Посестри. Часопис №78 / «Ти сам – свобода»... Про Івана Світличного

Творча iнтелiгенцiя, що стала ядром українського шiстдесятництва, мала унiкальну можливiсть заговорити до свого народу промовистим Словом, яке «вбиралося» в новi змiст i форму, – i вже цим, а ще щирiстю, проникливiстю, незвичною доти дражливiстю, ба навiть викличнiстю приваблювало звичного до «соцреалiстичного» ширвжитку читача.

Iван Свiтличний виводив соцреалiзм на загальнолюдський простiр i демонтував теорiю партiйної лiтератури.

Iван Драч принiс першi вiршi, незручнi й незрозумiлi, так, наче його нiколи не вчили, про що i як треба писати...

Микола Вiнграновський тривожно заговорив про свiй народ, i метафори його зазвучали апокалiптично.

Василь Симоненко заговорив із Україною в тонi недозволеної щиростi й одвертостi.

Лiна Костенко зрiдка виступала з вiршами, але то були вiршi такого звучання, наче вся радянська поезiя для неї неiстотна...

Валерiй Шевчук писав блискучi психологiчнi новели «нi про що».

Євген Гуцало естетично животворив образи поза межами «соцiяльної дiйсностi», а Володимир Дрозд вiдкрив цю «соцiяльну дiйснiсть» з недозволеного боку.

Зовсiм не те i зовсiм не так, як того навчали в iнститутi, малювали Вiктор Зарецький, Алла Горська, Люда Семикiна, Галина Севрук, Панас Заливаха, Веньямiн Кушнiр[1].

Iван Свiтличний (1929 – 1992) не випадково першим називається у цьому далеко не повному ряду iмен. Поет, перекладач, лiтературний критик, громадський дiяч, правозахисник, багаторiчний полiтв’язень – вiн був душею українського шiстдесятництва, його натхненником, совiстю i надiєю. Це його названо «архiтектором шiстдесятницького руху» (М. Горинь), «двигуном руху шiстдесятникiв» (Б. Горинь), «лицарем Духу» (Г. Севрук), «садiвником» (Р. Корогодський), «доброоким» (В. Стус), «свiтлом у темрявi» (В. Вовк), «Його Свiтлiстю» (М. Косiв), «трудiвником» (Є. Сверстюк), «носiєм любовi» (I. Калинець), «володарем духу i королем спокою» (М. Горбаль), «поетом i лицарем» (Л. Копелєв). Уже самi тiльки цi означення-метафори характеризують Iвана Свiтличного як людину неабиякої сили духу, душевної чистоти й доброчесностi, свiдому високої мiсiї й готову пройти свiй земний шлях до кiнця – хоч би яким тернистим вiн був – чесно i з почуттям гiдностi.

Коли на початку шiстдесятих почало витворюватись силове поле притягання, пульсом того поля були такi постатi, як Алла Горська й Iван Свiтличний. У них майже не лишалося часу для творчостi – вони творили щось бiльше за власний твiр – вони творили клiмат. I до них потягнулися художники, поети, музики...[2]Цей рiдкiсний талант органiзатора культурного середовища, вогнища, як зазначає Є. Сверстюк, та ще й в умовах зруйнованої традицiї та формальної освiти, що «не дає спiльних знакових систем i елементарної правдивої iнформацiї», й вiдiграв ту особливу роль у русi шiстдесятництва, яку нинi, з висоти минулих десятилiть, годi переоцiнити.

Тож недаремно з iменем Iвана Свiтличного пов’язується iдеологiчне спрямування шiстдесятницького руху, в якому, звичайно, переважав молодечий максималiзм, часто наївний романтизм, точнiше, свiдоме донкiхотство. Показово, що одним iз зацiкавлень I. Свiтличного та Є. Сверстюка того перiоду стала творчiсть Сервантеса. Сам Iван Олексiйович пiзнiше з iронiєю згадував:

У багатьох iз нас одразу пiсля ХХ з’їзду було багато наївного, рожевощокого оптимiзму, телячого ентузiазму, багато було iлюзiй, побудованих на пiску; багатьом здавалося, що всi проблеми народного життя вирiшуються одним махом, i нам нiчого не лишається, як з високо пiднятими прапорами урочисто марширувати до комунiзму[3].

