Посестри. Часопис №30 / Украдена весна
Ірпінь... У цьому мальовничому пристоличному місті знайшла свій прихисток у 2014 році біженка з Луганська на ім'я Олена разом із мамою та двома маленькими донечками. З чоловіком розійшлися, не сварившись. З початком російсько-української війни на сході України він виїхав до рідних на росію, залишивши в Олени на руках однорічну Марійку та трирічну Віку. Їх розділяла світоглядна безодня. Зараз вона дивувалася цьому людському феномену – не помічати очевидного. Зрозуміла мудрість слів: любов сліпа, глуха, німа. Не картала себе, бо мала велику втіху – двійко яснооких сонечок.
З роками у спокійному передмісті оговталися від свавілля озброєних бандитів, сепаратистських мітингів, погроз та шантажу. Дівчатка підростали. Спочатку пішла до школи старша Віка, а згодом і молодша Марійка. Олена знайшла роботу за фахом – працювала спеціалістом у сфері lT. Мама – пенсіонерка, вчителька математики, допомагала вести домашні справи та виховувати дітей. Мешкали у гуртожитку для переселенців. Серед своїх, як кажуть, і сонце яскравіше, і місяць лагідніший. Здавалося – нарешті прибилися спокійного берега.
Потім зустрівся Він, той самий, для якого її діти стали рідними, а вона – найжаданіша та наймиліша. Олег, так звали молодого чоловіка, з перших днів спільного життя взяв на себе турботу про дівоче царство, як він жартома називав сім'ю Олени. Мама з повагою ставилася до Олега, дівчатка з дитячою щирістю вважали його найкращим другом у дорослому оточенні. З часом винайняли дім у приватному секторі Ірпеня і мріяли про власне житло...
Стосунки Олени та Олега нагадували союз води й землі: щедрі на ласку, довіру, взаємоповагу, вони були емоційно близькими, психологічно доповнювали одне одного. Вони не помічали недоліків, не шукали вад одне в одного. Світилися силою взаємних почуттів, душа однієї людини була світильником для іншої. У цьому світлі не було місця для дрібниць, докорів, претензій.
Олена знаходила час для волонтерства, співпацювала з громадськими організаціями, з успіхом писала чудові грантові проєкти, супроводжувала дітей в оздоровчі табори до Польщі, мала широке коло друзів-однодумців. Мріяла про майбутнє України без війни, виношувала ідею забезпечити житлом і працею переселенців зі сходу, відновити регіон після звільнення від терористів.
Життя зазвичай влаштовує іспит людським почуттям на справжність, міцність, відданість. Якось Олег зізнався коханій, що його рідна сестра і він по черзі доглядають хвору на деменцію маму. Розповів, що це важке захворювання, яке вражає людей переважно похилого віку. Мамі вже 82 роки, останні десять із яких вона практично не усвідомлює, що з нею відбувається. Її слабоумство потребує постійного догляду та нагляду. А ще Олег повідомив, що сестра планує відпочинок у санаторії, тому він мусить забрати маму на деякий час до себе. Зовсім скоро весна, чудова ірпінська природа, спокій підуть їй на користь. Чи згодна вона? Що могла відповісти на це Олена? Звісно ж, погодилася. Розмістили Катерину Іванівну (так звали маму Олега) в окрему кімнату, і почали пристосовуватися до нових умов. Вони навіть не здогадувалися, які випробування готує їм доля.
