Посестри. Часопис №154 / Знакова постать українського шістдесятництва. Уривок

Iван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 р. на Донеччинi у с. Миколаївка, тепер Волноваського району, в родинi робiтникiв. Закiнчив Донецький педагогiчний унiверситет (1953), аспiрантуру Iнституту лiтератури iм. Т. Шевченка АН УРСР (1956). Працював у видавництвах та редакцiях журналiв і газет: у 1957 р. – редактор вiддiлу лiтератури i критики видавництва «Днiпро», у 1957– 1962 рр – завiдувач вiддiлу критики журналу «Вiтчизна», звiдки був звiльнений «за iдеологiчнi помилки», у 1964–1965 рр – лiтературний консультант вiддiлу першої книги видавництва «Молодь» (звiльнений за участь у протестах проти полiтичних арештiв української iнтелiгенцiї 1965 р.), у 1966–1969 рр – коректор в «Українському бiохiмiчному журналi», у 1969–1972 рр – редактор видавництва «Днiпро» (звiльнений у сiчнi 1972 р. пiд час другої хвилi арештiв учасникiв шiстдесятницького руху).

Дебютувавши 1950 р. першою своєю рецензiєю у регiональнiй пресi Донбасу, Iван Дзюба крок за кроком осягав таємницi лiтературно-критичної аналiтики. Вже 1959 р. його аналiтичнi спостереження пiдсумувала книжка лiтературно-критичних статей «“Звичайна людина” чи мiщанин?» Вона засвiдчила тяжiння автора до конкретизацiї та увиразнення соцiокультурних проблем суспiльства, в основi яких завжди лежить альтернатива вибору, а отже, i поглибленого внутрiшнього аналiзу. Того ж року Iвана Дзюбу прийняли до Спiлки письменникiв (тодi – СРСР).

Навчання в аспiрантурi академiчного iнституту, а головне – прагнення завжди дошуковуватися iстини й висока самодисциплiна виробили смак до аналiтичної роботи, системностi дослiджень, самовимогливостi. А ще – той масштаб етико-фiлологiчного гуманiзму, яким вимiрюється сукупний творчий доробок дослiдника.

Випробовуючи своє критичне перо на творчих здобутках Олександра Довженка, Iвана Сенченка, Андрія Малишка, Григора Тютюнника, Віктора Мiняйла, Михайла Стельмаха, Iван Дзюба не оминав увагою праць Олександра Бiлецького, Леоніда Новиченка, виробляючи власний iнструментарiй та критерiї поцiнування творчостi представникiв «шiстдесятницької епохи». Найперше його увагу привернули твори Валерія Шевчука, пiзнiшого Василя Голобородька, поезiя якого репрезентувала пошуки тих, хто ступали у «шiстдесятницький слiд». Очевидно, диктат заборон, вимушена необхiднiсть друкуватися пiд псевдонiмом, прагнення не нашкодити опальним неофiтам своїм контроверсiйним iм’ям, а ще, можливо, потреба серйознiшого вглиблення в художнiй свiт своїх ровесникiв, бажання побачити те чи те мистецьке явище з бiльш вiддаленої перспективи – дещо «вiдсунули» в часi активне писемне поцiнування їхньої непересiчної присутностi в українськiй поезiї й прозi.

Натомiсть Iван Дзюба був речником бiльшостi лiтературних вечорiв, творчих зiбрань шiстдесятникiв тощо. Скажiмо, легендарним став його виступ на вечорi, присвяченому 30-лiттю вiд дня народження Василя Симоненка в Будинку лiтераторiв 16 сiчня 1965 р., оскiльки, по сутi, оприявнював тi духовнi константи, на яких базувався свiтогляд його ровесникiв та сучасникiв. Його виважене красномовне слово, запальна манера переконувати iнших, цiлковита переконаність у тому, про що вiн говорить, і уміння передати свою впевненість аудиторії – все це «працювало» на зростання популярностi нової хвилi талановитої молодi.

На знак протесту проти масових арештiв у Києвi, Львовi, Iвано-Франкiвську, Луцьку й Тернополi вiдомих представникiв української молодої iнтелiгенцiї Iван Дзюба виступив у кiнотеатрi «Україна» пiд час прем’єри фiльму Сергія Параджанова «Тiнi забутих предкiв», а пiзнiше звернувся з листом до тодiшнього першого секретаря ЦК КПУ Шелеста i голови Ради мiнiстрiв УРСР Щербицького, в якому намагався донести думку про те, що людей засуджено безневинно: за чесне слово, синiвське вболiвання за долю України. Однак вiдчуття марностi таких зусиль продиктувало потребу узагальнити цю гостру проблематику, що сконцентрувалася у тугому «вузлi» нацiональних питань, i, за свiдченням самого Iвана Дзюби: «...спробувати проаналiзувати iсторичну, нацiонально-полiтичну ситуацiю загалом, викласти позицiю тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, якi цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, – а водночас що, яка полiтика стоїть за репресивними акцiями влади[1]».

Тож цiлком конкретною реакцiєю автора на тi подiї стала вiдома праця Iвана Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», написана у вереснi-груднi 1965 р. Вона мала надзвичайно великий вплив на свiдомiсть шiстдесятникiв, бiльшiсть яких (як-от: Василь Симоненко, Микола Вiнграновський, Iван Драч, Василь Стус) мислили художнiми образами – на рiвнi художньої iнтуїцiї та поетичних прозрiнь. Так – спiльними «зусиллями» художнього мислення та логiчної аналiтики – в 1960-тi–1970-тi рр творилося поле нацiонального самовизначення, в якому актуалiзувалися тi поетично наснаженi нацiональнi поняття, якi через емоцiйну сферу впливали на масову свiдомiсть, поступово пробуджуючи й формуючи почуття нацiональної самосвiдомостi.