Нинi, коли назрiла потреба проаналiзувати явище, яке ми звемо шiстдесятництвом, варто звернути увагу на всi дефiнiцiї цього явища, а надто важливими є для нас визначення, що належать людям, повною мiрою причетним до тих подiй. Тож процитуємо тут М. Коцюбинську, одну зi спiвавторок книжки спогадiв про Iвана Свiтличного «Доброокий», – цитата передає як саму атмосферу 1960-х рр, так i вiддзеркалює тверезий погляд науковиці-дослiдниці:

Шiстдесятники – спонтанний вияв духовного дозрiвання, нового мислення, нової системи цiнностей, нового осмислення нацiонального досвiду в надрах тоталiтарної системи. Вони виховувалися саме в нiй, у цiй системi, нiсши на собi родимi плями середовища, яке їх породило, перейшовши рiзнi стадiї його усвiдомлення. Багато хто з них на початку були щиро перейнятi тими iдеологiчними мiфами, якi потiм самi ж вiдкинули, як облуду й гальмо. Причому, пiдкреслюю, щиро перейнятi – фальш, пристосовництво, цинiзм були їм чужi завжди. Коли ж на хвилi пiслякультiвського оновлення вiдкрився колосальний масив нових вiдомостей, вiдкрилася прихована Правда, мали мужнiсть з пiднятим заборолом пiти їй назустрiч – i будувати своє життя вже за новими критерiями, згiдно з велiнням цiєї Правди. Навiть якщо заради цього довелося вiдкинути зручний стереотип «як усi» i в своїх життєвих палiмпсестах стерти голубу й асфальтовану дорогу дозволеного, яка стелилася перед ними, та «написати» для себе нову, ту, яку Стус назвав «дорога долi, дорога болю»[4].

Iдеологiчнi прiоритети Iвана Свiтличного вже в нинiшньому часi досить вичерпно визначив I. Дзюба:

Iдеологiчне кредо своє iдентифiкував як демократичний соцiалiзм. I до українського патрiотизму йшов не вiд нацiонального сентименту та емоцiй, а вiд загальнолюдських гуманiстичних понять i цiнностей, вiд почуття справедливостi. Казав: буде демократiя – буде й Україна, не буде демократiї – не буде й України[5].

По цей бік, де Світличний

Iван Олексiйович Свiтличний народився 20 вересня 1929 р. на Луганщинi, в селi Половинкине Старобiльського району, в родинi колгоспникiв. Жилося Свiтличним сутужно, а в роки голодомору (1932 – 1933) мати, щоб урятувати дiтей вiд голоду (а в сiм’ї, крiм Iвана, були ще сестри Марiя та Надiя), тяжко наймитувала на Донбасi. До школи пiшов у своєму селi голодного 1937 року.

Вiйна залишила не тiльки гiркi спогади в його серцi, а й значно важчий слiд: намагаючись пiдiрвати фашистськi машини, хлопець позбувся пальцiв на обох руках – це було 1943 р. А проте навчився писати, виконувати будь-яку господарську роботу.

У 1947-му Iван Свiтличний разом iз атестатом про закiнчення Старобiльської середньої школи № 1 отримав золоту медаль, i того ж року вступив на факультет української фiлологiї Харкiвського державного унiверситету, який закiнчив з вiдзнакою 1952 р. I хоча у студентськi роки зарекомендував себе як перспективний i сумлiнний науковець, залишитися на кафедрi не мав жодних шансiв через свiй незалежний характер, самостiйнiсть поглядiв та суджень. Отже, дорога слалася тiльки до середньої школи. Однак через загострення туберкульозу змушений був скоро залишити викладацьку роботу.

Того ж 1952 р. Iван Свiтличний вступив до аспiрантури академiчного Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка, де, здавалося, на нього чекала успiшна кар’єра вченого – тим паче, що науковим керiвником його дисертацiйного дослiдження «Теорiя лiтературного образу» був академiк О. Бiлецький, який шанував молодого аспiранта за гострий розум, доскiпливiсть, ерудицiю.

Проте їхнi добрi стосунки не завадили видатному вченому дуже вимогливо оцiнити перший варiант дисертацiйної роботи, на змiстi якої певною мiрою позначився вплив такого поширеного тодi в науцi дiалектико-матерiалiстичного теоретизування. Пiсля певного доопрацювання Олександр Iванович дуже схвально поставився до нового тексту дисертацiї, вважаючи, що «з незначними доробками її можна захищати як докторську». Однак сам Iван Свiтличний виявив настiльки високу самовимогливiсть, що вирiшив не подавати до захисту майже завершене наукове дослiдження.

Про цей етап свого життя сам письменник пiзнiше напише:

Вiдгук той був для мене зовсiм не з приємних. Я був тодi сумлiнний профан, начинений всiлякими догмами, i вся моя «оригiнальнiсть» виявилася в тому, що я пробував тi догми звести в якусь логiчну систему. Нiчого, крiм схоластики, в моїй дисертацiї не було[6].

I все ж пiсля напруженої та вдумливої переробки його наукова праця набула зовсiм iншого змiсту, самостiйних суджень i висновкiв, тож Iван Свiтличний мав намiр видати її згодом окремою книжкою «Рухома естетика» у видавництвi «Наукова думка». Але цей задум не здiйснився, на жаль, уже з причин, що не залежали вiд самого автора: пiсля короткої вiдлиги розпочалися нагiнки на шiстдесятникiв, а вiдтак 1965-го й масовi арешти, i Свiтличний, як i багато iнших, дiстав заборону на професiйну дiяльнiсть та публiкацiю своїх творiв.