Ранок 24 лютого запам'ятався страшної сили вибухами зі сторони Гостомельського летовища, що за сім кілометрів від Ірпеня. До неба здіймалися стовпи чорного густого диму та вогню. ЗМІ повідомили про віроломний напад росії на Україну. Гостомель мав стратегічне значення, і росія планувала використати його для висадки десанту й захоплення української столиці. Від вибухів дрижали шибки, двері, стіни. Олена пригадала сон, який снився напередодні. Наче вони з дідьми граються у великій рожевій вітальні. Перші весняні промені падають на килим, залишають на ньому ледь відчутні острівці тепла, торкаються її босих ніг. Дівчатка, пустуючи, намагаються зловити промінь малими долоньками. Раптом до кімнати ввірвався невідомий, миршавої зовнішності, чоловічок, накинув на них чорну ковдру і почав з балончика прискати під ковдру їдкий газ. Олена голосно закричала і прокинулася. Потім не могла заснути до самого ранку: все намагалася розгадати сон. Наступного дня почули надпотужний вибух: це російські ракети знищили найбільший літак у світі – АН-225 «Мрія», який був гордістю вітчизняного літакобудування. Рашисти зайняли Гостомель і рвалися до столиці.
25 лютого війська ЗСУ підірвали міст через річку Ірпінь, щоб зупинити ворога і витіснити за межі кордону. Сподівалися, що ворог припинить наступ. Ні в кого не було відчуття, що це надовго.
Тим часом орки поливали Ірпінь пекельним дощем із ракет, градів, снарядів, бомб... Смертоносне знаряддя снувало в повітрі і вдень, і вночі. Розриваючись, гепало то зовсім близько, то десь далі, на сусідніх вулицях. Олена з сумом думала, що через вісім років майже за тисячу кілометрів війна їх знову наздогнала.
Повітряна тривога лунала по декілька разів на день. З будинку практично не виходили, не світили, щоб не стати ціллю для ворога. Діти тремтіли від жаху, холоду і замкнутого простору. Інтернет пропадав щоразу, як зникало світло. Мобільний зв'язок був, важливо, щоб телефон не розрядився. Олена дізнавалася новини з соцмереж. Сусідня Буча палала. З'явилися повідомлення про розстріляних та закатованих мирних мешканців, до тла спалені будинки, вулиці та навіть квартали. Олег додому навідувався рідко. Він подався до територіальної оборони, а там було гаряче. Коли випадала нагода, приносив щось "від зайчика" зі свого продпайка. Дівчатка ж просили знайти безпритульного песика, про якого мріяли вже давно.
На свій страх щоранку Олена виходила за продуктами до крамниці, яка працювала в районі вокзалу, з надією, що знайде чотирилапого друга для дітей. Вони з порога запитували, чи принесла собаку, і зовсім не цікавилися, що мама принесла поїсти. На горе, вулиці обезлюдніли, песики також поховалися.
Ситуація наростала, психічний стан дітей погіршувався. Перебуваючи у постійному стресі, вони припинили гратися, навіть реагувати на вибухи, відмовлялися їсти. Минув лютий. Дні тяглися повільно, мляво перетікаючи у холодні березневі ночі, що розчинялися у тривозі й невідомості. Крізь марево оманливого сну заглядали у вікна налякані ранки. Від того, що лягали спати одягненими, не було відчуття пробудження, радості зустрічі нового дня, навпаки – ходіння по замкнутому колу.
Вони навчилися відрізняти звуки своїх і чужих пострілів. Раділи, коли наші крили окупантів градами.
Тим часом ірпінці розмовляли про можливу евакуацію. Тільки коли саме, ніхто точно не знав. Цей момент очікування ще більше напружував атмосферу. Того пам'ятного дня дивна тиша плавила повітря, розтягувала до нудоти пасивне чекання, розмазувала в уяві фатальні наслідки материнського безсилля, збільшуючи тягар відповідальності за життя дітей.
Велика рожева кімната, яка одночасно служила і вітальнею, і їдальнею, і дитячою, у передобідній час перетворювалася на місце табірного збору (так жартівливо називала мама Олени цей спільний простір). Із початком війни задля безпеки на підлогу перебралися всі, точніше, на великий шерстяний килим із химерним східним орнаментом, на якому постелили м'яку ковдру, щоб "не так кусався". Діти читали, малювали, витинали, клеїли, гралися смартфоном або ж просто лежали від моральної втоми. Дорослі плели, шили, розмовляли... Навіть Катерина Іванівна, сидячи у низькому м'якому кріслі, виконувала якусь нехитру роботу: тримала клубок ниток чи якусь забавку. Кожен самостійно обирав собі справу для вбивання часу.
