Посестри. Часопис №56 / Очерети (фрагмент третій)

Прокинувся Стась у напівтемряві. У потилиці відчував тупий біль, у скронях ритмічно гупало. Він лежав навзнак, вирячивши очі в низьку стелю. «Я напився, – із соромом згадав Стась, – і заснув. Що про це подумав Єгорка?» Він сів на підстилку, покладену для нього в кутку кімнати, і якусь мить прислухався. Підійшов до дверей і визирнув надвір. Ашваянц, голий до пояса, мився в мідниці, порскаючи й розплескуючи воду довкола.

– Що, Стасю, добряче тебе скосило? Брате, ти спав, як убитий! Помийся водою, вона тобі допоможе. Вода холо-о-одна, джерельна! Приємно після сну.

– А Єгорка де? Пішов?

– Ще валяється в ліжку з дівчиною. Йому не спішно. До пізньої ночі веселилися, то тепер сплять.

Стась занурив голову в холодну, мало не крижану воду, полив нею шию, плечі та груди. Виполоскав з рота гіркий смак і відчув бадьорість.

– Гришо, я їсти хочу!

– Ходи в садок на абрикоси. А як Ольга встане, то сніданок нам приготує.

Збираючи з трави стиглі фрукти, Стась міркував про вчорашнє.

– Як думаєш, навіщо Єгорці ті відомості? Він що, справді хоче організувати ґуральню? А Ґєннарій йому нащо?

– Видно, потрібен, якщо він запитує. Ти про це не турбуйся. Єгорка добре знає, що робить. Якщо ти йому прислужишся, тобі теж буде добре.

– Я додому на ніч не вернувся, батьки, мабуть, хвилюються, думають, що трапилося бозна-що.

– А тобі вже пора від матусиного фартуха відвикати. Уже не ті часи! Єгорці ще вісімнадцяти нема, а він уже був на війні й тепер верховодить купою людей. Ходив би тепер до п’ятого класу гімназії і збирав свої двійки з латини й математики. А от бачиш, в отамани вибився. А що буде завтра, невідомо. Потрібно скористатися!

Коли вони повернулися, Ольга в довгій сорочці та з розпущеною за спиною косою наставляла перед хатою самовар. Сидячи навпочіпки, вона відколювала тесаком тріски на розпал і, вторуючи її рухам, коса тремтіла на спині та звивалася, наче змія. Коли вона піднімалася, ранкове сонце просвічувало сорочку, увиразнюючи силуети ніг і грудей. Ашваянц плямкнув і дав Стасеві стусана. Ольга перехопила його погляд і зблиснула білими зубами.

– Ти чого баньки витріщив, карапете[1]? Ти дивись-дивись, та не задивляйся, не для пса ковбаса!

Через пів години, коли вони сідали за стіл, вона вже була взута, убрана в чисту перкалеву[2] суконку, а її коса акуратно обплітала голову. Вона швидко та вправно різала хліб і розливала чай, уважна до кожного жесту і слова Єгорки. Молодий ватажок їв і пив поспіхом, час від часу позираючи на годинник.

– Ну, мені пора. І ви теж ушивайтесь. Отже, так… ти поки торгуй папіросами, а як воно буде і що до чого, тобі Гриша повідомить. А вуха завжди тримай напоготові: запам’ятовуй усе, про що дізнаєшся. Багато знати не зашкодить. Ми тут тепер власну республіку засновуємо, ні царів, ні серпа з молотом не визнаємо. Щоб кожен жив, як він хоче, по-козацькому, по-своєму. А хто заважає, того в тім’я. Отак! Батькові вітання! Я Петра Здзіславовича пам’ятаю відтоді, як два роки тому він із моїм стареньким випивав. А дружині Ґашевського, – Єгорка дістав із кишені штанів згорнуті трубочкою м’яті банкноти та встромив їх Стасеві, – занеси ці гроші. Скажи, що чоловіка ми визволимо. Нехай жінка не побивається. А той Ґєннарій – цікава людина. Може, я колись Петра Здзіславовича провідаю, і тоді про нього розпитаю. Ану, гайда, хлопці.

Вони відійшли на кільканадцять кроків, коли Єгорка ще раз із порога крикнув:

– І сестричці вклонися від мене. Польській принцесі… Вона завжди така гордовита?