Та висока мiрка, якою Iван Олексiйович мiряв найперше себе самого, i взята ним висока «планка» визначили всю подальшу долю письменника – прохiдних речей вiн собi не дозволяв. Ще один показовий факт: коли на повний голос зазвучали поезiї Л. Костенко, М. Вiнграновського, I. Драча, В. Симоненка, В. Стуса, I. Свiтличний вiдмовився вiд намiру надрукувати пiдготовлену збiрку власних вiршiв «Рiдний корiнь», вважаючи цi поетичнi спроби не настiльки помiтним явищем, як твори своїх побратимiв. Уже навiть цим викликав вiн повагу до себе.

По закiнченнi аспiрантури – вiд 1955-го – Свiтличний працював завiдувачем вiддiлу редакцiї журналу «Днiпро». Цього ж року з’явилась i його перша публiкацiя у пресi.

Та вже через два роки доля знову привела Iвана Свiтличного у стiни академiчного Iнституту лiтератури на посаду молодшого наукового спiвробiтника вiддiлу теорiї та вiдповiдального секретаря журналу «Радянське лiтературознавство» (нинi «Слово i час»), головним редактором якого був тодi академiк О. Бiлецький, а заступником – Л. Коваленко.

То був час входження в українську лiтературу поетiв Д. Павличка та Л. Костенко, час, сповнений передчуттям перемiн, що їх принесла хрущовська «вiдлига». Суспiльна атмосфера, здавалося, вбирала в себе флюїди молодих сердець, сповнених жагою оновлення, їхнiм прагненням мати однодумцiв, цiкавих спiврозмовникiв i, зрештою, спiвтворцiв нової доби.

Молодеча зухвалiсть i рвiйнiсть молодих та обдарованих представникiв української iнтелiгенцiї (зчаста – у першому поколiннi), безперечно, потребували не тiльки прикладу офiри та незламностi, який подавали I. Свiтличний, В. Стус, I. Калинець, В. Чорновiл, брати Горинi, Є. Сверстюк, а й духовного наставництва. Й саме ця роль судилася Iвановi Свiтличному: трохи старший за вiком, життєвим досвiдом, вiн створював атмосферу щирої товариськостi, де панувала жага пошуку й пiзнання, народжувалися новi творчi iдеї, викристалiзовувалися душi.

Згадуючи свiй приїзд iз Сум до Києва 1 березня 1960 р., А. Перепадя включає в той «спогадувальний процес» i тогочаснi висловлювання свого колеги Є. Поповича, не без легкого гумору, живо й безпосередньо характеризує тогочасне художньо-лiтературне середовище, де з-помiж критикiв першi ролi вiдiграють нiбито «недоступний» Iван Дзюба, трибун, що «виступає з темпераментом поета», «не в мiру прискiпливий» Євген Сверстюк та «третiй кит» – Iван Свiтличний... Зваживши «свої шанси», провiнцiйний неофiт, а в майбутньому вiдомий перекладач та прозаїк, лауреат премiй iм. М. Зерова та iм. В. Стуса, А. Перепадя вирiшив «пiти у бiк, де Iван Свiтличний...»[7]

Та й не вiн один, бо цей скромний чоловiк iз неповторною усмiшкою, «вусате сонечко», як називав Свiтличного В. Стус, магнетично притягував кожного, хто мав щастя з ним запiзнатися, об’єднуючи довкола себе таких рiзних, часом доволi складних i нiбито «недоступних» та занадто прискiпливих, а насправдi товариських i щирих людей.

Отже, по «цей бiк, де Свiтличний», перед кожним, хто переступав «порiг високий» (В. Стус) його невеличкої квартири на Уманськiй, вiдкривалися не тiльки духовнi й душевнi щедроти Iвана Олексiйовича, а й iнтелект, широкий кругозiр, глибина наукових пошукiв та лiтературно-критичних поглядiв цiєї непересiчної людини. Рiвно як i перед тим, хто знайомився з публiкацiями письменника, торкався душею й розумом його роздумiв, висновкiв, суджень...

Тут, в оселi Свiтличних, по сутi, була своєрiдна фiлiя Клубу творчої молодi, створеного на початку 60-х рокiв, довкола якого гуртувалися спраглi iстини й оновлення. Очолюваний Л. Танюком, цей клуб притягував до себе всiх, хто прагнув пiзнати своє корiння, збагнути, хто ми, звiдки й куди йдемо, чия душа потребувала нового самовияву – розкутiшого, не обмеженого догмами, схемами, канонами, заборонами.

