Посестри. Часопис №75 / Гімн («Сумно так, боже! Розлив ти для мене...»)

Сумно так, Боже! Розлив ти для мене

Райдуги в небі ясні, променисті,

Гасиш, укинувши в море студене,

Зорі огнисті...

Хоч і золотиш природу ти гоже, –

Сумно так, Боже!

 

Марно стою, немов колос порожній,

Втіх і розкошів не знавши на світі,

Тихим здаюся людині я кожній,

Сином блакиті, –

Серце тобі лиш відкритися може:

Сумно так, Боже!

 

Як дитинча поникає від плачу,

В хаті зоставшись без матері, бідне, –

Так я заплакать ладен, коли бачу

Сонце західне.

Знаю, настане світання погоже, –

Сумно так, Боже!

 

Випливши нині у море далеке, –

Сто миль від берега, сто миль до того, –

Бачив я: білі летіли лелеки

В дальню дорогу.

В Польщі стрічав я видовище схоже...

Сумно так, Боже!

 

Часто ходив я на людські могили,

Рідного майже не знаючи дому,

Був мандрівцем, що іде малосилий

Супроти грому;

Все на землі цій до мене вороже...

Сумно так, Боже!

 

Знаю: схоронять мене, бідолаху,

І не поставлять колони на гробі, –

Тільки ж цвинтарному заздрю я праху,

Тихій жалобі.

Та неспокійне я матиму ложе...

Сумно так, Боже!

 

В рідній країні за мене лунає

Чиста молитва із серця дитини,

Та корабель мій у далі безкраї

Плине і плине.

Як тій молитві зм'якшить моє ложе?

Сумно так, Боже!

 

Пишну веселку, що ангели світлі

В небі воздвигли, у роки прийдущі

Стрінуть нові покоління розквітлі,

Теж умирущі...

Хто мені серцем смиритись поможе?

Сумно так, Боже!

 

Писав при заході сонця на морі перед Олександрією 19 жовтня 1836 р.