Посестри. Часопис №39 / Проєкт «Наживо»: Київ, грудень 2022 року. Графіка Ганни Цариковської, Наталії Кохаль та Олени Толкачової
Спершу зауважу, що всі три мисткині не виїхали, коли вранці 24 лютого 2022 року киян розбудили сирени та звуки вибухів. Не поїхали й потім, коли їх запрошували в інші країни, навіть ненадовго, лише на пленери. І це не дивина: якийсь відсоток творчих людей лишається в країні, попри все. Навіть не тому, що всі ми маємо високі зразки громадянської відповідальності такого типу в особі поетки Ліни Костенко, співачки Ніни Матвієнко, акторки Ади Роговцевої, — немолодих жінок, які, попри численні можливості, не залишили столицю. Справа не лише в цьому. Наталя Кохаль у приватній розмові з цього приводу зауважила:
“Хтось сказав, що існують люди, містична функція котрих полягає в охороні власного міста. І вони це відчувають. І не виїжджають в еміграцію, тому що якимось п’ятим почуттям знають, що їхнє місце — вдома; саме тут вони по-справжньому потрібні. І якщо вони поїдуть, за їхньої відсутності станеться якесь лихо”.
Як і будь-які інші містичні теорії, ця — неспростовна, позаяк її неможливо довести. Але вона годиться як додаткове обґрунтування феноменальній упертості людей, котрі в житті не тримали в руках жодної зброї. Тому що їхня мета полягала у творчому процесі; у перетворенні світу на краще; у створенні речей, здатних прикрасити цей світ так, щоб із ним хотілося мати справу.
Що, окрім київського походження та давнього знайомства їхніх дідусів у НАОМА початку ХХ століття, об’єднує твори цих мисткинь? Вільне використання українських орнаментів; неймовірна здатність осучаснювати етнографічні мотиви; непідробна щирість у кожній лінії що страшних, що дуже ніжних робіт.
Олена Толкачова: “З Днем народження, мій Києве!”
Твори Олени Толкачової (народилась у Києві, в 1973 р.) з проєкту “Наживо” композиційно та подекуди і за колоритом чітко поділяються на дві категорії: холодні, сині з чорним та білим, виконані переважно тушшю; та теплі роботи, часто зроблені на червоному тлі, з червоними паспарту. “Холодні роботи” — суто документальні: наприклад, будівля Поштамту, зусібіч оточена протитанковими їжаками (“З Днем народження, мій Києве! 29.05.2022. Серія “Із Серця Києва”); заклеєне стрічками величезне вікно у різні пори доби та року (“Вид з вікна. 17.03.2022”. Серія “Із Серця Києва” та “Вид з вікна. 04.07-23.07.2022”. Серія “Із Серця Києва”); голуб у розбитій шибці (“Сподівання”); це все — Київ, зусібіч охоплений прикметами та предметним світом війни.
Роботи, виконані із густим втручанням червоного, поєднують реалії — портрети сина з котом (“13.04-27.05.2022. Серія “Із Серця Києва”) чи її чоловіка (“23.03-04.05.2022. Серія “Із Серця Києва”), чи автопортрет самої мисткині (“10.10.2022. серія “Із Серця Києва”) — з широкими смугами українських орнаментів, із крилами, перами, силуетами лелек, що літають поруч, охороняючи людей, і мовби запаковують ненав’язливу, але відчутну трагічність сюжетів у ледь не подарункової яскравості тло. Сенсова суперечність між автопортретом художниці, що скрутилась у клубочок, вслухаючись в ракетні обстріли сусіднього кварталу 10 жовтня цього року, та декоративною яскравістю оточення читається як полегкість, що приходить негайно за відбоєм тривоги; як уміння радіти життю та стверджувати його, щойно вщухнуть вибухи.
Відсторонені від строгої документальності картини, де лелеки зайняті власними справами — літають на полювання, спостерігають за кимось, годують пташенят тощо — справляють враження казки, що її розповідають наляканим дітям під час особливо гучної фази бомбардування: тільки б привернути увагу, заговорити тривогу, відволікти уяву на речі, далекі від найгірших із потворних форм дійсності.