Своє звинувачення керівним колам Радянського Союзу «джереловглиблений Дзюба» (як назвав його в одному з листiв Iван Свiтличний) побудував на численних документах та матерiалах, що дали йому можливiсть порiвняти нацiональну полiтику радянських очiльникiв iз нацiональною полiтикою росiйських царiв ХVIII–ХIХ столiть і переконливо аргументувати свою наскрiзну тезу щодо русифiкацiї та денацiоналiзацiї не-росiян, якi мешкають у єдиному радянському просторi. Обґрунтовуючи в «крамольному» рукописi важливiсть i мiсце нацiонального питання у суспiльному життi, «ревiзiонiст» Iван Дзюба нiчого не вигадував «вiд себе»: його конструктивною iдеологiчною зброєю проти практики переродження комунiстичної партiї стали, власне, самi iдеї доби ленiнської нацiональної полiтики, чиїми задокументованими аргументами вiн дуже вправно скористався. Навiть такi актуалiзованi шiстдесятниками поняття, як «нацiональне почуття», «нацiональна свiдомiсть», «нацiональнi обов’язки», взятi в актив їхнього руху, Iван Дзюба зумiв наповнити змiстом i потвердити (а отже, у тих умовах i дати право на життя) «устами» партiйних дiячiв рiзних країн.

Узагалi структура цiєї працi свiдчить про системний пiдхiд її автора до винесеної в назву теми: поза його увагою не залишилися будь-які можливі контраргументи опонентiв, окрiм хiба огульної iдеологiчної лайки та рiзного штибу ярликiв, що їх радянська апологетика зазвичай застосовувала замiсть аргументованого дiалогу з опонентами, оголошуючи їх вiдразу «ворогами народу» та «українськими буржуазними нацiоналiстами». Перед таким брутальним стилем розв’язання суперечностей мiж теоретико-методологiчними претензiями марксистiв та практикою самого життя виявилася вразливою навiть та сила доказової джерельної аргументацiї, що її сповна використав автор начебто у межах самої комунiстичної свiтоглядної системи. Рiзноаспектний пiдхiд до цiлого корпусу проблем, пов’язаних iз цiєю темою, дав Iвану Дзюбi змогу розплутати лабiринти фальшивої фразеологiї, за якою ховалася справжня суть великодержавницької полiтики «єдиної i спрямовуючої» партiї.

Конструктивна й науково обґрунтована спроба Iвана Дзюби вiд iменi поколiння дати аргументовану вiдповiдь на запитання «проти чого ми протестуємо i чого ми хочемо?» викликала шалений резонанс: тема й справдi набрала надзвичайної суспiльної гостроти. Праця не тiльки стала архiпопулярною в українському «самвидавi», а й, починаючи з 1968 р., виходила друком – без вiдома й дозволу автора – за кордоном окремими виданнями українською, росiйською, англiйською, французькою, iталiйською (у видавництвi італiйської компартiї), китайською мовами. I тiльки 1990 р. вона вперше з’явилася в Українi як авторська публiкацiя (журнал «Вiтчизна», № 5–8), а 1998 р. вийшла без будь-яких змiн, у початковому авторському варiантi 1965 р. (але в супроводi вступного слова автора i пiслямови автора та дослiдника Л. Бойка) й окремою книжкою[2], маючи так само друге видання з нагоди 40-х роковин її оприлюднення (2005).

Сiсти за письмовий стiл, зосередитися – в умовах арештiв, пiдозр, стеження, обшукiв, викликiв на допити в КДБ – і за такий короткий час (якихось три-чотири мiсяцi) на основi проаналiзованих першоджерел написати фундаментальну доказову працю, де твереза аналiтика обґрунтувань перемагає емоцiйний запал протесту проти беззаконних дiй влади, того свавiлля, що чиниться на твоїх очах, – це вже був учинок смiливця, й учинок із великої лiтери. Великою мірою,  вроджене (чи набуте силою волi?) вмiння за будь-яких, часто нестабiльних суспiльнополiтичних та соцiокультурних умов зосереджуватися на iнтелектуальнiй працi, абстрагуватися вiд емоцiй i тверезо «перевести» свої враження, спостереження й роздуми у знакову систему аналiтичного тексту не раз працювало на користь Iвана Дзюби (у нинiшньому часi таким вчинком стало, скажiмо, написання працi «Пастка. Тридцять рокiв зi Сталiним. П’ятдесят рокiв без Сталiна» виразно застережливого звучання). Власне, воно й визначило його еволюцiйний шлях вiд апологета «чистої» комунiстичної iдеї, очищеної вiд злодiянь сталiнiзму (а проте, з певною дозою сумнiву), до мiцного державника, який став в оборонi нацiональної iдеї українства.

...У тi осiннi днi 1965 р. найперше своє завдання Iван Дзюба вбачав у тому, щоб переконати тодiшнє керiвництво УРСР i СРСР (ясна рiч, передусiм союзне, адже всi iдеологiчнi вказiвки «спускалися» з Кремля): назрiла потреба звернути особливу увагу на забезпечення нацiональної полiтики в тому її варiантi, який проголошувався класиками марксизму-ленiнiзму. Це, так би мовити, зовнiшнiй адресат. Окрiм того, автор розглядав свiй трактат як обвинувачення партiйного керiвництва у фарисействi, й «мусив сказати їм це в очi»[3]. Тож Зиновія Франко, за домовленiстю з Iваном Дзюбою, вiднесла примiрник рукопису в експедицiю ЦК. Оперативно, буквально за тиждень, кiлька спiвробiтниць Iнституту мовознавства разом iз нею переклали цю працю росiйською мовою, щоб її могли прочитати i в Москвi, куди й було вiдразу надiслано ще один примiрник.

