Посестри. Часопис №58 / Очерети (фрагмент четвертий)

Стась дивився на озброєних, стримуючи подих. Сполохані думки пролітали в голові. Більшовики? Вранґєлівський десант? А може… Коли з-за заростів виплив третій човен, він зірвався й кинувся до мазанки. Затягнув за собою пса, який глухо гарчав, і зачинив двері на засув. Якийсь час він безпорадно обмацував усе довкола, шукаючи одяг. Ударився головою об стіну, встав і, уже зорієнтувавшись, рушив у бік лежбища. Шура потягнула його, він утратив рівновагу й упав на сінник[1]. Дівчина обійняла його теплою рукою.

– Ти чому від мене втік?

– Одягайся!

– Але-е-е… – розсміялася вона нервово. – Що тобі на думку спало?.. Краще поцілуй. Уже так приємно було, а ти все зіпсував.

Стась хотів вирватись, але цього разу не так легко це було. Постійно сміючись, Шура міцно схопила його руками й затягнула на себе. Він відчув, як її гарячі ноги обхопили його стегна. Він ослаб, і коли вона натрапила на його губи, відповів на поцілунок. Стась заплющив очі. Було враження, немовби він западав у бездонний морок, що дихав спекою та повнився червоними іскрами. Він увесь напружився і, потягнувши дівчину за собою, упав на землю.

– Пусти! – одразу ж опритомнів він. – Потрібно тікати!

– Що сталося?

– Потім розповім. А тепер треба тікати. Одягайся!

Хлопець підскочив до полиці, знайшов запальничку. Тремтливими руками запалив свічку і поставив на стіл. Шура сиділа на підлозі й розтирала стегно, забите під час падіння. Її губки були вигнуті підківкою, немовби вона збиралася по-дитячому заплакати. Вона дивилася, не розуміючи, на Стася. Він швидко одягнув сорочку і штани. Застібаючи пояс, сів біля Шурки, яка все ще не рухалася з підлоги. Обійняв її і гарячково зашепотів:

– Я визирнув, бо гарчав Розбишака. Якісь люди пливуть човнами. З рушницями… Не знаю, що за одні. Розумієш? Про всяк випадок нам потрібно звідси драпати. Сховаємося в очеретах і побачимо.

– Бо я подумала, що ти на мене розсердився.

– Та де! – Він погладив її по голому плечу. – Мені теж було приємно. Але я настрашився. Розумієш… це можуть бути бандити.

– Зелені?

– Ну! Ти ж казала позавчора, що тут якісь підозрілі крутилися.

Шура заходилася поспіхом одягатися, не кажучи ані слова. Стась натягнув куртку, переконався, чи пачка з купюрами добре сидить у кишені, та взяв у руку кинджал. На мить замислився, вийняв його з піхов, спробував пальцем вістря. Встромив піхви за сорочку. Шура вже була готова. Тримаючи Розбишаку, що погаркував, за кудли на карку, хлопець обережно вислизнув із мазанки. Вони присіли під порогом. Довкола була цілковита тиша. Легкий туманець ширяв над затоками й де-не-де волоть очерету тонула, немов у рідкому молоці. «А Полярну зірку видно добре», – подумав Стась невідь чому. Розбишака припинив гарчати, але завзято нюшив, нашорошивши вуха.

– Може, це були наші очеретівці? А ти одразу ж тривогу підняв.

– Три човни йшло… один за другим… Звідки о цій порі та в напрямку Хортиці! Це не наші.

– То що, усю ніч так і сидітимемо? Від води тягне холодом.

Розбишака гаркнув, уткнувся мордою в Стасеве коліно й тихо заскавулів. Хлопець поклав руку на Шурині вуста. Вона притулилася до нього, і вони сиділи отак, прислухаючись. Здалека долинув плюскіт весел. Стасеві блискавично спало на думку, що на тлі білої стіни їх можуть помітити навіть у темряві. Він відскочив убік і кількома стрибками дістався до купи очерету. Ліг так, аби не втратити затоку з очей. Жестом показав Шурі місце біля себе. Притримав пса і знову прислухався.

Темний човен висунувся на воду й водночас місяць вийшов з-за хмари. У човні сиділо четверо людей. Було схоже, що вони проїдуть, але один із них встав і повернувся обличчям до мазанки. Вони почули захриплий голос:

– Причалюй, це тут…

Ніс плоскодонки м’яко вгруз у багнистий ґрунт. Вони вискочили по черзі на берег. Один залишився біля човна, троє рушили просто до мазанки. Помітили незачинені двері. Той, що йшов попереду, заскочив усередину, інші за ним. Сховані почули, як перевертається якийсь інвентар, потім із шумом падає каструля. Піднесені голоси.