Першою, ясна рiч, була культурологiчна спонука: молодi, особливо тi, хто шукав себе в поезiї, прозi, малярствi, прагли неофiцiйного спiлкування, гарячих дискусiй – тим-то форма поетичних вечорiв, виступiв у рiзних аудиторiях, а ще час вiд часу лекцiй, була для них найприйнятнiшою. Так, вiд спiвання колядок (а саме з цього розпочалася «бiографiя» клубу, коли восени 1959 р. студенти київських Театрального iнституту та Консерваторiї зорганiзувались у своєрiднi фольклорно-спiвочi групи) молодь прийшла до потреби створення секцiй за iнтересами, як-от театральної, кiномистецької, малярської, письменницької, музичної, а вiдтак i до увиразнення нацiонального спрямування, посилення громадянського звучання, соцiальної загостреностi. Саме такi тенденцiї в роботi тепер уже нацiонально-культурницького центру української творчої молодi (до якої приєднувалися й представники технiчної iнтелiгенцiї та робiтники) пiдтримували i розвивали I. Свiтличний, I. Дзюба, Л. Танюк, В. Симоненко, Є. Сверстюк, А. Горська, В. Зарецький, Гр. Логвин та iншi ентузiасти.

Київськi iнтелектуали пiдтримували тiснi зв’язки зi своїми однодумцями iз захiдних областей України, зокрема членами подiбного львiвського клубу творчої молодi «Пролiсок». Г. Касьянов у вiдомiй книжцi «Незгоднi: українська iнтелiгенцiя в русi опору 1960-х – 80-х рокiв» зазначає, що вiдразу була помiтна диференцiацiя їхнiх намiрiв: так, «полiтичний генотип» захiдноукраїнських активiстiв спрямовував їх у той канал культурництва, який бачився зручним для формування полiтичних вимог, наприклад, брати Горинi пропонували скористатися досвiдом оунiвського пiдпiлля, тодi як кияни, i серед них I. Свiтличний та I. Дзюба, пропонували розвивати саме «культурництво як бiльш реальний i безпечний шлях»[8].

Однак i кияни не змогли обмежитися самими тiльки лiтературно-художнiми вечорами чи диспутами. Якщо на їхнiй лист, переданий до ЦК разом зі списком церков та iнших пам’яток iсторiї та мистецтва, що опинилися пiд загрозою знищення, «верхи» ще подивилися поблажливо, як на витiвки «зеленої молодi», то меморандум до мiської ради з вимогою створити державну комiсiю для розслiдування подiй у Бикiвнi у 1930-тих рр викликав справжнiй переполох у партiйних органах i спричинив низку репресивних заходiв. Вiд осенi 1962 р. розпочалися iдеологiчний тиск та гонiння на найбiльш яскравих представникiв шiстдесятницького руху, а 1964 р. Клуб творчої молодi було розiгнано. Посилилися заборони на постановку вистав, публiкацiю творiв, а згодом вiдбулися й арешти.

Значною мiрою причиною цього став також самвидавний памфлет «З приводу процесу над Погружальським», поштовхом до написання якого Є. Сверстюком та I. Свiтличним став акт вандалiзму – пожежа 24 травня 1964 р. в Київськiй центральнiй науковiй бiблiотецi (нинi – Нацiональна бiблiотека України iменi В. Вернадського НАН України), внаслiдок якої було втрачено значну кiлькiсть українознавчих видань та архiвних документiв. Досить процитувати лише кiлька рядкiв, щоб побачити всю мiру вiдповiдальностi, якою перейнялися шiстдесятники за iсторичну правду та долю рiдного народу:

Виморивши голодом мiльйони українцiв у 1933 р., закатувавши кращих представникiв нашої iнтелiгенцiї, душачи найменшу спробу мислити, iз нас зробили покiрних рабiв [...] Нам вже не раз плювали в обличчя. В цьому ж роцi плюнули особливо нахабно. Спалили найбiльшу українську бiблiотеку. Зiрвали мiсток мiж нашим минулим i сучасним[9].

Свiдомi того, що зайве втiшати себе вiчною iстиною про безсмертя народу, адже «його життя залежить вiд нашої готовностi постояти за себе», шiстдесятники у найнепримиреннiшiй i найпослiдовнiшiй своїй частинi перетворилися на дисидентiв. І з-помiж них одним iз найперших називаємо Iвана Свiтличного, якому випало провести у слiдчому iзоляторi, в тюрмi та на засланнi загалом тривалих 12 рокiв.

Задовго до першого арешту Iвана Свiтличного (30 серпня 1965 р.), а особливо пiсля того, як Клуб творчої молодi було розiгнано, скромнi оселi Алли Горської і Віктора Зарецького та Iвана й Леонiди Свiтличних стали, по сутi, його своєрiдними фiлiями – з тiєю хiба рiзницею, що у Свiтличних численнi гостi знаходили не тiльки розумiння й слово пiдтримки, а й шматок хлiба i нерiдко можливiсть переночувати, що для багатьох безквартирно-безпритульних поетiв було справжнiм порятунком.

