Посестри. Часопис №82 / Уривок із книжки «Фінальний епізод»

– Вішайтеся, «духи», – лякає юнаків п’яний сержант Шуховцев. – Вогонь ви будете тушити! Вогонь на пожежах! Ну, і пиздити вас будуть щоночі, якщо капці в зубах «дідам» не носитимете. А так – нормально, зашибісь служба!

Про «капці в зубах носити» на віру, звісно, ніхто не бере. «Хіба ми пси, – сміються хлопці, – щоб бігати на чотирьох із капцями в зубах?» Напевне, Гриць чи не єдиний, хто серйозно ставиться до слів сержанта. Погрози звучать настільки абсурдно, що нічим, окрім правди, виявитися не можуть. Та й сам сержант аж ніяк не нагадує людину з викривленою фантазією або невдалого жартівника, радше ката в передчутті скорої жертви. «Ясно, що не пси! – регоче Шуховцев у відповідь, закушуючи горілку солоним огірком, що ним наділила бабуся чи матуся в довгу світлу путь когось із призовників. – Про псяче життя ви тільки мріяти перші пів року будете! Мрі-я-ти! Бо ви – «духи» безплотні! Бу-га-га! Ось ким ви є!»

Про життя «духів» Гриць дещо чув від старших пацанів. Так називали в радянській армії строковиків-новобранців. Два перші тижні «духи» перебувають в окремій казармі на «карантині». Новобранців жорстко, але в межах військового статуту вчать армійського порядку: шикуватись, ходити стройовим кроком, вітати командирів, заправляти ліжко так, щоб подушки лежали на одній лінії (рівняли по нитці), вчать на ковдрі відбивати двома спеціальними дощечками кантик, щоб ковдра по периметру застеленого ліжка утворювала прямий кут, правильно мити підлогу в казармі, вмивальні, туалеті, чистити зубними щітками кахлі, доглядати за формою та чоботами, накручувати на ноги онучі. Після «карантину» новобранці приймають присягу. На церемонію приїжджають батьки та родичі, тому в «карантині» новобранців не б’ють і надмірно не знущаються. Бо батьки мусять упевнитись, що їхні діти в надійних руках офіцерів і сержантів, що в армії з них нарешті зроблять справжніх чоловіків, бо армія, як люблять казати, то «школа життя». І лише мудрі люди, які достеменно знають, чим насправді є радянська армія, говорять, що ту школу життя краще пройти заочно.

«Я, громадянин Союзу Радянських Соціалістичних Республік, вступаючи до лав Збройних сил, приймаю присягу та урочисто клянуся бути чесним, хоробрим, дисциплінованим, пильним воїном, суворо зберігати державну та військову таємницю…» – один за одним, тримаючи перед собою папку з текстом присяги й автомат Калашникова в руках, промовляють слова військової присяги новобранці. Хтось дзвінко й радісно, хтось без ентузіазму, хтось чітко й правильно чеканить слова російською, хтось бурмотить собі під носа, що нічого не розібрати, звуки ледь знайомої мови – усе залежить від національності та місця проживання майбутнього солдата. Бо СРСР – величезна імперія, і в одній роті, одному взводі та й в одному відділенні часто бувають зібрані люди зі степу, люди з моря, люди з лісів і люди з гір. Тож навіть коли вони розуміють мову один одного, часто не розуміють чужих учинків і не переймаються наслідками своїх.

Поспілкувавшись із командирами, оглянувши казарми та нагодувавши донесхочу своїх схудлих за два тижні чад із блискучими від армійських буднів та жаху перед майбутнім очима, задоволені батьки їдуть додому. А юних солдатів розподіляють по підрозділах, де на них із нетерпінням чекають «салаги» – ті, хто відслужив пів року; «черпаки» – ті, хто відслужив рік, «діди» – пів­тора, і дембелі – тобто ті, хто зо дня на день очікує на наказ міністра оборони СРСР про демобілізацію. Сленгові назви військовослужбовців за терміном служби різняться залежно від роду військ чи військового округу, але сама система працює скрізь однаково – той, хто прослужив довше, наказує тому, хто прослужив менше. Будь-яка непокора карається фізичним і моральним приниженням.