– Наволоч! – гнівно сикнула Шура. – Усе мені поб’ють.

Стась різко смикнув її, вона аж зойкнула. Прибульці вийшли з мазанки. Лаючись, вони поволі поверталися до човна.

– Що, нікого нема? – крикнув той, що чекав на березі.

– Чорт забирай, ми тільки марно час згаяли. Захотілося тобі дівки серед ночі пошукати! Ти, Никифорко, завжди щось дурне вигадуєш.

– Але ж я її бачив, – виправдовувався той. – Гарна дівка, може, п’ятнадцятилітка. І пес біля неї. Видно, теж на забаву пішла й досі не повернулася.

– Через тебе, цимбале дурноверхий, ми вчасно не приїдемо. Інші поживляться перед нами. А тут нічого в тій буді, крім стільців і каструль, нема.

– Це моя провина? Тепер ти гавкаєш, але якби ми дівку в халупі застали, то ти б із нею розважився.

– Гайда, – втрутився третій, – не гаймо часу на балачки!

Човен відчалив широкою дугою, різко повернув і майже безшелесно посунув по воді. Шура зірвалася, щоб бігти до мазанки, але Стась зупинив її на місці.

– Стривай, за цими можуть їхати інші.

Прислухаючись, вони радилися пошепки. Розбишака бігав між будинком і берегом, завзято винюхуючи свіжі сліди. Місяць знову сховався за хмарою.

– Якби не Розбишака, нас би взяли голіруч.

– Один з них – той, кого я бачила. Він визирав із очеретів, а потім сховався.

– Мабуть, це зелені, ніхто інший – тільки вони. Тепер я розумію. – Стась потер чоло. – Вони, вочевидь, віддавна шпигували. Пам’ятаєш тих двох кінних, коли ми на шляху з Довжанської сиділи над озерцем? То вже, мабуть, тоді вони підглядали.

– І що тепер?

– А я знаю? Наші так легко їм не дадуться.

– Усі п’яні. Бо ж дудлили від ранку, як свині. А інші з дівчатами сплять.

– Але ж варта стоїть.

– Вартовим теж горілку носили. Я сама бачила.

Хлопець напружено думав. Про вчасне попередження не було й мови. Насправді водою потрібно було описати дуже велику дугу, але перший човен проплив щонайменше п’ятнадцять хвилин тому. А може, усе-таки спробувати? Якщо вони пливуть човнами, то повинні зібратися в одному місці, почекати одні одних… Ех, якби він мав рушницю або револьвер, то почав би стріляти на сполох. «Спробую! Удасться чи не вдасться, але спробую!»

Він рішуче підтягнув пояс і звернувся до Шури:

– До халупи не повертайся. Сиди з псом в очеретах, поки я не повернуся.

– Ти куди? – Дівчина вчепилася в його куртку.

– На Хортицю. Очеретами. Потрібно попередити. А раптом устигну.

– Стасю, залишайся!

– Пусти!

– Залишайся!

– Кажу тобі, пусти! – Він пристрасно викрутив їй руку і пригнув до землі. – Як я кажу, що піду, то піду.

Якийсь час вони боролися. Він зумів видертися, але Шура зробила йому підсічку. Хлопець підвівся та, пойнятий люттю, навідліг ударив її в лице. Охолов за кілька кроків. Озирнувся. Шура безживно лежала долілиць. Стась одразу ж повернувся. Підняв її. В очах дівчини було повно сліз, із розбитої губи стекла крапелька крові.

– Ну, бачиш, дурепо! – мовив із відчаєм. – Навіщо ти мене зупиняла? Адже я мушу піти й попередити.

Він думав, що вона розплачеться, але Шура розсміялася й обійняла його за шию.

– То і я піду з тобою. Ти губу мені розбив.

– Болить?

– Як поцілуєш, то перестане.

Він знову відчув обважнілість і млявість у колінах. «А може, залишитися», – промайнула в думках спокуса. Чорт забирай Єгорку та їх усіх!

Стась пересилив себе одразу ж.

– Ходімо! Я попереду з Розбишакою. Обережно, тільки з мене погляду не спускай. Аби лише місяць зійшов!

Вони обійшли мазанку і рушили майже бігом. Хлопець одразу ж збагнув, що занадто поспішаючи, вони легко зіб’ються зі шляху. Тож ішов повільніше та уважніше. Він часто зупинявся, прислухався і спостерігав за поведінкою пса. Але Розбишака біг охоче й весело, не виявляючи неспокою. Двічі Стась грузнув вище колін у липкому болоті, що аж Шурі доводилося його витягати. Через кільканадцять хвилин збагнув, що вони вже наблизилися до Хортиці. Рухом руки прикликав Шуру.