Однак не менш важливою була апеляцiя й до адресата внутрiшнього. А конкретнiше, з одного боку, – до совiстi, сумлiння й почуття справедливостi, зрештою, до тверезого полiтичного глузду тiєї частини росiйського та зрусифiкованого населення в Українi, яка несла потужну «русифiкаторську енергiю системи» (Iван Дзюба), а з іншого – до розуму тих, хто стояв на позицiї вiдродження України на основi ленiнської нацiональної полiтики, довкола якої, як у тому був тодi щиро переконаний автор, могли «консолiдуватися найширшi верстви української суспiльностi»[4]. Тим-то статус «антирадянського», що на нього вiдразу ж здобувся рукопис, по сутi, суперечив не тiльки задумовi, а й змiстовi працi; проте вона викликала шаленi звинувачення в антирадянськiй пропагандi й спричинилася до послiдовного цькування Iвана Дзюби та намагання вилучити його із соцiокультурного процесу.

Щоб вiдтворити гнiтючу для автора цiєї працi атмосферу тих рокiв, досить згадати бодай кiлька епiзодiв. Так, Б. Стенчук (псевдонiм) у книжечцi «Що i як обстоює Iван Дзюба. (Ще раз про книгу “Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?”)»[5], виконанiй на замовлення спецслужб, усiляко чорнить автора, акцентуючи на начебто перекрученнi ним творiв Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Ленiна та документiв КПРС та КП України, фальсифiкацiї iсторiї, економiчного та культурного розвитку СРСР i Радянської України. Досить навести лише кiлька цитат: 

I. Дзюба настiльки глибоко поринув в нацiоналiзм, що нiде не говорить про комунiстичне майбутнє українського народу. Вiн взагалi нiде в позитивному планi не веде мови про комунiзм, а лише глумиться з комунiстичних iдей[6] [...].

Книга I. Дзюби – «коштовна» знахiдка для буржуазної пропаганди, яка десятилiттями заперечувала, нищила, таврувала марксистсько-ленiнську думку, вбачаючи в нiй головну небезпеку для себе, а тепер, переорiєнтовуючись, бере новий курс – використовувати авторитет марксизму-ленiнiзму з тим, щоб, ревiзуючи його, обстоювати старi концепцiї та капiталiстичнi iдеали. Отож недаремно так ухопилася буржуазна пропаганда за книгу I. Дзюби, видавши її в рядi країн на Заходi[7] [...].

Для методологiї I. Дзюби характерна метафiзика, тобто розгляд всiх понять застиглими, раз назавжди даними, такими, що не розвиваються[8] [...].

Будь-який порядний дослiдник iз сорому згорiв би, викладаючи оте все, що пише I. Дзюба[9] [...].

Книга I. Дзюби не має нiчого спiльного з сумлiнним науковим дослiдженням, що ведеться – з позицiй марксизму-ленiнiзму. У даному випадку перед нами автор, який намагається, як це було показано вище, пiдiбрати аргументи до заздалегiдь зроблених, цiлком упереджених суб’єктивiстських висновкiв, видати завiдомо буржуазно-нацiоналiстичнi iдеологiчнi принципи i полiтичнi настанови за марксистсько-ленiнську трактовку нацiонального питання, за ленiнську полiтику[10].

Це досить розлоге цитування виправдане бажанням не тiльки бодай кiлькома штрихами вiдтворити енергетику злоби й ненавистi, яка «посилалася» згори й за якою вгадувався цiлком вiдчутний страх iдеологiв вiд марксизму-ленiнiзму за «непорушнiсть» своїх «основ», а й дати можливiсть молодому читачевi дешифрувати тi «iдеологiчнi» блоки звинувачень вiд супротивного, тобто прочитати все навпаки. Адже правда, хоч як би її заковували в гранiтнi береги заборон, усе одно постає правдою, якщо вдумлива людина хоче її знайти чи принаймні побачити її найпершi пагони. Цiкаво, що пiсля появи книжки Б. Стенчука Iван Дзюба вирiшив написати «вiдповiдь», тобто ще одну аргументовану працю, «яка була б “ґрунтовнiшою” за “Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiю?”»[11], i збирав матерiали в Києвi та областях, у чому йому особливо допомогли В. Захарченко та О. Орач, зокрема матерiалами з Донбасу. Однак не встиг – розпочалися репресiї.

Iнший резонанс на iдеологiчнi «прозрiння» Iвана Дзюби був на Заходi. Автор передмови до закордонного видання цiєї працi «Сучаснiстю» (1968) С. Олiйник, зокрема, зазначав, що серед поважних закордонних дослiджень про стан нацiонального питання в СРСР саме вона має чи не найбiльше значення. Адже автор її:

...остаточно зруйнував мiт, що досi панував по обидва боки «великого iдеологiчного вододiлу», оскiльки «вивiв нацiональне питання на громадський форум у Радянському Союзi i таким чином заперечив офiцiйнi та наївнi приватнi твердження, що, мовляв, нацiональне питання там «уже – не проблема». Поза межами СРСР Iван Дзюба своєю студiєю, немов рефлектором, прослав широку смугу свiтла крiзь туман байдужостi, незнання, половинчастих iстин i навiть зловмисної баламутностi, що прикривали цю реальну проблему. Вiн, зокрема, кинув виклик усiм тим, хто далi твердить, що «на нацiональному фронтi – без змiн»[12].