«Духами» тих, хто тільки розпочинає службу, називають тому, що в них немає жодних прав, та й самих їх як особистостей не існує – вони духи, а не люди. Отже, їм не може бути боляче, їм не може бути соромно, їм не може й не мусить бути добре чи погано. Бо вони – духи безплотні, про що небезпідставно й заявляв сержант Шуховцев. Ось що знав про «духів» Гриць. Проте він ніяк не уявляє себе з капцями в зубах ні на чотирьох кінцівках, ні на двох. Але як захиститися? Шлях один – об’єднуватися із цими-от п’яними напівголими донбаськими розбишаками й чинити опір.

Дембелі в радянській армії – люди майже святі. На них покладений лише один обов’язок – чекати, лежачи в ліжку або човгаючи до їдальні, на звільнення додому. Дембелів не чіпають ані «діди», ані офіцери, ані навіть старшина роти. Але, очевидно, у грудні 1986 року в Міністерстві оборони СРСР щось пішло не за планом і прибуття новобранців до Московської військової спеціалізованої пожежної частини затрималось. Тому коли виникла чергова пожежа на околиці столиці, на виклик довелося піднімати навіть дембелів, бо всі інші караули вже працювали. Серед інших гасити свою останню пожежу виїхав і старший сержант Роберт Хачатрян, який учора закрив традиційний для цієї військової частини дембельський акорд – самотужки вимив і виштовхав руками з гаража велику пожежну машину. Виїзд видався не надто складним. Та досвідчений пожежник, але втомлений і розслаблений завтрашнім від’їздом додому дембель Роберт Хачатрян, зробив фатальну помилку – зайшов до приміщення, де вогонь нагрів газовий балон. Вибух зніс старшому сержантові голову.

Останні почесті Роберту Хачатряну перед відправкою тіла на батьківщину віддавали на плацу. Стояла противна – вітряна й пронизливо холодна – погода. Закриту труну оточували вінки, квіти й велика кількість родичів із Вірменії та вірменської діаспори Москви, які готувалися святкувати демобілізацію Роберта в ресторані «Арарат», але потрапили на його похорон на військовий плац. Офіцери мали розгублений вигляд – таке тут сталося вперше, і наслідки передбачити було важко. Солдати, звісно, гинули на пожежах і раніше. Бувало, що «діди» забивали на смерть когось із «духів» або «салаг», такі втрати особового складу теж списували на загибель на пожежі. Але дембель, та ще й за день до демобілізації, не гинув ніколи. Тому всіх інших дембелів випхали додому того ж дня. Поки командир частини полковник Шахназаров промовляв перед особовим складом про відвагу й подвиг Роберта Хачатряна, «який загинув, рятуючи життя людей», мати й найближчі родички загиблого кричали від відчаю і падали на труну, від якої їх мляво й безнадійно відтісняли офіцери штабу.

Саме таку безпорадну картину застав Гриць, коли в колоні похмурих із похмілля і вельми прохолодно для грудневої московської погоди вдягнутих новобранців уперше перетнув межу контрольно-пропускного пункту Московської військової спеціалізованої пожежної частини. Юнаки, які через важку безсонну ніч у вагоні з перепою мало на що звертали увагу, коли їх везли Москвою, завмерли в брамі, наче вкопані. Труна, траурні стрічки, вінки й тлум жінок у чорному, котрі ридма ридали, справили на них приголомшливе враження. Новобранці не знали, що сталося і кого ховають, і від того страх іще більше заповзав їм під шкіру, морозив кістки, дер шлунок і віддавав гіркотою в роті. Навіть, здавалося б, позбавленого емоцій сержанта Шуховцева незле трусонуло від вигляду труни й чорної хмари людей, що кричуще дисонувала з його сталою, впорядкованою армійською картиною світу, яку він полишив тут тільки кілька днів тому.

Командир частини перервав на мить свою промову й щось швидко прохрипів начальникові штабу, той – замполіту, той – командирові роти, і ось уже командир взводу біжить до прапорщика Губарева й сержанта Шуховцева й махає руками: «Геть! Прибери їх з дороги! Вже!» «Шагом м-м-а-а-р-р-ш-ш, – командує сержант голосом, що раптом застрягає в горлянці. – Шагом …а-арш!» Але колона голодранців-новобранців не рушить із брами ані кроку.

