Посестри. Часопис №38 / знамено, знамено

Жовтень підвішує мене на дощі і може нехай – не буде покарання, бо я тут
одна, одна. Внизу бізнесмени і татуювальниці, мчать на самокатах до зіниць циклонів і зуп.
Я тут одна, одна і можу залишитись

 

з дощем, бо збори ще не почались і вже давно завершились, кінець. Ох,
заспокійтесь з тими пенсіями, бо я тут одна, одна – і хто мав би мені платити? Холодні
сходи в срібних палацах фірм,

 

їхні криві віддзеркалення у балюстраді, класові сутички у навколишніх школах
– все входить в мене, складає список і зникає. Бо коли стає ясно що до чого – що до чого, питаю?

– я тут одна,

 

    одна. Розгортаю лист, немов це справді лист, і читаю, що я ніколи не вживала слова курва у письмовій мові, і бачу, що це може означати, бачу, що мушу негайно, які поля маю обробити, і бачу,

 

    як усі ми схиляємо голови, наші обличчя купаються в пікселях, ми маємо
той перший мільйон вій і всюди дуже багато дихання; це наші подихи, наше
перше повітря, біля нас чатують,

 

    і всі наші звірі: ні
    довжина цього речення є нашою, дощ є
    нашим, у цій одній єдиній версії усе, курва, є нашим.