Видана з нагоди 40-рiччя оприлюднення цього трактату книга «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?» (Київ : Вид. дiм «Києво-Могилянська академiя», 2005) мiстить також вiдгуки iнших зарубiжних iнтелектуалiв, якi мали можливiсть тодi, у другiй половинi 1960-х рокiв, оцiнити систему аргументацiї молодого Iвана Дзюби. Так, Пiтер А. Тома з Арiзонського унiверситету (США) писав:

Праця Дзюби є найглибшим науковим аналiзом радянської нацiональної полiтики, будь-коли здiйсненим радянськими авторами[13].

Стурбований долею представникiв української iнтелiгенцiї, арештованих за нацiоналiстичнi погляди, український письменник пише свого роду меморандум, головно призначений для партiї та уряду України, а насправдi адресований ширшiй громадськостi, –

писав Дж. Ньютон[14].

Вiдважним звинуваченням радянської нацiональної полiтики ще у 1968 р. називала цю працю Е. Шигi, вважаючи її безцiнною, оскiльки вона проливає свiтло на причини «нацiонального обурення» в Радянському Союзi.

На початок – середину 1960-х рокiв припадає також публiчна активнiсть Iвана Дзюби. Вiн – незмiнний промовець на всiх лiтературно-мистецьких заходах, що їх органiзовує Клуб творчої молодi. Але не тiльки лiтературно-мистецьких – усiм Дзюбиним сучасникам пам’ятний його виступ на несанкцiонованому мiтингу 29 вересня 1966 р. з нагоди 25-х роковин розстрiлiв у Бабиному яру. За спогадами Iвана Дзюби, у двадцятих числах вересня письменник Віктор Некрасов запискою запросив його на розмову, на якiй був присутнiй i Гелій Снєгірьов, згодом вiдомий правозахисник, та запропонував разом поїхати на несанкцiонований мiтинг. Iмпровiзований пристрасний Дзюбин виступ хтось записав на магнiтофон, i за кiлька днiв текст з’явився у самвидавi. Згодом цей текст долучили до його кримiнальної справи. Про друк подiбних текстiв тодi не могло бути й мови (опублiковано його вже у наш час), як, зрештою, не була й не могла бути надрукована, скажiмо, стаття «Бiльший за самого себе», написана 1965 р. до Лукашевого перекладу «Дон Кiхота» (стаття мала з’явитися в журналi «Ранок», але не була пропущена цензурою i прийшла до читача аж 1995 р. зi сторiнок журналу «Сучаснiсть» (№ 7/8)).

Iсторична пам’ять живиться фактами, а тому є потреба повернутися до тiєї подiї 1966 р. «В минулому в нас – не тiльки спiльна ворожнеча i прикрi непорозумiння, хоч їх було багато. В минулому – i зразки мужньої солiдарностi та взаємодопомоги в боротьбi за спiльнi iдеали свободи, за кращу долю своїх нацiй. Цю традицiю ми, теперiшнє поколiння, i повиннi продовжувати, протиставивши її поганiй традицiї недовiри i недомовок[15],» – закликав молодий запальний доповiдач. Але, очевидно, не цi заклики поставили пiд пiдозру iдеологiчну лояльнiсть Iвана Дзюби, i навiть не публiчно проголошена думка, що «євреї мають право бути євреями, українцi мають право бути українцями у повному i глибокому, а не тiльки формальному значеннi цих слiв»[16], а прозорi паралелi, до яких вiн тодi звернувся: «...Однак не треба забувати, що фашизм починався не з Бабиного яру i ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а кiнчається знищенням людини, знищенням народiв – але не обов’язково тiльки таким знищенням, як у Бабиному яру...»

Тож саме час зазначити, що антропоцентризм Iвана Дзюби, розгорнутий у його лiтературознавчих студiях (про що детальнiше йтиметься далi), вглиблений у природне право людини бути самою собою i обстоювання такого права через Слово.

А 2 березня 1972 р. в стiнах Спiлки письменникiв України розглядалася персональна справа Iвана Дзюби. Члени правлiння одноголосно проголосували за його виключення iз членiв СПУ – «антирадянське спрямування» працi «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?» вже нi в кого з керiвникiв Спiлки не викликало сумнiву[17]. Поява такого факту в бiографiї вiльнодумця практично вже дорiвнювала його арешту.

У квiтнi 1972 р. Iван Дзюба був заарештований, у травнi 1973 р. засуджений «за антирадянську дiяльнiсть» до 5-ти рокiв таборiв суворого режиму – саме такий термiн було визначено слiдчими органами для «iдейного перевиховання»: цiлком достатнiй, щоб занапастити людське життя, тим паче за умови слабкого здоров’я. Попри всi намагання КДБ «приписати» трактату «колективне авторство» й на цiй пiдставi «накрутити» термiн, подiбнi спроби успiшно провалилися: Iван Дзюба зумiв усе те спростувати й довести самостiйнiсть виконання своєї працi. Пiсля багатомiсячного перебування в iзоляторi КДБ і виснажливих допитiв та «очних ставок» Iвана Дзюбу помилували i випустили на волю. Його життя повернулося нiбито у звичайний режим, якщо таким можна назвати режим офiцiйного нагляду й заборону працювати за фахом, що означало також неможливiсть публiкуватися. Один тiльки приклад: аж 1995 р. у часописi «Сучаснiсть» (№ 1) уперше був надрукований текст виступу в Будинку лiтераторiв 16 сiчня 1965 р. на вечорi, присвяченому 30-рiччю з дня народження Василя Симоненка. Текст виступу, що набув розголосу в українському суспiльствi й публiкувався за кордоном.