Раптом Олена помітила, як із вікна на ніжку стола "впала" яскраво-червона крапка. У голові блискавкою пролетіла думка: снайпер, приціл, постріл... Закричала несамовито: "Лягайте на підлогу! Не рухайтеся!" І сама прилипла до долівки. Мама і діти перелякано впали поруч. Олег того ранку повернувся з чергування і був разом із сім'єю. Він продовжував сидіти під стіною біля вікна, здивовано перепитав: "Що сталося?" Олена божевільним поглядом вп'ялася у підозрілу червону цятку на ніжці стола і прошепотіла: "Бачиш? Можливо, в нас цілиться снайпер". Олег проповз під вікном, намагаючись із безпечної позиції прослідкувати, звідки падає промінь. З'ясувалося, що між гілками розкішної туї ще з Нового року залишився шматок декоративного дощику. Промінь яскравого весняного сонця потрапив на кольрову фольгу, відбився від неї, і в результаті виник сонячний зайчик. Це просте фізичне явище ледь не стало причиною нервового зриву для Олени. Вона згадала недавній сон: чоловіка з балоном, чорну ковдру... Здавалося, інцидент вичерпався, але питання "Що робити?" гупало у скронях. "Так більше не може продовжуватися! Має бути рішення!" – звучало у відповідь.
Пригадала, як часто бабуся повторювала: "У страху, дитино, очі великі". Але це не був переляк, це була об'єктивна реальність – потрапити під ворожі кулі у будь-який момент, злетіти в повітря від ракетного удару чи артилерійського обстрілу, ховаючись у будинку. Ворог уже захопив околиці міста.
На ранок десятого дня війни у соцмережах з'явилося повідомлення про можливу евакуацію з Ірпеня жінок та дітей залізницею. На збори часу не було. Із речей – найнеобхідніше. До залізничного вокзалу йшли пішки. Добре, що хвору на деменцію свекруху зголосилися забрати до свого авта сусіди та підвезти до Києва. Того березневого ранку порожніми вулицями міста гуляв морозний колючий вітер. Хода зігрівала і додавала снаги. Діти нарешті оживилися, почали щебетати між собою, гадати, що то за подорож чекає на них. Її початок видався небезпечним. Окупанти обстрілювали залізничні колії, по яких рухався евакуаційний потяг. На щастя, прямого влучення не сталося. До потягу, що підійшов до платформи, організовано пропускали тільки жінок і дітей. З Господньою милістю доїхали до Києва.
На центральному вокзалі людей – як маку в маківниці. На пероні знайшлися з сусідом, що підвозив Катерину Іванівну. Вона спостерігала за виром людей і здавалося, наче у її зруйнованій хворобою пам'яті щось оживало. Можливо то були спогади про евакуацію після аварії на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 року. Тоді вокзал також був переповнений евакуйованими мешканцями із зони лиха. Можливо жінка пригадувала інші події свого життя. На жаль, у її світ неможливо було зазирнути. Оксана раптом усвідомила, яку тяжку ношу клала на свої плечі.
Потяги до західного кордону формувалися і рушали один за одним. Ніхто не рахував, скільки пасажирів зайшло у вагон, ніхто не купував і не перевіряв квитків. Набивалися щільно, всі хотіли пошвидше і подалі виїхати від війни, захистити дітей, сховатися від тривог, зневіри, невідомості. Олена з дівчатками, мамою та свекрухою потрапили в електричку до Львова. Протягом дванадцяти годин у переповненому вагоні довелося стояти. Знесилену 82-літню хвору свекруху довелося покласти просто на проході. Через неї переступали, перелазили, перестрибувати, але альтернативи не було. Той, хто зайняв місце, не хотів ним ділитися навіть на деякий час.
