Посестри. Часопис №7 / Кант
КАНТ
Сезони. Прозорі солодко-солоні від молодої крові
зими що тягнуться без кінця та осяйні приголомшливі
червневі вечори запах булок посипаних маком
з пекарні на Коцмижевській ангельська поліхромія голосу
який долинає з-за стіни дитячої кімнати.
День за днем легке обертання планети
долі.
Найглибше стримить мовчання.
Тепер я вже знаю що в ньому закривають
біль. Ця тиша тривожно чужа
розкосі зелені очі та кості вилиць
що никнуть у дедалі круглішому з часом обличчі
могли би бути відлунням суворих степів
що сягнисто простують
по крові її й по пласких нерозпізнаних лицях татарських
невільників селених у підгородді Ченстохови в XIV ст.
Її хвилясте каштанове волосся випрямилося
як почало сивіти і коли я доріс.
У шкільних зошитах записувала десятки цитат
наче хотіла відгородитися від зради посполитості
утворити навколо себе вуаль зіткану з клаптів мапи
подорожі обітованої.
Чи шукала вона в цих словах себе але іншу
справжнішу? Чи навпаки до останку занурена в себе
смакувала силу дивовижної краси людських
поривів?
Чи в цих зошитах у клітинку повних слів позаписуваних
рівним рішучим почерком була замкнута
непроговорена невідбутість?
Наприкінці 70-х рр. XX ст. своїм синам і чоловікові сказала
з усмішкою (слід якої швидко почез) про своє захоплення
двома чужими мужчинами: Каролем Войтилою
й Анджеєм Лапіцьким. Я вже не був дитиною;
Не розумів?
Мати Божа Ченстоховська (вона провела з нею молоді роки
під Ясною Горою) була найімовірніше її стрийною
чи поряд із бабцею Бронею коханою тіткою.
Біда батько який помирав від раку війна та німецька окупація.
Врешті-решт десятки років знеохочуючого приниження
яке пересипалося через загрубілі руки
десятки років знечулюючого впокорення яким імперія
під назвою що її не варто запам’ятовувати
щедро обдаровувала зневолених.
Приспів час і планети непомітно торкнулися
до марноти речей.
Я дивлюся на дрібні предмети котрі їй належали
скрупульозно описані нотатками від руки — медальйон
коралі брошка книжечка Томи Кемпійського.
Чи це її чуйність і відданість зродили в мені нетерплячість
і непоступливу пиху?
Говорити і бути
дотямленим.
Адже я розмовляю вже тільки з Тобою
Мамо. Що я можу оповісти про світ якщо я не граю
навіть найменшої ролі
у Твоїх дитячих снах якщо я не поділяю Твоєї трирічної
любові до пластикової ляльки-краків’янки
і Твого страху сімнадцятирічної
перед прибулими на постій червоноармійцями.
Не впинаю Тобі у волосся білу троянду щоб ти могла
в 1950 році сказати так
репатріантові з уральських лісів.
Сповнюю свою долю
хоча ми одне одному
вже не суджені.