– Одне з двох: або вони причалять до пристані, або вже вийшли з човнів і оточують очерети. Так чи інак, вони, мабуть, нападуть із боку майдану. Коли ми йтимемо навпростець, то натрапимо просто на них. Нам потрібно зробити гак і обійти з іншого боку. Але там вода. Ти не боятимешся переплисти?

– Як ти не боятимешся, то і я не боятимусь.

– Я допоможу, якщо тобі буде важко.

Стась тепер повсякчас звертав увагу на Розбишаку. Пес біг біля нього, іноді випереджав, повертався, винюхував з усіх боків, але не гарчав і не їжачив кудли. Доводилося дедалі більше петляти, обходити зрадливі озерця й мочарі, брести болотом, з якого щокроку порскала чорна вода. Місяць з’являвся вряди-годи, але його одразу ж затуляли хмари, що йшли з півдня, від Кавказьких гір. Вони спітніли й засапалися, поки не зупинилися перед широкою затокою, яку Стась збирався перетнути вплав. Вона була, можливо, стаю завширшки.

– Ну що, не боятимешся?

Шура зблиснула зубами й без слів почала знімати блузку. Одяг і білизну Стась згорнув у клубок і міцно зв’язав поясом. Він перехрестився, заходячи у чорну і, здавалося, бездонну воду, та поплив на правому боці, у лівій над головою тримаючи клунок. Поруч плив Розбишака, за ними Шура. На середині шляху Стась помітив, що дівчина пливе дедалі повільніше і залишається позаду. Він перевернувся на спину і чекав, поки вона з ним зрівняється. Про всяк випадок пропустив її вперед. Шура важко сопіла, було видно, що вона просувається вперед із найбільшими зусиллями. Але вони допливли й рушили на порослий заростями берег. Шура тремтіла від холоду й цокотіла зубами. Хлопець швидко розв’язав клунок і ретельно витер її своєю сорочкою.

Вони одягалися на швидкість, і саме в момент, коли Стась застібав куртку, а дівчина, присівши, витискала мокре волосся, пролунав перший постріл.

Хлопець пустився бігом, продираючись крізь очерети. Він знав, що від перших забудов його відокремлює лише кількасот кроків. Ґрунт тут був твердіший і стопи не грузли в болоті. Знову два постріли з рушниці. Зацокотів кулемет, і в темній ночі здійнялася стрілянина. Стась вибіг на край очеретів і зупинився, важко хапаючи повітря. Попереду були головні забудови, оточені частоколом. Праворуч – порожній майдан, з якого ще не прибрали столи після денної гулянки. Чорного прапора на щоглі в темряві не було видно.

А потім усе сталося одночасно. Місяць викотився з хмари і ясно осяяв будинки та широкий майдан. Засапана Шура наздогнала хлопця і схопила його за руки. Хтось у спідньому випав на ґанок головного будинку і з криком кинувся назад. Напівзігнуті постаті бігли майданом, падали, піднімалися, бігли далі, дехто залишався в дивних позах.

– Тікаймо, ми тут не помічники! – Дівчина смикала Стася й тягнула його за собою. – Тікаймо, бо буде запізно.

З будинку вибігло кілька осіб. Вони безпорадно носилися по площі між ґанком і частоколом. Вибігали щоразу інші. Стась помітив Єгорку, який у сорочці й без чобіт, але з наганом у руці щось кричав із найвищої сходинки. Утікачі вже були на середині майдану. За ними показалася розгорнута тиральєра[2]. Більшість обдерті, деякі босоніж, у волохатих шапках. Вони бігли, присідали для пострілу і знову підіймалися. Від частоколу зацокотів кулемет. «Треба його поливати водою, щоб він занадто не розігрівся», – пригадав Стась слова матроса з Міхаельсталі. А ті залягли під вогнем.

– Поглянь, поглянь! – Хлопець гарячково показував Шурі. – Наші періщать з кулемета.

Різка детонація стрясла повітрям. За нею друга і третя. Над площею стояла курява. На частоколі біля задньої частини будинку з’явилися людські фігурки. Вони зістрибували на землю і зігнуті заходили захисникам іззаду. Ріг будинку пойняв веселий вогонь, і сивий дим поліз угору. Ще одна детонація. «Вони кидають ручні гранати». Розбишака сперся на передні лапи, підняв морду і пронизливо завив. Місяць сховався за нову хмару, і знову стало темно.