Біля вікна сиділа вагітна молода жінка, а поряд моложавий чоловік – її батько. На прохання поступитися місцем старенькій він категорично відмовився, заявивши, що оберігає спокій доньки. Мама Оксани у свої сімдесят із гаком з половини дороги почала втрачати притаманний їй спокій. Сил стояти не було, і вона за першої нагоди намагалася вийти з електрички світ-заочі. Терпіння вичерпувалося. Якась добра жінка поступилася їй місцем: і так, почергово відпочиваючи, вони й доїхали до Львова. Потік людей, валіз, мішків, дитячих візочків рухався, наче кольорова лава після вулканічного виверження. Ця лава гула, гомоніла, лаялася, плакала... у всіх було єдине бажання – якнайшвидше потрапити в безпечне місце, не чути ні вибухів снарядів, ні вою сирен, не бачити вогняного зарева, палаючих будинків, розстріляних тіл, розтріляних міст.
Харків, Чернігів, Маріуполь, Бородянка, Буча, Ірпінь, Макарів... У цьому вирі людського горя і тривоги не було місця планам на майбутнє. Говорили, здебільшого, про пережите, переймалися долею рідних та знайомих, телефонували, благали почути і негайно виїжджати з Украни, розпитували, жалілися, виправдовувалися... За довгу дорогу було що послухати: хтось залишив кота у квартирі, хтось собаку чи акваріум із рибками і картав себе за це, а хтось – рідних і близьких.
Коли вийшли на львівський перон, із полегшенням зітхнули. Дівчатка стали розтирати занімілі ніжки, уважно оглядалися навкруги, тримаючи бабусь за руки, намагалися їм допомогти оговтатися у незнайомому просторі. Олена дивилася на доньок і їй здалося, що вони подорослішали за ці дванадцять годин вимушеної подорожі. Серед потоку біженців спритно снували волонтери, пропонуючи фрукти, бутерброди, воду, чай, каву, солодощі. Ця людська співучасть, щира допомога у той момент були одночасно і душевними ліками, моральною і матеріальною підтримкою. Олена знала, що її вже чекають друзі в Польщі, з якими вона познайомилася, працюючи волонтеркою в літньому таборі для дітей-переселенців. Тому потрібно було чітко виконувати рекомендації, щоб швидше прибути до місця призначення.
Кордон зустрів широкою кілометровою чергою. Люди вишикувалися на відкритому просторі, де морозний пронизливий вітер пробирав до кісток. Легкі весняні куртки не зігрівали. У багатьох було велике бажання проштовхнути поперед себе тих, що були попереду, тим самим наблизитити їх, а разом і себе, до жаданого віконця. Через це черга хвилями перетворювалася у некерований натовп, тоді прикордонник погрожував зброєю і грізно попереджав про своє право у разі неконтрольованої ситуації стріляти. Від цього ставало моторошно, страшно і соромно. Особливо болісно і панічно ці погрози сприймали діти. Олена з власного досвіду знала: терпець у одних уривається, а інших шліфує. Вона належала до інших. Але крім неї у цій нескінченній черзі стояли діти, мама і хвора свекруха. Головне вистояти, не зламатися. Так, це її ноша, якою б тяжкою вона не була. Широко розкинувши руки, обняла своїх рідних, щоб зігріти, і разом просунутися до щільного центру черги. Ця маленька жіноча хитрість спрацювала: стало тепліше і затишніше, вітер уже не так дошкуляв. Рухалися повільно, ноги переставляли механічно, за інерцією. "Яким безжальним буває час, коли випробовує тебе на міцність", – думала Олена. Нарешті перетнули кордон.
Потяг Перемишль – Краків із м'якими зручними сидіннями видавався їм казковим подарунком, а провідники і волонтери – чарівниками. У розміреному спокої цих людей вони інтуїтивно відчули безпечний притулок. Захотілося спати...
