Посестри. Часопис №60 / «V. Чи я світів потаємних форпост...» (Зелена година)

Чи я світів потаємних форпост, чи у мурі – вилом, 
Чи кладуть на мене дерева свої тіні у забутті? 
Моє тіло – на березі, решта – в пітьмі схорон. 
 
Аз єсм місце стрічання сльози з золотим пилом 
Сонця, явного птицям!... Лісу бачаться золоті 
Листям вкриті про мене сни із гущавини крон! 
 
Снить, що йду, де – не знаю, безпричинно, незряче – 
До безнаміру, що занурений у нездолану тишу, 
До безназви, де все – не дихає, де ні меж, ні тривог. 
 
На руках несу голий струмінь, що, здригаючись, плаче, 
Потішаю його усмішкою, до дрімоти колишу, 
Щоб покласти його під скелею – на траву – і на мох. 
 
І берези, нараз відірвані від землі та від глини, 
Йдуть за мною, щоб співами скоротити мій путь, 
Влити силу – натхненному – лісову – в чаші днів... 
 
Вони знають, що струмінь зблідлий на руках моїх гине, 
Що його треба квітам дати і деревам вернути в суть, 
Що його треба закопати, щоби жив і дзвенів. 
 
І закопуєм струмінь разом – і дзвенить він нам, і живе, 
За край лісу біжить собі, в безкінечність, тотожну чуду, 
Увібравши у себе – в дзеркало – зелень поля усмак! 
 
А берези з відлюддя дивляться – вже на мене – в страху сливе, 
Адже знають, що я у землю не закопаний і не буду, 
Що я інший, що я – чужинець, але й виродок, і дивак! 
 

«V. Czylim światów tajemnych zjawionym przedmurzem...» (Zielona Godzina)

Czylim światów tajemnych zjawionym przedmurzem, 
Na które drzewa cień swój kładą nieprzytomnie? 
Ciało moje na brzegu, reszta w mroku den. 
 
Jam jest miejsce spotkania łez ze złotym kurzem 
Słońca, ptakom widnego!... Oto bór śni o mnie 
Sen, liśćmi zaprószony, galęzisty sen! 
 
Śni, że idę, nie wiedząc ni dokąd, ni za czem 
Ku bezcelom, zapadłym w nieprzebytą ciszę, 
Gdzie wszystko jest bez nazwy, bez granic, bez tchu. 
 
Na rękach niosę strumień, potrząsany płaczem, 
I uśmiechem go koję i do snu kołyszę, 
By go złożyć pod skałą na trawie na mchu. 
 
Brzozy, nagle od ziemi oderwane łona, 
Idą za mną, by drogę śpiewaniem mi skrócić 
I marzeń dźwigaczowi leśnych przydać sił... 
 
Wiedzą, że blady strumień na ręku mym kona, 
Że go trzeba zdać kwiatom i ziemi przywrócić, 
Że go trzeba pogrzebać, by dzwonił i żył. 
 
I grzebiemy go wspólnie i żyje i dzwoni, 
Za kres boru wybiega, w nieskończoność polną, 
By się sycić odbiciem najzieleńszych niw. 
 
A brzozy z trwogą na mnie patrzą z swej ustroni, 
Bo wiedzą, że mnie w ziemi pogrzebać nie wolno, 
Żem inny, niepodobny odmieniec i dziw!