Посестри. Часопис №35 / Романтичне Вільно: молодість Міцкевича. Із книжки «Історія польської літератури»

Романтичне Вільно: молодість Міцкевича

Примирлива і поміркована праця Казімєжа Бродзінського «Про класичність і романтичність» знайшла свого опонента у місті Вільно. Ян Снядецький відповів, публікуючи працю «Opismachklasycznychiromantycznych» («Про класичні та романтичні твори», 1819). У цій праці автор рішуче висловився проти романтичних концепцій, особливо заперечуючи ідею формування національної культури на основі народності і роль несвідомих, ірраціональних чинників у творенні літератури. Власне кажучи, від Снядецького, видатного продовжувача традицій просвітництва, важко було сподіватися іншої позиції. Він отримав усебічну освіту, був математиком і астрономом, популяризував науку. Був ректором Віленського університету, але контролював також середню освіту в Литві. Його молодший брат Єнджей був лікарем, професором хімії, одним із творців польської термінології у цій галузі. Обидва  вважали своїм завданням покращувати рівень розумової культури та боротися зі забобонами, а науку розуміли як найкращий витвір людського духу. Обидва не цінували німецьку філософію і літературу, а романтизм розуміли  як моду, запозичену з Німеччини. Єнджей Снядецький у фейлетонах, опублікованих на сторінках сатиричного часопису «WiadomościBrukowe» («Бульварні новини»), покликався на Джонатана Свіфта та Семюела Джонсона. Це була наче друга хвиля польського просвітництва, яке у часи Станіслава Августа Понятовського розвинулося у Варшаві, проте у Вільні, окрім епізодів «костюшківської революції», не встигло вкоренитися раніше.

Ян Снядецький заперечував романтизм як шлях розвитку національної культури, стверджував, що правила мистецтва такі ж, як в античні часи, тобто універсальні. Він застерігав від «непогамовної уяви», фантастичне в літературі вважав «плодом спідленого несвідомістю і забобоном розуму», а романтичну літературу – витвором народів, «загрузлих у варварстві». Найбільше у літературі його дратували духи і привиди: «Сьогодні впроваджують на сцену збіговиська чарівниць, викликання духів і ворожіння, бродячих духів і привидів, розмови чортів і янголів тощо. Що у цьому нового і дотепного? Всі баби давно знають про цих красунь і говорять про них із зневажливим сміхом. Чи ці нісенітниці і вигадки, запозичені з часів безкультурʼя, легковірності та забобону можуть тішити і вчити у вісімнадцятому і дев’ятнадцятому століттях…?» Застерігав навіть від Шекспіра, не заперечував його талант, бачив у творах дикість та відсутність «мистецтва і полиску».

У той же час під наглядом  відомих професорів у Віленському університеті вчилося нове покоління, яке дорослішало, бачило спочатку сміливий марш, а потім поразку Наполеона, а дозрівало під час Віденського конгресу (1815), з ненавистю ставилося до нового порядку і Священного союзу, який остаточно утвердив рівновагу сил між загарбниками. Це спільний нарис, у якому представлено біографію юного Міцкевича та його друзів. Вони пильно вивчали класичні мови, але походили з небагатих шляхетських родин і тому ще в дитинстві зіткнулися з народними піснями і казковими розповідями, їх зачаровував фольклор, 1817 року вони створили Товариство філоматів (від грецької «шанувальники науки»). На початку це був таємний гурток самоосвіти на зразок масонських організацій. Згодом, у міру дозрівання, у дискусіях кристалізувалися погляди і плани, які все більше були близькі для організації з патріотичною метою. Велике значення мали книжки. Спочатку читали Вольтера і лібертинську літературу, Міцкевич також захоплювався Трембецьким, згодом прийшов час на осяяння «Розбійниками» Шиллера, «Стражданнями молодого Вертера» Гете, а також Байроном, поеми якого Міцкевич інтенсивно читав 1822 року, відкриваючи для себе сміливі виклики, що англійський автор кинув світові ілюзій і напівправди в імʼя свободи особистості та визволення народів. Так прихильники ідеї поширення освіти і вивчення минулого рідної землі виросли романтиками. 1820 року Адам Міцкевич, який після закінчення навчання працював учителем у Ковні,  надіслав філоматам свій вірш «Odadomłodości» («Ода молодості»).