З-помiж завсiдникiв були Є. Сверстюк i М. Коцюбинська, В. Симоненко та В. Стус, Л. Костенко i М. Вiнграновський, I. Драч i А. Горська, Вал. Шевчук i В. Дрозд, I. Жиленко i Л. Семикiна, Г. Севрук i М. Плахотнюк, О. Заливаха й I. Калинець, Ю. Бадзьо, а ще Б. Мамайсур, М. Воробйов, В. Голобородько, В. Рубан, М. Холодний, на яких, за словами Ю. Ткаченка, падав «посвiт Свiтличного». Всi цi iмена шiстдесятникiв широко вiдомi. Але не менш вiдомi й iмена Л.Танюка, Ю. Iллєнка, Б. Мозолевського, Г. Осики, Г. Чубая, старших за вiком – Б. Антоненка-Давидовича, М. Руденка, М. Лукаша, Г. Кочура. Справедливо вважали себе приналежними до цього руху й iсторики О. Апанович та М. Брайчевський, чиї лекцiї з iсторiї України збирали численнi аудиторiї...

Свiтличнi – iмення, багате алюзiями. Свiтлиця, гостинно вiдчинена для людей доброго серця i доброї волi. Завжди вiдчинена. Це важливо – знати, що десь є дверi, завжди вiдчиненi, особливо важливо людям обдарованим i безпритульним, вiдштовхнутим i зраненим[10], – напише згодом Є. Сверстюк.

У Свiтличних, у тiсному гуртi однодумцiв, йшлося не тiльки про щойно написанi твори, новi видання, самвидавнi матерiали, до розмноження й поширення яких Iван Олексiйович мав найбезпосереднiший стосунок, публiкацiї в журналах «Дукля» (Чехо-Словаччина) чи «Наше слово» (Польща), бо вже в 1963 –1965 рр вiтчизнянi часописи перестали друкувати шiстдесятникiв i лише iнодi вдавалося щось «проштовхнути» пiд псевдонiмом чи чужим прiзвищем. Обговорювались i суспiльно значущi подiї, зокрема такi, як сумнозвiснi зустрiчi М. Хрущова з iнтелiгенцiєю 17 грудня 1962-го та 8 березня 1963 р., що стали початком нагiнок на «зухвалу» творчу молодь; нарада активу творчої iнтелiгенцiї та iдеологiчних працiвникiв України в Києвi 8 квiтня 1963 р., де з уст провiдних iдеологiв пролунала нищiвна критика на адресу I. Драча, I. Дзюби, Л. Костенко, I. Свiтличного, М. Вiнграновського, Є. Сверстюка...

I, звiсно ж, йшлося про доповiдну записку до ЦК КПУ стосовно роботи Спiлки письменникiв України з молодими лiтераторами вiд 9 серпня 1965 р., в якiй таврувалися й iмена iдеологiв шiстдесятницького руху – I. Свiтличного та I. Дзюби, в чиїх творах нiбито однобiчно, а то й полiтично «неправильно» трактувалися лiтературнi та iсторико-суспiльнi явища, виявлялася iдейна нечiткiсть, схиляння перед буржуазним мистецтвом, пошуки зв’язкiв «iз закордоном». Також у цiй записцi звучали недвозначнi звинувачення в написаннi листiв про русифiкацiю, розцiнених партiйними верхами як «демагогiчнi за формою i провокацiйнi за змiстом».

Наражалися на небезпеку i тi, хто перевозив твори шiстдесятникiв за кордон, аби дати можливiсть їхньому слову бути почутим бодай у такий спосiб. Так, М. Коцюбинська згадує, що З. Ґеник-Березовську пiд час чергової поїздки до Києва (а протягом 60-х вона, «золота бджiлка», як нiжно називав її Iван Свiтличний, щороку бувала у творчому столичному середовищi як повноправна учасниця шiстдесятницького руху) було затримано, обшукано i вилучено чимало матерiалiв, зокрема iнтерв’ю зi Свiтличним для «Дуклi» про стан та перспективи розвитку молодої української поезiї[11].

Iван Олексiйович надзвичайно цiнував у людинi талант, її потяг до саморозвитку, що виявилося не тiльки в його лiтературно-критичних статтях, а й в особистому спiлкуваннi. Вiн пiдтримував творчiсть I. Жиленко, В. Голобородька, М. Воробйова та ін.

Особливi стосунки склалися у Свiтличного з В. Симоненком: вiдразу вiдчувши непересiчний хист молодого митця, справжнiй поетичний темперамент, суголосний часовi, Iван Олексiйович усiляко заохочував його до лiтературної працi. Неабиякою заслугою Свiтличного стало й те, що вiн записав на плiвку (магнiтофон «Весна» було придбано за останнi грошi) поезiї В. Симоненка в його власному виконаннi, а також В. Стуса, Б. Мамайсура. Цi записи стали унiкальним документом тiєї доби.