– Веселий хлопець, – із повагою мовив Ашваянц. – Любить випити й пожартувати. От тільки йому дорогу переходити не варто. У гніві він гірший за скаженого кабана.

– Гришо, – Стась зупинився нерішуче. – А та Ольга… вона що?

– Ольга? Звична річ. Сидить тут і халупу стереже. А як Єгорка на ніч залишається, дівчина йому догоджає. Він у себе в очеретах таких більше має. Цілий гарем, як я вже тобі розповідав. Як у турецького паші[3]. То й тішиться собі хлопець.

Стась пригадав, як на виставі в гімназії Єгорка цілувався з Шурою Нахімовою. І раптом його охопила відчайдушна неприязнь. «Теж мені герой! – подумав він сердито. – В очеретах сидить і вночі в садки прокрадається. І навіщо йому Ґєннарій?» – хлопця знову кольнув темний страх.

Він домовився з Ашваянцем про наступний ранок і швидко побіг додому. Там отримав зразкову прочуханку від матері. Проте вона навіть не сильно на нього тиснула, коли він давав туманні відповіді на тему нічної відсутності. Поскладав папіроси й тютюн у своїй коробці та пішов на базар. Козаків, звісно, було як кіт наплакав. Уся велика частина площі, на якій зазвичай стояли гігантські двоколісні гарби з динями та птицею, була геть порожня. Стась повештався біля яток, на яких продавалися гарячі пиріжки й пампухи, зазирнув до рибного ряду і байдуже пройшов уздовж шеренги чорних від сонця чистильників взуття.

Один із них саме закінчував покривати шаром воску чоботи військового у високій будьонівці. Кавалерист купив, не торгуючись, чвертку тютюну, папірці й пів десятка кремінців для запальнички. Як добрий продавець, Стась вийняв голку та з кожного кремінця викресав кілька іскор як доказ того, що товар якісний і будь-які подальші претензії не будуть прийняті. Він продав ще кілька пачок папірос і збагнув, що на базарі більше клієнтів не знайде. Було не пізніше десятої – до обіду далеченько. Спека докучала, канікули вже були в розпалі. Стась вирішив викупатися – але не в лимані, який був далі, а одразу ж біля портового хвилеріза.

Порт був старий, побудований ще сто п’ятдесят років тому і розширений за панування Алєксандра ІІІ. Між могутніми дерев’яними палями, набігаючи з усіх боків, постійно кипіли та хаотично пінилися хвилі, неначе збиті вершки. Стась полюбляв схопитися руками за поперечну балку, тоді як збурена вода шарпала його туди-сюди. Потім він трохи випливав у море, попередньо закопавши скриньку з товаром у гарячий пісок.

Він задрімав на пів годинки на пляжі, ще раз занурився у воду і лежав, ліниво розтягнувшись і стежачи з-під опущених повік за мартинами, що низько кружляли над хвилями у вічному чиганні на здобич. Уривки картин і спогадів, хаотичні думки пропливали крізь мозок. Було комфортно і приємно. Він уявив, як Ольга в осяяній синявою сорочці дмухає в самовар, і відблиск вогню фарбує рожевим її сильні плечі. Від літа минулого року він почав думати про дівчат, і його завжди охоплювали тривога та ніяковість.

Це почалось одного літнього дня, коли батько наказав йому шукати старого Іванченка. Стась не знайшов його ні біля коней у стайні, ні в садку. Двері до будинку були відчинені, тому він прослизнув у його холодний морок, відгороджений від південної спеки зачиненими віконницями. Першої миті хлопець не бачив нічого, поки його очі не звикли до темряви. Він помітив на ліжку білясту людську постать і підійшов ближче. Там спала геть оголена Тонька. Вона розкинулася вві сні, праве плече підклала під голову, темне пасмо волосся спливло між груди. Ліва нога зсунулася на підлогу і так заклякла. Складалося враження, немовби дівчина хотіла встати і саме в цю мить її зморив сон. Стась хотів розвернутися – і не зміг. Він наблизився, наче зачарований, і поклав руку на тепле лоно сплячої. Вона щось буркнула крізь напіврозтулений рот, ледь ворухнулась і відновила стабільне спокійне дихання. Пасмо волосся поволі сповзло на груди. Раптова хвиля сорому вразила хлопця. Він вибіг, як обпечений і, не озираючись, утік у садок. Зашився в акацієві кущі й довго не виходив, відчуваючи, що не наважиться нікому поглянути у вічі. Йому здавалося, немовби він учинив нечуваний злочин, він відчував огиду до себе самого. Вечеря не лізла йому до рота, тож він вийшов з-за столу за першого-ліпшого приводу. Він довго крутився в ліжку, заснув лише під ранок, а наступного дня навіть не зазирнув до сусідів, що аж стривожений Іванченко гукнув через пліт: «Петре Здзіславовичу, що зі Стасем? Може, він хворий?»

