Посестри. Часопис №78 / Переможці конкурсу ДрамаUA: Марафон «російська рулетка»

Зранку полетіли літаки.

Ну, як так?

Я думала – політають, і все.

За дві години – в школу, на роботу...

Перший приліт був о пів на п'яту недалеко.

Це ж Маріуполь. Розумієте? Все це вже було у 2014-му. Тому впевненість була така, що постріляють і розбіжаться. Що наші відіб'ють.

Я переїхала з Донецька після початку там. Втекла з двома дітьми. Із чоловіком ми розійшлись, так сказать, в усіх сенсах. Він лишився – на тому боці. 

Дуже боялася. Він такий, розумієте, владний. Ні, не хатній диктатор, що кулачком по столі стукає і ніжками тупотить, коли борщу не додали.

Він має такий статус в Донецьку, що вбив би мене, і нічого б йому не було. У цьому роті вся зброя була, всіх калібрів. Він мені і погрожував, і в ліс вивозив… і тримав у підвалі… Отакі-от справи.

Сидимо. 

А літаки  настільки низько літають. Ууууууу, джжжжжжж. Труть залізними підчеревами хрущівку. Ууууууу, джжжж, і дім труситься.  І я чую, як кришиться силікатна цегла.

– Мама!

– Чшшш. Зараз пролетять.

– А Хрущівка так називається через хрущів?

– Як?

– Ну, жуків. Таких коричневих із ціпкими лапками.

І ми згадуємо травень. І скількох хрущів з’їла наша собака-барабака на ім’я Лєпьошка. 

Хрущьов будував після війни. Нашвидкоруч. І точно не думав, що його чєловєйнікі достоять до наступної... Що жителі  хрущівок з Пермі будуть бомбити жителів хрущівок у Маріуполі. Уууууу, джжжж… Атака хрущів на Хрущівки. Ще атака. Хрущівки з Пермі атакують.

Вимкнули світло… І воду… і газ.  Уже кілька днів так. Не знаю, скільки. Всі дні збилися в один брудний клубок, як наповнювач у пуховику, який я не знімаю… як собака Лєпьошка, що збилась в «лєпьошку». День-ніч, день-ніч. Холод заважає спати, темрява – рахувати, страх і голод – думати.  Павербанк розрядився. Телефон сідає. 6 відсотків, 5… Я не хочу думати, чи доведеться нам з’їсти свою Лєпьошку…  4… 3…

Дзвінок на телефоні.

– Ало! Ало! – подруга дзвонить. Каже, у неї є світло – приходьте заряджатись.

На вулиці щось інфернальне. Наче саме пекло вибухнуло і виблювало всю палаючу сіру: все свистить, гримить, гуде, сяє, підривається. Салют, під який ми помремо.

Ми біжимо навприсядки. У мене лише руки, щоб прикрити дітей від шматків палаючого заліза. Мені б крила. Залізні броньовані крила. Старша несе собаку, менша –  плюшевого ведмедя.

Гупнуло дуже близько… ми впали і поповзли до найближчого укриття. Це був просто піддашок. Базарчик. М'ясний ряд, який прикрашала намальована коров’яча голова. Залізний прилавок, що просякнув запахом крові і смерті.

– Мама, я не хочу, щоб ти померла.

– Я не помру…

– А я?

– І ти… І ніхто сьогодні не помре.

– Як ти знаєш?

– Ми заліземо у вухо коров’ячої голови і вийдемо з іншого.

– Мамо, в казці була кобиляча. Коров’яча – то з японської історії жахів.

Страх, жах… – я забула, що то. Ці слова втратили звучання, наче лишились у мертвій латині.

Тепер є лише Маріуполь.

Ми заліземо у вухо відрубаної коров’ячої голови, у розпороте черево собаки, прикинемось м’ясом і кістками, опаришами і глистами, гниллю і цвіллю із запахом мертв’ячини.

І будемо напружено молитись, щоб смерть не почула запаху ще живої «чєловєчіни». 

У подруги на вулиці – тиша.

Є світло, і тепло, і вода. Наче ми пройшли крізь грьобану кобилячу голову.

Так дивно. Ми все підзарядили: павербанки, телефони.

І вона нас залишила. Поклали дітей у кімнату, у комірчину без вікон.