Наталя Кохаль. “Місто Німфи та Мінотавра”
Твори Наталі Кохаль (вона також народилась у Києві, у 1967 р.) у цьому проєкті теж поєднують дві точки зору на війну, що вкотре намагається знищити її місто. Це, по-перше, реалістичні портрети невідомих людей: наприклад, немолодих жінок, убраних в українські строї, що співають українських пісень під акомпанемент акордеона, на тлі червоної стіни, малюнок якої дуже нагадує уламки, підняті в повітря сильним вибухом («Пісня». 2022). Чи пристойно вбраний хлопчик на червоній гойдалці на тлі зруйнованого вибухом будинку, заплетеного червоно-білою стрічкою ДСНС. Поєднання непоєднуваного, сюрреалізм, втілений у життя.
Друга частина її робіт у цьому проєкті — характерне для мрійливих митців уміння бачити цілковито позачасові речі в цьому, повсюдно. Це переважно натюрморти. Геніальний диптих із жовтими (перший) та блакитними (другий) квітами у скляних вазах на мереживних білих рушниках, — уособлення тихого побуту мирного часу, квінтесенція усієї його беззахисності та ніжності. Чудові, щедрі вінки з весняних (“Серія «Український вінок», аркуш 2. «Барвінковий». 2022), літніх (Серія «Український вінок», аркуш 3. «Соняшниковий». 2022) та осінніх квітів (Серія «Український вінок», аркуш 1. «Калиновий». 2022), — теж на білих рушниках: чи облишені по святу Купала, чи ті, що попливуть за водою там, де “Пливе кача”. З вінків подекуди визирають густі колючки шипшини, натякаючи також і на тернові вінки.
Триптих “Місто Німфи та Мінотавра” присвячено Маріуполю, — тому що Мінотавр не винен у тому, яким він народився (“Мінотавр”, арк. 1); тому що діти ніфм (“Німфа”, арк. 3) та богів — це переважно герої, що своєю здатністю воювати рятують той чи інший куточок світу від загарбників; тому що лабіринти “Азовсталі” донині лякають окупантів (арк. 2. “Місто”). Це вишукані роботи, позначені ледь не ренесансною ясністю композиції з чіткими профільними напівфігурами та чистим, проте неяскравим колоритом.
Чудове, — бо святкове; бо характерне для новорічних свят — поєднання червоного із зеленим в роботі “Вродили вишні в Україні” одразу заземляють захват органічною яскравістю кольорів, бо засипана плодами вишнева гілка вказує на заповнену зібраними вишнями каску, що лежить у траві, поміж недбало розкиданих гільз.
І, врешті, відверта символіка війни вдирається у композицію з маками («Рушник». 2022) — європейським символом всіх полеглих у Другій світовій війні, а також, за іронією долі, прадавнім символом забуття, бо саме маковим настоєм у давнину присипляли людей, котрі мучилися від безсоння. “Рушник” із маками і візерунком у вигляді солдатиків лежить на купі використаних гільз, мідний блиск яких прозоро натякає: абстрагуватись від того, що відбувається з країною, технічно неможливо, принаймні надовго. Спроба поринути у спогади чи мрії стиха повертає назад, до міста, де будь-якої миті можуть прозвучати сирени, а потім — вибухи.
Ганна Цариковська. “Нічні обстріли” та “Партизани”
Щодо наймолодшої мисткині в цій тріаді, то Ганна Цариковська (народилась у Києві в 1996 р.) певний час намагалася намалювати свої переживання у манері, цілковито невластивій їй до війни. До війни вона малювала натюрморти й тваринок, наполовину вигаданих і химерних, мов близьку рідню звірів Марії Примаченко.
Натомість у серії “нічні обстріли” героями слугують “узагальнені люди”, позбавлені рис обличчя. Невідомо, чому саме: тому що обличчя втрачені під час панічної втечі? Відсутні через те що вони — лише втілення наших спільних переживань? Знеособлені сліпотою випадку, що скеровує “прильоти” то у багатоквартирні будинки, то в дерев’яні вбиральні посеред поля? Дві серії — “Нічні обстріли” та “Партизани” — міфологізують дійсність, адже до невпізнаваності узагальнюють конкретні події та вчинки. Наслідки у картинах цієї мисткині цілком казкові, — зокрема тому, що події, у котрі втягнуті персонажі, розгортаються у краєвидах із одвічно чорним небом, де розсипано білі зірки. Ілюзію новітньої космічної саги лише посилюють своєрідні, мов на ренесансних іконах, рослинки, що спостерігають за глядачами, та химерне вбрання героїв, здатних на неймовірні дива: пропустити повз чи крізь себе якісь смертоносні предмети й вижити, не припиняючи своєї складної роботи з охорони, виживання чи визволення тих, хто цього потребує. І над усіма панує орнамент: декоративні смужки, що мають вигляд осучаснених вишиванок, яким у такому виконанні зрадів би будь-хто з позитивних персонажів і “Доктора Хто”, і “Зоряних воєн”.