Тим-то в 1974–1982 рр визнаний iнтелектуал i полемiст Iван Дзюба – коректор, лiтературний кореспондент багатотиражної газети Київського авiазаводу (до речi, цей витвiр радянської iдеологiчної системи, що його поблажливо називали у журналiстських колах «багатотиражкою», з одного боку, давав унiкальну можливiсть бодай якось вижити й хоч якоюсь мiрою не втратити творчої «форми» й ритму творчого життя, а з іншого – ставав, по сутi, своєрiдним творчим «цвинтарем» для тих, кому за родом i силою покликання було надто тiсно в локальних межах контрольованої «територiї» маленької виробничої газетки з куцим набором дозволених тем, тим бiльше, для людей такого широкого «закрою» та масштабу мислення, як Iван Дзюба). 

I тiльки з 1982 р. Iван Дзюба дiстав можливiсть писати в анкетах: «Перебуваю на творчiй роботi».

...У пiслясловi до першої в Українi авторської публiкацiї працi «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?» 1990 р. (пiсля численних зарубiжних) Iван Дзюба, зокрема, звертаючись до сучасного, особливо молодого читача, торкається теми колишнiх своїх переживань iз приводу тодішнiх закордонних публiкацiй та всього, що було з тим пов’язано й обросло мiфологiєю чужих трактувань:

Щоб судити про мене i мої душевнi терзання, треба було б знати моє поколiння, а ще бiльше – мене самого, мою бiографiю, мою iдейну еволюцiю[18], –

про все це вiн згодом розповiсть на сторiнках своїх спогадiв[19]. Йдеться про складний шлях вiд раннiх лiтературно-критичних студiй початку 50-х рокiв минулого столiття, позначених впливом марксистської iдеологiї, – через вiдомий антирадянський трактат, який неможливо «вийняти» з iсторiї шiстдесятницького руху, і тому мiсце в цьому русi його автора незаперечне й непохитне, – до пiдсумкових праць кiнця ХХ – початку ХХI ст. iз їхньою концепцiєю нацiональної культурологiчної iдеї як розбудовчої, державотворчої, об’єднавчої, так би мовити, енергозбережної та енергоакумулюючої для розвитку нацiї. 

Можна сказати, що тодi, у 1960-х, Iван Дзюба зазнав поразки. Однак насправдi це далеко не так. Поразка нацiонал-патрiотичних виступiв:

...це не просто торжество владних репресiй, а й вияв глибокої духовної кризи нової української полiтики. Вона опинилася перед дилемою: або повернення до iдеологiї старого українського нацiоналiзму, або фундаменталiстський нацiонал-комунiзм. Нi той, нi iнший шлях не мав перспектив. Iван Дзюба не з особистiсно-психологiчних, а з iдейних мотивiв не мiг стати на шлях правого радикалiзму, бо це суперечило тим гуманiстичним засадам, на яких оперта була його культура нацiональних почуттiв. Не було тодi ще навiть i на обрiї альтернативи демократичного характеру. Але фундамент нової української полiтичної культури був закладений[20].

Цiлком слушно зазначає Мирослав Попович, що нинi, коли стали доступнi документи часiв «української революцiї» 1917 р., стало зрозумiлим, що Iван Дзюба: «...почасти перевiдкривав ту демократичну нацiональну iдеологiю, яка була спочатку програмою для незалежної України. В чомусь повторював Дзюба 1965 року i нацiонал-комунiстичне свiторозумiння 20-х рокiв [...] Це було гуманiстичним, демократичним варiантом нацiональних прагнень України ХХ столiття, нечуваним для тодiшнього суспiльства. Вперше люди замислились над «культурою нацiональних почуттiв» – цi слова з книги Iвана Дзюби найбiльше, мабуть, врiзалися вiдтодi в пам’ять[21].»

Саме тому Дзюба не втомлюється повторювати, що вiн займається не полiтикою, а етикою в полiтицi. Наголошуючи на культурi нацiональних почуттiв, а, великою мірою, і на значеннi для нацiонального розвою полiтичної культури, вiн значно випередив свiй час, який у нинiшньому варiантi розбудови держави явив нам повну духовну й моральну варваризацiю цих концептуальних понять.

Однак Дзюбине застереження – знати, щоб скласти правдиве й адекватне уявлення, – стосується не тiльки гучного епiзоду у Дзюбинiй бiографiї, пов’язаного з вiдомою цiлому свiтовi працею, а й усього життєвого й творчого шляху, який не виглядає лiнiйно прямим, а радше дещо обхiдним, оскiльки Дзюба дотримувався власної логiки самореалiзацiї. Проте йому не властиво було дiяти «в обхiд самого себе» (назва однiєї з рецензiй Iвана Дзюби), а лише «всерединi» того душевного настрою і переконань, якi й визначили його життєве спрямування.

Саме праця «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», що виявилася знаковою в шiстдесятницькому русi й пiдняла її автора до статусу iдеологiчного натхненника цiлого поколiння, стала крутим вiражем на тiй, спершу нiбито прямiй (або «сроднiй», за Григорієм Сковородою) дорозi, яку сам Iван Дзюба визначив як «заняття лiтературою». Вiн не раз повторював, що не почувався полiтиком i не хотiв ним бути, а взявся за цю тему тiльки тому, що «нiхто iнший тодi за неї не брався в ширшому обсязi»[22]. Думав: напише, висловить наболiле, донесе до iнших своє розумiння сутi тих процесiв, якi вiдбувалися на його очах, а далi повернеться «до лiтератури, щоб бiльше вiд неї не вiдриватися, займатися своїм прямим дiлом»[23]. Однак творча доля розгортається за власною логiкою, яка не завжди узгоджується з намiрами того, кого вона обдарувала талантом. Тож вибiр мiж Дзюбою-лiриком та Дзюбою-аналiтиком вiдбувся на користь аналiтика.