Маленька така, там стіни широкі.

І я видихнула. Наче вперше з 24-го. Мала заснула.

І я розслабилась.

Кажуть, якщо чуєш свист, то це не в тебе, це десь повз.

А тут така тиша…

Я піднімаю очі і, як у Матриці.

Міна заходить у квартиру… через вікно.

Повільно, у мене це було повільно. Проходить боєголовкою крізь скло… І воно розлітається на друзки… на кристали… на кварцовий пісок…

Уламки скла, шматки штукатурки, пиловий грибок із бетону.

Мені здалося, що будинок роздувся, а потім отак здувся.

Міна летить, а мені здається, я її зараз зупиню, схоплю, голими руками зловлю. Тому що вона летить туди… Туди, до кімнати, де спить моя дитина.

Я підскочила і побігла.

Дивлюся, вона так хникає, на голові бетон, нічого не видно. Одна думка – хоч би голова ціла. Вона спала із плюшевим ведмедем на вусі. І це врятувало. Дякую, тобі, ведмедю. Дивлюсь – начебто ціла. А старша дочка мені каже: «Мам, ноги».

Що я пам'ятаю про кровотечу?

Буває венозна і артеріальна.

Венозна – чорна кров струмком.

Артеріальна – яскрава і фонтаном.

При венозній – туга пов'язка і підняти кінцівку.

При артеріальній – накласти джгут повище і… молитись.

Бо поки ти зрозумієш, як накласти довбаний джгут, фонтан весь… вибризкається.

Скажімо так, від шоку я насправді не встигла подумати, яка це кровотеча. Перетягла їй ноги, як змогла.

Зв'язку немає.

Одягнула, зібрала. І ми побігли до сусіднього будинку. Якось вдалось зловити інтернет. Написала по всіх групах – дитину поранено. І Типовий Маріуполь відгукнувся.

Приїхала поліція.

– Хто там?

– Дитину поранено!

Мало нас не розстріляли, бо темно, мало там хто. Перелякали одне одного.

Я кричу – дитина поранена.

Тоді вже підійшли, подивились.

– Ми забираємо.

– Їй вісім. Куди ви її забираєте? У мене ще старша у підвалі.

– Або залишайтеся зі старшою або їдьте з меншою.

І я поїхала… з малою. Старша – 15-річна лишилася в підвалі того незнайомого будинку, на чужій вулиці, із чужою їй людиною і скуйовдженим собакою. Бережи її, Лєпьошко. 

А ми полетіли. Над темним містом, над спалахами Азовсталі і рідким крижаним Кальміусом.

Приїхали до лікарні швидкої допомоги. Щось відбувається таке, а я не розумію. Підходять військові, обіймають мене, якось оточили всі.

– Ой, тримайтесь, мамо. Тримайтесь… Ой, дитина…Тримайтесь, мамо. Тримайтесь…

І її забрали. А мене не пустили. Батьків ніколи не пускають в операційну. Колись вона подавилась горішком. Маленьким таким, шматочком маленького горішка. Він застряг у бронхах. Її тоді теж забрали у мене і зробили загальний наркоз. Я так боялась, що вона не прокинеться. 

Виходить лікар. Я хочу подіти десь руки, бо вони мимоволі зрадницьки трусяться. І я відчуваю, як м’язи обличчя звело в перекошеній усмішці. Такій  недоречній. 

Я хочу вгадати результат за виразом обличчя лікаря і боюсь.  Я так боюсь його обличчя.

Він говорить:

– Після таких поранень не живуть. Принаймні зрозумійте, ноги цілими не лишаються. Ось це ми витягли з неї.

І він передає мені заокруглений конус, такий десь 3 см в діаметрі. Я покірно беру його в долоню і відчуваю вагу. 

– Це не уламок, – продовжує лікар. –  Це наконечник артилерійської міни.

Може, рикошет. Не знаю. Одну ногу він пройшов наскрізь і в другій застряг. Ось тут у м'яких тканинах. Я не знаю, як це можливо. Нам просто пощастило. Артерія була за міліметр.

– Так вона жива?

– Ну звісно. Я ж про що і кажу! І ноги цілі. Це якесь чудо.

Нам просто пощастило. Нам чомусь дуже сильно пощастило. 

І нас – таких везучих – забрали після операції до 3-ї лікарні, до травматології. Це було 8 березня. Нас навіть лікарі привітали. І ми до ранку добре виспались.

Звук падаючої авіабомби.

Це дивно, але ти встигаєш подумати про ударну хвилю. Я хапаю малу, разом з нею перевертаюсь і скочуюсь із ліжка. У неї шви, дренажі, трубки, вся ця фігня, що стирчить із живота.

Ударна хвиля наздоганяє на підлозі, підкидає, сиплеться гіпсокартон і друзки скла. Але мала вже піді мною, я вже накрила її тілом.  

Цікаво, як там наш татко? Як ти, рідний? Чи віддаєш накази стріляти? Чи заробляєш на експорті зброї? Чи списуєш невідстріляні снаряди? Війна – це така дуууже вигідна ділова угода. А ти такий молодець! Ти вигоду чуєш на відстані. Тут гроші просто літають у повітрі і не пахнуть. Уууу… Джжжж.   

... Біжить чоловік, кричить: — У мене на другому поверсі дитина!

Військові, лікарі, жінки, діти... всі кричать.

– Всі в бункер! Бігом, бігом! Зараз буде другий удар.

Бункер недалеко. Я бачу його у вікно. Але не маю сил підняти доньку. А мені треба і сумки взяти, і судно. Бо як ми там будемо в цьому бункері? Там темрява, холод. Такий страх, такий адреналін і безпорадність.

Підбіг військовий, схопив її, поніс. Я за сумки і за ними.

Дивлюся – біжать вагітні поранені. Плачуть діти.

Я такого не бачила.

Я думала, з такими пораненнями не живуть, не ходять.

Ми лишили там людей, бо знали – вони помруть. Немає чим допомогти. Нічого немає. Голови майже немає. Руки, ноги. Загалом нічого. Просто обрубок лежить… і дихає. А ще він говорить і просить:

– Не кидайте мене.

– Повзе за тобою і просить…

– Не кидайте.

Це просто фільм жахів.

І ми опинились у бункері.

Виявилося, що з лікарів у нас лише 2 травматологи. І все.

І тут Сашка – хлопчик 15 років.

Лікар кричить мені:

– Тримай ліхтар! Світи в рану!

А я не можу дивитися, як людину ріжуть... дитину. Головою розумію, що треба допомогти. А не можу. Запах, кров, м'ясо…

Лікар забрав ліхтар, сунув мужчині, а він – упав, знепритомнів.

Тому Сашці років 15 – не більше. Як моїй старшій.

Він дивиться на мене і питає:

– Я буду жити?

Намагаюсь не дихати, бо від кожного вдиху трусяться руки.

Рахую до десяти і видихаю, щоб світити чітко в рану. І так чотири години. Як марафон. Чотири години його колупали.

Я навіть не могла всіх дірок порахувати на ньому. Лікарі його крутять, а він весь, скрізь. У шиї ну отак два пальці засунеш. У ногу вся моя рука ввійде. А він:

– Я буду жити? Я буду жити?

Була жінка із двома дітьми – Аня. Каже:

– Я не знаю, де моя третя дитина, новонароджена. Вона у лікарні десь лишилась.

А лікарі між собою переглядаються, кажуть: – Немає нікого в лікарні… І лікарні немає. Діти всі загинули.

Говорити їй, не говорити... Сказали – шукаємо. Вони всі в опіках. І вона, і діти. Шукаємо. Вона вірить.

І я вірю. Невіруючих в бункері не лишилось. Молитись я не вмію, тому просто говорю:

Господи… От Ти зберіг мені життя. Я в бункері. Чому моя старша дочка… де? А? Ми на правому березі, вона – на лівому. І між нами Азовсталь. І ніяк не підійдеш.

Чому так? Як це розуміти?

Бог мовчить… Що з Ним таке? Ви ж знаєте, що свого сина Він воскресив, так? Як це називається?

Я стала медсестрою. Так склались обставини.

Звикла до цього запаху. Я вже розуміла, де чисте, де брудне, що треба робити. Не знаю –кричу – «що робити?»  Лікарі мені відповідають.

Ділили  поранених – ти бери цей бік, я – той. І так ми працювали.

В бункері інше відчуття. Удар іде в землю. Такий сильний. Наче звук падає наскрізь до ядра Землі. Відштовхується і вертається нам гулким утробним дзвоном. Просто не віриться, що я жива після таких ударів.

Бункер використовували до війни як склад. І нам дуже пощастило, бо ми знайшли там операційні лампи. Ми знайшли столи операційні, плівку.

Відокремили частину, зробили максимально стерильну.

Вночі хтось приходив, бив у залізні двері.

Звук автоматної черги.

Діти кричать, плачуть.

– Чшшшш. Тихо. Зараз не можна кричати. Хтось підійшов. І якщо ти будеш гарною дівчинкою і будеш поводитися тихо, він подумає, що тут нікого немає, і піде далі. Чшшш.  А якщо ти будеш кричати… Він виламає двері… Виламає тобі ручки і ніжки, застрелить дядю доктора і викраде всіх дітей.  Чшшшш. 

Хтось намагається виламати двері.

Вони як трансформери. Як залізна землерийка. Все ворушиться, свистить, рухається, намагається тебе дістати, виколупати з твоєї нори.

Ми ж себе позначили хрестами. Червоними хрестами, намальованими на целофані. Вони точно знають, що ми тут.

– Чшшшш. Може, пронесе. Може, не дістануть… Полінуються…

Потім начебто стихло. Вирішили подивитись.

Вилізли з бункера. А там – чорне місто. Воно було кольорове, а тепер...

Помпеї під жирним шаром сажі і попелу. Густий чорний туман.

– Агов! Є ще хто-небудь? Тут є люди? Агов! Чи тут є живі люди?!

Хрести наші целофанові – автоматними чергами прострілені.

Навколо купа воронок. Бункер наче скопали. Що вони збираються тут садити?

Альошка? Який піонерський сад тут проросте?

Тоді зрозуміли, що ми тут надовго. Треба щось робити.

Їжа закінчується. Води питної немає. Сніг збирали, дощ.

Нам усе треба. Продукти, вода, одяг, дизель, медикаменти.

І ми пішли по розбомбленій лікарні. Зламали двері. Продуктів не знайшли, але ж ліки. Я хапала все, що бачила.

Лікар мені каже – Та це для хіміотерапії. Навіщо воно нам потрібне?

– Давайте візьмемо. Мало там що. Можливо, обмін. Може, комусь треба буде. Нам же все треба, бо люди… Починаючи від гіпсу і закінчуючи простим навіть аспірином.

Коротше, напхала повні кишені, повні штани… за пазуху, щоб максимально багато винести.

Я не мародерка. Не думаю, що це можна вважати мародерством.

Звук обстрілу.

Господи, Що вам, сукі, тут нада?! Це ж дитяче. Не те, що травматологія. Дитяча травматологія, пологовий будинок, онкологія. Ніде військових об'єктів немає.

Що вам треба?!

У нас води немає, у нас дітям їсти нічого! Вбийте вже, давайте… гради, міни, снаряди, танки… Що там у вас? Несіть усе! Вбивайте! Ну! Тільки одразу. І всіх.

Щоб не повільною смертю. Не з голоду. Дивитися, як моя дитина помирає в муках… Я не хочу. Я відмовляюсь! Чуєте? Я відмовляюсь!

І тут… ми знайшли великий бак. Величезний такий збірник для води, літрів на 400.

Стукає.

Березень місяць, а в Маріуполі мороз – мінус 12. Коротше, це 400 кілограмів чистого льоду в залізній шкаралупі.

Покотили до себе.

Лишили розморожуватись – триматимемо як найстерильнішу воду.

Їсти зварити, багаття розпалити – теж треба вибігти.

Вибігаю, кидаю сіль у каструлю. Наступний біжить – продукти кидає. Наступний із ложкою біжить – мішає. Марафон – російська рулетка.

Хоч щось вариться. Хоч щось їсти гаряче. До такої міри промерзали.

Ми і одне одного гріли…

Роздягались догола і грілись тілами... Грілись так. Тому що нічим. Нічого, крім власного тіла і власного життя.

А я ж весь час шукала свою старшу дочку. Я всіх задовбала. Я в кожен підвал ходила, у кожен провулок, де можна було. Зустрічаю людей – описую дитину, показую. Ніде не могла її знайти. Я дуже сподівалась... Вона знала, що ми у лікарні. Я сподівалась, що вона почне рухатись до мене. Бо я не могла.

Пішли у військову частину розбомблену. Знайшли ковдри. Дякувати Богу, там були продукти. Принесли дітям хліб – вони нюхали його. Ми їм не давали. Нарізали на шматочки. По шматочку давали. У мене мала їла тільки м'якушку... До цього всього. Ну, це жахливо дивитися. Вони настільки були… діти. Нормальні сучасні діти. Супи їли лише на блендері. Пароварка, скороварка, м’ясні запіканки… Це як щось нереальне, як щось із життя до апокаліпсису. Уявляєте? У нас було все. У нас було життя. Ми сварились, обираючи між Нетфліксом і НВО.

А тут я дивлюсь – моя дитина їсть шматки пшоняної каші з вермішеллю. Там ложку можна вставити, в ту вермішель на брудній воді. Ми її шматками нарізали.

І от тепер вона потроху їла сухий хліб. Ховала в пакетик і в кишеню.

Сашку довелося оперувати без анестезії, наживо. Ускладнення пішли, гематоми. Начебто заростає, але такі ґулі на цих ранах.

Він каже – нічого, терпітиму.

А ще цей наш лікар. Він такий любитель поколупатись. От йому треба. Я кажу – ну все вже, вистачить.

– Ні, зараз, ще  почекай… потерпить. Зараз, уже майже, майже все.

А там ножиці, там усе розкрив, розширює, видавлює. А потім ці перев'язки. Перев'язки теж треба постійно розкривати і антибіотик засипати в живу незагоєну плоть. Щодня… Розуміє? Щодня.

Потім я почула – джерело біля Драмтеатру.

Взяла Аню, і ми вдвох пішли. Вода потрібна весь час.

А тут такий приліт. Ми присіли. Піднімаємось. І вона каже:

– Я не можу йти. Не можу подивитись – мені страшно. Поглянь, будь ласка, що там у мене.

Я дивлюсь – а там п'ятки немає, коліна – немає, просто вилетіло. Не знаю, на чому воно… на шкірі, на м'ясі, на м'язах трималось.

– Знаєш, Аню, не дивись. Ходімо назад уже.

Вона – ні, давай за водою, у нас діти. І вона на мене сперлася. Ми пішли. Набрали ці довбані 10 літрів. Притягли.

Забігли до бункеру, затягла я її на собі. І ми цими сходами вдвох ось так покотились. Від страху настільки ватяні ноги. Нам хлопці навіть спирт давали пити.

Одягу немає. Я своїй дитині зі светра колготи зробила. З мене весь бункер сміявся.

Був дитячий магазин недалеко. А я не могла зайти. Я розуміла, що мені треба дитину одягнути. Люди гребуть, гребуть. А я не могла собі дозволити. Мені здавалося – зараз все заспокоїться, нормалізується. Додому поїдемо.

Але, люди, навіщо вам це? Що це взагалі? Ліжко-манеж з пеленатором, відеоняня, біговели, самокати, електромобілі… Куди ви це тягнете?

Невже зараз настільки? Що відбувається?

А тимчасом ставало дедалі чорніше. Там, де ми були, просто нікого не лишилось.

Прийшов собака. Худий скелетик, обтягнутий шкірою. Я головою розумію, що те, що я тоді робила, і те, що думала – в систему нормальної норми не вкладається.

Але мені тоді здавалось, що це недаремно. Що це знак.  Ну, знаєте… у собак має бути свій собачий телеграф.

– Ей, собако! Ти знаєш, де моя дочка? Ти ж знаєш… Правда? Тобі Лєпьошка сказала прийти, так? Ходи сюди. Скажи ще щось. Вона жива? Що ти так дивишся? Вона ціла? Де твої господарі? Виїхали, так? Виїхали і тебе кинули? Це добре, якщо виїхали. Ти на них не ображайся. Кажуть, начебто є якісь автобуси від «Метро». Може, вона змогла виїхати?

І потім у нас почалося інше. Приходили люди. Просто такий потік був. Люди вмирали в черзі.

Було таке, що привозили своєю машиною – оберіть собі хоч когось, заберіть.

Я кажу – а хто це?

– Не знаю. У багажник кинув, привіз. У нього немає документів, нічого.

Ми йдемо дивимось у цю машину, – а там просто. Вони хоч живі?

Там просто отак плеча немає. Лікар із нами, він каже – нічого не зроблю.

Тому що ось він, начебто, розмовляє, просить…

Людину, може, і можна було врятувати, але не нашими засобами.

І щодня, щодня, щодня… це не припинялось. Заносять і заносять. Яке там уже колоти. Давай – колупаємося. Терплять люди, хочуть жити, дивляться.

– Я вийшов чай ​​попити, і прилетіло. Всі загинули. Один я в цій кухні з чашкою стою і тільки ногу пошкодило. Всі. Син, невістка, онук, дружина. Сиділи щойно усміхалися. І нема нікого. Всі мертві.

– Ми жили на 6 поверсі з чоловіком. Центр будинку. Кажуть, що в центр не прилітає.  У нас дівчинка і хлопчик одного року. Чоловік схопив дочку, а я – сина. Притулилися до стіни. Чоловік поклав мені голову на плече. Ось так. Я повертаюсь, а в мене з плеча скочується його голова. Хлопчик вижив, перелом стегна.

– Я відкопував сестру у Драмтеатрі. Кілька годин. Вона сиділа майже під люстрою. Люстра впала. Ми коли туди заходили – було дуже багато людей. З дітьми, з немовлятами. А коли я виходив… там уже просто так. Неможливо було дістати. Стіни склалися. З усього відсіку, де нехай 200 чоловік було... дістали живими трьох. Сестру я не знайшов.

Ми виходимо періодично, дивимось, хто там. Якщо хтось важчий – забираємо.

Дивлюсь, хлопець стоїть у футболці на холоді. І руки обидві перемотані.

Питаю: що з руками?

– Та я ще почекаю. Я постою.

А там то жінка, то дитина… Він стоїть.

40 хвилин. Він стоїть.

Я знову:

– Що з руками?

– Та приліт був. Я впав, – каже.

І, як зазвичай? Ось так голову накривають. А він з переляку пальці виставив, як гребінь у півня.

– Ось, – каже, – замотав. Навіть не знаю, що там.

Відкрили, подивились – ну капець. Потрібно ампутувати. А чим? Пиляти ножем 7 пальців ти не будеш.

Знайшли  секатор. Обробили. Ну, і все. Кожному по пальцю. Мені дали і кажуть: ну треба якось так, щоб воно шкіру стягнуло потім. Треба, щоб кістки не стирчали гострі. І я сиділа його... як щипчиками нігті. Чик-чик-чик…

– Нормально, – каже. – Я потерплю.

– Угу.

А сам труситься. У нього уламки в спині і ось це з пальцями.

Була Жанна. Дуже красива жінка. Її чоловік привіз, сказав, дитина загинула – 4 роки.

Вона була з рукою, під грудьми, перелом стегна та дуже велика гематома. Дуже. Вона настільки гарна, ми милувалися. Вона очі не розплющувала, у неї такі вії, шкіра – дуже гарна. А ми розуміли, що вона помре. Бо операцію треба було робити на голові. А ми не можемо. І ми її підтримували, підтримували. Вона прийшла до тями. Сказала ім'я, прізвище. І все.

Почала животом дихати. Липкий піт. Ну, було зрозуміло, що вже все. На ранок вона померла.

Ми її три дні виносили. Не могли винести під обстрілами. Ми її несемо, засунули папірець, написали, хто така… у плівку. Несемо, обстріл, повертаємось. Але залишати не можна. Потрібно відносити. Там була кухня на території. Окрема будівля. До кухні теж був приліт. Але принаймні стіни стояли. Даху не було. Ми туди зносили. Бо трупів дуже багато було.

Туди і руки йшли.

Потім, коли знову стало тихіше. Виходиш – просто купа трупів. Я дивлюся – дитина без голови. Я як зациклилася. Мені дуже хотілося знайти голову. Ну, як так? Дитина без голови. Так же не можна.  Але не знайшла. І ми запакували так. Невідому. І таких дуже багато.

У Ані не могли зрозуміти, що з коліном. Не гоїться, і все. Часу багато минуло, а воно не затягується. В результаті виявилося, уламок залишився. Коли просунувся і дістали, то більш-менш стало гоїтися. Дитину знайти вона, здається, вже зневірилась. Начебто змирилася. А ми стільки памперсів натягали, суміші.

– Та нафіга нам суміші?

А я кажу – знадобляться, все знадобиться.

І уявляєте? Приходять до нас по суміш… Хтось сказав, що у нас є. Приходять і розповідають — у них в підвалі новонароджений без матері. Хтось ухопив в паніці, і так живе кілька тижнів. Добре, що у нас суміш знайшли. Я кажу – ану, несіть його сюди! Принесли його – ваш?

Аня аж затрусилась. Мій.

Я кажу – ну капець, як таке можливо? Як? Новонароджений, і вижив. Дива теж трапляються... Але рідко.

У нас потім уже так добре було. Люди приходять перев'язки робити і щось приносять. Чоловік прийшов – рибу приніс. Ооо, наловив тільки. Я кажу – все, я йду чистити. Ми як зробили багаття, у нас бенкет був. Риба смажена, юшка. Скільки людям треба для щастя.

Працювали як приймальне відділення. Усіх фіксували. Ми питали, де отримав поранення, за яких обставин, адреса домашня, прізвище, ім'я. Коли приходив і коли треба на перев'язку.

Сашці, хлопчику, ставало краще. Якщо кололи, він мені – тримайте мене за руку, будь ласка.

У нього роздроблена ключиця. І весь він бідний у цих дірках. Але він так хотів жити. Почав сідати. Почав їсти.

Приїхав тато. І каже – я забираю.

– Не треба, не їдьте. Будуть обстріли.

Ми вже знали по часу. Коли.

Обстріли починалися десь о пів на шосту, і приблизно о пів на четверту вони закінчувалися. Тобто постійно. Але з перервою на обід. І ось в обід можна було пересуватися хоча б дві години. І ми знали, що зараз не стріляють у наш бік. Ну як – шалену кулю скрізь можна схопити. Але не так, як обстріл.

Тато Сашку забрав. Всадили його в інвалідне крісло. І ось десь метрів 60 від бункера вони відійшли... Почався обстріл. Сашку осколками посікло. Чорний дим і білий пух… із пуховика – все, що лишилось від людини.

Виє собака.

Найжахливіше, що ми не могли вийти. Не могли його забрати. Він там просидів у кріслі тиждень. Батько – втік. Нікого не було біля нього. Собака мій дуже довго вив. Кілька днів. А потім пішов від нас. Зовсім. І мені здається, що з ним пішла надія. Я втратила зв’зок, втратила спокій, не могла більше чекати, не могла не знати, де моя дочка! Минуло 1,5 місяця. Моя 15-ти річна донька була десь на іншому кінці міста, яке щоденно січуть, як капусту.

Мені лікарі кажуть – та чому ж її мають поранену привезти?

– А що мені думати, коли таке відбувається?

І везуть дівчинку. Вона ось так закрилась… кучері, колір волосся… Я на неї в напівтемряві дивлюся… ніжки  – все…  це моя дитина! Моя! І тут у неї перекочується голова і я бачу, що немає обличчя. У неї навіть кров не тече. Що показують у фільмах жахів – цього немає. Просто біле м'ясо, і я все бачу: зуби, м'язи.

Лікарі мені кажуть – заспокойся, це не вона.

Я не вірю. Вони можуть… Можуть збрехати в таких обставинах. Я вже це бачила.

– Із нею мама.

Я не вірю. Може, просто жінка мамою назвалася, щоби прийняли.

Підійшла до неї, сіла.

– Як звати вашу дівчинку?

– Каріна.

Це мою, мою звуть – Каріна.

– А ви точно мати?

Вона, здається, навіть питання не почула. Каже:

– Я з нею поряд сиділа. Чому мені нічого не сталося, а у моєї дитини немає обличчя?

Стало тихіше. І люди більше не йшли. Усі думали, що тут нікого немає, де ми були. Військові не пускали. Люди кажуть – вони там є, вони лікують. Немає, і все – ну це вже нова влада. Ми розуміли, що нам потрібно з ними в якийсь контакт... Нам треба людей відправляти, евакуювати.

