Посестри. Часопис №29 / Радість писання (переклад Ярини Сенчишин)

Куди біжить та написана сарна через написаний ліс?

Чи написану воду пити,

котра її мордочку відіб’є, як калька?

Чому голівку підносить, чи щось чує?

На позичені з дійсності чотири ніжки сперта

з-під моїх пальців стриже вухом.

Тиша – це слово теж шелестить на папері

і розсуває

накликані словом „ліс” галузки.

 

Над білим аркушем причаїлися перед стрибком

літери, що можуть погано вкластися,

оточуючи думку,

і не буде від них порятунку.

 

Краплина чорнила має значний запас

мисливців з примруженим оком,

готових збігти по стрімкому перу додолу,

оточити сарну, налаштуватися до пострілу.

 

Забувають, що це не життя.

Інші, чорним на білому, панують тут закони.

Мить триватиме так довго, як захочу,

дозволить себе поділити на малі вічності,

повні затриманих у польоті куль.

Якщо накажу, нічого тут не трапиться.

Без моєї волі навіть листок не впаде

ані стеблинка не пригнеться під цяткою копитця.

 

Отже, є такий світ,

над яким долю вершу незалежну?

Час, котрий в’яжу ланцюгами знаків?

Існування з моєї волі безперервне?

Радість писання.

Можливість утвердження.

Помста смертної руки.