Який вiн насправдi, Iван Дзюба, в реальному, а не тiльки «портретному» життi?

Можу запропонувати своє особисте, очевидно, якоюсь мiрою суб’єктивне, бачення цiєї знакової постатi. З усього, що я знаю про нього з лiтератури, «живих» розповiдей шiстдесятникiв, їхнiх спогадiв, iз довголiтнього знайомства з Iваном Дзюбою (зокрема, в роки моєї роботи в «Лiтературнiй Українi» чи в межах проєкту «Енциклопедiї сучасної України» та iн.), можу вирiзнити кiлька його визначальних рис, якi, на моє глибоке переконання, й творять образ того Iвана Дзюби, що залишається (хоч як пафосно це для когось звучить) честю й совiстю шiстдесятництва як питомо української гуманiстичної iдеї (певно, дратуючи тих хулителiв цього унiкального явища, якi хотiли би якщо не перекреслити цей iсторичний етап нацiї та її лiтератури, то хоча б кинути тiнь недовiри до iстинних поривань його представникiв).

Перше. Iван Дзюба, безперечно, за своєю суттю iнтелiгент – у тому глибинному розумiннi цього поняття, що його пропагував Євген Сверстюк, ще один iнтелiгент-моралiст iз плеяди соратникiв i однодумцiв-шiстдесятникiв. (Недаремно ж Юрій Шерех-Шевельов влучно назвав Iвана Дзюбу iнтелiгентом із великої лiтери.) Стосовно Iвана Дзюби (та й, власне, i Євгена Сверстюка теж) я б iще уточнила: м’який iнтелiгент. Проте з одним «але»: але послiдовний, твердий у обстоюваннi власної позицiї.

Друге: вiн, безперечно, гуманiтарiй – у тому широкому розумiннi цього поняття, що його не дає жоден вищий навчальний заклад, тим паче радянський, а лише постiйна самоосвiта й уперта робота над собою. Завдяки цьому вiн – найяскравiший із-помiж тих гуманiтарiїв, чиїми вустами «говорить культура», бо, на переконання Ліни Костенко, «саме вони є обличчям нацiї», «саме вони визначали собою цiлi iсторичнi епохи»[24].

Третє. Iван Дзюба – романтик: згадаймо, з яким романтичним поривом сприйняв вiн як шiстдесятницьке вiдродження, так i хвилю нацiонального вiдродження в перiод нашої новiтньої iсторiї – здобуття Україною своєї незалежностi. Проте водночас вiн i прагматик (i це, мабуть, четверте) – i то не тiльки у виборi «болючих» для суспiльства тем, конкретизованiй, а не абстрактнiй передбачливостi, а й у виборi життєвого шляху. Так, недовгочасне перебування у ранзi мiнiстра культури, очевидно, зайвий раз переконало його в тому, що людина унiверсальної освiти (радше – самоосвiти), аналiтичного складу розуму, незалежного мислення, здатна генерувати не самi лише суспiльно важливi iдеї, а й суспiльно перспективнi концепцiї, повинна скористатись обставинами для їх детальної розробки у тишi кабiнету, а не, скажiмо, очолювати якусь виборчу кампанiю чи блок того чи того полiтичного лiдера – або ж займатись адмiнiстративно-апаратною роботою. Тобто писати, маючи вiдповiднi умови для тяглостi працi всього свого життя.

П’яте. Iван Дзюба вiльний у всьому: у виборi громадянської позицiї, у виборi iдеологiчної платформи, у виборi тем, у виборi друзiв та кола спiлкування, у виборi лiтератури для читання (він – постiйно активний читач, i то не тiльки за професiйною потребою, а й «із натхнення»). Невiльний хiба у стосунках зi своїм iндивiдуальним часом: вiн його намагається пiдкорити на користь щоденної копiткої роботи над рукописами, вилучаючи iз розпорядку дня все, на його погляд, несуттєве, другорядне, аби встигнути сказати максимально багато.

Певно, за своєю внутрiшньою суттю Iван Дзюба – тонкий лiрик, i ця шоста позицiя випливає з попереднiх, проте внутрiшнi суперечностi мiж його лiричним та аналiтичним началом назагал завершилися перемогою аналiтичної компоненти його натури – тим-то ми й бачимо Iвана Дзюбу таким, яким вiн зробив себе сам у процесi багаторiчної повсякденної працi над собою, не розрахованої на золотi литаври. I ця перемога мала певну мотивацiю: iманентним лiриком можна залишатися впродовж цiлого життя, лише поглиблюючи й розширюючи спектр почуттiв й естетичних переживань. Натомiсть аналiтика потребувала постiйної самоосвiти, руху, саморозвитку, а отже, постiйного долання труднощiв, чим, очевидно, його й привабила: все легке для справжнього пошуковця прохiдне, нецiкаве.