Взаємна приязнь i зворушлива любов єднала Iвана Свiтличного та Василя Стуса. Про це свiдчить написаний В. Стусом у груднi 1965 р. вiдомий вiрш «Не можу я без посмiшки Iвана».

Не можу я без посмiшки Iвана

Оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночi, коли Київ спить,

А друга десь оббрiхують старанно,

Склепить очей не можу нi на мить,

Вiн як зоря промiниться з туману,

Але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить...[12]

Зовнi м’який, надзвичайно делiкатний, усмiхнений, Iван Свiтличний був твердим i непоступливим у своїх судженнях i переконаннях. Пройшовши тюрми, табори, зазнавши душевних терзань, вiн не зломився пiд пресом тоталiтарної системи.

Дванадцять «ґратованих» рокiв – це цiла епоха в життi Свiтличного. Епоха, яка стала справжньою пробою на мужнiсть, послiдовнiсть, вiрнiсть самому собi. Розповiдаючи у спогадах про безкомпромiснiсть Iвана Олексiйовича у стосунках з табiрним начальством, Леонiда Свiтлична розмiрковує:

Звiдки в Iвана така поведiнка? Риса характеру? Може, й так, але не тiльки. Багатьох подiбнi риси привели до егоцентризму, до генеральства чи апостольства. У Iвана нiчого такого не було. Лише вiдчуття людської гiдностi. Як на мене – найперше вплинув на нього, може, й неусвiдомлено, голод 33-го року[13].

Далi вона називає ще вiйну, а також читання «Щоденникiв» О. Довженка, знайомство з колишнiми полiтв’язнями сталiнських концтаборiв, особливо Б. Антоненком-Давидовичем, Н. Суровцовою...

У спогадах Леонiди Свiтличної виразно постає атмосфера 1965 р., на який припадає перший арешт Iвана Олексiйовича та його перебування у слiдчому iзоляторi КДБ. У той час Свiтличний уже був без роботи. Спроби працевлаштуватися успiху не приносили. Телефон Свiтличних прослуховувався, а самi вони постiйно вiдчували, що за ними стежать.

31 серпня, коли Леонiда Павлiвна повернулася додому з вiдпустки (Iван Олексiйович був вiдсутнiй у Києвi), у їхньому помешканнi вiдбувся цiлодобовий обшук – з усього було видно, що кадебiсти перед тим вже побували у квартирi. Було вилучено самвидав, рукописи, окремi книжки, навiть Святе Письмо, нотатки письменника з розмiченими наголошеними i ненаголошеними складами для перекладу якогось вiрша, що прийняли за шифр. Через кiлька днiв обшук повторили, тимчасом як Леонiда Павлiвна з тривогою очiкувала на повернення чоловiка, вiд якого не було жодних вiстей. Тiльки через тиждень, пiсля офiцiйного звернення до КДБ, їй повiдомили про арешт Iвана Олексiйовича. Одночасно з ним тодi ув’язнили братiв Горинiв, М. Косiва, О. Заливаху та iнших. Усiх звинуватили за ст. 62 ч.1 КК УРСР: антирадянська агiтацiя i пропаганда.

Хвиля арештiв, що прокотилася мiстами України 1965-го, не залишила байдужою громадськiсть Заходу. Так, наступного року на свiтовому Конгресi письменникiв у Нью-Йорку англiйський лiтератор, голова комiсiї для оборони ув’язнених письменникiв при ПЕН-Iнтернейшнл Пол Таборi пiдтримав клопотання Об’єднання українських письменникiв «Слово» винести на загальну сесiю питання про звiльнення Iвана Свiтличного. Конгрес прийняв вiдповiдну ухвалу, в якiй засудив насильство над українськими письменниками в СРСР.

30 квiтня 1966 р. Iвана Свiтличного звiльнили «як соцiально безпечного», та на волi йому судилося бути лише шiсть рокiв. Увесь цей перiод був заповнений наполегливою працею: з огляду на неможливiсть друкуватися вiн багато перекладав, захопився мовознавством, зокрема укладанням словника синонiмiв, i продовжував цю роботу й пiд час другого «термiну». Тисячi карток, заповненi рукою Свiтличного, зберiгались у його домашньому архiвi, однак сестрi Iвана Олексiйовича, Надiйцi Свiтличнiй, також не вдалося завершити цю працю – вона померла у серпнi 2006 р.

Як i ранiше, до нього тягнулася молодь, хоча мiж шiстдесятниками на той час уже вiдбувся помiтний водороздiл: багато що й багато кого довелося переоцiнити. То був час численних розчарувань. Зокрема, не вдалося видати антологiю новiтньої французької поезiї, над перекладами до якої Iван Олексiйович працював разом із Г. Кочуром та Е. Крюбе, i декiлька збiрок перекладiв поетiв Паризької комуни, Беранже, Ронсара, не судилося здiйснитися мрiї й про самвидавний художнiй альманах...

