таких будиночках немає ліфтів, лиш закручені сходи, а в моєму не було й портьє, мені просто прислали декілька кодів, щоби потрапити в готель. Іноді хтось прибирав, але працівники в моєму готелі так і залишилися для мене невидимими. І мені подобалося думати, що це будиночок із привидами.
У свій перший ранок, коли так хотілося виспатися після перельоту, я прокинулася о 7:00 від дивних звуків за вікном. «Чому повітряна тривога дзвенить такими мелодіями», – думала я спросоння. Насправді, якщо живеш у Старому місті, то мусиш бути готовою щогодини слухати ратушний годинник, а ще – передзвони соборів навколо.
Мій перший ранок у Ґданську видався невдалим. Я могла б очікувати чого завгодно, але не цього. Натхненно вирушивши на прогулянку Старим містом, я ледь не знепритомніла, коли біля знаменитого фонтана «Нептун» наткнулася на людей із пітонами на шиях, які пропонували усім із цими пітонами фотографуватися. Через сильну герпетофобію мені довелося усі дні шукати нові шляхи повернення додому й уникати центру, який я так і не подивилася. Проте знайшла всі красиві й затишні вулички, що заховалися від туристів.
«Напиши нам текст про помежів’я польської і української культури», − просить редакторка. О, так, і в Україні, і в Польщі досі знущаються над тваринами, бо фото із тваринами – це знущання. Щоправда, потім друзі у соцмережах мені писали, що раніше в Польщі такого не було, сподіваюся, то не наші живодери евакуювалися разом зі зміями. Та де ж поліція й зоозахисники, і чому це взагалі можливо у цивілізованій країні, яка входить до ЄС? Не таке помежів’я я хотіла знайти, і не «захист», про який ішлося у смс на кордоні. Мені хотілося розуміння, відчути, як хтось розуміє, що ми зараз проходимо і чому воюємо. У Польщі я відчула це сповна.
У Ґданську, як і в усій Польщі, майорять українські прапори – на ратуші та приватних балконах, у кафе та музеях, прогулянкових корабликах і трамваях. Поляки, коли бачили мою жовто-блакитну стрічку, казали: «Слава Україні!». А я відповідала: «Героям Слава! Слава Польщі!». Польща стала для нас не просто прихистком, а місцем, де ми можемо отримати безумовну підтримку тільки тому, що ми українці. Це важливо й цінно знати, що це не лише наша війна.
У мене було п’ять днів у Ґданську, і я не знаю, багато це чи мало, адже відчуття часу сильно змінилося після 24 лютого 2022. Але війна навчила мене насолоджуватися кожним днем. Моя пристрасть у довоєнному житті – подорожі, пошук історії і сучасного пульсу міст. Врешті, з цього захоплення і з’явилася моя книжка «Міста, в які ти поїдеш». Ґданськ – місто не лише збереженої (відновленої, бо місто сильно постраждало після Другої світової) середньовічної краси, місто купців і торговців, балтійський порт, за який боролися різні держави, це також і центр опору, з якого почалося руйнування комуністичної держави.
У свій перший день я пішла в Національний морський музей віддати данину історії міста. Тут можна годинами розглядати різні експонати: від простих човнів раннього Середньовіччя, якими користувалися мешканці поселення Трусо і з якого й почало розвиватися місто, до суховантажного «Солдека», першого судна, побудованого в Польщі після Другої світової війни. Нині цей велетень стоїть просто перед музеєм, і кожен може дослідити в ньому всі закутки. У таких музеях відчутно, що міста, котрі розкинулися на узбережжі, – особливі. Складно пояснити, чому, але повірте на слово, бо я теж саме з такого міста.
Завжди плутаю, як правильно й до якого випадку треба говорити «корабель» чи «судно», а може, пароплав – хтозна. Це дивно для людини, яка мешкає в морському регіоні, та що вдієш, у мене немає в родині моряків. А втім, зроблений під старовину дерев’яний прогулянковий корабель манив мене з першого ж дня, коли я його побачила. Півторагодинна прогулянка Ґданським портом – це саме те, що мені було потрібно, щоби згадати звуки порту після п’яти місяців тиші. Обстріли та збиті над морем ракети, робота артилерії, підрив морських мін, військові навчання – не тиша. Та ми звикли до дзенькоту портових кранів, добрих пузатих кораблів на рейді (не з пушками, а із зерном), корабельних гудків, а не сигналів повітряної тривоги. У Ґданському порту теж є жовті крани, як і в нас. Тут відчувається ділова атмосфера й масштаби, коли все й усі працюють, поки в нас усе завмерло.