Відтоді Стась не міг упоратися з уявою, почуваючись нещасним і приниженим, що не здатен її приборкати. Як і колись, він щодня виходив до криниці по воду та заїдався з Тонькою, напуваючи коней, але колишня дружба з нею затьмарилася. Хоча йому було соромно перед самим собою, він почав підглядати за дівчатами, коли вони купались і вилазили на дерева. До сестер часто приходили подружки, старші за нього на два-три роки. Стась, як завжди, брав участь у забавах, але кожен дотик дівочої руки мав тепер для нього інше значення. Він не хотів нікому звірятися, ні просити поради, боячись, що його висміють, і закривався в собі з дедалі обтяжливішою тривогою.

У вересні хлопець повернувся до гімназії, і на певний час його відпустило. Незабаром почалися приготування до вистави. Стась мав декламувати давно вивчені напам’ять вірші Пушкіна, тож йому не потрібні були репетиції. Але й мови не було, щоб він хоч одну пропустив. Це був типовий школярський концерт – суміш декламації, драматичних сценок, музики й театральних номерів. У другій частині мала виступати як класична солістка учениця третього класу Ніна Бахмєтьєва. Вона танцювала популярний «Танець вмираючого лебедя». Від першої репетиції Ніна танцювала в балетному костюмі – білі пантофельки, прикріплені стрічками навхрест, білий бант у розпущеному волоссі, декольте, коротка газова спідничка. Вона пурхала на пальчиках напружених стоп, личко мала зосереджене, мало не захоплене, а в прикінцевій сцені руки, агонізуючи, тріпотіли, наче безпорадне листя під вітром. Старшокласники загалом упадали за Шурою Нахімовою та подружками, які складали коло визнаної красуні. Натомість молодші, від четвертого класу й униз, були закохані в Ніну.

Стась хотів наблизитися до зірки, але усвідомлював, що в юрбі третьо- й четвертокласників він не має жодних шансів. Та й гордість не дозволяла йому наважитися на публічну поразку. Він вештався коридорами гімназії, поглинутий найчорнішими ревнощами, і мовчки терзався. Тільки один-єдиний Ашваянц здогадався, про що мова. «Заспокойся, Стасе! Вона для тебе застара. Нащо вона тобі? Бачиш, як вона до всіх шкіриться? Нехай її сорок дев’ять болячок візьме! Відчепися, бо як ні, то Аллах іхар кілік[4]!»

Ашваянц полюбляв удавати мусульманина. А через те, що знав чимало типових черкеських, лезгинських[5] і тюркських[6] фраз, мав славу справжнього послідовника пророка. Попри поради друга, Стась собі й далі кохав і страждав. Його голова була набита романтичною літературою про Кавказ, тож він уявляв себе в ролі сміливого Ахмета, який викрадає кохану та відвозить її в гори на швидкому, як вихор, текін-ахалі[7]. А іншим разом бачив себе месником із кинджалом у руці та юрбу ворогів, що тікають від нього. Неначе лєрмонтовський демон[8], він сідав на скалі, похмурий, оточений туманами, зі шрамами від блискавок на чолі. Він вступав до секти мюридів[9], хоча швидко від цього відмовився, бо мюриди носили довгі бороди, пофарбовані хною на червоно. І звідки ж узятися такій бороді, якщо ти в другому класі гімназії?

Найглибшого відчаю Стась зазнавав через четвертокласника Нікольського, який, вочевидь, починав завойовувати Нінину прихильність. З Нікольським Стась мав давні порахунки. Якось трапилося, що під час однієї з бійок на великій перерві, у яких масово брали участь молодші класи – хоч починали зазвичай новачки, – старшокласник виставив Стася на посміх, а на додачу ще й поскаржився інспекторові. Довго й марно вони обговорювали з Ашваянцем різні види зразкової помсти. Потім настали канікули, і все пішло за водою. І тепер знову той самий Нікольський, що глузливо позирав, зустрічаючи Стася в коридорі. Цього явно було забагато!