Зате були стеження й провокацiї КДБ, обшуки i, зрештою, другий арешт 12 сiчня 1972 р. Серед вилученого пiд час обшуку: український та росiйський самвидав, зокрема твори I. Дзюби, Є. Сверстюка, В. Стуса, I. Калинця, М. Холодного, «Словник рим» С. Караванського, а також друкарська машинка, магнiтофоннi стрiчки iз записами поезiї, зiбранi Свiтличним матерiали до розвiдки «Динамiка преси в УРСР», навiть документи та ін.

27 – 29 квiтня 1973 р. вiдбувся судовий процес, на засiдання якого нi Iванову матiр, нi дружину не пустили. Леонiда Павлiвна змогла його побачити тiльки через шiстнадцять мiсяцiв пiсля виголошення вироку, який звучав так: 7 рокiв таборiв суворого режиму та 5 рокiв заслання.

Найганебнiшим в iсторiї цього арешту було викрадення маленького сина Iванової сестри, Яреми, як «засiб» спонукати матiр до «зiзнання». Надiйку Свiтличну майже щодня безрезультатно викликали на допити й зрештою також вiдправили вiдбувати покарання. I лише завдяки наполегливостi й безстрашностi Леонiди Павлiвни та матерi Свiтличних дитину вдалося розшукати й передати під опiку родичам[14].

Термiн Iван Свiтличний вiдбував у таборах ВС 389/35, 36 Пермської областi.

Про той перiод життя розповiдає переважно епiстолярний спадок письменника. Перша книжка «Голос доби. Листи з “Парнасу”» (2001), впорядкована його дружиною, мiстить 115 листiв. Це своєрiдна рентгенограма ув’язненої душi, яка продовжує трудитися i в тих нелюдських умовах. Окрiм табору, здоров’я Свiтличного пiдривала й несприятлива для нього мiнлива погода. Незважаючи на поганий стан, вiн працював нарiвнi з усiма; хоча час вiд часу йому давали iнвалiднiсть другої, потiм третьої групи, а згодом самовiльно позбавляли її; за винятком тих днiв, коли лежав у лiкарнi, де його до всього ще й iнфiкували хворобою Боткiна.

Невимовно важко було за колючим дротом усiм, але Свiтличному – подвiйно, адже вiн здавна страждав на хворобу нирок, облiтеруючий ендартерiїт, потерпав вiд постiйного головного болю, носових кровотеч, мав у своєму «активi» й туберкульоз легень. I все це в табiрних умовах прогресувало, що й призвело, зрештою, до iнсульту у серпнi 1981 р., пiд час заслання на Алтаї. Недаремно Леонiда Свiтлична датою загибелi Iвана Олексiйовича як творчої людини вважала саме цю дату.

Непосильна робота, виснажливi голодування, нечастi побачення з дружиною й рiдними – все це сумнi штрихи до бiографiї Iвана Свiтличного. Досить згадати 1974 р., коли на 56-й день голодування письменника вiдправили етапом «на профiлактику» до Києва, а звiдти, так нiчого й не добившись од нього, назад до табору.

Усi подробицi табiрного життя, коротких побачень, цинiчних «лiкувань», епiстолярнi перипетiї читач знайде на сторiнках книжки спогадiв «Доброокий», де є розповiдь Леонiди Свiтличної, а також його спiвтабiрникiв-полiтв’язнiв, якi визнали Iвана Свiтличного лiдером табiрного руху опору й незмiнно називали його «табiрною совiстю».

Унiкальним документом епохи стала книжка трьох авторiв – М. Мариновича, С. Глузмана та З. Антонюка – «Листи з волi» (Київ, 1999), на сторiнках якої зiбрано заяви правозахисникiв, їхнi листи-звернення до найвищих державних iнстанцiй із мiсць вiдбування заслання, виступи, газетнi публiкацiї, свiтлi спогади про тих, «хто не дiйшов»: I. Свiтличного, В. Стуса, В. Марченка. «Уроки Свiтличного» – так назвав свої нотатки С. Глузман, задекларувавши захоплення стiйкiстю та послiдовнiстю «духовного наставника шiстдесятникiв», девiзом якого було: «Кожен день – Великдень» як вiдчайдушна спроба протиставитися аморальностi суспiльства зусиллями Духу.

Усупереч усьому Iван Олексiйович намагався працювати над словником синонiмiв, перекладами, iнодi писав оригiнальнi вiршi, читав, виписував (рiднi надсилали йому книжки з мовознавства, лiтературознавства, фiлософiї). З-помiж тодiшнiх задумiв митця – розвiдка про М. Чернишевського, порiвняльне дослiдження українських та росiйських так званих селянських письменникiв, статтi про I. Котляревського, поезiю М. Бажана, Б. Олiйника. Та на перешкодi ставали як брак необхiдної лiтератури, так i слабке здоров’я.