* * *
Як почуваються митці, котрі з певних причин залишилися вдома, в Україні, яка зараз вірить спершу в ЗСУ, і лише потім — у всі інші небесні та земні сили? З огляду на цю виставку, — почуваються вони не те щоб дуже бадьоро, але цілком притомно. Тому що вони несуть відповідальність за власний вибір. Бо займаються тим, задля чого вчилися і над чим працювали багато років. Бо живуть, попри всі ризики, вдома.
Можливо, соціальні психологи мають рацію, і весь діапазон посттравматичних розладів розквітне в українському суспільстві вже після української перемоги. ПТСР тих, що воювали, суттєво різнитиметься від ПТСР тих, які чули сирени й бачили руйнування. ПТСР вигнанців суттєво відрізнятиметься від перших двох категорій, адже відчуття причетності до трагічних та героїчних подій за кордоном цілком інакше. Дозволяючи собі говорити від імені других, поділюся спостереженням: найвищою формою героїзму в цивільного населення тепер є елементарна здатність зберігати здоровий глузд — і поводитись у стилі “як завжди”: тобто працювати. Сплачувати податки. Бути собою. Не просити ні в кого нічого, якщо без цього можна обійтися. І якщо не можна, — також краще нічого не просити.
Наостанок додам: один із дідусів Олени Толкачової, відомий графік Зиновій Толкачов, серед іншого, в лавах радянської армії брав участь у звільненні полонених концтаборів Аушвіц та Майданек. Побачений там жах він утілив у серіях графічних робіт: “Майданек”, “Освенцім” та “Квіти Освенціма”. Певні композиції з цих серій, виконані наживо, на бланках концтабору, згодом були використані під час Нюрнберзького процесу як документи. Здатність уяви митця творчо поставитись до тиску отриманих вражень, що суперечать здоровому глузду, вже не кажучи про мораль та етику, напевне, передалася його онуці. Можливо, тому основний мотив творів Олени Толкачової воєнного часу — це саме лелека: бездоганної краси птах, що уособлює родинний затишок. А позаяк за цим читається намір мисткині радше використати символіку захисту цінностей мирного життя, його спокою та здорового глузду, то й її роботи циклу “Наживо” сприймаються як обереги, що захищають усіх і кожного з глядачів.
По суті, міти — бачити у творці якщо не божевільного, то юродивого, — нині спалені на попіл. Тут чи деінде, вдома чи на фронті, в евакуації чи на пленері, — художники продовжують малювати, кожен і кожна у своїй манері унаочнюючи власне враження від рашистського нападу на мирну країну. Їхні ідеї, композиції та твори — вишукані й добре сформульовані; їхні традиційні сварки відкладені; їхні змагання перейшли у площину “хто збере для ЗСУ більше коштів”.
Напевне, наступний етап українських мистецьких рухів полягатиме у змаганні, хто краще пам’ятає мирні дні. Але поки що найбільшою цінністю була й лишається стриманість; поміркованість; коректність як уміння дозувати своє все: емоції; реакції; алкоголь; час, відведений на спілкування; емпатію; врешті, біль від того, що зараз переживає твоя країна.
Хоча в київському музеї Тараса Шевченка під час ракетного обстрілу вибило вікна, їх прикрили фанерою — й до 25 грудня в його просторі триває виставка графічних робіт Ганни Цариковської, Наталі Кохаль та Олени Толкачової (на бульв. Шевченка, 12). Всі три художниці володіють безумовним і очевидним декоративним обдаруванням, відшліфованим якісною художньою освітою, з-поміж іншого також і родинною.