Жанр твору  окреслений у назві: це ода, тобто класичний жанр, започаткований античною традицією, був поширений у просвітництві. Для оди характерна певна спонтанність, а навіть безлад потоку вільних думок. Ця ода є похвалою молодості, сміливій ідеї, спільноті, дружбі. Є також вороги – це люди, які не здатні вийти поза власний, незначний емпіричний досвід, привʼязані до земних цілей, які бояться ризикувати. «Ода молодості» – маніфест молодого Міцкевича (і його друзів) – пропонує інший механізм дії: вони мають бути «розумні шалом»[1], не боятися великих викликів (у творі йдеться насамперед про зусилля духу), обʼєднатися і штовхати землю на нові колії. Наприкінці просвітницькі мотиви переплітаються з романтичним, революційним закликом – віщування свободи, здається, виникає шляхом подолання забобонів:

Pryskają nieczułe lody

I przesądy światło ćmiące;

Witaj, jutrzenko swobody,

Zbawienia za tobą słońce!

Суремлять весняні води,

Передсудів гинуть льоди.

Встань, зоренице свободи,

Порятунку сонце веди!

Це сильний образ, повʼязаний із досвідом Півночі: взимку річки скуті льодом, мало світла, але ось надходить зміна, яка зазвичай буває раптова. Російська цензура не допустила цей твір до друку, він поширювався у копіях.

Подібні ідеї висловлювала анакреонтична «Pieśń filaretów» («Пісня філаретів»), яку співали у товаристві. На вигляд – розважальна пісенька, що закликає весело проводити час і замість пропадати над творами античних авторів, наслідувати бенкети греків і римлян. Згодом однак надходить час на роздуми, аби облишити Ньютонівську фізику:

Cyrkla, wagi i miary

Do martwych użyj brył;

Mierz siły na zamiary,

Nie zamiar podług sił.

Метра, циркуля самі

Уживайте до брил.

Міряй сили на замір,

А не замір до сил.[2]

         (Пер. Д. Паламарчук)

Так формувалася  програма романтиків; два останні віршовані рядки стали на наступні сто років широковідомим девізом усіх повстань, біля витоків яких ніколи не було тверезої калькуляції шансів на перемогу, на відміну від «реалістичних» позицій, які схиляли обмежитися розширенням автономії. Від самого початку різниця між позицією класиків і романтиків полягала не лише у протилежній естетиці, тобто протиставленні віри в універсальні принципи краси та тяжіння до історизму, жахів, дисгармонії і «хворої» краси. Під поверхнею відразу відчувалася важлива суперечка щодо політичної позиції. Варшавські класики з кола Товариства друзів науки і професори Снядецькі з Вільна налаштовувались на реальні цілі, а молодь – на прийняття сміливих викликів, тобто політичний ризик. З часом ці виклики конкретизувалися.

У літературних колах Варшави і Вільна було кілька відповідей на статтю Яна Снядецького, проте найвідомішою стала програмна балада Адама Міцкевича «Romantyczność» («Романтичність»). Вона починається епіграфом з «Гамлета», процитованим в оригіналі: «Methinks, Isee… where? – Inmymind’seyes» («Здається, бачу! Де?
В очах душі моєї»). Про «очі душі» або внутрішнє око говорить Гамлет, який за мить побачить дух батька. У баладі «Романтичність» бачимо сцену у невеликому містечку: дівчина, коханий якої помер, далі його бачить, ба, більше – «pieścisię znim» («пестить своє кохання»[3]). Швидше за все вона божевільна, проте прості люди шанують її видіння, повʼязують їх із присутністю духа коханого. Однак звідкись з’являється старець, який повчає таким чином:

«Ufajciememuokui szkiełku,

Nictuniewidzę dokoła.

Duchy karczemnej tworem gawiedzi,

W głupstwa wywarzone kuźni.

Dziewczyna duby smalone bredzi,

A gmin rozumowi bluźni».

«Чуєш, дівчатко! — між гуків ярих
Дід з натовпу каже строго:
— Очі мої — а вони ж в окулярах! —
Повірте, не бачать нічого.

Вигадує духів простолюд, п'яниці —
Недоумки вмить зліплять вам духа.
Верзе вона груші на вербах, дурниці,
А ви й розвісили вуха!»

Ці формулювання безпосередньо повʼязані зі статтею Яна Снядецького. Зрозуміло, що симпатії читача повинні бути спрямовані на постать божевільної від кохання, адже вона репрезентує почуття. Щоб це однозначно підкреслити, до балади впроваджений ментор-поет, який говорить:

Czucie i wiara głębiej mówi do mnie

Niż mędrca szkiełko i oko.

Віра й чуття промовляють сильніше,

Ніж мудре скельце і око.

Ментор-поет пояснює, у чому помиляється старець: він знає лише «мертву правду», його «світ – порошинки», тобто сукупність неповʼязаних фактів. Знає фізику і використовує формули, але не знає людське серце. Немає певності, чи заслуги Яна Снядецького, який розʼяснював праці Коперніка, залишилися б у памʼяті, якби про нього не загадали у цій полеміці, у якій він від початку був у програшній позиції. У суперечці романтиків із класиками перші представляли молодість і нову епоху.