Посестри. Часопис №7 / Чорнозем

ЧОРНОЗЕМ

 

            для М. В.

 

Під час прощі їхню любов живили нерухомі води
Дністра ріки без ключів і устя ріки без меж
у граничній країні відкритій як доземна імла
що лежить на грузьких розливах.
Кольори живили їхні серця здобували їхню шкіру
слину шлунки і печінки:
синьо-зелений космос рівнини довкіл Підгірців гуси на випасі
і коринфські колони що виростають із лук поміж
позападалими халупчинами
червоно-золотий григоріанський спів гнилого сміття і відходів
що наповнює по вінця склепінь домініканські келії
у біліючому ніби привид Гамлета Кам’янці-Подільському
посивіла просторінь котра забуває про власне дихання
що її не обіймає ні строфа поета ні молитва
ні прокльон
почорнілий безсилий колір нескінченних
виголоджених ланів незжатого ячменю і жита
збляклий чоловік бовваніє в темряві
і тягне через пустище дерев’яний порожній візок.
А понад сердечним вигином горизонту
насичений усіма барвами піднебесний хоровод
де танцюють у товаристві жайворонків
коників-стрибунців джмелів і метеликів
безсмертні діти
Волині й Поділля.