Майже увесь останнiй табiрний рiк Свiтличний перебував у лiкарнi. А 27 червня 1978 р., по закiнченнi термiну ув’язнення, вiн прибув на мiсце заслання – у село Усть-Кан Горно-Алтайської областi – мiсце покарання алкоголiкiв та злiсних алiментникiв. За спогадами С. Глузмана, вперше в iсторiї табору речi полiтв’язня довелося вивозити конем, оскiльки Iван Олексiйович, трудячись над словником синонiмiв, назбирав безліч рiзних матерiалiв, вирiзок, не кажучи вже про книжки, частину яких – понад 200 кiлограмiв – йому перед тим вдалося вiдправити до Києва.

Працюючи сторожем пересувної механiзованої колони у високогiрному районi з низьким атмосферним тиском i кисневою недостатнiстю, Iван Свiтличний втрачав рештки свого здоров’я: скаржився на головний біль, втрату пам’ятi, геть погане самопочуття. Як згадує Леонiда Свiтлична, саме тодi з’явилися в його листах незвичнi доти песимiстичнi нотки.

Вiд червня 1979 р. й до останнiх днiв заслання дружина перебувала разом з Iваном Олексiйовичем на Алтаї – спочатку в Усть-Канi, а потiм у Маймi, куди їм дозволили перебратися в лютому 1980 р. з огляду на погiршення здоров’я. I тiльки єдиний раз за час «термiну» письменникові вдалося вiдвiдати Київ.

20 серпня 1981 р. в Iвана Свiтличного стався iнсульт. Йому довелося пережити клiнiчну смерть, нейрохiрургiчну операцiю у жахливих, зовсiм непристосованих до того умовах, багаторазову пункцiю, пiсляоперацiйнi ускладнення, пiдозри на рак мозку, а потiм хребта, гiпсове лiжко, а вiдтак – частковий паралiч...

На своє клопотання про виїзд на лiкування до Києва Леонiда Свiтлична отримала вiдповiдь iз Президiї Верховної Ради УРСР такого змiсту: «Помилованию не подлежит» (як тут не згадати цинiзм влади i щодо так само хворого полiтв’язня В. Марченка, якому також не дозволено було лiкуватися вдома – смерть цього молодого патрiота тяжкою провиною лежить на спецслужбах). Пiсля втручання Центрального секретарiату Мiжнародної амнiстiї з’явилася домовленiсть куратора iз Москвою про комiсування Свiтличного, однак її було анульовано рiшенням голови Комiтету держбезпеки СРСР В. Федорчука.

Тiльки через 9 мiсяцiв тривожних очiкувань було призначено комiсiю, та рiшення головного московського «режисера» подiбних акцiй залишилося в силi – напiвпаралiзованому Свiтличному, майже нерухомому, iнвалiдовi I групи, довелося «вiдбувати» термiн ще довгих i виснажливих сiм мiсяцiв. Звiльнили його 23 сiчня 1983 р.

Загалом Iван Свiтличний перебував у спецiзоляторi КДБ (тюрмi) 2 роки 2 мiсяцi, в таборi – 4 роки 10 мiсяцiв, на засланнi – 5 рокiв; усього 12 рокiв.

Останнiй перiод свого життя – вiд зими 1983-го до 25 жовтня 1992 р. – Iван Олексiйович повнiстю був на руках своєї героїчної дружини. Надiї на полiпшення здоров’я дуже швидко розтанули, як «розтанули» в суєтi суєт i колишнi друзi-шiстдесятники, за винятком М. Коцюбинської, Г. Севрук, Є. Сверстюка, С. Глузмана та небагатьох iнших.

Три останнi «нерухомi» роки Свiтличного – це роки беззавiтної самопожертви Леонiди Павлiвни, якiй ще 1966 р. з нагоди десятирiччя їхнього шлюбу Iван Олексiйович написав iз табору такi рядки:

...Тiльки все думаю, що за десять рокiв радостi було бiльше в мене, а в тебе – бiльше клопоту. Ну, та будемо сподiватися, що в наступну десятирiчку все буде навпаки – я готовий зробити перерозподiл радощiв i клопотiв[15].

«Перерозподiл» зробила невблаганна доля.

...Якась особлива знаковiсть є в тому фактi, що Леонiда Павлiвна Свiтлична, або Льоля, як її з любов’ю називали до останнiх днiв її життя[16], викладала в Київському iнженерно-будiвельному iнститутi опір матеріалів. Водночас тривав опiр жорстокiй реальностi, якою була радянська система з її тотальним контролем за «iнакомислячими», стеженням, обшуками, допитами, тюрмами, засланнями, вони разом з Iваном Олексiйовичем чинили його якось, сказати б, шляхетно, без озлобленостi, агресивностi, з почуттям власної гiдностi й усвiдомленням своєї людської вищостi над усiєю мiзерiєю тлiнного й проминального.