На вокзалі Краків-Головний було людно, серед пасажирів переважали українці, які втікали від війни. Вийшли з вагона. Трималися окремою купкою, щоб не розгубитися. Підійшла пані Анна. Привіталася, пригорнула кожну. З доброзичливою усмішкою мовила: "Тепер ви – частина моєї сім'ї. Я буду турбуватися про вас." Олена запам’ятала ці щирі прості слова на все життя. За велике людське серце зовсім скоро вона стане називати її Святою Анною.
Півтори години від Кракова до гірського селища прошмигнули, як одна мить. За вікном автомобіля миготіли чудові краєвиди, наче кадри кіноплівки, вихоплюючи із загального плану охайні заможні оселі з декоративними деревами, садовими скульптурами, стрункими смереками, сірими смужками диму, що витікали з димарів...
Поселилися у будинку Анниного батька біля підніжжя польських Татр. Тут, у Польщі, після евакуації, з дітьми сталися метаморфози. Вони наче заново народилися: охоче пішли до школи, знайомилися з однолітками, із задоволенням вчили польську мову.
Восьмого березня пропав зв'язок із Олегом, а знайомі повідомили, що на городі за їхнім будинком вже окопуються ворожі танки. Олена не знаходила собі місця від невідомості, намагалася з'ясувати хоч якусь інформацію. Турбувала друзів, що залишилися в Ірпені, просила допомогти. Повідомлення надходили невтішні. Окупанти коїли страшні злочини, стрічка новин нагадувала сценарій фільму жахів. Серце зупинялося від страшних припущень.
Щоранку відводила дітей до школи, потім неквапно поверталася додому. Це були рідкісні хвилини, коли Олена залишалася наодинці з собою. По ліву сторону височіли польські Татри, протікала невеличка гірська річечка, тишу порушував хіба що пташиний спів. Мимоволі згадався вірш Ліни Костенко "Страшні слова, коли вони мовчать". Читала вголос для нього... З грудей рвався назовні нестримний, пекучий, прихований від світу біль... Нарешті вона дала волю сльозам. "Нехай слухають сосни, смереки, пташки, нехай чує вітер, як вона страждає, як тяжко бути опорою для рідних, коли ти сама – іграшковий атлант. Вони ж не розкажуть знайомим біженцям про прогресуючу хворобу свекрухи, про неймовірні зусилля, які докладає вона, щоб ситуація була контрольованою, або коли у мами зашкалює тиск і вона не може відійти від її ліжка навіть на хвилину, або коли хворіють діти. "Я сильна, я витримаю, я переможу тебе, клята війна, скільки б ти не ходила за мною по п'ятах", – промовляла крізь ридання Олена.
Разом зі сльозами, з гіркотою, що нудила її не один день, не давала дихати, викликала сильний біль у сонячному сплетінні вирвалася куля стислого повітря, а за ним – клубок гіркої жовчі.
Полегшало. Підійшла до потічка з прозорою водою. Занурила руки у крижаний кришталь. Вмила обличчя, мов у дзеркалі побачила себе – оновлену. Відчувала, як потроху вільнішає душа, як повітря вдихається глибше аж до середини живота. Згодом цей гірський потік із цілющою водою став для Олени справжнім джерелом сили, улюбленим місцем відпочинку, відновлення тіла і духу.
Олені часто кажуть люди, що вона – сильна і стійка жінка. Сама ж Олена зізнається, що донедавна не була в цьому впевнена. Та коли життя ставить перед вибором – бути сильною і боротися чи бути слабкою й безпомічною – потрібно обирати перший варіант. Каже: "Навіть у найскладніші моменти я вірила, що чорна смуга закінчиться і перейде в білу, пітьма розсіється і буде світло. Віра для людини – це як вода для рослини. Можна бути кактусом, щоб довго обходитися без води, а можна бути кімнатною трояндою, що без води засихає та гине дуже швидко".
Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури
