Посестри. Часопис №47 / Про Михайлину Коцюбинську. Уривок із книжки «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління»

                                             Михайлинина культура i справжнiсть були незримо присутнi бiля нас, як                                                       камертон.

                                                                       Є. Сверстюк

Михайлина Хомiвна Коцюбинська (1931–2011) – спадкоємиця великого роду Коцюбинських, дочка молодшого брата Михайла Коцюбинського, Хоми Михайловича, вiдома лiтературознавиця, одна з когорти шiстдесятникiв, чий духовний свiт вибудовувався й кристалiзувався в нелегких умовах тоталiтарного суспiльства, наповнюючись – через роки й жорсткi випробування – тим приматом духу, що й вивiв її на вершинні творчi обрiї.

«Я виростала з вiдчуттям всеприсутностi Коцюбинського», – скаже вона згодом в одному з iнтерв’ю.

Сама вже належнiсть Коцюбинської до шiстдесятникiв засвiдчувала спадкоємнiсть традицiї i значила багато. А коли з цим iменем приходила реальна впливова сила, здатна ферментувати i творити навколо себе культурне середовище, то їй цiни не було. Патрiотизм у Михайлини був органiчний, iнтернацiоналiзм – розумний, невдаваний, знання не приблизнi. Але в основi всього лежав естетизм як надiйний iмунiтет проти фальшу i зовнiшньої iмiтацiїСверстюк Є. Михайлина Коцюбинська. Слово і честь імені // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. С. 531–532.[1].

Народжена в iнтелiгентнiй родинi, вона все життя гiдно несла свою iнтелiгентнiсть, або, кажучи словами Є. Сверстюка, «коцюбинськiсть», зберiгаючи при цьому не тiльки високiсть духу, а й людську простоту, толерантнiсть і вiдкритiсть у спiлкуваннi, готовнiсть почути й зрозумiти iншого i – що важливо – повагу до чужої iндивiдуальностi.

«Попри все я вдячна долi!»

«Попри все я вдячна долi!» – скаже вона потiм, уже в часи свого наукового визнання, переживши випробування, допити й обшуки, замовчування її iменi, табу на лiтературознавчi дослiдження (двадцять рокiв творчого мовчання – i це при тому, що пiсля аспiрантури в Iнститутi лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН УРСР заповiдалося на добру наукову дорогу!).

Названа на честь уславленого дядька – письменника Михайла Коцюбинського, Михайлина змалку зростала в атмосферi шаноби до Слова й Таланту, вчилася цiнувати творчiсть – i не тiльки духовно, а, як i належить спадкоємцям, фактично, оскiльки її батько i мати всi свої сили вiддали збереженню творчої спадщини письменника та органiзацiї музеїв – спершу у Вiнницi, а потiм у Чернiговi.

Хома Михайлович не здобув ґрунтовної освiти – мав за плечима Народний унiверситет Шанявського в Москвi, що не було доброю вищою школою, мати, вiрменка за походженням, родом із Феодосiї, закiнчила Петербурзькi вищi жiночi Бестужевськi курси, працювала спершу на Донбасi гувернанткою, потiм у Києвi вихователькою в дитячому будинку, де директорував якийсь час Х. Коцюбинський i де вони й познайомилися. Це була гармонiйна пара: органiзаторськi здiбностi та природний розум Хоми Михайловича органiчно доповнювалися доброю фiлологiчною освiтою й тонким художнiм смаком Катерини Якiвни, якiй випало чути лекцiї таких вiдомих професорiв, як Б. де Куртене, Д. Овсянико-Куликовського та iн. Михайлина Хомiвна народилася 1931 р. у Вiнницi, де її батько заклав підвалини й очолив Вiнницький музей Михайла Коцюбинського – перший такого типу в Українi. Крiм того, що вiн зберiгав раритетнi речi й сам дух письменника, мав цей музей ще одну особливiсть: довкола будинку буяли сад i квiтники, виплеканi руками самого директора-садiвника.

Катерина Якiвна Бедризова (таке дiвоче прiзвище матерi) перейнялася своєю мiсiєю невістки вiдомого письменника й добре оволодiла українською мовою. Серед її учнiв у Вiнницi, де вона її певний час викладала, був, зокрема, i письменник М. Стельмах.

Однак 1935 р., залишивши музей на утримання iнших, Хома Михайлович разом із родиною переїздить до Чернiгова з таким самим намiром – створити новий музей, де йому повною мiрою знадобився вiнницький досвiд. Батько Михайлини сам майстрував стенди, плекав садок, оберiгав безцiннi експонати, заповзявшись створити не просто музейний заклад, який вiдвiдують люди, а культурний центр, довкола якого гуртуватимуться шанувальники Слова й однодумцi. Михайлина Хомiвна згадує, що музей Михайла Коцюбинського вiдвiдувало багато лiтераторiв, серед яких не тiльки чернiгiвцi та вiдомi кияни, а й петербуржцi, зокрема й скульптор I. Ґiнзбург, письменник В. Боцяновський, бiблiограф Ю. Меженко та iн.

З-помiж усіх особливо вирiзнявся П. Тичина. Катерина Якiвна, шанувальниця таланту поета, радо вiтала його з’яви в їхнiй домiвцi й навiть колисковi наспiвувала малiй Михасi на слова тичининських «Пастелей». Тим-то найяскравiше враження Михайлини Хомiвни з дитинства – портрет П. Тичини над лiжком. Та ще буяння незвичних рослин довкола...Див.: Коцюбинська М. «Попри все я вдячна долі!»: Розмова з С. і Т. Дзюбою // Літ. Україна. 1997. 10 квіт.[2]

Роки нелегких випробувань, багаторiчних замовчувань та пiзнє творче цвiтiння Михайлини Коцюбинської рiднить її з вiдомою iсторикинею, покiйною вже О. М. Апанович, яка хоч i була старшою за вiком, але також із повним правом вважала себе шiстдесятницею. Спомини ж Михайлини Хомiвни про перiод Другої свiтової вiйни дещо нагадують дитячi враження ще однiєї подвижницi духу – почесної директорки Львiвської наукової бiблiотеки iменi В. Стефаника, теж зi славного роду української iнтелiгенцiї – Крушельницьких – Лариси Крушельницької.

Ідеться про переживання малої дiвчинки, яка все життя зберiгала в пам’ятi тi страшнi двi-три ночi, коли посеред колiї стояв сам лише їхнiй вагон (вокзал уже лежав у руїнах) з експонатами з музею, повантаженими зусиллями Хоми Михайловича (навiть погруддя М. Коцюбинського роботи I. Ґiнзбурга було помiж них), та ще додатково десять ящикiв експонатiв із Полтавського музею В. Короленка; по вагону вночi проскакували осколки снарядів, а батьки своїми тiлами вкривали ковану залiзом скриньку з рукописами Михайла Коцюбинського та згорнутою на нiй клубочком малою Михасею – тим найдорожчим, що в них було...

Провидiння розпорядилося так, що попри всю безнадiю виїхати цей вагон таки пiдiбрав один із останнiх санiтарних ешелонiв – i потягнулися сорок днiв шляху до Башкирiї, де перебувала в евакуацiї Академiя наук УРСР. Академiк О. Богомолець дав розпорядження включити музей до складу академiї: Хома Михайлович – директор, Катерина Якiвна – наукова працiвниця, а дружина П. Тичини Лiдiя Петрiвна вiдала бухгалтерiєю. Там, в евакуацiї, велася й певна наукова робота: саме в Уфi було видано III-й науковий збiрник музею «Коцюбинський i Захiдна Україна».

Повернення назад, до зруйнованого Чернiгова, також позначене драматичними переживаннями: батьки з Михайлиною їхали окремо вiд вагона з експонатами, і цiлий мiсяць нiчого про нього не було чути. Однак музеєвi судилося вiдродитися й розвиватися: поповнювалася експозицiя, зав’язувалися новi контакти з київськими та петербурзькими (тодi ленiнградськими) фахiвцями, знову приїздили сюди П. Тичина, М. Рильський, вченi, аспiранти. Забуяв i виплеканий батьком садок...

Михайлина Хомiвна ще школяркою-старшокласницею i студенткою часто проводила екскурсiї по музею. Там, серед червоних гвоздик, вiдомих як «гвоздики Коцюбинського», бо їх письменник привiз iз Капрi, серед агав, мальв та винограду, культивованих на подвiр’ї, оскiльки це були улюбленi рослини Михайла Михайловича, вона не просто переповiдала вiхи його життєпису й читала уривки з творiв, а й формувалася як особистiсть, отримувала свої першi уроки самоусвiдомлення й поваги до таланту й людської особистостi. Власне, у тiй лiтературнiй атмосферi все наче вiдбувалося само собою: прикладом були батьки та їхня вiдданiсть пам’ятi М. Коцюбинського, його творчому iменi й хисту.

Михайлинi не треба було доводити, що все в життi добувається наполегливою працею: це було самоочевидним, бо зростала дiвчина у працi й оточеннi працьовитих i вiдданих улюбленiй справi людей. Тим-то й середню школу вона закiнчила iз золотою медаллю й легко вступила на українське вiддiлення фiлологiчного факультету Київського унiверситету. Це був 1949 рiк: навчатися прийшли серйознi студенти повоєнного призову – на курсi були такi обдарованi юнаки, як В. Русанiвський, В. Коптiлов, П. Кононенко, К. Волинський... Життя в унiверситетi було насиченим i цiкавим – і згадувалося згодом, наче один подих...

По закiнченнi унiверситету Михайлина Коцюбинська навчалася в аспiрантурi – i це теж дарунок долi! – в академiка О. Бiлецького, вбираючи в себе його настанови й досвiд роботи з молоддю. Захист її кандидатської дисертацiї «Поетика Шевченка i український романтизм» пройшов блискуче.

Праця в академiчному Iнститутi лiтератури iм. Т. Г. Шевченка поряд із вiдомими науковцями вiдкривала перед Михайлиною Коцюбинською новi, незвiданi дороги, вона не боялася працi, бо знала, що будь-якi зусилля окупляться здобутками. Тож слова Олександра Iвановича Бiлецького, який покладав на неї сподiвання, «...iсторик лiтератури повинен всiх терпляче вислухати i не зважати на те, що замiсть простої одноповерхової будiвлi йому доведеться вибудувати, творячи iсторико-лiтературну схему епохи, будiвлю в кiлька поверхiв, iнодi з добудовамиБелецкий А. Об одной из очередных задач историко-литературной науки (изучение истории читателя) // Наука на Украине. Харьков, 1922. № 2. С. 97.[3]», – не вiдлякували, а надихали її – готувалася до друку перша монографiя... (До цього побачили свiт книжка М. Коцюбинської «Образне слово в лiтературному творi», 1959, та упорядкована нею разом із В. Iванисенком збiрка хрестоматiйного плану «Українськi письменники про лiтературу та мову», 1961).

Ще тодi Михайлина Хомiвна виробила своє бачення перспектив тiєї справи, якою збиралася займатися впродовж життя:

«У наш час перед точними методами дослiдження в застосуваннi до гуманiтарних наук вiдкриваються все новi перспективи. Подiбнi дослiдження роблять ще тiльки першi кроки, i судити по них про майбутнi наслiдки ще рано. Можливостi, закладенi в них, не слiд нi недооцiнювати, нi перебiльшувати. Мова, слово – це матерiальне буття художньої думки – безсумнiвно, пiддається певнiй кiлькостi схематизацiї, що дозволяє виявити стилiстичнi якiснi закономiрностi художньої творчостi. Але подiбна формалiзацiя нездатна передати все художнє багатство поезiї, її своєрiднiсть, її аромат. «Моделi», «правила», «схеми» можуть дати, так би мовити, стилiстичний «кiстяк» твору, поетичної iндивiдуальностi. Але жива художня плоть – це щось таке, що неможливе без порушення правил, без ламання схем, без невпинної реконструкцiї моделей. Iнтуїцiя письменника, складностi його свiтогляду, iдейно-художнiй контекст епохи тощо – усi цi об’єктивнi фактори, що є ядром художнього процесу, його «душею», чинять опiр математичнiй схематизацiї»8 Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. Деякі принципи літературного аналізу художньої мови. Київ : Наукова думка, 1965. C. 33–34.[4]

У монографiї «Лiтература як мистецтво слова» (1965) виокреслювалися власнi пiдходи до аналiзу художнього тексту, зокрема, слова в художньому контекстi: влада контексту й активнiсть слова, роль деталi в текстовiй тканинi твору, звучання й смисловi навантаження слова, художнє призначення синтаксичних форм, єднiсть процесiв творчого мислення, система образотворення, слово крiзь призму жанрової специфiки та iнтеграцiї жанрiв, контекст художньої iндивiдуальностi: вiд слова й образу – до стилю, який авторка завжди розглядає як неповторний, самобутнiй, пильно вловлюючи настроєвi переливи i в словi Т. Шевченка, i М. Коцюбинського, i B. Стефаника, i М. Бажана, й О. Довженка... Ця праця, можна сказати, знаменувала помiтну розкутiсть мислення теоретика, що вже мав змогу казати й таке: «Звичайно, при всiй естетичнiй широтi методу соцiалiстичного реалiзму не кожна стилiстична концепцiя може вiдбивати його сутнiсть i служити йому. Нечувана досi рiч! Але вже можлива»9 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. 1926–2001: Сторінки історії / відп. ред. та упоряд. чл.-кор. НАН України О. В. Мишанич. Київ : Наукова думка, 2003. С. 344.[5]

Саме ця книжка знайшла вiдгук у В. Стуса: «Майстернiсть аналiзу конкретних творiв, яснiсть i логiчна стрункiсть концепцiї М. Коцюбинської, вмiння побачити крiзь призму структуру твору, творчостi, лiтератури, вiльне оперування критичною лiтературою, здатнiсть доносити красу художнього слова – усе це ставить монографiю у ряд далеко не пересiчних праць українського лiтературознавства»Стус В. Про мистецтво – мистецьки // Жовтень. 1968. № 1. С. 149[6]

«Моделi», «правила», «схеми» – то не для неї, яка завжди дошукувалась iстини, хоч би якою важкою ця iстина була, несла свою «непохитну об’єктивнiсть» крiзь «життєву плоть» як честь iменi: «Без гармонiзуючої об’єктивностi не можна було виходити на велику полемiку з добою» (Є. Сверстюк). У великiй полемiцi з добою їй допомагала та ж таки iнтуїцiя – це вже коли почалися доноси, обшуки, арешти...

Порушення правил, ламання схем, невпинна «реконструкцiя» свiтогляду – то все припадає на початок 1960-х... I на її долю теж. Тiльки «кiстяк» залишався незмiнним – кiстяк iндивiдуальностi: об’єктивнiсть, чеснiсть, естетизм, чуття мiри, непоступливiсть, самоповага й повага до Iншого.

Праця разом із I. Свiтличним, Ю. Бадзьом, дружба з I. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, iншими руйнiвниками табу хрущовської доби – розумними, мислячими, зухвалими, якi несли новi вiяння, розкутiсть думки i слова, пошуки того справжнього, чого прагнуть молодi серця, – усе це й визначило її подальший шлях i всi тi випробування, що випали їй...