Довкола будинку точився бій. Кулемет захлинувся, випустив ще одну коротку серію й остаточно замовк. Тут і там тріскотіли окремі постріли. Їх було чути щоразу слабше, мабуть, бій перейшов у сам будинок. Тепер фасадну стіну пойняв вогонь, і на площі стало видніше. Стась напружив погляд. Частокіл частково затуляв поле зору, але один кут подвір’я лежав перед ним як на долоні. Там був рукопашний бій. Раптом Стась зірвався із землі й видав гук тріумфу. Він помітив Гришку Ашваянца. Вірменин був без сорочки, голий до пояса, але на голові мав незамінну папаху. Притиснутий спиною до огорожі, він захищався від двох нападників. Затамувавши подих, хлопець дивився, як Гришка відбиває рушницею удар, як валить противника ударом кольби, підтягується на руках, перестрибує через частокіл і зникає в заростях поблизу.

– Ти бачила? Гришка від них утік!

Але Шура дивилася широко розплющеними очима на те, що відбувалося перед будинком. Там боротьба вже була завершена. Пожежа доходила до ґанку. Зелені вибігали назад, через вибиті вікна викидали якісь мішки й інвентар. Жіночий крик чітко долинув до спостерігачів. Двоє бандитів витягнули дівчину в спідньому, інші вибігали самі, гнані кольбами. З лайкою і криками радості їх гнали за будинок, під частокіл, подалі від пожежі. Одна з них почала тікати, добігла до огорожі та спробувала перебратися на другий бік. Високий обдертюх стягнув її на землю, зірвав з неї сорочку. Перш ніж він підім’яв її під себе і накрив, блиск пожежі впав на скривлене лице полоненої. Стасеві здалося, що він упізнав Ніну Бахмєтьєву. Він скочив і наосліп побіг до частоколу. Відчув удар у лівий бік і беркицьнувся. Хотів підвестись, але гострий біль йому не дозволив.

Перелякане обличчя Шури схилилася над хлопцем.

– Що з тобою? Тікаймо, поки вони нас не побачили!

Він сперся на руки, але ще гостріший біль знову повалив його на землю.

– Я не можу…

– Що сталося?

– Не знаю…

Він сів за допомогою Шури і схопився рукою за лівий бік. Відчув вологу на долоні. Підняв її до очей. На пальцях липла кров.

– Ти поранений! – Дівчина з криком почала розстібати куртку. Стась помітив темну пляму, що поволі розтікалася на сорочці. Йому стало слабко й нудотно в роті.

– Не знаю, як це сталося. Немовби мене хтось палицею по ребрах огрів. Мабуть, сліпа куля.

– Стривай… я мушу перев’язати тобі рану, – мовила побілілими вустами Шура. – Але тут вони побачать… Спробуй піднятися. Аби до очеретів… сховаємося.

Вона обійняла його рукою і спробувала тягнути. З найбільшим зусиллям він став спочатку на коліна. Кусаючи губи, піднявся й пошкандибав, спершись на дівчину. Упав важко, як мішок, біля найближчої купи очерету. Шура затягла безвладне тіло поміж зарості. Розбишака припадав мордою до землі й жалібно скавулів.

Нічого не кажучи, дівчина стягнула із себе блузку й порвала її на смуги. Хлопець сикнув від болю, коли вона намацала пальцями рану.

– Перевернися трохи на правий бік, я мушу побачити, чи вийшла куля. Ще трохи… о, так…

Він слухняно робив те, що вона наказувала.

– Є виліт. І сорочка знизу теж пробита. Це добре, що куля не залишилася.

Шматка з подертої блузки не вистачило на перев’язку. Йому довелося сісти, аби Шура змогла зняти сорочку. Вона дерла її завзято, допомагаючи собі зубами. На щастя, дівчина мала дві пристібнуті до спіднички шпильки, якими скріпила імпровізований бандаж. Вона згорнула куртку й підклала під голову. Стась лежав досить зручно, дивлячись у зоряне небо, з якого вітер зніс хмари до заходу.

– Дуже боляче?

– Тепер не дуже. Правду кажучи, не болить, а коле.

– Кров перестала сочитися. Полежи трохи, відпочинь. Нам потрібно якось звідси вшитися.

Гримнув окремий постріл. Долинув віддалений крик.

– Що там відбувається? Ще стріляють?

– Звідси не видно. Очерети затуляють. Заграва щоразу більша.

– Може б ти визирнула?

Шура повернулася за кілька хвилин.

