Посестри. Часопис №11 / Київ тих, хто залишився

27 травня 2022 року відкрилась виставка живопису київської художниці Лариси Пуханової “Привіт, лівий! Вітаю, правий!” у музеї-майстерні Івана Кавалерідзе (Київ, Андріївський узвіз, 21).

У назві виставки йдеться про лівий та правий береги Дніпра, на яких мисткиня створювала свої картини. Суспільно-політичний контекст цієї виставки викликає суттєвий резонанс в усьому цивілізованому світі. Роботи цього циклу виникли під час військових дій, обумовлених збройним нападом росії на Україну.

Соціальний контекст цієї виставки обумовлений тим, що з Києва виїхали в евакуацію приблизно дві третини його мешканців. Певна частина цих людей, включно з митцями, опинились в окупації у містечках та селах Київської області.

Психологічний контекст створення цієї виставки обумовлений щогодинним виттям сирен, які попереджали тих киян, що залишились, про загрозу ракетних ударів. І власне звуками цих ракетних ударів. І новинами з фронту. А він у перші тижні агресії розташовувався власне на вулицях Києва.

Проте художній контекст цієї виставки описати нині, по гарячих слідах, у двох словах складно. В цей час всі митці не лише Києва та України, але й багатьох інших міст і країн світу умовно розділились на дві категорії. Перші активно реагували на військові дії та створювали роботи з українською символікою, на українську тематику, чим у той чи інший спосіб зичили Україні перемоги у несподіваній війні.

Другі продовжували працювати у власному стилі, втримуючи ілюзію миру та спогади про мирний час таким чином, щоб віра у повернення цих часів не облишила всіх, кому мирного трибу життя гостро бракувало.

Лариса Пуханова належить до другої категорії мистців. І мені її роботи цього циклу звучать молитвою-оберігом для улюблених з дитинства краєвидів Києва.

Трішки детальніша розмова про всі ті контексти, в котрих створювалась виставка, напевне більше нагадуватиме сповідь. Ми всі ще довго будемо виговорювати ці враження — щогодинний голос сирен без перерви на їжу та сон; страшні новини про поведінку окупантів не те що в області, — у ненайдальших районах Києва; тривалі перестрілки попід вікнами; перекриті мости; комендантські години, що, траплялося, тривали по кілька діб поспіль. Зачинені чи спорожнілі магазини й обумовлену цим проблему із, наприклад, чорним хлібом для тих, кому не можна білий: діабетикам. Пайки для пенсіонерів, що їх ситуативні, стихійні та системні волонтери розносили аж до звільнення ЗСУ столиці та області від ворожих військ.

Будемо згадувати спорожнілі вулиці, на яких було на диво багато собачників. Навіть під час тривог. Наявність на цих вулицях родин з маленькими дітьми та вагітних, що йшли тротуарами, ледь не байдуже вслухаючись у чергову руладу сирени.

Згадуватимемо блокпости зусібіч і обумовлене ними вміння добре пам’ятати, де лежить твій паспорт. Порожні, — такими вони щороку бувають на святкування травневих та Пасхи, — київські вулиці були трішки моторошними у своїй безлюдності. Гуркіт автомобільного двигуна, що здалеку нагадував тріск невідомо чого — можливої перестрілки, що їх було безліч під самими вікнами житлових будинків; звук зірваної гранати; перших акордів сирени, — не те щоб лякав, але так, непокоїв достатньо, щоб напружуватись і з його приводу також.

Всі ці дні були суцільною нав’язаною напругою; цілком реальною небезпекою; і, напевне, кияни, що залишились, іще певний час відчуватимуть на собі її наслідки.

Психологічні замальовки цих часів: коли групки кадирівців тероборона виловлювала у спальних районах міста; коли кияни розливали коктейлі Молотова і, траплялось, влучали ними по ворожих танках чи БТРах, що повзли вулицями Києва.

Запам’яталася не те щоб зацикленість, але пильна увага до аспектів, що стосуються фізичного виживання та психічної притомності; це можна назвати також і увагою до побуту. Чіткий поділ поведінки на адекватність і ні, людей на своїх та чужих, — за вмінням правильно вимовити «паляниця» чи «нісенітниця», забажанням допомогти тим, кому потрібна допомога; за здатністю зберігати здоровий глузд під час загрози життю. І твоєму власному місту.

В цей час будь-яка конструктивна діяльність сприймалась в якості усвідомленої форми спротиву — всьому: війні, агресії, тріщинам по звичній світобудові, що загалом орієнтувалась лише і тільки на мирний час. Орієнтувалась на освіту. Культуру. Мистецтво.

Що стосується художнього контексту, то в Києві перших тижнів російсько-фашистської навали залишилось чимало художників. Жодна з міжнародних агресій не може примусити мистця забути про мистецтво.

Люди декоративних професій — я маю на увазі також письменників, і мистецтвознавців, і філологів, — надовго запам’ятають темне небо. Червоне небо. Рожеве небо. Небо у смугах чорного диму — то з підірваних ворогами нафтобаз, то звідкись з Чорнобильської зони, то з місць влучання високоточних ракет, що поцілили по житлових будинках. Щодня, щоранку, щовечора, щоночі.