Перші дні життя у мирному місті після п’яти місяців нескінченних повітряних тривог були дуже дивними, так багато різних звуків і вдень, і вночі. Особливо вночі – гриміли трамваї, грала музика в ресторанах, горлали під вікнами веселі компанії, а ми вже звикли до комендантської години й повної тиші. Але це таке приємне відчуття, ніби в тебе всередині розтискається якась пружина і світ навколо знову стає безпечним, і можна не вставати вночі, щоби бігти кудись. Проте забути про війну у своїй країні – неможливо, де б ми не були. Про неї всюди нагадують жовто-блакитні кольори й очі жінок, які вже п’ять місяців не були вдома. На кожній своїй зустрічі я кажу: «Дівчата, ми чекаємо вас усіх вдома. Але в когось уже дому немає».
Музей Другої світової війни у Ґданську – один із найкращих, які я колись бачила. Він зустрів мене величезною чергою за квитками, і поки я 40 хвилин у ній стояла, не могла не думати про те, що почалася вже Третя світова, а не всі усвідомили уроки Другої. Дивовижне вміння кураторів польських музеїв – повністю занурити глядача в історичну епоху, коли ти ніби проживаєш усі події завдяки різноманітним інтерактивам. Щоправда, дивитися на величезних екранах з усіх боків, як на міста падають бомби – дуже страшно, особливо сьогодні. Я дивилася, як падали бомби на Дрезден, а бачила Маріуполь, дивилася, як падала ядерна бомба на Хіросіму, а бачила Маріуполь, дивилася на хрести у клумбах після придушення Варшавського повстання, а бачила Маріуполь. В одному із залів експозиції, присвяченому поводженню із військовополоненими, в’язнями концтаборів, цивільними на окупованих територіях, великими буквами було написано: «ВІЙНА БЕЗ ЖАЛЮ». Так просто, стисло та чесно про нашу сьогоднішню війну. Жодної хвилини жоден росіянин не мав і краплі жалю до нас – розстріляних чоловіків, зґвалтованих жінок, убитих дітей, тих, хто вижив, але залишився без рук і ніг, закатованих полонених, усіх українців.
На виході з музею у навушниках аудіогіду звучить питання: невже людству досі недостатньо? Мені достатньо, мені точно достатньо воєн, дев’ятий рік пішов, як у моїй країні війна. Але вирішую не я. Я можу тільки чинити опір злу, диктатурі, російській військовій машині. Як і мусить чинити кожна цивілізована людина. Будь-який музей Другої світової війни – це про злочини радянського керівництва й радянської армії. Так сталося, що наше покоління побачило ці злочини не лише в музеях. Ми побачили їх на вулицях наших міст.
Усі ці дні у Ґданську я думаю про те, як нам потрібні сучасні історичні музеї, які допоможуть довчити історичні уроки та зрозуміти, що відбувається. Та скажу чесно − я заздрю. Заздрю цим дивовижним, крутим і наповненим змістом польським музеям.
У Європейському центрі «Солідарності» не могла не думати: якби ми більше знали про свою історію, ми були би більш готові до нинішньої війни. Історія руху «Солідарність» − це історія повалення комунізму, тоді люди вибивали по цеглинці з фундаменту держави-монстра. Потом і кров’ю, разом. Були моменти, коли кількість учасників сягала понад 10 млн. Українці теж ніколи не припиняли свого опору. Коли були знищенні останні осередки повстанців, на полі бою з’явився дисидентський рух. Цілі століття нашої боротьби, і от знову – страшна війна без жалю.
У центрі «Солідарності» я задумалася: «А чому ми зараз так поверхово ставимося до цієї сторінки нашої історії – Народного Руху і Революції на граніті? Адже учасники тих подій – наші сучасники». У нас не те що немає музеїв, присвячених тій добі, цей період уже ніби витертий із інформаційного простору. А нам треба з цим розбиратися, адже саме тоді ми повернули не туди, захотівши відреставрувати й олюднити комунізм.
Це взагалі вада нашого суспільства – компроміси з ворогом, а точніше не вада, а результат сторіч колонізаторської політики – русифікації, депортації, терорів. Іноді так хочеться повірити, що ворога можна хоч тимчасово приспати, обманути, особливо, коли на дворі ХХІ століття – час прогресу, наукових відкриттів, толерантності. Це все не про росію, росія хоче всіх убити – спочатку українців, а потім й інших. У Польщі це розуміють, а в інших країнах – поки ні.
Моє прагнення будь-що уникнути зустрічі зі зміями допомогло мені знайти гарні старовинні вулички, де можна попити кави на сходинках старих будинків і порозглядати чудові фасади. Одна з таких – вулиця Маріацька. У мій останній день у Ґданську починався щорічний ярмарок і на вулицю повиносили намети з товарами. Схоже, на Маріацькій є багато ювелірних магазинів. На очі попалися дивовижні роботи в стилі Середньовіччя: сережки, намиста, браслети з обробленого у маленькі намистини білого бурштину й переплетені із золотими монетками. Кожна така річ – неповторна, маленький витвір мистецтва. У будь-який час до 24 лютого я не втрималася б і щось купила б на пам’ять про Ґданськ. Тепер у мене є привід повернутися після перемоги.