«Ліве плече – уперед!» – вибалушивши очі, наказує прапорщик зброду в цивільному одязі, який від жаху, здається, примерз до бетону. Колона миттєво збивається докупи, наче отара овець перед різником. Пауза затягується – церемонія прощання завершена, час класти труну із загиблим на вантажівку й везти до аеро­порту. Літак не чекатиме на Роберта: «Аерофлот» має сталий графік польотів – але перелякані на смерть новобранці стовбичать у брамі, не реагуючи ні на погрози, ні на накази командирів. І тоді до них підходять «діди» і люто сичать: «Вішайтеся, “духи”! Вам кінець! Тихо, суки, будьте! Вішайтеся, “духи”! Тихо будьте, суки! Вішайтеся!» «Діди» повторюють, наче заклинання, погрози та образи – і це спрацьовує, наче якийсь магічний код, ефективніше, ніж команди офіцерів. Зловісний шепіт заповзає в нервову систему, проникає в ДНК й починає накручувати на руку, наче кишки, генетичну пам’ять. Ті, хто стоїть попереду, зрештою не витримують, і натовп новобранців в оточенні «дідів» помалу рушає на господарчий двір, а у відкриту браму, нарешті, вивозять труну з тілом Роберта Хачатряна.

Новобранців заводять у велике холодне приміщення. Місця тут мало, не розвернутися, хлопці з холоду активно хекають і штовхають один одного для розігріву. Поруч із Грицем хекає Андрій. У вагоні серед нічного бедламу зі свого пункту спостереження – третьої полиці – Гриць помітив хлопчину, який не тинявся в пошуках пригод, а сидів у кутку плацкарти й безрезультатно намагався заснути. Натомість, коли нахабний сержант Шуховцев підійшов і наказав викласти особисті речі з рюкзака на столик, хлопчина відмовив, а коли Шуховцев спробував схопити його за барки, спокійно відвів руку сержанта. Той матюкнувся, записав у нотатник ім’я – «Андрій Мироненко» – і пообіцяв покарати «дєрзкого духа» одразу по прибуттю до військової частини. Андрій же спокійно дістав із рюкзака маленькі розкладні пластмасові шахи й почав розігрувати комбінацію.

– Зіграємо? – запитав Гриць, звісивши голову вниз, щоб його було краще видно. Спати, однак, не хотілося.

– Без проблем, – відповів Андрій. І виграв три партії поспіль.

Тепер вони разом ловлять дрижаки й пританцьо­вують на холодному бетоні. Хлопці вже знають, що сержант Хачатрян загинув під час виконання службових обов’язків, тобто на пожежі, і що загинув за день до дембеля, і що таке трапилося вперше. Також вони напевне знають, що тут панує жорстока «дідівщина» і вони мають небагатий вибір – підкоритися чи битися. Але як і хто тепер їх підтримає? На вокзалі сталася прикра несподіванка: призовників із Маріуполя перерозподілили до інших військових частин і відправили в різні сторони. Кого – на вантажівці, кого – знову на потягу, а кого повезли до аеропорту. Тож маріупольських тут, здається, зовсім не залишилося. Принаймні Гриць знайомих по військкомату й потягу облич, окрім Андрія, не бачить.

– Я буду битися, – рішуче говорить Андрій. – Нізащо не підкорюся цьому бидлу!

Високий стрункий світловолосий хлопець, кмітливий і життєрадісний, займався боксом і в театральній студії, що само по собі суперечило здоровому глузду в очах однолітків. Утім, виглядає на те, що чиясь думка Андрія хвилює мало.

Гриць має такі самі помисли, але, наслухавшись розповідей старшаків про те, як в армії ламають навіть дуже борзих і фізично сильних пацанів, розуміє, що одному чи вдвох протистояти «дідам» неможливо. Уб’ють або покалічать. І поїде він до Маріуполя в труні значно раніше від визначеного терміну. Як у воду дивився Баян зі своїм недолугим тостом. Це ж треба, щоб так не підфартило, краще б уже в Афган разом із Сірим або – на крайняк – на Чорнобильську АЕС, що горить і коптить після вибуху реактора, здається, досі.

– Зняти одяг! – звучить команда. Гукають із вулиці, по ходу, прямо у кватирку.

Хлопці переглядаються – такий дубар, зуб на зуб не потрапляє, ще й роздягатися? Якась фігня.

– Зняти одяг! Взуття також. Шкарпетки! Швидко! Кому команда не зрозуміла? Будете отримувати форму! – У приміщення ввалюється капловухий єфрейтор у зимовій шапці темно-синього кольору й незвично квадратної форми. «Каптерник, каптерник!» – шепіт серед новобранців, наче побачили зіркового кіноактора. Усі вже знають, що з каптерником, який відповідає за матеріально-побутові справи й має в казармі своє особис­те приміщення – каптерку, схожу за наявністю потрібних і дефіцитних речей на печеру Сіндбада, треба мати гарні стосунки.