А мені треба знайти дочку. І я пішла до військових. До цих російських військових. Тому що я почула, що є якісь списки. Є і мертві, і живі.

Мені показали цю людину зі списками. Статний, явно непростий.

Пішла до нього. Запитала про доньку – нічого. Немає. Ні серед живих, ні серед мертвих.

І думаю, казати про чоловіка, чи не казати. Просто знаю, що він… Він вб’є мене… Із великою радістю.  Мене вб’є і забере дітей. Він наймав кіднеперів, які чекали дітей під садком і школою, підключав міліцію і поліцію в ДНР і Україні, переслідував і шукав. А тут така можливість. Але хай краще вона буде з ним. Хай він мені її не покаже. Хай кине до підвалу і знущається всю решту мого життя, аби вона була жива. Господи, аби лише вона була жива.  

І уявіть – я вийшла одразу на людину, яка знала мого чоловіка. Ось просто в один день.

І він каже – вас шукають. По моргах, скрізь.

Їдемо у Донецьк.

Я кажу – ні, я нікуди не поїду без старшої дочки. Поки я не дізнаюся, що вона жива. Я нікуди звідси не поїду.

– Дайте бодай дані, де вас знайти. Напишіть записку, щоб він повірив, що ви живі.

Я написала.

І ввечері приїжджає. Я розумію, що це до мене і з приводу дитини. Знову я боюся побачити його обличчя. Мені так страшно. Я піднімаюсь так аккуратно і думаю: я просто зараз не підходитиму навіть. Утечу. Виходжу, а він мені:

– Ваша дочка жива.

– Вона ціла? Де вона?

– У Донецьку, в безпеці. Вона вже у батька.

Вона вже у батька. Я настільки була рада. Це не передати словами. Це диво. Просто чудо. Мені за щось вкотре дуже пощастило.

Тепер хоч у пекло. Хай буде розплата. Хай буде все, що я маю заплатити за життя своїх дітей.

І я поїхала. Вони мене відвезли у Донецьк. Сказали чекати. Зараз буде зустріч із чоловіком. Зараз я побачу його і він вирішить мою подальшу долю. Я чекаю. Відкриваються двері, і там стоїть Каріна.

Виявилося, що вона вибралась за місяць. Тобто, там подивилися, що діти, що їх п'ятеро у підвалі. І якось у машину впхнули. Вони там стояли тринадцять днів. У полі. Дорога, поле, обстріл. Поля заміновані. У неї підошва була спалена на кросівках.

І знаєте що… За Каріною стояв він. Мовчки. І плакав. 

Кажуть – люди не змінюються. Не знаю. Може, й не змінюються. Але є обставини, страшніші за найстрашніших людей.

Він не знав, що ми в Маріуполі. Думав – у Львові у брата. І раптом зрозумів, коли зв'язок пропав. У всіх нас. Він каже – я як відчув.

Побачив відео, де 8-річна дівчинка гине. На швидкій привозять до лікарні дівчинку. Настільки зациклився – ось бачу – це моя молодша дочка. Це моя дочка. Шукав скрізь. По моргах, скрізь. Уже знайшов цього лікаря. Знайшов цю медсестру. Усіх підняв. Усе перевернув. Жодних слідів, ніде. Просто поховав своїх дітей.

Він такий був пригнічений. Я навіть змогла підвищити голос. Сказала, що в Донецьку не залишуся за жодних обставин. А він… не сперечався. Сказав – їдьте. Він просто мене відпустив. Відпустив разом із дітьми. Той чоловік, який наймав кілерів і кіднеперів, від якого я ховалась кілька років, міняла адреси, переїжджала і рвала зв’язки зі спільними знайомими, щоб нас не знайшли. 

Я коли у бункері молилась… ну, як молилась. Розмовляла. Думала: чому ж так сталось, що нас розділили? А потім до мене дійшло, що якби нас було троє, то хтось би точно не вижив. Тому що це російська рулетка.

За офіційними даними в Маріуполі загинуло 87 000 людей. Але скільки ще невідомих, які зникли безвісти, поховані під завалами в під'їздах... До 24 лютого в місті проживало 430 000. Тобто загинув приблизно кожен 5-й.

Вересень 2022, Варшава