– Весь будинок у вогні. Але вже не стріляють. Видно, одні загинули, а інші втекли.

– А бандити… що роблять?

– Їх ціла купа на подвір’ї… забавляються з дівчатами… по черзі. – Вона почала цілувати хлопцеві руки. – Якби ти Розбишаку не почув і не вийшов перевірити, то й зі мною б так було. Стасю, як ми звідси виберемося?

– Не знаю. Полежу трохи, може, зумію йти. Але не знаю, чи спроможний. Це добрий шмат дороги.

– Думаєш, вони тут залишаться?

– Звідки я можу знати.

Стась спробував ворухнутися. Біль із лівого боку озвався, але немовби трохи притуплений.

– А знаєш що… вони точно до горілки доберуться. У ґуральні було ще близько сотні штофів. Як почнуть пити, легше буде втекти. Аби лише до пристані дістатись і якийсь човен викрасти.

– До пристані майже верста. Дійдеш?

– Спробую.

– А як не зможеш, я тебе на спині понесу.

– Ти заслабка. Аби ти мене лише підтримувала.

З Шуриною допомогою він став на ноги. Cперся на неї, перекинув праву руку через плечі. Вони почали обходити майдан, тримаючись тіні, яку відкидали високі очерети. Біль озивався з кожним кроком, ноги були немовби з вати, а голова, наче налита оловом. Шура вгиналася під його тягарем, тож вони йшли заточуючись, як п’яні. Розбишака стиха погаркував і волікся біля ноги.

Так вони пройшли кількадесят кроків.

– Стривай… дай відпочити… я не можу.

Стась простягнувся на вологій землі. Шура сіла так, щоб він міг спертися головою на її коліна.

– Ти спітнів. Куди я хустинку поділа?

Вона витерла йому обличчя й шию шорстким подолом спіднички, делікатно погладила скуйовджене волосся. Йому здалося, що вона тремтить.

– Тобі холодно?

– Ні-і-і…

– Не бреши. Одягни мою куртку. Я холоду не відчуваю.

Йому було майже добре. Біль збоку стих, тільки голова важчала все більше та в скронях стукали розпалені молоточки. Він відчув спрагу й облизав потріскані губи.

– Ходімо! Допоможи мені встати.

Вони знову пройшли кількадесят кроків. Цього разу значно важче. Стась не відчував під собою ніг, щоразу шпортався об нерівності ґрунту і, врешті-решт, упав разом із дівчиною. Він торкнувся перев’язаного боку й відчув жар.

– Поглянь… знову кров потекла.

Щось нудотне підступило йому до горла. Він закашлявся і сплюнув. Торкнувся пальцями і розмастив по губах – кров.

– Знаєш що, Шуро… я, мабуть, помру…

З плачем вона обійняла його голову руками.

– Не мели дурниць! Яке «помру»? Ти ослабнув, бо трохи крові втратив.

– Я більше не можу йти. Залиш мене тут і тікай сама.

– Навіть не подумаю!

– Кажу тобі… Якщо вони тут залишаться, то ти й так мені не допоможеш. Ми не зможемо показатися і загинемо з голоду. Тікай сама!

– Ти відпочинеш, і ми підемо знову.

– Не бачиш, що кров потекла, бо я рухався? Поки ми доплентаємося до пристані, я весь кров’ю зійду. Мені батько казав, що коли хтось поранений, то перша річ – не рухатися.

– Як же я тебе самого залишу?

– Ти нічим мені не допоможеш. Візьми Розбишаку й тікай. А якщо тобі вдасться, повідомиш, що я тут. Адже Гришка втік, ми бачили… Може, ти зустрінеш його в Довжанській.

Шура стала навколішки, безпорадно дивлячись на хлопця. Стася осяяла щаслива думка.

– Послухай, постарайся дістатися до Довжанської. Іди обережно до пристані, можливо, тобі вдасться взяти душогубку – так, щоб ніхто не помітив. До ранку дійдеш до степу, а опівдні будеш у Довжанській. Іди одразу до крамниці Харкачьяна. Ти його знаєш?

– Так, знаю.

– Покажеш йому кинджал. Стривай, де він? Поглянь у кишені куртки.

– Тут тільки піхви.

– Я тримав його в руці. Коли впав після поранення, то випустив. Нічого… покажеш піхви, цього досить. І одразу ж негайно лети до Чорного Хутора. Знаєш, де він?

– Аякже! Це всі знають.

– Розповіси все старому Демиденку. Він мені пообіцяв, що в разі чого допоможе. Візьми Розбишаку й біжи. Якщо на когось окремого натрапиш, Розбишака захистить. Але обережно, щоб на тебе не напали. Тільки перед тим затягни мене глибше в очерет. І не реви. Плачем тут не допоможеш.

Схлипуючи, Шура допомогла йому заповзти в гущавину. Вона швидко нарвала листя та пір’їстих голівок і застелила узголів’я.

– У куртці гроші. Обережно, не загуби.

Він поплескав Розбишаку по голові й показав кілька разів на Шуру. Пес полизав долоню і тихо заскавулів. Хлопець відштовхнув його від себе і ще раз показав на дівчину. Та припала до Стася і притулилася до його обличчя мокрою від сліз щокою. Почала цілувати йому раз у раз губи й очі.

– Стасю… коханий… присягаюся тобі, що повернуся. Я пошукаю людей, заплачу, скільки вони захочуть, і повернуся по тебе. Не рухайся, лежи спокійно, сюди сонце не доходить, тобі не буде гаряче. Можливо, ввечері вдасться повернутися.

Він погладив її по щоці.

– Гаразд, я чекатиму. Коли виберешся з очеретів, поспіши. А тепер обережно, щоб тебе… не зловили.

Вони поцілувалися ще раз. Шура скочила в очерет. Розбишака розпачливо заскавулів і кинувся до Стася. Відштовхнутий, він знову заскавулів і побіг за дівчиною. Шемріт розсуваного очерету. Вода хлюпнула під стопою. Тиша. Хлопець залишився сам.

Він лежав нерухомо, тупо вдивляючись у зорі. У нього тепер нічого не боліло, він почувався сонним і обважнілим. Заплющив очі. Як по-дурному все це сталося. Він і вчасно нікого не попередив, і сам кулю спіймав. «Що сталося з “Чорним Єгоркою”, з Колькою Преображенським та іншими? Мабуть, вони загинули. Добре, що бодай Гриша врятувався».

А дівчата… Вони розважатимуться з ними всю ніч. Стась уявив собі Ніну Бахмєтьєву, оту торішню, що танцювала на гімназійних репетиціях. Він Нікольському за неї морду розбив. А тепер лежить закривавлений в очеретах і не може їй допомогти.

Стась поглянув на небо. «Мабуть, уже далеко після опівночі. Якщо Шурі вдасться роздобути човна, перед світанком вона повинна вибратися з очеретів. Аби не заблукала. У такому випадку вона дісталася б до Довжанської опівдні. Але хто захоче лізти в очерети, знаючи, що прийшли зелені. Найкраще було б, якби вона зустріла Ашваянца». Гришка його б тут не залишив.

«А якщо допомога не прийде?» Він лежатиме в заростях, поки не помре – якщо не від рани, то від голоду та спраги. Думка про смерть видалася йому цілком природною. «Скільки ж людей загинуло хоч би цієї ночі! Потрібно було скласти іспит сумління[3]». Він так багато останнім часом нагрішив, що, мабуть, потрапить до пекла. Якби він міг висповідатися й отримати останнє причастя, тоді, можливо, обійшлося б чистилищем. А так…

Його охопив великий жаль. Йому ще навіть тринадцяти років не виповнилося. Батьки й сестри будуть у розпачі. А що станеться з Шурою? Поплаче, пожуриться, а потім знайде собі іншого. Або пуститься берега. Танюша Коваленко головою об стіну билася, лугом пробувала отруїтися, коли її чоловік загинув під Новочеркаськом, а через два місяці вже мала коханця. Навіть ще жалоби не зняла. То й Шурка, мабуть, так само.

Він усвідомив, що дівчина вже давно, мабуть, дійшла до пристані. Якби сталося щось погане, Розбишака вже повернувся б назад. Хіба що його вбили. Але пострілу чути не було, а пес занадто спритний і швидкий, щоб до нього можна було дотягнутися багнетом або кольбою. А це означає, що Шурці вдалося. А може, вона ще сидить у заростях та очікує слушної миті. Біля човнів, мабуть, нікого не лишилося, усі пішли на дівчат. Що вони потім з ними зроблять? Стась чув, що зелені іноді після вдалого нападу забирають жінок із собою, а іншим разом убивають їх після того, як наситяться. Цікаво, вони залишаться на Хортиці чи повернуться, звідки прийшли?

Сухо клацнув віддалений постріл. Розбишаку вбили! Або влучили в Шуру, яка тікала! Другий постріл. Серія з кулемета. Безладна стрілянина. Де це може бути? Мабуть, на Чортомлику… Це, напевно, б’ються ті, що не прийшли на забаву. Ще невідомо, що трапиться. Вони можуть відкинути зелених і знову захопити Хортицю. Може, й Ашваянц серед них? Якщо так станеться, досить проповзти кільканадцять кроків, які відділяють Стася від майдану, а там уже його знайдуть за білого дня.

Стрілянина хвилями стихала і знову посилювалася. Вона була щоразу безладніша, поки не перейшла в нечасті окремі постріли. Усе затихло. Стась напружено прислухався. Через кілька хвилин ще один глухий постріл, і вже потім нічого. Хто кого переміг? Він почув поблизу численні кроки й гамір голосів. Купа людей ішла майданом. Він напружив слух. Клацнула зброя, хтось гортанно розреготався. Стась чітко розрізнив слова:

– Ну й курник тут розвели! Самі буржуйські донечки! Я на неї лягаю, а вона носика кривить і пику від мене відвертає. Пролетарським потом їй засмерділо! То я їй кажу: «Що? Не подобається?» Певна річ, що не сподобалося. Це не французькі духи!

Триповерхова лайка. Кроки й голоси почали віддалятися. «Повертаються до човнів, – подумав Стась. – Може, від’їдуть?» Від нерухомої пози в нього затерпли сідниці. Він хотів краще влягтися і піднявся на ліктях. Від різкого болю перевернувся на живіт і припав обличчям до землі. Хвиля крові хлинула йому через рот і ніс. Він сів, кашляючи і плюючи. Кров зупинилася. Він безсило впав горілиць. «Це вже, мабуть, кінець, – подумав Стась. – Шура ніяк не встигне».

Йому здалося, що він летить кудись углиб, м’яко й без жодного опору. Він поринув у повний безлад. Тільки ритмічні молоточки стукотіли все гарячіше у скронях і повіки горіли все сильніше. Стась із зусиллям підняв правицю й доторкнувся до грудей. Відчув під пальцями теплу і клейку мазь. «Але ж я весь і засвинився! Як тільки Шура повернеться, треба буде скупатися, – подумав сонно. – Зелені до того часу підуть під три чорти, ніхто нам не заважатиме».

Стась заплющив очі. І знову полетів у темну глибину. Немовби лежав на воді в Єйському лимані. Вода щільна від солі, сама тримає. На березі, напевно, стоїть Шура і плаче, що він відплив задалеко. Як він повернеться, вони лежатимуть поруч, торкаючись одне одного руками й ногами. Хіба великий гріх, що вони разом купалися і спали? Мабуть, дуже великий, бо вони навіть перестали соромитися своєї голизни. А останньої ночі, перед святкуванням, коли йшли спати, він цілував їй пиптики грудей, і Шурі це дуже сподобалося. Якщо тепер він помре, то точно не вийде з пекла.

Вітер шумить в очеретах, заграва сяє над будинком і з вікон валять хмари чорного диму. Ніна Бахмєтьєва в костюмі балерини танцює на ґанку. Стась хоче попередити, біжить до неї з криком, простягає руку… Біла газова спідничка займається вогнем. Стась біжить до затоки принести воду й загасити, але шлях йому загороджує Філактет Аркадійович з револьвером у забинтованій руці. Гострий біль прошиває хлопцеві лівий бік.

Минуло багато часу, поки Стась усвідомив, де він і що з ним сталося. Він бачив над собою клапоть неба, усіяний чимраз блідішими зорями. Світанок, мабуть, близько. Він зрозумів, що довший час спав і марив. Мабуть, у нього лихоманка, бо його повіки горять живим вогнем і під ними літають червоні й помаранчеві кола. Довкола повна тиша. Тільки легкий вітерець і шемріт очерету.

Скільки ж це разів снився йому полковник Аґєєв? І щоразу віщував смерть. Однак тепер не наснився. Може, він покажеться останньої миті? Тоді в підвальних снах Філактет Аркадійович також приходив і погрожував. Якби Стась попросив пані Васільєву розтлумачити йому сни, можливо, усього цього можна було б уникнути. Але тепер запізно… Він лежить в очеретах скривавлений і помре до приходу підмоги.

Стась хотів побачити, де місяць, але марно крутив головою на всі боки. Край неба, видимий над очеретами, забарвлювала все більша заграва. Стасеві здалося, що він чує биття дзвону. Мабуть, у Чолганському Камені б’ють на сполох. Можливо, Шура в одному з хуторів роздобуде коня… Так би вона швидше потрапила до Довжанської.

Під повіками крутяться вогнисті кола. Вони з’єднуються й розбігаються, перетворюючись на кулі та спіралі. У великій скляній реторті кипить вогниста рідина, кольорові повітряні бульбашки біжать від дна догори. Стась придивляється й бачить, що на дні реторти лежить Шурина голова. Очі в неї заплющені, довге волосся ритмічно ворушиться довкола. «Вона не доїхала, втопилася по дорозі!» Ніхто ніколи не дізнається, що з ним сталося.

Він тут лежить і лежить, але ж уже давно пора повертатися додому. Мабуть, Шурі набридло чекати з вечерею і вона пішла спати. Ашваянц підводить йому коня. Швидше доїдеш! Стремена закороткі й коліна доходять йому до підборіддя. Мокра волоть очерету хльоскає його по обличчю. Він зістрибує із сідла й біжить до мазанки. Єгорка, Колька Преображенський, молодик у френчі, зизуватий Стєнька… Шура й Тонька Іванченко розносять горілку й закуски.

Стась спирається на стільницю й кричить: «Тікайте! Зелені наближаються на човнах!» Тонька повертається до нього усміхненим обличчям: «Ну то й що, що наближаються? Мені вже байдуже. Мене вже давно матроси зґвалтували».

Він вибігає з мазанки й видряпується на стару оливу. Здалеку помітить, чи йдуть чекісти по батька. Старий Іванченко запрягає коней у бричку. Розбишака стоїть під деревом і вичікувально дивиться на Стася. «Посиди трохи, – кричить Іванченко. – Зараз я по тебе приїду, тільки вийму колючку з копита Гнідої». Із дверей будинку виходить Бляшинський. Він підозріливо озирається, одягає шапку й рушає малими кроками до хвіртки. «Знову загубився слід, – думає Стась, – а я не можу злізти з дерева, бо поранений».

Хлопець розплющив очі. Небо було прояснене, невизначеного кольору, як це буває перед самим світанком. Волоть очерету невиразно маячила над головою. Йому було холодно. Стась трохи припідняв голову й одразу ліг назад, пронизаний багром болю. Він увесь був брудний від крові. Мабуть, він кидався вві сні, бо бандаж осунувся й тиснув йому в спину. Він обережно доторкнувся до рани. Під пов’язкою відчув пухлину. «Потрібно змінити бандаж, – ліниво подумав Стась. – Якби тут був Бадмаєв, то одразу б мене вилікував».

У гущавині заквилив птах. «Може, це очеретянка, про яку казала Шура. Як її ще називають? Червоношийка, бо має червоний пух на горлечку…» Якби не рана, то він би підповз і поглянув зблизька. Стась відчув нудоту в роті. Кашлянув і сплюнув застиглою кров’ю. Біль озвався з новою силою. Він почув галас на майдані. Немовби галас віддаленої розмови. Може, вони йдуть обшукати очерети? Якщо знайдуть, мабуть, уб’ють на місці.

Голоси наблизилися. Двоє або троє людей поволі йшло майданом. Вони зупинилися зовсім близько, і хлопець заціпенів. Хтось довго клацав запальничкою. «Зупинилися, щоб покурити, – збагнув Стась. – Вони нікого не шукають».

– Я б тут не залишався, – промовив низький голос. – Завантажити те, що можна, на човни, забрати найкращих дівуль, і до побачення. А якщо ми тут сидітимемо, то біди напитаємо. Їхній ватажок утік і кілька інших також. Околицю вони знають краще за нас, зберуть людей і повернуться сюди вночі. Добра нам не буде.

– Коршунові не поясниш, – відповів другий голос. – Він каже, що звідси зручніше на виправи ходити. Побачиш, він ще тут зимувати захоче.

– Аби він у землю на зимівлю не пішов, а ми разом із ним. Чорт забирай, камінь стерся, не можу запалити! На виправи ходити ближче, але й козакам теж ближче. Що ж до мене, я тут надовго не залишусь.

Голоси віддалилися й затихли. Стась відчував, як холодні сироти розходяться по його ногах і руках. «Вони залишаться, не від’їдуть. Той Коршун, мабуть, їхній отаман. Того в театрі теж Коршуном звали. Вони залишаться…» Порятунку для нього немає.

Він тупо дивився в усе ясніше небо. Йому було все холодніше.

Уночі Стась мав лихоманку, а тепер тремтить від холоду. Це вже, мабуть, смерть. Тремтливими губами він почав промовляти «Отче наш» і «Богородице Діво, радуйся». Повторюючи слова молитви, уявив собі маму, яка порається на кухні зі сніданком. Побачив, як наповнюються слізьми сірі очі, коли вона слухає новину про смерть сина. Стась зробив зусилля, аби підвестися із землі, і знепритомнів.

Над очеретами піднімався ранковий туман.