– А я думав, спочатку баня! – мовить хлопець із довгим волоссям. Він, напевне, тут єдиний не підстрижений коротко.

– Баня і перукар – завтра! Сьогодні гарячої води немає. Шкарпетки теж знімаємо! Кидаємо все сюди!

За кілька хвилин каптерник згрібає, на ходу прицінюючись, цивільний одяг і взуття новобранців у кілька великих полотняних мішків.

– А форма?! Довго чекати?

– Поки рак на горі не свисне! – Каптерник спритно, наче фокусник, закидає важкі мішки собі на спину, і за мить за ним зачиняються двері й клацає замок.

– Який рак? Що він верзе? – Андрій протискається до входу й шарпає двері – замкнено.

Хлопці, яких назагал товчеться тут близько сотні, залишаються в самих трусах. Стояти босими на бетонній підлозі спочатку неприємно, потім – холодно, згодом – боляче, затим – нестерпно.

– Може, триматимемо один одного на руках по черзі? Хоч ноги зігріємо, – пропонує Гриць Андрієві, пританцьовуючи. – Або на спини один одному позалазимо? Бо холодно ж у ноги, що капець! Так і запалення нирок недовго підхопити. Пів години чекаємо!

– Навіть не знаю. Давай спробуємо.

– Не робіть цього, – втручається довговолосий. – Скажуть, що підараси, і в казармі потім «опустять».

– Хто опустить? – Андрій блатної лексики не розуміє, хлопець виріс в інтелігентній родині. – Куди?

– В дупу тебе трахнуть. А хто – навряд чи дізнаєшся, бо наволочку на голову надягнуть. Та й навіщо тобі знати, однак не одружаться.

– Як смішно, бля!

Хлопці притихають.

– Та ну, не може такого бути, – заперечує Гриць. – Це ж армія, а не «зона».

З вулиці чути голоси, тупіт чобіт, двері відчиняються, і до складу заходять гарно вгодований майор – начальник по тилу – і каптерник із тими ж самими полотняними мішками на спині.

– Одягайтеся, – мовить каптерник, нахабно посміхаючись. – Концепція міняється. Буде баня, там видам форму. – Скидає зневажливим жестом мішки з їхнім цивільним одягом та взуттям назад на підлогу.

Очманілі від перипетій, голі та змерзлі, наче цуцики, новобранці кидаються до мішків. Гриць тихо матюкається і пірнає в натовп услід за іншими, але серед купи одягу й взуття, серед сотні метушливих тіл важко віднайти свої речі – кожен хапає перше, що трапиться під руку, а потім зі злістю викидає назад, щоб за мить знову схопити чуже. За процесом із посмішками спостерігають майор та каптерник.

– Стійте, – волає Гриць, – ану! Зупиніться! – відштовхує від мішків двох найметушливіших. – Тихо! — піднімає руку із чиїмось чоботом угору.

Хлопці, а особливо майор-начальник по тилу із каптерником, здивовано дивляться на нього.

– Чий?! – голосно запитує Гриць.

– Мій! – кричить хтось із натовпу.

– Лови! – Гриць кидає чобіт у напрямку голосу й витягнутої вгору руки.

– Нехай біля кожного мішка стануть по двоє людей і показують речі. Хто впізнає, кричить: «Моє!»

Ніхто не сперечається. Андрій і Гриць спритно витягають із мішків речі та взуття, піднімають вгору й кричать: «Чиє?!» Так само роблять хлопці біля інших мішків. Новобранці навперебій кричать: «Моє! Моє! Це моє, віддай!» – плутаються, штовхаються, ловлять чужі речі, але діло, однак, просувається значно веселіше, тож скоро Гриць із напарниками витрушують із мішків і роздають останні шкарпетки.

– Усе, – каже нарешті, сам одягаючись, Гриць. – Більше нічого немає!

– У нас речі зникли! – кричать кілька людей. З’ясувалося, кудись зникли в кого – зимові черевики, у кого – гарна куртка, у кого – теплий светр, у кого – навіть шкарпетки. – Наших речей немає!

– Дивитися треба за своїми речами! – наче зну­щаючись, говорить каптерник. – Що я, сторож їм? У кого там черевиків немає? Нате ось капці! – кидає кілька пар гумових капців на підлогу.

Так і почапали на вихід до шикування.