Ті, хто мав на руках дітей, пенсіонерів, домашніх тваринок тощо, — також і художники — мусили поїхати, і це було природно і правильно. Правильно, що поїхали ті, кому не вдавалося працювати під щогодинне виття сирен.

Але хтось мусив залишитися. Щоб доглядати за людьми, які не здатні потурбуватись про себе самі. За своїми дворами і рослинами в цих дворах. Щоб всиновлювати залишених котів і собак.

Щоб саме у такий спосіб зізнатись у любові до власного міста.

Тим, хто залишився, було важливо, умовно кажучи, втриматись на плаву. Тоді — як, власне, завжди і повсюдно — суттєво структурувала життя робота; будь-яка конструктивна діяльність. Наприклад, допомога тим, хто потребував допомоги. І зусилля, витрачені на втримання рівноваги, окупались миттєво.

А в ті хвилини, коли напруга зашкалювала, потрібно було шукати якусь точку опертя з мирних часів, на якій можна було б зосередитись, — і заспокоїтися. Наприклад, ті краєвиди та їхня атмосфера, що не змінились. Попри війну зберегли свою неусвідомлену, тремтливу чи цілковито спокійну беззахисність, властиву мирному часу.

Живописець київської школи Лариса Пуханова — учасниця численних пленерів у мирний час — протягом найгірших діб початку російської агресії залишалась у Києві. І, виконуючи безліч родинних обов’язків (в сенсі догляду за хворою мамою), вперто і послідовно продовжувала малювати. Здебільшого, як і до війни, — невеличкі краєвиди олійними фарбами.

Ця художниця завжди вміла знаходити точні композиційні ракурси, — і тут не помилилась: більшість етюдів Києва лютого-травня 2022 року зображують Дніпро. Його мости. Чавунні фонтани в парках. Бузок чи ту малозрозумілу здалеку, туманну зелень на іншому березі ріки; березі, що міниться всіма відтінками березня, поступово, але ледь не на очах заростаючи квітами та листям під час перших кроків весни. А також пам’ятники, — художниця встигла намалювати Либідь, Кия, Щека та Хорива до того, як меценати та волонтери захистили споруду від імовірних обстрілів надійними, хочеться вірити, багатошаровими конструкціями з лісів, мішків з піском тощо.

Це, як не дивно, дуже затишні пейзажі. І кожен з них створює подвійний ефект: за спокійним тлом із ледь тривожним небом відчувається все те, що не увійшло в кадр. Сирени; перестрілки; танки на Оболоні; ракетні удари по житлових будинках; війна.

На кожній роботі позначено дату замість підпису. Приблизно половину з них написано під час гудіння сирен, що попереджали про ракетну небезпеку, — чи в проміжку між ними і до відбою повітряної тривоги.

Поки що лише дві композиції художниця перетворила на великоформатні. Колористично деякі твори нагадують гармонійністю барв той київський цикл Абрама Маневича, що зберігається у НХМУ. Лише прозора любов до міста, лише весняні настрої; лише життя.

Картонні основи цього циклу самим лише кольором підкреслюють речовість світосприйняття цих часів: коли ти чуєш вибух, а потім дізнаєшся деталі у телеграм-каналі. Коли ти шукаєш знайомих чи родичів, чиї телефони не відповідають в окупованих містах. Коли будь-які надмірності, будь-які надбудови над сутністю подій та реакцій на них здаються надуманими і не стільки несправжніми, скільки зайвими.

Коли вміння вибудувати причинно-наслідковий ланцюжок важить більше від будь-яких форм уміння прикрашати дійсність.

Думаю, коли війна закінчиться, кияни, що вижили та зберегли здоровий глузд, надовго лишать за собою ту форму вміння радіти життю, котра набувається лише під час лихоліття. Тоді метафори, натяки та алюзії повернуться до повсякденного та суто професійного спілкування митців. Істинні чи брехливі мотиви вчинків і розмов стануть не до такої міри очевидними, і красномовність важитиме не менше від вміння прозоро, чітко та афористично висловлювати свої думки та настрої. Як, власне, і взагалі думати.

Але маленький цикл творів Лариси Пуханової — та інших митців, що продовжували працювати у воєнному Києві — самим лише набором фактур та відтінків нагадуватиме, як там було насправді.

Часто бувало темно. Але весна прийшла вчасно, і цвіли квіти, і нещастя не зачепило ані фонтани, ані хвилі пагорбів Дніпра.

І самого лише їхнього силуету вистачало для того, щоби заспокоїти погляд і уяву — будь-кому, хто залишився через те, що надто сильно любить своє місто.

Дана Пінчевська

Музей-майстерня Івана Кавалерідзе

Андріївський узвіз, буд. № 21

Київ

Виставка відкрилася 27 травня 2022 року;

триватиме в залежності від умов воєнного стану в м. Києві