Iз цього, вiдповiдно, випливає висока самодисциплiна, що, зрозумiло й не потребує додаткових коментарiв. Саме ця риса – сьома, яку, вочевидь, можна було би поставити першою, дала можливiсть здобутися на статус iнтелектуала – одного з-помiж найбiльших українських iнтелектуалiв ХХ–ХХI столiть (саме цей iнтелектуалiзм Iвана Дзюби розкриватиме окремий, наступний роздiл). Це – його особистiсний (та i в межах цiлої нацiї – також!) поступ, але оплачений певними жертвами й вiдмовами вiд усього, що не стосується роботи, – i ця жертовнiсть є восьмою рисою, яка забезпечила набуття усiх попереднiх.

Окремо варто вирiзнити Дзюбин конструктивiзм, який може бути як дев’ятою, так i першою рисою його вдачi. Власне, вiн бере витоки з того пам’ятного 1965 р., коли, не покладаючись на ефект вiд колективних листiв протесту (якi, проте, мали вiдповiдний резонанс i давали право шiстдесятникам називатися шiстдесятниками), Iван Михайлович зiбрався з думками й оперативно, «по-гарячому», написав свою вiдому працю: це була конструктивна вiдповiдь на виклики часу, позицiя, що з’ясовувала причини конфронтацiї мiж системою i здоровим глуздом (його носiїв називали тодi «iнакодумцями» – i це було знаменням шiстдесятницької епохи: думати iнакше, мати iншу, анiж санкцiонована, думку). Так, у згадуванiй вже передмовi С. Олiйника до закордонного видання цiєї працi дуже слушно зазначено: «Його студiя – не тiльки вiдверта критика, але й конструктивний проект iншої, позитивної полiтики»[25].

Цю свою рису конструктивiзму (або конструктивної критики) Iван Дзюба не раз i не два потверджував упродовж цiлого свого життя: тодi, коли iншi розмахували руками з трибун на догоду кон’юнктурi моменту, вiн свiдомо працював на перспективу, доводячи свою продуктивну правоту вагомим доробком останнiх десятилiть. Є й iнший бiк цiєї здатностi до позитивної конструктивностi. Безперечно, не один Iван Дзюба помiчає ту чи ту симптоматику життєдiяльностi або ж розладу суспiльного органiзму – свiтлих умiв нам не бракує. Однак саме вiн – попри постiйну зайнятiсть i стратегiчнi творчi плани – здатний змобiлiзуватися для того, щоб зафiксувати це у словi (науковi розвiдки, статтi, вiдгуки, вiдкритi листи в мас-медiа – жанровi означення тут можна продовжувати), тодi як iншi зчаста обмежуються лише усною констатацiєю на публiцi та власними внутрiшнiми рефлексiями поза публiкою, що часом переростають у порожню балаканину та марно згаяний час.

Отже, така дiяльна чи активна небайдужiсть (умовно кажучи, десятапозицiя) – вона звiдти, з тих уже наче й далеких 60-х, коли громадськi iнтереси ставилися вище особистих. Тим-то у творчiй бiографiї Iвана Дзюби часом знаходиш теми, здавалося б, далекi вiд його наукових/творчих зацiкавлень, як, скажiмо, стаття «“Секс, секс...” i трохи “антисексу”: Жiночий iдеал у поезiї»[26]. Але й тут вибiр теми продиктований пошуком iдеалу «одухотвореної iстини» буття з «жiночим обличчям».

Iван Дзюба, за одинадцятою, звiсно ж таки, умовно, позицiєю – здавна полемiст. Бо коли говорити про енергетичну наповненiсть його творчостi, треба насамперед мати на увазi саме цю його якiсть. Дзюбина полемiчнiсть, проте, має два пласти: видимий, зовнiшнiй, за допомогою якого автор апелює до опонента (часто уявного) силою аргументацiї, i невидимий, внутрiшнiй, який вибудовує лiнiю поведiнки, розгортання дискурсу – силою внутрiшнiх переконань, що «перемагають» у внутрiшнiх дiалогах виважування iдей i тез. Дзюбі властивi також тонка iронiя, легкий гумор, як i все в його характерологiчнiй палiтрi, неагресивний та ненав’язливий – i це можна умовно об’єднати порядковим числом дванадцять.

I, нарештi, риса (у цьому контекстi вона тринадцята), яка, можливо, визначає всi iншi, але й iншi визначаються нею теж. Це знаменита Дзюбина толерантнiсть – рису такого шляхетного огранення «я», за всiєї широти спiлкування з iнтелектуальною елiтою як материкової України, так i її емiграцiйної елiти – я спостерiгала хiба ще в Iвана Кошелiвця, завжди толерантного зi своїми опонентами; людини, яка прожила майже все життя на Заходi й завжди мала, за його зiзнанням, щасливу можливiсть висловлюватися так, як думалось. Iван Дзюба таку щасливу можливiсть не завжди мав, але надзвичайну толерантнiсть i зовнiшнiй спокiй, вилонений iз виваженостi суджень, мудрої розважливостi, зберігав завжди. Це толерантнiсть, яка обертається рiзними гранями до друзiв та опонентiв, до державникiв та мiфотворцiв, але нiколи не втрачає своєї стрижневої сутi: поваги до iншої особистостi, надто особистостi творчої. Навіть бiльше, Дзюбина толерантнiсть (читай – делiкатнiсть) має свою власну фiлософiю поваги до Iншого:

А взагалi я б не хотiв говорити, хто мої друзi. Треба ж мати на це їхнiй дозвiл. Назвати когось своїм другом – це назватися чиїмсь другом, а то вже може бути самозванство. Це речi делiкатнi, не для публiчного обговорення [...]. А друзi були i є. Вони менi завжди допомагали, завжди виручали в скрутнi хвилини[27].

Чи зустрiчали ви витонченiшу й мудрiшу делiкатнiсть, особливо у наш прагматичний i цинiчний час?