На одній із останніх репетицій Ніна танцювала краще, ніж завжди, і навіть професори та класні дами аплодували їй. Зашарівшись, вона втекла, й одразу ж почалася репетиція іншого номера. Стась помітив, що слідом за Ніною залу покинув Нікольський, і чорна підозра прокралась у його зболене серце. На пальчиках, намагаючись не чинити галасу, він побіг натертим до блиску коридором. Було геть порожньо, здалеку долинали звуки фортепіано. Він зазирнув до одного класу, до другого – нікого. Раптом почув немовби приглушений крик.

Рухаючись на голос, він з розбігу вдарив у двері, побив лікоть і вдерся до кімнати. Ніна виборсувалася з обіймів Нікольського, який, не можучи упіймати губи дівчини, що шарпалася, цілував їй шию та плечі. Демон, мюрид і месник в одній особі кинувся на ґвалтівника. І не встиг той оговтатись і зорієнтуватися, що відбувається, як уже лежав на підлозі, а Стась гамселив його кулаками куди попадя – у зуби, у ніс і під очі. Оглушений першої ж миті, Нікольський марно намагався боронитись. Удари сипалися на нього з подвоєною швидкістю. Перелякана дівчина смикала Стася за плече: «Досить уже, досить! Уб’єш!» Хлопець підвівся, важко дихаючи, тоді як із соромом переможений ворог намагався встати, розмазуючи рукавом кров, що рясно текла з розбитого носа. Стась наважився підняти погляд на кохану. Ніна вже заспокоїлась і відновила звичне кокетство. Вона зиркнула раз і другий. Закрутилась у напівпіруеті та зробила глибокий реверанс, немовби була на сцені. «Ви повелися, як справжній лицар. Дякую!» Вона зупинилася на порозі, розвернулась, послала повітряний поцілунок і пурхнула з веселим сміхом. П’яний від щастя Стась ішов коридором, не усвідомлюючи, що його руки й обличчя замащені кров’ю ворога. Так його й зустрів котрийсь з учителів і в такому вигляді привів до директора.

Хлопець поглянув на сонце: наближався полудень. Що сталося з Ніною? Батько за дєнікінських часів був комендантом порту та втік, коли ще Будьонний не захопив Сосику й не перерізав залізничну колію на Новоросійськ. «Мабуть, уся родина сидить із Вранґєлем у Криму, а може, і ще далі…» Стась змив пісок і мушельки, що прилипли до шкіри, швидко вдягнувся й відкопав свою скриньку. «Береженого Бог береже. Штанів і сорочки не вкрадуть, а папіроси й тютюн – ласий шматок».

Він вийшов із портової околиці й уже доходив до Таганрозької, коли з-за рогу виринула пара міліціонерів. З рушницями – а отже, на службі. Вони йшли просто на Стася. Він послужливо підбіг і підняв накривку.

– Товариші, тютюн, кремені! Папіроси… Керченські, венізелоси[10], справжній дюбек лимонний!

– Діставай усе, сучий сину! Кінець торгівлі! Папіроси їм захотілося виготовляти! Висипай!

Ошелешений Стась намагався протестувати. Й отримав по шиї рукою так, що аж заточився. Вони порозпихали по шапках і кишенях увесь товар. Носатий міліціонер скрутив його й копнув нижче поперека.

– Вшивайся, буржую-спекулянте! І не потрапляй мені більше на очі.

Ковтаючи безсилі сльози, Стась дочвалав до Таганрозької. Його окрикнула перекупка, що сиділа біля мішка з насінням.

– Стасю, обережно! Міліціонери ходять містом і конфіскують папіроси. Геть подуріли, пекельна нечисть! Краще повертайся додому.

Він розпачливо махнув рукою. Запізно! А що, власне кажучи, сталося? Досі ніколи такого не було. З власної ініціативи забирають чи «Дядя Ваня» хильнув із самого ранку й починає дуріти по-своєму?

Сердито тріснув хвірткою, аж листя з акації посипалось, і зайшов у дім. Мама накривала на стіл.

– Що, синку, як сьогодні торгівля?

Стась кинув порожню скриньку в куток, сів на ліжко і гірко заплакав.