Звiсно, одна тiльки ця риса (толерантнiсть) не ставить Iвана Дзюбу у ряд людей, якi мають виразно «європейську сутнiсть», як i означений Ліною Костенко «європейського горизонту iнтелект»[28], тому що це сума багатьох рис i наслiдок копiткої працi над собою (внутрiшнiй вишкiл, помножений на вроджену шляхетнiсть i повагу до iншого – думки, шляху, особистостi), так само як широка освiченiсть у рiзних галузях знань. Однак вона є дуже знаковим психологiчним маркером того, що ми вкладаємо в поняття «європеєць» – оскiльки воно iнтегральне, то числове позначення тут просто недоречне. Отже, з повним правом можемо назвати Iвана Дзюбу тим європейцем, наслiдувати якого може вважати за честь кожен мислячий сучасник.

Не претендуючи на категоричнiсть, Iван Дзюба, проте, усвiдомлює виваженiсть i обґрунтованiсть власного погляду чи системи суджень. Звiдси – його послiдовна безкомпромiснiсть (i це хай буде чотирнадцятою позицiєю, яка формує i визначає чи не всi попереднi, хоча з таким самим успiхом могла би бути названою другою чи третьою) – попри м’яку iнтелiгентнiсть i толерантнiсть («Дзюба не схильний до компромiсiв. Вiн – постать рiзко окреслена, послiдовна i навiть по-своєму уперта»[29]). Цю рису, мабуть, i можна було б назвати визначальною в його характерi, якби... не всi iншi, так само рiвноцiннi, без яких годi собi уявити цю людину.

Окрiм усього названого, Iван Дзюба, безперечно, стратег (про що йтиметься далi). Однак вiн також i тактик. I ця п’ятнадцята позицiя, що мiстить «два в одному», як два боки однiєї медалi, розкриває його якнайповнiше. Дзюба може бути i непоступливим, послiдовним, i гнучким, що тiльки розгортає цю послiдовнiсть у вiдстоюваннi власної позицiї. Йдеться про те, що в час заборон та iдеологiчних табу Iван Дзюба вимушено пiшов начебто «обхiдним» шляхом, намагаючись пiзнати закономiрностi розвитку рiдної лiтератури через оптику бачення iнших нацiональних лiтератур, i, залишаючись вiрним цiй лiнiї впродовж багатьох рокiв, щасливо знайшов свою магiстральну тему, що також належить до iнтегральних понять, оскiльки нацiональна культура – явище багатовимiрне.

Через посередництво iнших Iван Дзюба зумiв акцентувати (самим вибором «нацiональної лiтературної теми» i спектром обраних для дослiдження, так само упослiджених у єдиному загальносоюзному просторi лiтератур – вiд якутської до, скажiмо, литовської) на нацiональнiй самобутностi, правi нацiональної лiтератури на оригiнальнiсть, вiдмiннiсть. У такий спосiб – через лiтературу – доводилася аксiома нацiональної самодостатностi. Тож, обiйшовши iдеологiчнi загати, Iван Дзюба, на перший погляд, пiшов не вглиб явища нацiональної самобутностi, а начебто кружляв довкола цього. Однак напрацьованi ним «концентричнi кола» дослiджень насправдi поглиблювали уявлення про це явище, що його Iван Франко вирiзняв як iнтернацiональне, а ми сьогоднi розумiємо радше як iнтертекстуальне[30].

Усе це зовсiм не означає, що Дзюбі не властивий сумнiв як такий: без сумнiву не iснує аналiтики, вироблення власної системи аргументацiї. Проте це той сумнiв, що не має нiчого спiльного зi скепсисом: Дзюбин сумнiв конструктивний. Вiн несе енергетику творення, бо ним рухає справжнiй пошук «одухотвореної iстини»[31]. Отже, цей сумнiв «працює» в аргументацiйному полi лише до певного часу – доки не викристалiзовується у певнi уявлення, вiдтак – у переконання. Тодi його заступає рiшучiсть сказати й, вiдповiдно, бажання бути почутим. Однак останнє – окрема досить непроста тема, яка часто обертається у парадигмi вiдомої сентенцiї «немає пророка у власнiй вiтчизнi». Ця (умовно шiстнадцята) позицiя випливає з усього попереднього, що, своєю чергою, свiдчить про цiлiснiсть Дзюбиної натури.

I, зрештою, сiмнадцяте – те, що також базується на всьому життєво набутому: Iван Дзюба переконливо самодостатнiй: характеристика, як i попередня, також зi сфери iнтегральних понять, а тому числовому означенню не пiдлягає. Проте усi цi характерологiчнi риси перебувають в органiчнiй сув’язi зi ще однiєю, теж стрижневою, якiстю його вдачi: це надзвичайна, в жодному разi не штучна, а природна його скромнiсть – риса, властива тiльки справдi видатним натурам[32].

Таким чином, у свiтогляднiй системi Iвана Дзюби виокреслюється струнка iєрархiя аксiологiчних домiнант, якi обертаються довкола його апологетики громадянського обов’язку. Через це внутрiшньо викристалiзоване почуття обов’язку перед громадою вiн апелює до української iнтелiгенцiї. Саме українська iнтелiгенцiя у всiх її активних проявах, а ширше – українська людина, в основi духовної конституцiї якої є небайдужiсть, i до розуму, серця й совiстi якої можна апелювати, становить осердя антропоцентризму Iвана Дзюби. 

Звiсно, спроба вибудувати логiчно послiдовну струнку iєрархiю чеснот цiєї людини досить умовна: адже одне випливає з iншого, а кожне наступне формується попереднiм.

<...>